2. Філософія софістів

Софісти — філософська школа в Древній Греції, що існувала в V — першій половині IV вв. до н.е. Представники даної філософської школи виступали не стільки як філософів-теоретиків, скільки як філософів-педагогів, що навчали філософії, ораторському мистецтву й іншим видам знань (у перекладі з грецького “софісти” — мудреці, вчителі мудрості).

2. Для софістів характерно:

• прагнення усі перевірити на практиці, логічно довести правильність чи неправильність тієї чи іншої думки

• заперечення старих традицій, звичок, правил, заснованих на недоведеному знанні

• прагнення довести умовність та відностість норм моралі

• суб'єктивізм в оцінках і судженнях, заперечення об'єктивного буття і спроби довести те, що дійсність існує тільки відносно людини.

3. Свою правоту представники даної філософської школи доводили за допомогою софізмів — логічних прийомів, завдяки яким правильний з першого погляду умовивід виявлявся в підсумку помилковим і співрозмовник заплутувався у власних думках. Прикладом даного умовиводу є софізм:

“Те, що ти не втратив, ти маєш;

ти не втратив роги;

виходить, ти їх маєш”.

Даний результат досягається в результаті некоректного використання логічних операцій, оскільки перша посилка помилкова, але видається за правильну. Таким чином софісти вчили досягати перемоги в суперечці при будь-якій ситуації.

Видним представником старших софістів був Протагор (V в. до н.е.). Своє філософію Протагор виразив у висловлюванні: "Людина є міра всіх речей, в тому, що вони існують, і неіснуючих, в тому, що вони не існують".

Це означає, що як критерій оцінки навколишньої дійсності, гарного і поганого софісти висунули суб'єктивну думку людини, вважаючи, що поза людською свідомістю нічого не існує, немає нічого раз і назавжди даного, а уся навколишня дійсність залежить від чуттєвого сприйняття людини.

3. Філософія Сократа (469 - 399 р. до н.е.).

Основний метод, вироблений Сократом, одержав назву "майєвтика", суть цього методу не в тім, щоб навчити істини, а в тім, щоб завдяки логічним прийомам, навідним запитанням підвести співрозмовника до самостійного віднаходження істини. Для цього Сократ запровадив ще один діалогічний або діалектичний метод знайдення істини — шляхом її доказу у вільній суперечці. Суперечності у відповідях співрозмовників, що їх виявляв Сократ, свідчили про неможливість звести загальний зміст понять до їх конкретно-індивідуальних проявів.

Сократ створював свою філософію у формі відкритої бесіди – діалогу, суперечки (для чого ввів поняття “діалектика” як вміння вести бесіду, сперечатися), темами якої були проблеми, актуальні і нині: добро, зло, любов, щастя, чесність і т.д. Таким чином Сократ повертає філософські дослідження від вивчення Космосу, природи до проблем людини як духовної істоти. “Пізнай самого себе” , “Я знаю лише те, що я нічого не знаю” – такими е головні тези сократівського філософствування.

Сократ не був зрозумілий людьми і сприймався ними як філософ, що підриває підвалини традиції та суспільства, збиває з користі молодь і не шанує богів. За це він був у 399 р. до н.е. присуджений до смерті і прийняв чашу з отрутою. Однак виховав багато учнів, продовжувачів своєї справи (наприклад, Платона, стояв у джерел цілого ряду так званих “сократичних шкіл”).