МІЖНАРОДНИЙ НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ АКАДЕМІКА ЮРІЯ БУГАЯ (м. КИЇВ)

ПОЛТАВСЬКИЙ ІНСТИТУТ БІЗНЕСУ

Індивідуальне завдання

з дисципліни «Етика та естетика» на тему:

«Головні етапи історичного розвитку етичної думки»

Студента 1-го курса ЮПз-11

Литвин Максим Олександрович

Полтава 2011

Зміст

1.Етичні ідеї Стародавнього світу 3

2.Етична думка Середньовіччя та Відродження 8

3.Етичні вчення Нового часу 11

4.Західна етична думка XX століття 13

Використана література 16

Становлення і розвиток етичної думки — тривалий процес, витоки якого можна знайти вже на ранніх етапах розвитку людського суспільства, коли звичайні уявлення про мораль під впливом досвіду, що поширювався, отримували новий зміст та ставали основою для виникнення загальних теоретичних висновків. Перші ж етичні системи, що досліджували моральні процеси, з'явилися на відносно розвинутій стадії класових відносин.

Умови прогресу філософського мислення, а в його рамках і перші прояви етичного знання складалися неоднаково. Різні регіони Стародавнього світу сформували особливі релігійно-філософські системи, серед яких найцікавіші, з етичної точки зору були: даосизм, конфуціанство (Давній Китай), джай­нізм, буддизм (Давня Індія), іудаїзм (Давня Іудея), філософські погляди на мораль Давньої Греції та Давнього Риму.¹

1. Етичні ідеї Стародавнього світу

Одним із важливіших напрямів розвитку етичної думки у Давньому Китаї був даосизм, який, на відміну від конфуціанства, не став провідною релігійною течією Китаю, але завдяки введенню в обіг поняття «Дао» це вчення посіло почесне місце в історії розвитку етичної думки. Засновником даосизму вважається легендарний мудрець Дао-цзи (Лао Дань) (народ. 604 p. до н. е.), якому приписують авторство книги «Дао де цзін» («Шлях доброчинності»), де центральне поняття — Дао (шлях) обґрунтовується як понад буття, велике єдине, безмежна діяльність, закон природи, суспільства, окремої людини (її мислення та поведінки). Дао — прабатько усього існуючого: «Людина залежить від землі, земля — від неба (кос­мосу), небо — від Дао, а Дао — від самого себе».

Інший даосист Чжун-цзі (близько 369—286 pp. до н. е.) вважав, що Дао наділяє речі формою, кольором, звуком та ви­глядом, тобто Дао творить (як першопочаток).

На думку даосистів, людина, як і весь світ, є закономірним породженням Дао, вона — частка природи, її призначен­ня — крокувати шляхом доброчинності. Це є життя, яке від­повідає природі. усі численні лиха людства трапляються через те, що люди відступають від заданих природою законів. Лао-цзи відкидає будь-які зусилля не тільки індивіда, а й суспіль­ства щодо штучного втручання у Дао. Намагання змінити природний лад згубні для людей. Тому головний моральний принцип — «увей», поглиблене спостереження, відсутність будь-якої дії, що суперечить природному процесу, а мудрець той, хто сповідує помірність, спокій, близькість до природи.

Конфуціанство, засноване Кун-Фу-цзі (551—479 pp. до н. е.) (латинізована версія імені — Конфуцій) і поширене його учнями, було китайською державною програмою, її можна охарактеризувати як нормативну програму достойного життя окремої людини та узгодженого життя всіх у су­спільстві.

Головне місце в етиці Конфуція займає поняття «жень» («гуманність») — моральний принцип, який потребує поко­ри підлеглих, турботи про суспільні інтереси, повагу до бать­ків і старших за віком. Існували п'ять великих і незмінних доброчинностей: мудрість, гуманність, вірність, повага до старших, мужність, дотримання яких було одночасно нормою для всіх і, з іншого боку, слугувало соціально-політичній вер­хівці. Це сприяло запобіганню соціальним вибухам, утримува­ло у слухняності підлеглих. Дотримування моральних норм у розумних межах спричинює доброчинність і глибоку повагу до себе та інших, на це здатні лише обрані та повноцінні особистості, так звані «ідеальні люди». Такі ідеальні особис­тості, по-перше, «не роблять іншим того, чого собі не бажа­ють» (у європейській культурній традиції цей принцип отри­мав назву «золотого правила моральності»); по-друге, роблять так, як потребують етикет, лад та їх власний соціальний стан;

по-третє, прямують до знань, розуміють Дао як шлях благо­родства та духовної досконалості (творча сила Дао — що ро­зуміється, як моральна сила, надана людині).

Буддизм, заснований Сіддхартхой Гаутамой (близько 583—483 pp. до н. е.), який після пустельництва отримав ім'я Будда («Просвітлений»), є етичною спадщиною культури Давньої Індії.

Центром вчення Будди є чотири благородні істини, згідно з якими, по-перше, життя у його багатьох проявах є страж­дання; по-друге, причина страждань — людські бажання і пристрасті (жадоба до життя); по-третє, знищення причин страждання криється у знищенні цієї жадоби життя. Четвер­та буддійська істина — відмова від життя, присвяченого чут­тєвим радощам, прагнення життя аскетичного, сповненого самокатування. Людина, яка слідує всім чотирьом благород­ним істинам, є святою і наближається до кінцевої мети — нірвани (вгасання), яка розуміється не як загибель, а як вихід з кругообігу перероджень у стан блаженства, де не діють за­кони карми, де свята суть людини споглядає за всім без ду­шевного болю.

Буддійські етико-філософські погляди можуть бути зрозу­мілими як універсальна схема дій людини, що морально вдосконалюється. Моральне вдосконалення, за буддійським вченням, можна витлумачити як рух від індивідуально-особистісної певності до абсолютно безособистісного начала. Ме­тою морального самовдосконалення є досягнення людиною такого стану, в якому повністю долаються ворожнеча і чуттєва прихильність до світу і який реалізується в однаково добро­зичливому ставленні до всіх живих істот.

Іудаїзм, засновником якого був Мойсей, розробив один з найдавніших та найпоширеніших кодексів моральної поведін­ки, сформульований у так званому «П'ятикнижжі» Моїсеєвому, або Торі (перші п'ять книг Вєтхого Завіту), та Талмуді. Мойсей подав деталізоване зведення правил, які регулюють yсі сфери життя єврейського народу. Підвалинами цього зве­дення є десять заповідей — Декалог, — які містять загальні релігійно-морально-юридичні принципи поведінки. утілюючи собою Божу істину, ці принципи мають безумовний, катего­ричний характер.

Перші чотири заповіді, які наказують поважати тільки єдиного Яхве, забороняють створювати інших богів, застеріга­ють від необов'язкового звертання до вказівок Бога, вимага­ють щосуботнього відпочинку заради Яхве, є суто релігійними настановами. Наступні заповіді (з п'ятої по десяту), що наказують поважати батька й матір своїх; не вбивати; не красти; не блудити; не брехати при свідченні; не бажати нічого, що належить ближньому, являють собою загальноморальні наста­нови і є критерієм морально достойної поведінки. Справедли­ва розплата за порушення вказаних вимог припускала рівно­цінне покарання — принцип таліона, який стверджує: життя — за життя, око — за око, зуб — за зуб.

Особливостями Декалогу як нормативної програми є те, що у ньому концентрується увага на зовнішніх діях людини, ігнорується моральний образ думки; відкидається ідея індиві­дуальної моральної відповідальності; нагороди і покарання по­ширюються на всіх нащадків; відсутня концепція потойбічної відплати або іншої перспективи, що повинна гарантувати ви­нагороду за доброчесну поведінку.

Центром усіх зусиль Мойсея є справедливий державний лад Ізраїлю, зверхність законів, завдяки яким тільки й можли­ве благополуччя людства. Тому він робив ставку не на свободу духу, а на примусову силу законів і цікавився здебільшого вчинками, а не станом душі.

У Декалозі як програмі достойного життя людини йдеться про те, що не розум, не хитрість, не сила й не будь-які інші чесноти роблять з людини людину, а її здатність жити за за­конами, що накреслені Богом, за законами справедливості. Система етичних принципів Декалогу стала важливою складовою частиною моральних законів християнства та ісламу, загальнолюдською основою моральності.

Елєати (Ксенофан, Парменід та Зенон — VI—V ст. до н. е.) також дотримувалися думки про безмежність і вічність світу, людину вважали невід'ємною часткою цього світу. Впер­ше розглядали рух як парадоксальне явище — він не може ні почалися, ні закінчитися (апорії Зенона).

Піфагор і його послідовники (Алкмеон, Єпіхарм та ін. — WI—IV ст. до н. е.) розглядали світ з позицій співвідношення і боротьби двох першопочатків — одиниці (безмежна вища сфера. Сонце, Місяць) і двійки (обмежена нижча сфера, Зем­ля). Вперше почали вважати людину поєднанням цих двох сфер. Моральний імператив вимагав від людини дотримання міри в усьому (помірність, простота, вірність і розсудливість — головні закони існування), відкидання і уникнення над­мірності.

Софісти (Горгій, Протагор, Гіппій та ін. — V ст. до н. е.) переорієнтували філософію з вивчення природи на етичний бік вивчення людини.

Демокріт (близько 460—370 pp. до н. е.) вважав, що все у світі складається з малих часток (атомів), з чого виходило, і душа (вогонь) також матеріальна і смертна, бо складаєть­ся з атомів. Вище благо — це блаженство, а останнє — спокій і веселощі душі, яких можна досягти лише завдяки помірному способу життя, приборканню своїх пристрастей. Усе виникає через необхідність, яка розглядалася як першопочаток.

Погляди Демокріта привели його до атеїзму; «Розумом вигадали люди божі справи». Етичні погляди його пов'язані з соціальними: вважаючи «вірність» рабовласницькому устрою головним етичним принципом, філософ засуджував накопичення багатств «дурним» способом (завдяки насиллю і примушуванню), що вело до загибелі доброчинності. Останньої можна досягти переконанням і вихованням у дусі моральності. Мірою моральності виступає сама людина.

Щастя (гармонія духу, симетрія) розуміється як розмежування задоволень на тілесні і духовні, причому слід віддавати перевагу останнім. Тіло не ототожнювалося зі злом, лише вважалося, що душа займає вище положення у ціннісній ієрархії. Людина сама може досягти знання про погане і добре завдяки своєму розуму і черпати насолоду в собі (моральна автономність індивіда). Проте не людина існує для моралі, а мораль — для людини. Демокріт заклав гуманістичну і матеріалістичну орієнтацію в європейській етиці. На противагу їй виступив Сократ (войовнича ідеалістична моральна теорія) і пізніше — Платон.

Фактично, першим філософом, моралістом-просвітником, який присвятив себе, насамперед, людським проблемам, був Сократ (469—399 pp. до н. е.), саме тому прийнято говори­ти «про сократівську революцію» в античній філософії,

У бесідах і дискусіях Сократ звертав головну увагу на пізнання сутності доброчинності. У зв'язку з цим він ставить запитання: як може бути моральною людина, якщо вона не знає, що таке доброчинність? Для Сократа знання того, що саме є «моральним», — передумова морального життя і досягнення доброзичливості. Так, за Сократом, мораль зливається зі знанням. Сократ вважав, що істинна моральність — знання того, що є благо, що є прекрасним, а разом з тим і корисним для людини, що допомагає їй досягти блаженства і життєвого щастя, яке розумілось як справжня турбота про душу. Люди живуть погано тому, що не знають, як жити правильно, і через це страждають. Тому найвище завдання — не теоретичне, а практичне — мистецтво жити.

Доброчинність є знання, яке засноване на особистих спостереженнях, роздумах, зіставленнях і умовисновках («лише б не вступити у суперечку... з однією людиною — із собою»). Найбільша доброчинність — помірність, яка наближує до Бо­га, як і знання, за Сократом, є привілеєм «непрацюючих». Головними чеснотами Сократ вважав стриманість (приборкування пристрастей), мужність (подолання загрози) і справедливість (дотримання божих і людських законів). Цих чеснот людина досягає шляхом самопізнання й пізнання того, що, якщо робити добрі справи, будеш щасливим, а якщо погані — будеш нещасним.

На відміну від попередніх філософів, які шукали відповіді на питання стосовно людини, насамперед, щодо ставлення до природи і закликали «прислухатися до природи», Сократ основою розуміння етичних принципів вважав саме послідовне пізнання «себе самого». Він підкреслював значення совісті, «внутрішнього голосу», який він називав «даймоніоном» («де­моном») і який вважав гарантією збагнення справжньої істини. Даймоніон, за Сократом, має божественне походження. Саме завдяки цьому даймоніонові боги виділяють людину і надають сенсу усьому Всесвіту.

Аристотель (384—322 pp. до н. е.) першим увів етику як самостійну дисципліну у систему науково-філософського знання, розмістивши її між психологією — наукою про душу, і політикою — вченням про державу. Він першим дав назву науці, що займається сферою міжособистісних стосунків і поведінкою індивіда як розумної і політичної (суспільної) істоти.

Трактат, у якому викладено вчення Аристотеля про мо­раль, має назву «Нікомахова етика». Цей твір являє собою практичні поради щодо правильної поведінки, які було адресовано Аристотелем своєму синові. Таким чином, якщо ранні етичні вчення Давньої Греції значною мірою є зібранням афо­ризмів життєвої мудрості, якщо Платон висловлював свої думки у формі діалогу, то «Етика» Аристотеля — монолог, тобто за своєю формою це — наукова робота, не схожа на художній твір та повсякденні роздуми. Окрім названого Аристотель написав також «Евдемову етику» і «Велику етику». У своїх етичних роздумах він порушував різні питання, головни­ми з яких були вчення про благо, вчення про доброчинність, вчення про виховання, вчення про свободу волі тощо.

Етика Аристотеля евдемонічна — він вважав найвищим благом людини блаженство. Але, на думку філософа, люди формують поняття блага і блаженства згідно з життям, яким вони живуть. Брутальний і неосвічений натовп бачить благо і блаженство у насолоді, і тому проводить життя у втіхах. Осві­чені і діяльні люди вищим благом вважають почесті, які є метою політичної діяльності; для мудреця блаженство — у споглядальницькій діяльності. Для Аристотеля блаженство — не сума благ, а те, що само по собі робить життя бажаним; благий – той, хто діє найкращим чином за будь-яких обставин. Але благою людиною може бути тільки знатна особа — успішна, багата, красива, яка має друзів і заслуговує на громадську пошану. Наявність таких характеристик спонукає людину робити тільки правильні вчинки. Тому етика покликана вчити не знанню як такому, а правильній поведінці, правильним вчинкам.

Аристотель вважає доброчинність не природженою, а надбаною якістю, яка виховується на основі природних передумов. Намагаючись визначити специфіку доброчинностей, він розподілив усі доброчинності на діаноетичні, пов'язані з розумовою частиною душі (мудрість, практичність, винахідливість тощо), і етичні, що стосуються характеру людини. Доброчин­ності першої групи виникають здебільшого шляхом навчання, другої — як результат, насамперед, звички. Щоб досягти моральної мети, необхідне поєднання діаноетичних і етичних доброчинностей, саме тому намагання повинно бути свідомим, щоб бути моральним, і, навпаки, правильна думка, тільки узгоджена з прагненням, здійснюється, а не залишається благим побажанням. Гарантія доброчинного життя (істинне блаженство) вміщується у принципі: уникай крайнощів і дотримуйся середини. До того ж, згідно з Аристотелем, доброчинне життя є життя людське, що переслідує земні блага.

Уперше в історії етики Аристотель зробив предметом дослідницької уваги питання про добровільність вчинків і свободу вибору. Він розділяв добровільні і недобровільні вчинки. При цьому, з його точки зору, лише добровільні діяння потребують подяки або засудження, а ті, що зроблені без свідомого волевияву, мають отримувати або прощення, або співчуття.

Одночасно з вченням Епікура виникає такий напрям еллі­ністичної думки, як стоїцизм, який мав дві форми — грець­ку і римську. Засновником стоїцизму був грецький філософ Зенон (336—264 pp. до н. е.), який вбачав вищий сенс людського існування у підпорядкуванні природі, у повному сприйнятті світу. У світі, згідно з поглядами стоїків, царює жорстока необхідність, яка є вираженням космічного розуму. Протидіяти цій необхідності безглуздо, а підкорюваність їй -— є залученням до вищого розумного першопочатку. Але для такого повного і свідомого підкорення треба удосконалити особистий розум (наблизитися до космічного Розуму), навчитись не піддаватись суб'єктивним почуттям — бажанню, страху, насолоді та скорботі. Ідеал спрямувань стоїків — спокій (ата­раксія) чи стан, вільний від пристрастей (апатія) або, хоча б безпристрасне терпіння (анатея). Якщо людина помірна, мужня, справедлива і розсудлива, позбавлена жалощів і завжди діє за наказом обов'язку, якщо вона з радістю і легкістю приймає все, що надається невблаганною долею, тоді вона істинно мудра. Саме вільне і свідоме підкорення долі є достоїнством, одним із проявів якого є самовільний відхід з життя.