1. 5. Державна політика України в сфері національного інформаційного простору

Потужне підґрунтя для правової політики України в інформаційній сфері було закладено у червні 1996 p., коли була прийнята Конституція України, котра у кількох стат­тях визначає засади цієї політики. Зокрема, у статті 15 вка­зується, що суспільне життя ґрунтується на основі багато­манітності ідеологій та (у ч. З ст. 15) забороняє цензуру, ст. 34 Конституції гарантує свободу слова та думки. Разом з тим Конституція встановлює обмежений перелік можливих умов, за яких допускається обмеження цих прав. Йдеться на­самперед про «інтереси національної безпеки, територіаль­ної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населен­ня, для захисту репутації або прав інших людей, для за­побігання розголошенню інформації, одержаної конфіден­ційно, або для підтримання авторитету та неупередженості правосуддя» (ст. 34 Конституції У країни, ч. 3).

Аналіз відповідних статей Конституції України дозволяє дійти висновку про намагання вітчизняного законодавця побудувати інформаційну політику на основі демократичних та ліберальних норм та принципів,  одночасно забезпечивши їхню адаптацію до українських умов. Положення Конституції України розвиваються та конкретизуються у понад 200 доку­ментах, які встановлюють правові норми в інформаційній сфері. Серед них основні інформаційні закони України3: Закон України «Про інформацію». Закон України «Про національну програму інформа­тизації».

Закон України «Про захист інформації в автоматизованих системах».

Закон України «Про науково-технічну інформацію».  

Закон України «Про електронний підпис».

Закон України «Про електронний документообіг».

31 липня 2000 р. вийшов Указ Президента України за №928/2000 «Про заходи щодо розвитку національної скла­дової глобальної інформаційної мережі Інтернет і забезпе­чення широкого доступу до цієї мережі в Україні».

Прийнятий Верховною Радою України 16 січня 2003 року Цивільний кодекс України, який серед об'єктів прав називає і інформацію, присвячує низку норм різним видам інформації, праву на інформацію, приділяє увагу комерційному значенню інформації в нових економічних умовах, є явищем безперечно прогресивним. Стаття 200 Цивільного кодексу України впер­ше у кодифікованому акті дає визначення інформації як доку­ментованих або публічно оголошених відомостей про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та на­вколишньому середовищі, і передбачає захист прав власника таких відомостей, застосовуючи широке поняття «інфор­мація», яке не підпадає під охорону норм авторського, патент­ного або іншого спеціального законодавства. Експертиза українського інформаційного законодавства, котра неоднора­зово здійснювалася протягом останніх років, зокрема пред­ставниками ОБСЄ, свідчить про те, що законодавча та норма­тивно-правова база функціонування інформаційної сфери України в цілому відповідає європейським нормам.

Проте, якщо формальний бік справи не викликає значно­го занепокоєння, то існує нагальна проблема недотримання встановлених норм усіма суб'єктами інформаційних відно­син, зокрема органами державної влади всіх рівнів. Рівень правової культури громадян України змушує розглядати си­туацію із зовсім іншого боку порівняно з країнами Євро­пейської Спільноти.

Власне, вся суспільна взаємодія нинішнього тисячоліття основана на обміні інформацією, що пояснює певні труднощі у формуванні особливих прав на неї, оскільки суспільство зацікавлене у вільному обігу інформації і одночасно прагне захистити кожного свого члена від негативних та шкідливих її видів.

 Одним з важливих моментів забезпечення національних інтересів держави є механізм формування національного інформаційного простору, його зміст і обсяг. Це пов'язано з тим, що інформатизація і комп'ютеризація за останні роки і докорінно змінили світ.