1.3.2. Забезпечення та гарантія якості вищої освіти

Забезпечення якісного рівня вищої освіти є одним із головних завдань, невід’ємних від соціальної сфери. Якість освіти значною мірою регулюється Стандартами вищої освіти.

При розробці стандартів враховуються процеси створення єдиного освітнього простору в Європі. Рекомендації щодо нормативних вимог визначаються згідно з лісабонською конвенцією і Болонською декларацією.

Впровадження ступеневої вищої освіти в Україні й уведення освітньо-кваліфікаційних рівнів “бакалавр” та “магістр” значно розширило правові рамки фахівців, сприяло підвищенню їх соціального захисту на ринку праці та інтеграцію у світове освітянське товариство. Про це свідчить ратифікована ВРУ Конвенція «Про визнання кваліфікацій вищої освіти в європейському регіоні» (Лісабон, 1997 р.).

З метою незалежного забезпечення якісних показників освітньої діяльності законодавство України передбачає механізм її регулювання, основними складовими якого є інституції ліцензування, атестації та акредитації. Для цього в Україні створена відповідна державно-громадська інституція – Державна атестаційна комісія (ДАК), яка встановлює відповідні нормативні показники ліцензування та акредитації вищої та професійно-технічної освіти.

За умовами акредитації видається диплом про освіту державного зразка. Оцінювання здійснюється експертною комісією за кінцевими результатами навчання, тобто за професійними ознаками випускників, вимоги до яких обумовлюються відповідними документами та стандартами освіти.

Якість вищої освіти в контексті Болонського процесу є основою створення Європейського простору вищої освіти. Країни, які входять до цього простору, підтримують подальший розвиток гарантій якості на рівні навчальних закладів, національному та європейському рівнях. Вони наголошують на необхідності розвитку критеріїв та методології для загального користування у сфері якості освіти. При цьому, згідно з принципами автономії навчальних закладів, первинна відповідальність за якість вищої освіти лежить на кожному окремому навчальному закладі, і так забезпечується можливість перевірки якості системи навчання в національних рамках.

1.4. Загальні принципи формування систем вищої освіти європейських країн.

Система освіти, як і культура її народу, є унікальним явищем. Вона глибоко пов’язана з духовними і матеріальними аспектами минулого і сучасного. Тому у кожній країні освіта та її організація мають свої особливості. При реформуванні вищої освіти, з одного боку, враховуються пріоритети збереження культурної різноманітності національних систем освіти, а з іншого – завдання поліпшення міжнародної співпраці, мобільності, працевлаштування студентів у європейському чи міжнародному ареалі, міжнародної конкурентоспроможності закладів вищої освіти.

Структура світової вищої освіти видається надзвичайно різноманітною, однак домінують дві тенденції:

1. Унітарна (єдина) система, коли вища освіта забезпечується університетами чи відповідними до них закладами. Такі заклади пропонують як загальні академічні ступені, так і професійно орієнтовані програми різної тривалості і рівня. В унітарній системі вищої освіти до її складу входять тільки університети (частка інших ВНЗ становить незначний відсоток). Такою є освіта в Італії, Іспанії, Австрії, Фінляндії, Швеції.

2. Бінарна (подвійна) система з традиційним університетським сектором, що так чи інакше опирається на концепцію Гумбольдського університету та на окремий не університетський сектор вищої освіти, що має чітко окреслену структуру. Така система освіти притаманна більшості розвинутих країн світу, де поряд з університетським сектором існують численні спеціалізовані заклади, які приймають чималу частину молоді. Таку систему мають Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Нідерланди, Норвегія, Німеччина, Франція, Швейцарія та ряд інших.

Тенденції до всебічної (єдиної) університетської системи разом із розвитком сильного сектору вищої освіти не університетського рівня сприяли ширшому тлумаченню поняття “університет”, що відрізняється від визначення, яке традиційно використовується щодо континентального європейського університету, - установа з інтенсивною співпрацею, поєднанням викладання, навчання та успіхів у ньому, де велика увага приділяється індивідуальному навчанню.

Ця тенденція чітко спостерігається сьогодні головним чином в університетах тих країн, які встигли найбільше зануритися у процес створення інформаційного суспільства. Донедавна мало структуровані системи вищої освіти виконували достатньо обмежену кількість завдань щодо збереження і зміцнення державних структур країни, проведення наукових і технологічних досліджень з одночасною підготовкою науковців, а також забезпечення економіки фахівцями вищої кваліфікації. У більшості країн світу ці завдання ВНЗ виконували шляхом використання моно- (чи мало-) дисциплінарного навчання. Якщо вища освіта була загальною, то фахова підготовка переносилася на робочі місця (класичний приклад – Японія.

Основні ж завдання щодо організації навчальних закладів вищої освіти, які мають професійно орієнтовані програми навчання паралельно із університетським сектором, майже однакові у більшості країн:

• Запропонувати професійно орієнтовані та економічно вигідні типи освіти для задоволення потреб ринку праці;

• Забезпечити потреби зростаючої кількості вступників без істотного збільшення урядових витрат на вищу освіту;

• Запропонувати передусім програми, орієнтовані на викладання, в яких частково використовуватимуться дослідження прикладного характеру;

• Поновлення та покращення вже існуючої професійно орієнтованої освіти.

Разом із зростаючою диверсифікацією структур вищої освіти відбувається паралельна диверсифікація ступенів і кваліфікацій, які видаються різними закладами освіти. При цьому зростаюча диверсифікація в цілому вважається позитивним явищем для систем вищої освіти як у середині кожної країни, так і в міжнародному контексті. Але зростаюча диверсифікація стикається з проблемами недостатньої прозорості структур кваліфікацій окремої країни і труднощами у взаємному визнанні кваліфікацій через велику кількість різних рівнів та варіацій змісту кваліфікацій. Вирішення цих проблем спонукає до пошуку інших інструментів, які сприятимуть розумінню отриманої інформації про кваліфікації.

ЛЕКЦІЯ 2. Болонський процес як засіб інтеграції і демократизації вищої освіти країн Європи. Документи Болонського процесу

Мета: вивчення історії та сутності Болонського процесу.

План:

1. Основні документи Болонського процесу.

2. Основні завдання, принципи, підходи та етапи формування простору Європейської вищої освіти.

3. Принципи формування змісту кваліфікацій і структур ступенів.

2.3.1. Загальні компетенції.

2.3.2. Спеціальні компетенції.

2.3.3. Система рівневих індикаторів і система опису курсів за типами.

4. Управління якістю підготовки фахівців у ВНЗ.

5. Взаємовизнання дипломів як чинник інтеграції освіти.