Сорокін про соціокультурну динаміку
.docx1.П.Сорокін про сутність соціокультурної динаміки
Ще в ранніх працях Сорокіна розглядає суспільні явища як явища соціокультурні, тобто такі, де над біофізичними властивостями індивідів, то взаємодіють, вивищується певного роду надбудова значень і цінностей. Без своїх значущих аспектів, підкреслював соціолог, будь-яке явище людської взаємодії стає просто біофізичним фактом. Значення у свою чергу поділяються на власне когнітивні значення -- такі як значення математичної формули, філософії Платона чи християнського символу віри; значущі цінності -- такі як економічна вартість землі чи якихось матеріальних речей, цінність демократи, релігії, освіти, життя и здоров'я; і, нарешті, норми -- певні правові, моральні, етикетні, технологічні стандарти людської поведінки, починаючи від релігійних заповідей і кінчаючи інструкцією щодо виготовлення харчових продуктів. Зміст цих понять перетинається, оскільки будь-яке значення можна розуміти як цінність, цінність передбачає норму щодо її реалізації, норма має значення і є цінністю і т.д.
Коли значення, цінності та норми розглядати як певну єдність, цілісність, тоді матимемо культуру. Остання разом із поняттями особистості та суспільства складає, як доводить П. Сорокін, нерозривну тріаду, на якій грунтується людське спілкування: «У класній кімнаті викладач і студенти є особистостями, сукупність цих особистостей разом із нормами їх відносин становить суспільство класної кімнати; а ті наукові та інші ідеї, які вони мають і якими обмінюються, і не лише ці ідеї, а й книги, дошка, меблі, лампа і сама кімната являють собою культуру цього суспільства. Жоден із членів цієї тріади не може існувати без двох інших» .
П. Сорокін гостро критикував думку, згідно з якою соціологія цікавиться лише «соціальним як таким», вважаючи таку позицію «абсолютно неприйнятною». Вивчення культури та особистості виступає у його розумінні невід'ємним складником предмета соціології. Пізніше ця ідея здобула всебічне обгрунтування у працях Т. Парсонса та інших соціологів функціоналістської орієнтації, а сьогодні вона втілена навіть у структурі вузівських курсів і підручників соціології.
Звичайно ж, існує суттєва відмінність між культурою невеликої групи (учні в класі разом з учителем) і культурами великих людських спільнот та окремих історичних епох. В останньому випадку маємо справу з культурними суперсистемами. Такі суперсистеми позначаються поняттями «антична культура», «культура Середньовіччя», «культура Нового часу» і т. ін. Основу культурної суперсистеми або «великої культури» складає певна цінність, на грунті якої інтегруються складники суперсистеми -- форми економічної, соціальної і політичної організації, право, релігія, наука, філософія, мистецтво. Ці складники утворюють у рамках «великої культури» певну унікальну цілісність. Водночас вони здатні виокремлюватися і мігрувати від однієї культурної системи до іншої.
Автор «Соціальної і культурної динаміки» виходить із того, що ціннісне ядро всякої великої культури пов'язане з тим способом, яким у ній розуміють об'єктивну реальність. Залежно від цього культурні суперсистеми поділяються на три основні типи -- ідеаціональний (умоглядний, надчуттєвий), чуттєвий (сенсорний) та ідеалістичний (цим виразом Сорокін позначає тип культури, де поєднано риси двох попередніх). Так, культуру Заходу середньовічної доби соціолог розглядає як ідеаціональну, оскільки головним її принципом і головною цінністю був Бог. «Архітектура і скульптура середніх віків були «Біблією у камені». Література також була наскрізь пройнята релігією і християнською вірою. Живопис висловлював ті ж біблійні теми у лініях і кольорі».
З XII ст. ідеаціональна культура Заходу починає занепадати, дедалі більшого впливу набуває теза, згідно з якою об'єктивна реальність і її зміст чуттєві, а те, що недоступне чуттям, просто не існує. Протягом ХІІІ--XIV ст. у західній культурі надчуттєвий і чуттєвий принципи співіснують разом, тому це культура ідеалістична. З XVI ст. у західноєвропейській культурі остаточно утверджує себе принцип чуттєвості. Ним проймаються і економічне життя, і політика, й філософія, і мистецтво. Та в XX ст. і цей принцип вичерпує себе, чим пояснюється, як вважає П. Coрокін, ряд кризових явиш у сучасній культурі Заходу. «Зараз ми перебуваємо мовби між двома епохами: чуттєвої культури нашого сонячного вчорашнього дня, яка помирає, і майбутньої ідеаціональної культури дня завтрашнього, який твориться нині. Ми живемо, мислимо, діємо у присмерку сяючого чуттєвого дня, котрий тривав шість століть. Промені сонця, що заходить, все ще освітлюють велич епохи, яка відходить. Але світло повільно згасає, і в сутінках, які густішають, нам дедалі важче стає споглядати цю велич...».
Незважаючи на певну зовнішню схожість висновків Питирима Сорокіна з основною ідеєю праць Освальда Шпенглера «Занепад Заходу», їхнє розуміння «діагнозу епохи» все ж досить різне. За Шпенглером, західна культура, яку він називає «фаустівською», вичерпала весь життєвий ресурс і згасає, поступаючись місцем бездуховній, механістичній цивілізації. Сорокін же розуміє суть культурної кризи сучасності як зміну одного типу культури іншим і передбачає майбутнє нове культурне піднесення.
3.концепція елітарної культури Адорно
Цілісна концепція елітарної культури в протиставленні масовій представлена в працях Х. Ортеги-і-Гассета. На його думку, елітарне мистецтво – мистецтво для професіоналів, а не для мас, а елітарний тип естетичного сприймання слід протиставляти масовому, повсякденному. Теоретик зауважував, що маса вийшла на авансцену соціального життя, захоплюючи місце у меншості, витісняючи її. Х. Ортега-і-Гассет передрікає: якщо процес вторгнення мас в сферу культури буде продовжуватись, світ повернеться в добу варварства. За переконаннями філософа, людина створює життя кожну хвилину, "тут і зараз", в процесі цього самотворення вона перманентно знаходиться в стані вибору. Тобто людина за своєю природою здатна стати власним проектом – тим, чого ще немає. Ця думка розвивається теоретиком у праці "Роздуми про техніку", де філософ стверджує, що буття індивіда – не даність, а можливість. Світ, що оточує людей, на думку Х. Ортеги-і-Гассета, організується, структурується та набуває майбутність лише в контексті творчої активності свідомості, яка пізнає феномени буття. Людина, за Х.Ортегою-і-Гассетом, вимушена конструювати власну екзистенцію і тим самим втілювати обраний нею проект життя на основі власної фантазії, яка є передумовою індивідуальної свободи.
В роботі "Бунт мас" філософ одним з перших зафіксував феномен виникнення "масової свідомості" в європейському менталітеті. Маса, у Х. Ортеги-і-Гассета трансформується в натовп, представники якого захоплюють панівні позиції в ієрархії суспільних структур, нав’язуючи власні псевдо-цінності іншим соціальним рухам. Основна властивість істоти з "маси" – не стільки її стандартність, скільки фізична інертність. Репрезентанти "маси", стверджує теоретик, живуть без певного "життєвого проекту", знаходячи сенс існування в досягненні граничної ідентичності з іншими. Вони не усвідомлюють, що
демократичні культурні інститути вимагають постійної підтримки, а "людина маси" – соціально невідповідальна. В цьому Х. Ортега-і-Гассет бачить трагедію сучасної йому культури, оскільки інтереси маси цілком матеріальні, брутальні й вульгарні. Низьким спонуканням маси протистоять піднесені ідеали, носієм яких є еліта.
На тлі ідей іспанського теоретика досить виразною, на нашу думку, виявляється позиція Т. Адорно, для якого масовість культури є синонімом безликості та заангажованості, а елітарність – це пошук та ствердження особистісного й творчого начала. Різниця між масовою та елітарною культурами полягає в тому, що перша – поверхова, вульгарна, створюється на потребу публіки, тобто це споживацька культура, а друга – складна, серйозна, є самовираженням її творців.
На думку Т. Адорно, масове комерційне мистецтво викривляє свідомість людей до рівня, на якому критичне мислення знаходиться під загрозою зникнення. Стандартизація та псевдоіндивідуалізація спростовували можливість масової культури "догодити" індивідуальним смакам. Критичній свідомості та щастю окремої особистості, за Т. Адорно, може сприяти тільки "автентичне" мистецтво, під яким розуміється мистецтво стилю "модерн". Зазначимо, що теоретичні погляди Т. Адорно завжди
викликали до себе інтерес. Досить згадати роботи Ю. Давидова, В Арсланова, М. Яковлєва. В останні роки естетико-мистецтвознавчий аспект спадщини Т. Адорно плідно вивчається українськими дослідниками, зокрема, Д. Скальською, Л. Мізіною, Л. Хандогіною, Т. Біленіною та ін.
Мистецтво, яке свідомо викриває власні припущення щодо цілісності та самодостатності, на думку Т. Адорно, більш здатне до продуктивного заперечення суспільної реальності, ніж те, яке відстоює власну претензійність. На думку Т. Адорно, істинна культурна еліта – не та, яка бажає панувати над масами, а та, що прагне відгородитися від грубої маси, відокремитися від неї. Істинна культурна еліта – це аристократи духу, духовно-естетичні особистості, обдаровані талантом. Будь-яка біографія відомої особистості, вважав теоретик, завжди має ознаки елітарності. Її елітизація – вияв тих чеснот, якими була відмічена доля тієї чи іншої відомої людини, яка відома завдяки тому, що мала щось особливе в своєму житті: чи то гідність, чи то талант, чи то якусь таємницю тощо. Життєпис відомих людей, за Т. Адорно, завжди хвилював пересічні уми, насамперед тим, що "прості люди" бачили в цій агіографії свої ідеали, і, напевно, керівництво до дії для досягнення своїх власних цілей.
Отже, ознаки ціннісної еліти: гуманізм, толерантність, професійність, критичне мислення, індивідуальне творче начало, піднесені ідеали, відповідальність за свої дії.
4.Сутність масової культури у сучасній соціології уайта
Масова культура – поняття, яке використовується для характеристики сучасного культурного виробництва і споживання. Це виробництво культури, організоване за типом масової, серійної конвеєрної індустрії і поставляє такий же стандартизований, серійний, масовий продукт для стандартизованого масового споживання. Масова культура – специфічний продукт сучасного індустріального урбанізованого суспільства.
Інтерес до явища масової культури виник досить давно, на сьогоднішній день існує чимало досліджень, теорій і концепцій "масової культури" (Г. Лебон, Г. Маркузе, X. Ортега-і-Гассет, Е. Канетті, Б.Данем, В. Райх, А.Н. Герцен, П.Л. Лавров, М.О. Бердяєв). Автори більшості з них схильні розглядати її як особливий соціальний феномен, що має свій генезис, специфіку і тенденції розвитку. Теоретики та історики культури дотримуються далеко не тотожних точок зору з приводу часу виникнення масової культури як самостійного соціального феномена.
Існують досить суперечливі точки зору з питання про час виникнення "масової культури". Деякі з них вважають її одвічним побічним продуктом культури і тому виявляють її вже в античну епоху. Набагато більше підстав мають спроби пов'язати виникнення "масової культури" з науково-технічною революцією, що породила нові способи виробництва, розповсюдження та споживання культури.
Щодо зачатків масової культури в культурології існує ряд точок зору. Так, Є. П.Смольська
вважає, що підстав для того, щоб говорити про тисячолітню історію масової культури, не існує .Навпаки, американський соціолог Д. Уайт вважає, що до перших елементів масової культури можна віднести, наприклад, бої римських гладіаторів, які залучали численних глядачів. Передумови масової культури формуються з моменту народження людства, і у всякому разі, на початку християнської цивілізації. Для прикладу зазвичай наводяться спрощені варіанти Священних книг (наприклад, "Біблія для жебраків"), розраховані на масову аудиторію.
Згідно з А. Адорно, прототипами сучасної масової культури слід вважати форми культури, які з'явилися під час становлення капіталізму в Англії, тобто на рубежі XVII-XVIII століть. Він переконаний, що витоки масової культури пов'язані з появою в європейській літературі XVII-XVIII століть пригодницького, детективного, авантюрного роману, що значно розширив аудиторію читачів за рахунок величезних накладів. Романи, написані в цей період (Д. Дефо, С. Річардсон), призначалися для ринку і мали явну комерційну спрямованість. Отже, вони тяжіли швидше до "масової", ніж до "елітарної" культури. Проте російські опоненти (Е. П. Смольська [10] та ін.) вказують, що ці твори не містили відомих шаблонів, які характерні для творів масової культури.
Великий вплив на розвиток масової культури зробив і прийнятий в 1870 році у Великобританії закон про обов'язкову загальну грамотність, що дозволив багатьом освоїти головний вид художньої творчості XIX століття – роман. Ймовірно, точкою відліку у появі та розвитку масової культури слід все ж вважати кінець XIX –початок XX століття.
До однієї з ранніх форм масової культури дослідники відносять детективний жанр, який з'явився ще на початку 30-х років XIX століття і відразу ж набув величезної популярності. У кінці XIX століття щотижневі ЗМІ почали публікацію творів, які згодом отримали назву "серцева преса" або "індустрія мрій". Наприкінці XIX століття в Сполучених Штатах Америки з'являється така форма масової культури як комікси. Спочатку цей жанр був призначений виключно для дітей, але потім став невід'ємною частиною і дорослого життя.
І все-таки все вищевикладене – це передісторія масової культури. А у власному розумінні масова культура проявила себе вперше в США на рубежі XIX-XX століть. Активний, а точніше стрімкий розвиток масової культури починається з середини XX століття. З цього моменту вона стає тотальною і експансивною.
Явище масової культури не просто різновид "традиційної культури", але суттєва зміна культури в цілому. Тобто, розвиток засобів масової інформації та комунікації (радіо, кіно, телебачення, гігантські тиражі газет, ілюстрованих журналів, мережа Інтернет), індустріально-комерційний тип виробництва і розподіл стандартизованих духовних благ, відносна демократизація культури, підвищення рівня освіченості мас при парадоксальному зниженні духовних запитів.
Феномен появи масової культури представляється наступним чином. Для рубежу XIX-XX століть стала характерною всеосяжна масовізація життя. Вона торкнулася всіх її сфер: економіки і політики, управління і спілкування людей. Активна роль людських мас у різних соціальних сферах була проаналізована в ряді філософських творів XX століття.