Локаята-Чарвака

Цікавим явищем в індійській культурі є філософське вчення локаяти. Воно виникло приблизно в середині І тисячоліття до н.е., та згодом оформилось у філософську течію, пізньою формою якої стало вчення чарвака. Локаята і чарвака часто вживаються як синоніми. Головна особливість цієї школи — заперечення вчення про карму, що поставило її в опозицію як до ортодоксальних, так і до неортодоксальних течій. Локаятики визнавали існування тільки матеріального світу, заперечуючи все надприродне: бога, душу, рай, пекло тощо. З'єднання в різних пропорціях землі, води, вогню та вітру дає все розмаїття світу, зокрема і свідомість, що є властивістю, притаманною тілу, котра щезає після його смерті. Головним джерелом пізнання та критерієм істини є чуттєве сприйняття. Достовірність авторитету як джерела пізнання відкидається.

Радикальною була позиція локаяти-чарваки у соціальній сфері. Вони виступали проти системи варн, заперечували аскетичну та іншу релігійну практику, критикували жреців. Школа локаяти була притулком духовних дисидентів.

Замість пошуків звільнення від ланцюга перероджень пропонувалося шукати щастя в цьому світі. Чарваки довели цей принцип до свого логічного кінця, створивши єдине в історії індійської культури вчення, що сповідує гедонізм. Вони виходили з того, що добро і зло е логічними абстракціями, за якими стоять реалії чуттєвого буття — страждання та насолода. Мета людини — долати страждання і намагатись отримати насолоду. Причому насолода не зводиться тільки до вдоволення фізіологічних потреб (в цьому чарваків часто звинувачують їхні супротивники), під нею розумілася повнота людського життя, тобто у всьому людина має віднаходити вдоволення.

2. Основні філософські вчення Стародавнього Китаю Конфуціанство

Вчитель Кун (Кун Фу-Цзи) народився у місті Цзоун царства Лу близько 551 р. до н. е. У 26 років він посів посаду дрібного чиновника, у 30 відкрив приватну школу. Разом з учнями багато мандрував. Останні роки життя присвятив збиранню та систематизації літературної спадщини. За деякими твердженнями, у його школі отримали знання понад 3000 учнів.

Конфуцій вперше переносить центр ваги роздумів мудреця з Космосу на соціум, звертаючись до совісті людини як головного чинника суспільного життя, він створює першу філософію моралі. В епоху Хань його вчення було канонізовано і довгий час (до 1949 року) було державною ідеологією Китаю.

Обираючи шлях гармонізації суспільства, Конфуцій звертається до недавнього минулого, висунувши ідею патріархальної державності. Тільки тоді держава стане ідеальною, коли кожний буде знати своє місце і виконувати свої обов'язки, як визначено небом. Досягти такого стану можна двома шляхами. По-перше, постійним "виправленням найменувань", що означає — необхідно узгоджувати нові явища суспільного життя з традицією. По-друге, шляхом повсякденного морального самовдосконалення, метою якого є шляхетність людини.

Вчення Конфуція вносить нову ієрархію в соціальну структуру, коли за визначальний принцип береться не походження, не влада, не багатство, а моральність. Основою поведінки є осягнення "жень" — людинолюбства, гуманності, взаємності. Тому "шляхетна людина" є ідеальним законослухняним громадянином, якого не треба примушувати підкорюватися силою, однвк у таких громадян мусить бути мудрий правитель, що керує народом так, щоб були вдосталь задоволені всі потреби людини, щоб вона могла довіряти правителеві. Розв'язуючи суперечності буття людини, Конфуцій ретельно дотримувався свого ж правила золотої середини, щоразу виходячи з початкової тотожності протилежностей. Тим самим сенс його діяльності як мудреця зводився до встановлення природної — божественної рівноваги, "шляхетності" — не чинити з іншими, як не хочеш, щоб вчинили з тобою".