5. Передумови возз’єднання Західної України з урср

Поразка Другої Речі Посполитої (1918-1939 рр.) у вересні 1939 р. спричинила її черговий поділ між агресорами – нацистською Німеччиною та СРСР. 28 вересня 1939 р. у Москві було укладено договір між СРСР і Німеччиною, який розвивав агресивні положення попередньої угоди. Характерна вже сама його назва – «Договір про дружбу та державний кордон», який закріпив кордон між СРСР та Німеччиною по річках Сян та Західний Буг, який більш-менш збігався з відомою «лінією Керзона» 1919 p. Переважну частину західноукраїнських та західнобілоруських земель було приєднано до СРСР, а меншу, так зване Закерзоння (Лемківщина, Посяння Холмщина та Підляшшя) – до Німеччини. Останні увійшли до складу так званого генерал-губернаторства, створеного гітлерівцями на тій частині території Польщі, яку безпосередньо не було включено до складу Німеччини. Водночас під владою СРСР опинилися деякі етнічні польські землі (наприклад, Ломжинський виступ).

Окупація Західної України радянською армією та її подальша анексія СРСР проходила під демагогічними гаслами возз'єднання Західної України з УРСР. У жовтні – листопаді 1939 р. ця анексія була легітимізована як возз’єднання (проведено «демократичні» безальтернативні вибори до так званих Народних зборів і прийняття останніми відповідної декларації). І хоча з того Західна і Східна Україна з'єдналися в єдине ціле, але це возз'єднання принципово відрізнялося від злуки УНР та ЗУНР 1919 р.

Якщо злука 1919 р. була справді виразом давнього тяжіння українців до життя у своїй соборній незалежній державі і рішення про неї приймалося самими українцями у своїх двох незалежних державах, то в Москві йшлося не про соборну Україну, а про вирішення своїх імперських інтересів, збільшення території Російської імперії. Те ж саме стосується долі інших етнічних українських земель – Північної Буковини та придунайських земель. Вони увійшли до складу УРСР 28 червня 1940 р. внаслідок реалізації Радянським Союзом агресивних пактів з гітлерівською Німеччиною. 28.06.1940 p. CPCP поставив перед Румунією ультимативні вимоги щодо передачі йому (фактично анексії) Північної Буковини та Бессарабії, а одночасно його війська (Південний фронт на чолі з генералом Г. Жуковим) перейшли кордон і захопили важливі румунські укріплення. 2.08.1940 р. Буковину було включено до УРСР, а на інших землях, населених переважно молдаванами, було створено Молдавську РСР у складі СРСР.

Отже, внаслідок імперської політики Москви, її злочинної змови з нацистським Берліном, вересень 1939 р. обернувся для населення Західної України новою, ще гіршою, ніж польська, окупацією.

Ілюзії про краще життя в СРСР, які були притаманні багатьом західним українцям, швидко розвіялися. Щоправда, нова влада з тактичних міркувань пішла на деякі поступки у вирішенні національних та культурних потреб українців і цим створила собі на короткий час імідж влади кращої, ніж польська. Було проведено українізацію освіти, нарешті Львівський університет (уже ім. Івана Франка, а не Яна Казимира) став українським, нарешті тут запанувала українська мова, було перейменовано також чимало вулиць тощо.

З певною прихильністю зустріло українське населення, що було переважно селянським, рішення нової влади про націоналізацію промислових підприємств, банків, церковних земель, конфіскацію земель у поміщиків та чиновників. Причина такого рішення полягала в тому, що основні капітали перебували до війни в руках польської та єврейської буржуазії, великих польських землевласників. Але націоналізовані підприємства не працювали ефективно, що негативно відбивалося на становищі робітників, конфісковані землі були передані не українським селянам, а новоствореним колгоспам та радгоспам.

Примусова колективізація, жорстокий терор, гоніння на церкву, на всі політичні та громадські організації, русифікація та радянізація освіти і культури охопили населення Західної України вже наприкінці 1939 р. Це змусило галичан та волинян різко змінити своє ставлення до СРСР і до його комуністичної влади.

Нова влада заборонила діяльність усіх політичних партій і громадських об'єднань, кооперативів, насамперед «Просвіти» та НТШ (Наукове товариство ім. Шевченка), були закриті всі газети і журнали. Натомість розгорнула свою діяльність ВКП(б) та похідні від неї організації й псевдогромадські об'єднання. Будь-який спротив новому режиму або навіть вияв невдоволення щодо нього нещадно карався НКВД, яке вже через кілька днів після переходу радянськими військами Збруча розпочало арешти тих, кого вважали ворогами радянської влади, буржуазними націоналістами чи просто неблагонадійними. Арешти, катування, заслання або розстріл та інші типові для «совєтизації» явища стали звичними на Галичині та Волині. Арештовували, винищували або депортували із сім'ями до Сибіру в першу чергу діячів українських партій, багатьох чільних діячів української інтелігенції, греко-католицького духовенства, дрібних підприємців (великих серед українців тоді просто не було), тиx, хто виявляв найменше невдоволення новим режимом.

Колективізація ж потягла за собою розкуркулення й репресії українського селянства. Взагалі вже за період з вересня 1939-го по червень 1941 р. жертвами репресій стало понад 10 % населення Західної України і Західної Білорусі.