2. Утворення Османської держави.

Робота з підручником.

Проводиться з використанням технології розвитку критич­ного мислення: метод «Читання в парах - узагальнення в па­рах».

Методичні рекомендації щодо організації роботи — див. урок №21.

Додаткова інформація.

Син Ертогрула Осман І (1288—1326 рр.) повів вдалу бороть­бу проти Візантії, значно збільшивши свої володіння. У 1299 р. він проголосив себе султаном, хоча формально був васалом Кенійських султанів. Підданих Османа почали називати ос­манськими турками, щоб відрізняти від турків-сельджуків. Саме Осман І вважається засновником Османської держави.

З ім'ям Османа пов'язують легенду, яка обґрунтовує «божест­венність» завоювань османів. Одного разу Осману наснився пів­місяць, який охоплював величезний простір. Астрологи витлу­мачили сон як повеління Аллаха завоювати східні та західні землі та навернути їх в іслам. Із того часу півмісяць викорис­товується як символ турецької державності та символ ісламу взагалі.

3. Завоювання османських султанів у Європі та Азії.

Розповідь учителя.

Син Османа Орхан І (1326—1359 рр.) продовжував завойовни­цьку політику батька. У 1330 р. він захопив Нікею, найважливі­шу візантійську фортецю в Азії, а згодом — усю північно-західну частину Малої Азії. У 1356 р. турецьке військо висадилося в євро­пейській частині Візантії. За роки правління Орхана за Османсь­кою державою закріпилася назва, пов'язана із палацом, який Орхан побудував у Бруссі. Його висока брама (тур. — Баб-і-Алі) й дала османській державі назву Оттаманська Порта (порта від фр. ропе — брама, ворота).

Орхан упорядкував завойовані османами території; разом з братом Алаеддіном, призначеним візиром, провів ряд важливих реформ. Уся країна була розділена на три округи (пашалики), а ті, у свою чергу — на санджаки. Цивільне управління було під­порядковане військовому.

Орхан створив новий загін в османському війську —- яничарів. До нього набирали виключно хлопчиків із християнських сімей. Вони проходили спеціальну підготовку, яка робила з них елітний, фанатично відданий султану підрозділ в османській армії. Яни­чари, окрім виконання армійських функцій, були також особис­тою гвардією султана. Воїни корпусу не мали права створювати сім'ю, усе своє життя присвячуючи служінню правителеві. Однак яничарів не оминула доля інших гвардійських корпусів, (римсь­ких преторіанців, російської гвардії) - вони стали своєрідною кузнею султанів, влаштовуючи перевороти й заколоти.

Султан Мурад І (1359—1389 рр.) завоював Фракію, зробивши своєю столицею місто Адріанополь (Едірне). За його правління у 1386 р. османи розбили війська Кенійського султанату, захопив­ши усю Малу Азію. Мурад завоював землі сербів, валахів і болгар, зробив Візантію данницею османів. Війська цього султана розбили в битві на Косовому полі у 1389 р. об'єднану армію сербів, албан­ців та валахів, але його самого було вбито сербським рицарем Мілошем Обілічем, який під час битви пробився до османського та­бору. Спадкоємцем Мурада став його сип Баязид (1389—1402 рр.), який довів битву до переможного кінця. За свої визначні здібності командира та велику кількість завоювань він був прозваний Блискавичним. Протягом його правління було завершено завоювання Сербії, Болгарії, підкорені Македонія, Боснія та Фессалія. У 1394 р. Баязид взяв в облогу Константинополь. Однак візантійська столиця була врятована навалою монгольського правителя Ірану Тимура Кульгавого, який розбив османську армію у битві при Анкарі у 1402 р. Загибель Баязида у цій битві призвела до І періоду політичної нестабільності, який тривав 11 років. Єдність країни відновив султан Мєхмед І (1413—1421 рр.), якого назива­ють другим творцем Османської держави. На відміну від своїх по­передників, він спрямував свою діяльність не на завоювання, а на укріплення спустошеної Тимуром держави. Мєхмед підтримував мир з Візантією, був покровителем наук і мистецтв. Занього була відновлена могутність Османської держави.

Син і спадкоємець Мехмеда, Мурад II (1421—1444рр., 1446— І 1451 рр.), був змушений вести постійні війни проти зовнішніх та внутрішніх ворогів. На початку правління він переміг претендента І на трон Мустафу. Після цього почав війну проти Візантії й взяв в облогу Константинополь, однак повстання в Азії змусили його від: ступитися. Мурад II воював з венеціанцями, Валахією і Сербією, І втраченими за часів смути. У 1444р. армія Мурада була розбита ' королем Угорщини Матяшем Хуньяді. Султанові довелося зректися , престолу і передати владу синові. Однак, коли об'єднані христи­янські війська увійшли до Болгарії, Мурад, оголосивши угоду недійсною, розбив їх при Варні. У 1448 р. на Косовому полі він розбив армію Хуньяді, однак придушити албанське повстання, очолюване І Георгом Кастріотом Скандербегом, Мураду не вдалося.