Зародження кооперативного руху

Після скасування кріпосного права в Україні виникають різні форми економічної самооборони громадянства, які грунтувалися на багатовікових народних традиціях. Найважливішою з них стає кооперація як рух самооборони економічно слабких і соціальне принижених верств населення. Важливу роль не лише в національно-культурному, а й в економічному піднесенні українського народу відігравали українські суспільні організації 60—70-х років XIX ст. Ініціатором організації першого споживчого кооперативу в Україні виступила харківська громада. Статут харківського споживчого товариства було затверджено 6 жовтня 1866 p. З самого початку товариство налічувало 64 члени з повним (50 крб.) та 292 члени з неповним паєм. Крім торгівлі предметами широкого вжитку, товариство мало свою їдальню, пекарню, фабрику овочевих напоїв, забезпечувало своїх членів паливом. Товариство ознайомлювалося з кооперативним рухом на Заході, його представники побували у Великобританії, Франції та Німеччині, підтримували зв'язки із зарубіжними кооперативними організаціями.

У 1870 p. з ініціативи харківського споживчого товариства було заплановано кооперативний з'їзд та утворення споживчого кооперативного союзу. Проте харківський губернатор заборонив проведення цих заходів на тій підставі, що діяльність таких товариств не повинна поширюватися поза межі одного міста.

Друге кооперативне споживче товариство засновано у Києві наприкінці 1868 p. Його раду очолювали тогочасні найвидатніші діячі українського національного руху, провідні науковці В. Антонович, О. Кістяківський, М. Яснопольський, М. Зібер, М. Драгоманов, В. Гец. Активну участь у діяльності товариства брали інші члени київської громади, студенти університету. Його фундатором був відомий молодий економіст М. Зібер. Товариство налагодило торгові зв'язки з Харковом, Полтавою, Одесою, Борзною, Керчю. В той самий час виникли споживчі товариства в Єлизаветграді. Ізюмі, Балті, Севастополі, Сімферополі, Миколаєві, Херсоні, Катеринославі, Чернігові, Лебедині. Протягом 1866—1870 pp. в Україні діяло 20 споживчих кооперативів. Їх загальна кількість в імперії Романових тоді становила 63.

Однак перші українські кооперативи проіснували лише кілька років, їх занепад був зумовлений рядом причин. Насамперед погано був підготовлений соціальний грунт для кооперативної діяльності. Переважна більшість громадян ще не розуміла суті та значення кооперації. Високі як на ті часи внески (25—50 крб.) не давали змоги вступати у кооперативи менш заможному населенню українських міст. Через матеріальну незабезпеченість кооперативи не могли конкурувати з приватними торгівцями, які до того ж не гребували засобами, щоб їх знищити. Вбачаючи в кооперації опозиційну силу, державна адміністрація вороже ставилась до неї. Організатори перших споживчих товариств не мали практичного досвіду.

Соціальна структура українського населення

Колонізаторська політика царизму найбільш позначилася на національній структурі міського населення. Загалом воно зростало протягом другої половини XIX ст. вдвічі більшими темпами, ніж сільське. Наприкінці XIX ст. в Україні під владою Російської імперії налічувалося 130 міст; чотири — з населенням понад 100 тис. осіб: Одеса (401 тис), Київ (247 тис), Харків (174 тис), Катеринослав (113 тис). Тоді ж у містах Наддніпрянської України проживало 3 млн. осіб (13,6% населення цієї території), але українців тут було не більше третини. Серед національностей переважали росіяни та євреї. Найменше українців проживало у великих містах: в Одесі, наприклад, їх налічувалося не більше 6%, навіть у Києві — лише 22% . Отже, українська нація формувалася переважно як селянська. Це підтверджували статистичні показники і по західноукраїнських землях. У 1900 р. 95% населення тут займалося сільським господарством і лише один відсоток працював у промисловості. Прошарок української інтелігенції налічував не більше 15 тис. осіб. Серед міського населення, яке тут становило не більше 10%, українців було до третини, та лише половина з них спілкувалася рідною мовою. В умовах розвитку капіталізму постійно відбувався процес соціального розшарування селянства. У Наддніпрянській Україні наприкінці XIX ст. заможні господарі становили майже чверть сільського населення. Вони зосередили в своїх руках до 40% усіх селянських земель, понад 50% робочої та продуктивної худоби. Процеси соціального розшарування перешкоджали консолідації української нації. Ворожою силою щодо українства виступала більшість поміщицтва в Україні, передусім російського і польського походження. Та й клас дворян-поміщиків, який у Наддніпрянській Україні разом із членами родин налічував на той час 275 тис. осіб, був пережитком феодально-кріпосницької епохи. Зростали питома вага і значення у складі української нації інтелігенції, яка також не була соціально однорідною. Якщо її демократична частина, представлена на той час переважно різночинцями, виражала інтереси народних мас, виступала проти соціального і національного гніту, то друга частина, численніша, прислуговувала обом імперіям: Російській та Австро-Угорській. Найбільша кількість національно-свідомої української інтелігенції жила і працювала поза межами великих міст. Безпосередньо спілкуючись із народними масами, вона докладала багато зусиль для зростання національної свідомості. Зміни, які відбулися у соціально-економічному житті України у цей період під впливом буржуазних реформ, супроводжувалися значними зрушеннями в суспільно-політичному житті. Посилився національно-визвольний рух проти російського царизму, розширювалась його соціальна основа за рахунок участі дедалі ширших верств українського селянства, робітничого класу та інтелігенції.

5. Національно-визвольний рух у Наддніпрянській Україні в 60-х -90-х pp. XIX ст. Українські політичні і громадські діячі прагнули змінити існуючий лад на справедливий, покращити життя народу в цілому. Головна увага учасників українського національно-визвольного руху зосереджувалася навколо трьох напрямків: національного, загально-демократичного і соціального.

5.1. Виникнення громад. Наприкінці 50-х- на початку 60-х pp. XIX ст. у Наддніпрянщині спостерігається друга хвиля національного відродження. Організаційною формою українського національно-визвольного руху стали напівлегальні непартійні об'єднання, які здобули назву громад.

Цього часу осередком українського суспільно-політичного та культурного життя став Петербург, де після заслання працювали колишні члени «Кирило-Мефодіївського товариства» - Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров та ін. У столиці Російської імперії в 1859 р. і виниклаперша українська громада. Саме в Петербурзі в 1861-1862 pp. протягом 22 місяців українська громада видавала перший в Російській імперії щомісячний літературно-науковий журнал «Основа». Він виходив українською і частково російською мовами.

Протягом короткого періоду свого існування журнал «Основа» не торкався політичних проблем, а приділяв головну увагу захисту української мови, літератури, виданню навчальної та науково-популярної літератури, відстоював право народу на здобуття освіти рідною мовою. В «Основі» була вперше надрукована праця М. Костомарова про «дві руські народності», у якій автор намагався схарактеризувати особливості українського етносу, його принципову відмінність від росіян, захищав самостійність української літератури.

В Україні громади з'явилися в Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві, інших містах. Центром громадівського руху безпосередньо в Україні ставКиїв. Навесні 1860 р. студенти і викладачі Київського університету і представники інтелігенції створили громаду, яку очолив В. Антонович. Програмними положеннями київської громади були: український народ - окрема нація, кожен українець повинен віддавати всі сили для розвитку національної свідомості. Діяльність громад в Україні мала культурно-просвітницький характер - організація українських просвітницьких гуртків і недільних шкіл; вивчення історії, традицій, звичаїв українського народу. Власті називали громадівський рух«українофільством».

5.2. Гурток «хлопоманів». На початку діяльності київської громади з нею була пов'язана діяльність гуртка «хлопоманів» (від польського слова хлоп - селянин). «Хлопоманство» - кількісно невелике відгалуження українського культурно-національного руху Правобережної України кінця 50-х - початку 60-х pp. на чолі з В. Антоновичем, що об'єднувало представників ліберальної інтелігенції, які виступали за зближення з селянством.

«Хлопомани» ставили своїм завданням збереження пам'яті про славне минуле України, вони розмовляли тільки українською мовою, одягалися в народні костюми, дотримувалися народних звичаїв та обрядів. Вони видавали рукописний журнал і заснували підпільну українську школу. Метою їхньої діяльності були: ліквідація царизму, кріпацтва, встановлення демократичної республіки на основі зміцнення добровільного співжиття росіян, українців, поляків. Через посилення репресій з боку царизму вже на початку 60-х pp. діяльність гуртка «хлопоманів» була припинена.

Українофіли

Українофі́льство — термін, поширений з другої пол. XIX ст., на означення любові до України, українського народу, української культури. У ширшому значенні українофілами (ук.) були польські письменники так званої «української школи» і пізніше поляки — мешканці України, які писали поезії і складали пісні українською мовою (див. «Українською музою натхненні», К. 1971). Подібне явище спостерігаємо і в російській літературі першої половини XIX ст. (В. Сиповський. «Україна в російському письменстві», К. 1926). У стислому значенні українофілами називали українських діячів 1860-их pp., а часи їхньої діяльності 1860 — 80-их pp. періодом Українофільства. Самі українофіли воліли називатися «народолюбцями», але не заперечували й проти інших назв. Рух українофільства особливо поширився на початку 1860-их pp. і поклав основи дальшого розвитку українства. На першому місці українофіли ставили освіту широких народних мас рідною мовою; для цього складали підручники українською мовою та видавали твори української літератури. Українофіли видавали журнали: «Основа» у Петербурзі (1861 — 62), «Черниговский листок» та багато рукописних (найвідоміші з них київський: «Самостайне Слово», «Громадниця», «Помийниця»), а також книжки для народу і так звані метелики (маленькі брошурки). Почавши від 1859 українофіли створили широку мережу своїх Громад (найважливіші в Петербурзі, Москві, Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві, Одесі тощо), які поклали багато праці коло організації шкільництва (зокрема так звані недільні школи, 1859 — 62). З світоглядово-політичного погляду термін Українофільство охоплював різні течії від звичайної любови до свого рідного аж до палкого націоналізму (хоч терміну цього тоді ще не було) і незалежности.

Після придушення польського повстання 1863 російський уряд посилив боротьбу проти Українофільства (Валуєвський обіжник 1863, Емський указ 1876), однак рух українофільства раз-у-раз відроджувався (початок 1870-их, початок і кінець 1880-их pp.). Пізніше українофіли працювали переважно на культурно-освітній ниві: складання словників українською мовою (Уманця і Спілки, т. зз. Грінченка), літературна творчість, а гол. наук. діяльність у царині українознавства. Зокрема велику працю проробили вони в рамках Південно-Західнього відділу Імператорського Російського Географічного Товариства у Києві (1873 — 76) і журналі «Киевская Старина» (1882 — 1906).

З часом українофіли, під щораз більшим тиском російського уряду, здавали свої позиції, відмежовуючися від будь-якої національно-політичної діяльності. Це викликало критику й невдоволення не лише з боку молодшої генерації українських діячів, а навіть і серед самих українофілів. Історія українофільства скінчилася в кінці 1880-их pp. На зміну йому виступила нова генерація українства.

За радянських часів українофільський рух характеризували як рух «буржуазно-націоналістичний».

Антонович Володимир Боніфатійович (1834-1908 pp.) - історик, археолог, етнограф, археограф. Володимир Антонович - основоположник і патріарх української історичної школи, один із фундаторів історичного краєзнавства в Правобережній Україні. В. Антонович народився в Київській губернії. Закінчив медичний (1855 р) та історико-філологічний (1860 р.) факультети Київського університету. У 1863-1880 pp. - головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві, з 1878 р. - професор руської історії Київського університету, голова Історичного товариства Нестора-Летописця (з 1881 p.). Володимир Антонович - активний учасник українського національно-визвольного руху, один з організаторів Київської громади (1860 p.). У 1870 р. з його ініціативи була заснована так звана «Стара громада», яка надавала перевагу культурницьким та освітнім заходам. Зусиллями В. Антоновича та його колег і учнів по виданню 35-томного «Архива Юго-Западной России» (1863-1914 pp.) був систематизований і опублікований так Необхідний сьогодні унікальний за своїм змістом документальний архів Правобережної України XIV-XIX и Водночас у 60-ті- 90-тіpp. XIX ст. Володимир Антонович опублікував ряд монографій, науково-популярних книг і статей. Особливою популярністю серед дослідників і краєзнавців дотепер користуються книги-В.Антоновича «Нарис історії Великого князівства Литовського» (1878 p.), «Монографії з історії Західної і Південно-Західної Росії» (1886 р.), «Дослідження про міста Південно-Західної Росії» (1870 р.) тощо.

Громадівський рух

Після ударів, яких царизм завдав українському рухові на початку 60-х років XIX ст., російським урядовим колам здавалося, що українське питання вирішене назавжди. Проте дух української інтелігенції виявився набагато міцнішим, аніж це собі уявляло міністерство внутрішніх справ. Уже наприкінці 60-х років громадівці почали відновлювати свої організації та діяльність у Києві, Полтаві, Чернігові й інших містах України. Відновлення чи утворення нових громад, вступ до них нових членів не розголошувалося, засідання відбувалися таємно, діяльність набула напівлегального характеру.

Володимир Антонович (тоді вже професор Київського університету) зі своїми давніми друзями й колегами наприкінці 60-х — на початку 70-х років таємно відновили «Стару громаду» за участю нових талановитих діячів. Таку назву організація використала для того, щоб відрізнити досвідчених учасників громадівського руху від нових громад, що складалися переважно зі студентів. «Стара громада» зосередилася на неполітичній діяльності.

Організація вже не допускала до членства всіх без винятку і не прагнула великої чисельності. Старі громадівці добирали нових членів обережно й зважено. Від кандидатів вони вимагали закінченої вищої освіти. Прийняття до громади відбувалося відкритим голосуванням і досить було одного голосу проти, щоб відмовити охочому до вступу. «Стара громада» складалася не більше як із п'ятдесяти осіб, представників інтелектуальної еліти, людей з високим моральним авторитетом.

Це були найвизначніші вчені й письменники: В. Антонович, П. Житецький, П. Чубинський, Ф. Вовк, М. Лисенко, М. Старицький, І. Нечуй-Левицький, М. Драгоманов, О. Русов, М. Зібер, С. Подолинський та ін.

Київська «Стара громада» налагодила тісні зв'язки з подібними громадами в Харкові, Одесі, Чернігові, Полтаві, Петербурзі. Як і раніше, вона трималася осторонь від політичної діяльності та зв'язків із революційними організаціями. Разом із тим «Стара громада» перебувала в центрі тогочасного громадського життя України завдяки тому, що значна частина її членів працювала в установах земського та міського самоврядування й активно обороняла потреби українства.

Проте найбільшого значення «Стара громада» надавала розвиткові культури й науки, яка б допомогла створити надійний фундамент під будівлю майбутньої відродженої України. У січні 1873 р. частина старогромадівців увійшла до утвореного на базі історико-філологічного факультету Київського університету Історичного товариства Нестора Літописця.

Південно-Західний відділ Російського географічного товариства

Наступного місяця в Києві розпочав роботу Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. У числі його засновників і працівників більшість становили громадівці. Вони фактично вели всю роботу цієї наукової установи, заснували під її егідою музей та бібліотеку. До своєї діяльності товариство залучило чимало міської та сільської інтелігенції. На 1875 р. в ньому налічувалося 200 дійсних членів і членів-кореспондентів.

Відділ зібрав і видав величезну кількість джерел і матеріалів з історії, географії, природознавства, статистики та економіки України. У 1875 і 1876 р. були видані два томи «Записок» відділу. У них опубліковані наукові праці про клімат України, ярмарки й кустарну промисловість, селянський інвентар, особливості українських дум і пісень та ін. Протягом 1872-1878 pp. зібрано, опрацьовано й видано за редакцією П. Чубинського сім томів етнографічних, статистичних і археологічних матеріалів. У 1874-1875 pp. видано 2-томну збірку українських історичних пісень. Дослідники відділу працювали також над історією української літератури та над підготовкою видання українсько-російського словника.

Улітку 1874 р. відділ організував і провів у Києві III Археологічний з'їзд, у якому взяли участь вітчизняні, російські та зарубіжні вчені. Результати наукової діяльності українських учених приємно здивували наукову громадськість своєю ґрунтовністю і розмахом. Більшість учених були членами громад і працювали на благо свого народу з особливим натхненням.

Завдяки деякому послабленню цензури в Києві розпочалося видання українських книжок. Друкувалися наукові праці, художні твори, поетичні збірки, виходили у світ серії корисних популярних брошур для народу.

«Київський телеграф»

Успіхи «Старої громади» на ниві науки й культури зміцнили її становище. Це надихнуло її провідників придбати газету «Київський телеграф», аби на її сторінках оприлюднювати свою громадянську позицію з приводу суспільно значущих питань.

На початку 1875 р. київська громада опублікувала свою програмну заяву. У ній проголошувалося, що вона буде звертати особливу увагу на потреби народу й неупереджено ставитиметься до відносин між суспільними верствами та націями.

Виходячи з цих програмних засад, газета друкувала статті Драгоманова, Вовка, Подолинського та інших кореспондентів на гострі соціально-економічні й політичні теми. Зокрема, визнаючи ряд позитивних наслідків реформи 1861 p., громадівці наголошували, що вона не дала селянам сподіваної волі, що їх і надалі нещадно гноблять через податки, малоземелля та пов'язані з ними відробітки й повинності. Автори звертали також увагу на нестерпні умови життя та праці робітників, їхню повну безправність у стосунках з підприємцями. Газета публікувала кореспонденції про нагальні питання земського та міського самоврядування. «Київський телеграф» постійно розповідав про пробудження національної свідомості інших слов'янських народів, про парламентську боротьбу в зарубіжних країнах.

Новий наступ реакції

Як тільки діяльність громад набула загальноукраїнського значення, а київська «Стара громада» відкрито оприлюднила свою позицію на сторінках «Київського телеграфу», український громадсько-політичний рух стали звинувачувати в антидержавних намірах.

Реакціонери й російські шовіністи, що групувалися навколо газети «Киевлянин» — неофіційного органу царської адміністрації в Україні, з неприхованою люттю накинулися з наклепами на «Київський телеграф». Зокрема, вони заявили, що громадівці проповідують сепаратизм, нав'язують народові популярні книжечки зі шкідливим змістом тощо. Цькування cупроводжувалося доносами в Петербург. Уже наприкінці 1874 р. до російської столиці з Києва було надіслано меморандум, у якому українців-громадівців було звинувачено в тому, що вони хочуть «вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі».

СЕПАРАТИЗМ (від латин, separates — відокремлення) - прагнення до відокремлення, відособлення й створення своєї держави.

У серпні 1875 р. Олександр II наказав створити снеціальну комісію з найвищих урядовців імперії «для вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю». Комісія дійшла висновку, що «вся літературна діяльність так званих українофілів має бути віднесена до прикритих лише благовидними формами зазіхань на державну єдність і цілість Росії. Центр цієї злочинної діяльності знаходиться в даний час у Києві». Комісія пояснювала, що «допустити окрему літературу на простонародному малоросійському наріччі значило б покласти тривку основу для переконання в можливості відділення, хоча б і в далекому майбутньому, України від Росії». У цьому зв'язку комісія вирішила закрити Південно-Західний відділ Російського географічного товариства в Києві, припинити видання «Київського телеграфу» і застосувати персональні покарання щодо окремих українських діячів.

Польське повстання 1863–1864 рр.

Польське національно-визвольне повстання 1863–1864 рр. охопило й українські землі (зокрема Правобережжя, де діяли польські повстанці). Чимало офіцерів російської армії, і серед них багато українців, приєдналися до повстанців. Так, в лавах польських повстанців героїчно загинув брат відомого українського філолога О. Потебні — Андрій Потебня. Проте в цілому українське населення не підтримало польських повстанців, незважаючи на їхнє гасло «За нашу і вашу свободу!», і повстання було жорстоко придушене російським урядом.

На Правобережжі в 50–60-х рр. XIX ст. серед полонізованої української шляхти виник культурно-просвітницький рух «хлопоманів» (В. Антонович, К. Михальчук, Т. Рильський та ін.). «Хлопомани» прагнули демократизації суспільства, відміни кріпацтва, активного служіння українському народові. Згодом колишні учасники цього руху створили першу напівлегальну організацію — київську «Громаду». Невдовзі подібні напівлегальні гуртки — «Громади» — виникли в Харкові, Чернігові, Полтаві та інших містах і об’єднали представників широких верств населення. Гуртки-громади не мали чіткої організаційної структури, своїх програм і статутів, часто розпадались і знову виникали. Проте можна виділити спільні для всіх громад характерні риси:

· їхня діяльність мала в основному культосвітній характер (організація українських гуртків просвітництва й недільних шкіл, вивчення та пропаганда популярної й наукової літератури, вивчення історії українського народу, його мови, культури, етнографії тощо);

· громади не вели політичної боротьби із царатом, вважаючи, що український народ до неї ще не готовий, тому в першу чергу необхідна освіта народу, його консолідація в рамках Російської імперії. Більшість членів громад вітали та ідеалізували скасування кріпосного права в Росії й Україні. Видатними членами громад були: соціолог О. Русов, історик В. Антонович, мовознавець П. Житецький, етнограф П. Чубинський, М. Лисенко, М. Старицький.

У 1861–1862 рр. у Петербурзі, куди з’їхалися після заслання Костомаров, Білозерський, Шевченко й Куліш, виник близько пов’язаний із громадами громадсько-політичний і літературний журнал «Основа». Він сприяв об’єднанню навколо редакції українських істориків, літераторів, етнографів, мовознавців.

Після Емського указу Олександра II почався розпад громад: частина їхніх членів, налякана забороною діяльності українських організацій, вийшла з громад, інша частина заснувала «молоді громади», що взяли участь у 1874–1875 рр. в організованому народниками «ходінні в народ». Дехто, як, наприклад, Драгоманов, виїхав за кордон і там намагався знайти вихід із кризи й шлях подальшого розвитку українського національно-визвольного руху.

Валуєвський циркуляр

Попри культурно-освітницьку спрямованість громад, їхня діяльність дедалі більше непокоїла правлячий режим. З України в Петербург ішли доноси охранки, що громадівці прагнуть "здійснення виплеканої ними думки про свободу Малоросії" і, навчаючи простий народ грамоти, намагаються "поступово прищепити йому думки про колишню славу Малоросії! переваги свободи". "Височайше " затверджена комісія у справі громадівського руху дійшла висновку, що його мета — "під виглядом поширення грамоти сіяти в народі антиурядові ідеї". Як наслідок, у липні 1863 р. міністр внутрішніх справ П.Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Навчання українською мовою визначалося ним як політична пропаганда, а ті, хто за це брався, звинувачувалися "у сепаратистських задумах, ворожих Росії". Друкувати "малороссийским наречием" дозволялося лише художні твори. Валуєв заявив, що української мови " ніколи не було, нема і бути не може "(до речі, на конкур сі, який відбувся у 1934 р. в Парижі, українська мова посіла трете місце, після французької та перської). Незабаром після цього громади було розпущено, а деяких українських діячів заслано у віддалені частини імперії.

Наслідком цих дискримінаційних заходів царату було скорочення кількості друкованої продукції, яку видавали українською мовою в Російській імперії: у 1864 р. —12 книжок і брошур, 1865 — 5, 1866 — жодної, у наступні три роки — по 2 книжки, у 1870 р. — 5. В Україні ж з 1863 по 1872 р. вийшла лише одна книжка українською мовою! У скрутному становищі перебувала й періодична преса. Намагання діячів української культури організувати стабільне видання періодики на національній основі наштовхувалося на традиційний опір самодержавства.

Емський указ

Наукова, просвітительська, культурницька діяльність української інтелігенції непокоїла царських чиновників. їх турбував не тільки розвиток національних тенденцій, ай зростання громадсько-політичної та революційної активності суспільства під впливом Географічного товариства. У зв'язку з цим голова Археографічної комісії М.Юзефович повідомляв у Петербург, що "розбійницькі зграї, озброєні і в масках, які з'являються в краї, не що інше, як початки народжуваної у спокушених умах гайдамаччини". Він пропонував урядові вжити не часткових заходів, а загальних, радикальних, які б могли викоренити причини подібних дій. М.Юзефович висунув ідею ліквідувати Київський відділ Російського географічного товариства, додавши, що поки М.Драгоманов і П.Чубинський будуть тут, "ніякі заходи не припинять руху, який виник з їхньої ініціативи".

У відповідь на доноси платних і безплатних агентів поліції в 1876 р. було створено спеціальну антиукраїнську комісію. Вона працювала недовго і дійшла висновку, "що допустити окрему літературу на простонародному українському говорі, це те саме, що покласти тривку підвалину для переконання в можливості відділення, хоч би й у далекій будучності, України від Росії". Вона вирішила розпустити київський відділ Географічного товариства, а його активних членів і співробітників репресувати. Результатом діяльності названої комісії став ганебний Емський указ, який підписав 18 травня 1876 р. Олександр II. Він забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону українські книги, українською мовою видавати оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання. Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою, та щоб з бібліотек було вилучено українські книги українською мовою. Навіть з російськомовних текстів цензори нещадно викреслювали слово "Україна", замінюючи його принизливим — "Малоросія".

З рішучим протестом проти ганебної антиукраїнської політики російського царату виступив з трибуни Всесвітнього літературного конгресу, що відбувся в Парижі 1878р., Михайло Драгоманов. Він інформував європейську і світову громадськість про чергову самодержавницьку акцію — заборону української мови. Славний син України написав і видрукував французькою мовою, а потім, у розширеному вигляді, й італійською, брошуру "Українська література, заборонена російським урядом", яка завдяки підтримці керівників конгресу набула широкого розголосу.

Діяльність М.Драгоманова викликала невдоволення російських офіційних можновладців. На вченого та громадсько-політичного діяча сипалися доноси за належність до "партії у країнофілів-сепаратистів", за участь у селянському вічі в Галичині, за пропаганду соціалізму і т. ін. За політичну неблагонадійність царські власті у вересні 1876 р. звільнили М.Драгоманова з посади доцента Київського університету. На поч. 1876р. він назавжди виїхав закордон, мешкав у Австрії, Швейцарії, а останні роки життя провів у Софії, куди був запрошений на кафедру загальної історії щойно організованого Софійського вищого училища (університету).

Народницький рух

Основною опорою народницького руху, поширеного в 60—80-х роках XIX ст., стали вихідці із дворянської та різночинської інтелігенції. Народництво як ідеологія і як громадсько-політичний рух стало реакцією частини суспільства на пореформений злам традиційного селянського життя, на появу та утвердження західних «буржуазних» ідей, звичаїв та порядків. Вважаючи капіталістичний шлях розвитку для Росії безперспективним, народники обстоювали необхідність переходу до «народного виробництва» — некапіталістичної індустріалізації, артільно-общинного методу організації господарства, встановлення соціалістичного устрою на основі селянської общини. На їхню думку, засобом, за допомогою якого можна «перестрибнути» через буржуазний етап розвитку, мусить бути революція. Характерно, що народники суттєво розходилися в баченні форм і методів досягнення поставленої мети. Якщо П. Лавров і його прихильники, що уособлювали «пропагандистський» напрям у народництві, виступали за необхідність тривалого підготовчого періоду пропаганди та агітації за революційні зміни, то лідер «бунтарів» М. Бакунін не мав жодних сумнівів щодо готовності селянства до бунту, до нової пугачовщини. І тому він активно виступав за якнайшвидший початок народного повстання проти трьох ворогів: приватної власності, держави та церкви. Ідеолог «змовницького» напряму в народництві П. Ткачов був переконаний, що в Російській імперії ні пропаганда, ні заклик до народного бунту ефекту не дадуть. На його думку, єдиний шлях до прогресивних змін у суспільстві — революційна змова.

У 1874 р. розпочалося масове «ходіння в народ» демократичної інтелігенції. Народницький рух охопив 37 губерній європейської Росії. Це був перший досвід зближення радикальної інтелігенції та народних мас. Проте народ не відгукнувся на революційні заклики народників. Та все ж «ходіння в народ» не було даремним: жорсткі реалії життя підкоригували програмні настанови народників, у їхньому середовищі намітився поворот у бік організаційної консолідації. Чимало народницьких організацій діяло в Україні: у Києві — гурток «чайківців» (1872—1874), «Київська Комуна» (1873—1874), існували також народницькі угруповання в Одесі, Харкові, Житомирі, Чернігові, Полтаві, Миколаєві.

Поступово народники усвідомлюють необхідність відходу від бунтарсько-анархічних поглядів і переходять на позиції політичної боротьби проти самодержавства. Наприкінці 70-х років народницький рух розколовся на дві течії — помірковану й радикальну. Уособленням поміркованої течії став «Чорний переділ» — народницька організація, яка займалася пропагандистською діяльністю і робила ставку на мирне вростання народників у народну масу (пізніше ця течія перетворилася на легальне народництво і проіснувала до 1917 p.). Радикальний напрям представляла «Народна воля», яка робила ставку на терор. Спираючись на революційну програму боротьби за встановлення демократичної республіки з широким місцевим самоуправлінням, усуспільненням засобів виробництва, проголошенням права націй на самовизначення тощо, «Народна воля» тривалий час користувалася авторитетом і виявляла революційну активність (вбивство харківського губернатора князя Куропаткіна, жандармського ад'ютанта Гейкіна та ін.). Народовольські організації існували в Києві, Харкові, Одесі, Ніжині, Полтаві та інших містах України.

Отже, народницький рух порівняно швидко пройшов шлях від наївного культу народу до глухих кутів тероризму, але досвід та ідейні засади цього руху позначилися на політичному житті як Російської імперії на початку XX ст., так і українських земель, що входили до її складу.

Драгоманов і зародження українського соціалізму.

Найгостріше відчували потребу в нових ідеях молодші члени київської громади. Один із них,

Михайло Драгоманов, трохи не власними силами взявся за розширення інтелектуальних та ідео-

логічних обріїв своїх співвітчизників. Попри те, що його погляди не дістали широкої

підтримки серед української інтелігенції, вони спонукали багатьох молодших її пред-

ставників виходити поза межі культурницької діяльності, порушувати в українському

контексті ключові політичні, національні та соціально-економічні проблеми дня.

Драгоманов народився 1841 р. в м. Гадячі біля Полтави в родині дрібного дво-

рянина, що виводить своє коріння з козацької старшини Гетьманщини. Хоч рідні

традиції користувалися повагою в сім'ї, їх затіняв космополітичний лібералізм бать-

ка Драгоманова — людини надзвичайно освіченої, начитаної. Ще до навчання' в Ки-

ївському університеті Драгоманов став переконаним демократом, сповненим

прагнення допомогти своєму народу. Згодом він очолив справу заснування перших

у Росії недільних шкіл для неписьменних селян. Саме працюючи з селянами, Дра-

гоманов усвідомив потребу в навчальних матеріалах українською мовою, став цікави-

тися всім українським. З такими думками він вступив до київської громади. Отже,

в український рух його привели не романтизовані уявлення про батьківщину,

а прагнення практично допомогти пригніченому людові.

Метою, що її ставив перед Україною Драгоманов, було досягнення політичного

та соціально-економічного статусу, подібного до статусу передових європейських

країн. При цьому він вважав, що набути його можна лише тоді, коли український рух

дістане ширшу базу й апелюватиме до народу, порушуючи конкретні повсякденні

питання. На його думку, українці (цей, як він казав, «плебейський народ» —

пригнічений, змушений тяжко працювати, позбавлений своєї еліти) ідеально відпо-

відали політичним програмам, що поєднували національні та соціально-економічні

інтереси. Тому, підкреслював Драгоманов, істинний демократ повинен бути патріо-

том України, а істинний український патріот повинен бути демократом.

Твердо дотримуючись федералістських позицій, Драгоманов не виступав за ві-

докремлення України від Росії. Але, побоюючись навіть потенційної загрози обме-

ження прав особи з боку сильної централізованої держави, він вважав за необхідне

реорганізувати Російську імперію у вільну конфедерацію автономних регіонів (ство-

рених не обов'язково на етнічних засадах), в якій рішення приймалися б насамперед

на місцевому рівні. Закликаючи українців, особливо галицьких, знайомитися з най-

кращими здобутками російської культури, Драгоманов, утім, відкидав думку Пушкі-

на про те, що «все славянские ручьи сольютея в русском море». У своїй відомій статті

«Втрачена епоха» він доводив, що в цілому українці під російським правлінням біль-

ше втратили, ніж набули. Він однозначно твердив, що українці повинні зберігати вір-

ність не «всій Русі», а насамперед Україні: «Освічені українці, як правило, трудяться

для всіх, тільки не д,ля України і її народу... Вони повинні поклястися собі не кидати

українську справу. Вони повинні усвідомити, що кожна людина, яка виїжджає з Ук-

раїни, кожна копійка, що витрачається не на досягнення українських цілей, кожне

слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського народу,

а за даних обставин кожна втрата є безповоротною».

Доля Драгоманова була долею людини, цілковито відданої своїм ідеалам. У пе-

ріод репресій 1875—1876 рр. він відмовився зректися своїх поглядів, обравши на-

томість вигнання на чужину. Перед від'їздом із Києва він досяг угоди зі «Старою гро-

мадою», за якою зобов'язався при фінансовій підтримці громади видавати часопис,

присвячений українській справі. Так виникла «Громада» — перший український ча-

сопис, що з перервами виходив з кінця 1870-х до початку 1880-х років у Женеві, де

Драгоманов приєднався до нечисленної групи українських політемігрантів. Поряд з національними проблемами Драгоманов дедалі частіше висловлював у «Громаді» радикально-соціалістичні ідеї. Внаслідок цього між ним і набагато консервативнішими київськими українофілами у 1885 р. стався розрив, що призвів до припинення часопису.

Однак із послабленням зв'язків з українцями в Росії зміцнювались контакти Драгоманова з галицькими українцями. Ще в 1870 р. він відвідав Галичину й Закарпаття і відтоді систематично знайомив західних українців з їхніми співвітчизниками на сході. З часом ідеї Драгоманова пустили коріння серед невеликої, але самовідданої групи галицької молоді й згодом спричинилися до заснування першої української соціалістичної партії. Драгоманов не був єдиним українським діячем, якого приваблював соціалізм.

Його близькі друзі з київської громади — напівшвейцарський-напівукраїнський еко-

номіст Микола Зібер та син багатого землевласника Сергій Подолинський — також відігравали важливу роль у поширенні серед українців соціалістичних ідей. Зібер

широко відомий як один із перших пропагандистів у Росії ідей Маркса. Енергійний Подолинський встановив контакти з Марксом і Енгельсом, тісно співпрацював з Дра-

гомановим в Європі й допомагав організовувати соціалістичні гуртки на Україні та в Галичині.

Марксизм

В кінці XІX ст. в Росії та на Україні з'являється марксистський напрямок політичної думки, який був представлений творами Г.В.Плєханова (1856 - 1918 рр.), В.І. Леніна (1870 - 1924 рр.), П.Б. Струве (1870 - 1944 рр.), М.А.Бердяєва (1874 - 1948 рр.) та ін.

Головне місце у працях, які відносяться до цього часу, займає критика ідей ліберального народництва, особливо, положення про самобутній шлях Росії до соціалізму. Вони доводили, що країна ступила на шлях капіталістичного розвитку.

Російський марксизм з самого початку не був цільною та послідовною ідейно-політичною течією. Дуже скоро його представники розподілились на різні політичні групи. Наприклад В.І.Ленін став на чолі більшовицької партії, Г.В.Плєханов став ідейним лідером меншовиків, П.Б.Струве та М.А.Бердяєв перейшли на ліберально-демократичні позиції та ін.

Не була послідовно марксистською і така ідеологічна течія як ленінізм. «Руський марксизм» у формі ленінізму у значній мірі розвивався та діяв у рамках народницьких культурно-філософічних та етичних традицій та принципів. Ленінізм, як і народництво виходить з ідей самобутнього шляху Росії до соціалізму, а у політичних діях він орієнтувався на повстання, загарбання влади, диктатуру. Найбільш точно змістовний зв’язок ленінізму з народництвом висловив М.А.Бердяєв. Він вказував, що у доктрині Леніна «відбулося непомітне з’єднання традицій старої руської революційності, яка не бажала допустити капіталістичної стадії у розвитку Росії», що Ленін створив еволюцію «в ім’я Маркса, але не за Марксом» (Бердяєв М.А. Истоки и смысл русского комунизма. М., 1990 г.).

На початку XX ст. перед нашою країною відкрилась перспектива переходу до правових, демократичних форм політичного життя, але цей шанс реалізувати не вдалося. Демократичним нормам не бажав слідувати уряд. Не були зацікавлені у їх становленні і революціонери. Народ спочатку мовчав, а потім став діяти по-своєму, в результаті чого країна була втягнена у громадянську війну.

Друга половина ХХ ст. і далі визначається існуванням однієї політичної сили – комуністичної партії, яка не впускала на політичну арену СРСР жодної іншої політичної партії.

Революційні демократи, що відстоювали інтереси селянства, мали нечисленні революційні гуртки у Львові, Станіславі, Перемишлі, Дрогобичі, Тернополі й Дублянах. Найбільш значною була група І. Франка та М. Павлика у Львові, яка працювала в журналі «Друг», потім у журналі «Громадський друг», а згодом у газеті «Праця», на сторінках яких і поза ними критикувала феодальний і національний гніт в Австро-Угорщині, закликала до об’єднання всіх трудящих Західної України в боротьбі за свої економічні та політичні права, розповсюджувала твори Герцена й Чернишевського, Маркса й Енгельса, співпрацювала з марксистською групою «Визволення праці». Однак із початку XX ст. І. Франко став одним із найбільш відомих критиків марксизму. Так, у статті «Що таке поступ?», опублікованій у 1903 р., він показав, що в умовах партійної монополії соціал-демократів на владу їхня держава неминуче стане величезною народною в’язницею.

Народовці — ліберальний український національний рух, що поєднував середні верстви населення: студентів, священиків, інтелігенцію. Основним питанням своєї діяльності вважали не політичну боротьбу, а розвиток української мови та культури, для чого в 1868 р. група із 60 студентів на чолі з Анатолієм Вахняним створила у Львові культосвітнє товариство «Просвіта», яке займалося «вивченням і просвітництвом народу» і розвитком українського театру. Водночас діяльність організацій «Просвіти» і таких подвижників, як А. Борковський, К. Сушкевич, А. Партицький, Ю. Романчук та інших, сприяла істотному зростанню національної самосвідомості й патріотизму. Під їхнім впливом перебувала одна з найпопулярніших газет «Діло» (виходила з 1880 р.). У прямому зв’язку з культосвітньою роботою «Просвіти» стоїть створення таких організацій, як Ревізійний союз кооперативів, Маслоспілка, «Сільський господар», існування сільськогосподарських і торговельних шкіл. У 1885 р. народовці створили політичне товариство «Народна Рада», яке ставило перед собою завдання продовжити діяльність Головної Руської Ради, добиваючись адміністративного поділу Галичини на польську та українську частини.

Народницький рух в Україні

Естафету визвольної боротьби революційних демократів Росії 60-х рр. підхопили у 70-х рр. XIX ст. революціонери-народники. Ідеологи народництва — П. Лавров, М. Бакунін, П. Ткачов. Народницькі гуртки, що існували і в Україні (у Києві, Чернігові, Одесі), підтримували між собою зв’язки і були підпорядковані єдиному керівництву в Петербурзі (де в 1876 р. на базі гуртків (серед яких був і гурток у Києві — «Київська комуна») була створена організація «Земля і воля», яка в 1879 р. розкололася на «Народну волю» та «Чорний переділ»). Основа вчення народників — різні види утопічного соціалізму (зокрема побудова соціалізму в Росії на основі селянських громад) та радикально-демократичні погляди. Після провалу планів підняти селянське повстання шляхом «ходіння в народ» (1874–1875 рр.) в Україні помітною подією стала невдала «Чигиринська змова (1877 р. — організація народниками Я. Стефановичем, Л. Дейчем та І. Бохановським революційної селянської організації «Таємна дружина» на Київщині, розгромленої урядом), члени «Народної волі» перейшли до тактики терору, здійснивши низку замахів на царських чиновників, що увінчалася вбивством 1 березня 1881 р. імператора Олександра II. Після цього обидві організації були розгромлені, керівники (серед яких було чимало українців — А. Желябов, Ф. Лизогуб, М. Кибальчич, С. Степняк-Кравчинський) страчені або засуджені до каторги.

Українське національне питання народниками вважалося в ліпшому випадку другорядним порівняно з соціальним визволенням народів Російської імперії.

Москвофіли

Придушення революції сприяло зміцненню москвофільських настроїв у краю. Унаслідок цього значна частина старшої віком інтелігенції, розчарована політичними подіями, стала переходити від культурного москвофільства до політичного. Чимало відомих галичан, які раніше були палкими поборниками ідеї самостійного розвитку українського народу, рішуче заявили про національно-культурну єдність Галицької Русі з Великою Росією та почали шукати підтримки в неї. Серед цих людей опинився колишній учасник «Руської трійці» філолог Я. Головацькии, поет І. Гуталевич, письменник Б. Дідицький та ін. Під впливом москвофілів діяли культурно-освітні товариства «Галицько-руська матиця», «Народний дім», газета «Слово», журнали «Галичанин», «Лада» та ін.

Буковинські та закарпатські москвофіли створили політичне товариство «Народна рада», «Общество русских женщин в Буковине», «Общество русских студентов Карпат» тощо. У 1866 році в органі українських консерваторів «Слово» представники цієї течії заявили, що ніяких українців не існує, а є лише єдиний російський народ від Карпат до Камчатки, єдина російська мова, а тому не варто взагалі творити українську літературу. Тим самим москвофіли штовхали українців на шлях національного самозречення, отримуючи за таку позицію щедру фінансову підтримку з Росії.

Народовці

Проте москвофільські тенденції, спроби пов'язати українців Галичини з російською національною ідеєю викликали сильний опір нової генерації крайової інтелігенції. Проти консервативно-москвофільського табору виступила передова молодь, яка під впливом українського національного руху на Наддніпрянщині почала засновувати студентські громади в Галичині.

Перша така молодіжна організація виникла у Львові наприкінці 1861 - на початку 1862 pp. її заснували молоді письменники й громадські діячі В. Шашкевич (син Маркіяна Шашкевича), Ф. Заревич, К. Климкович, Є. Згарський та ін. Саме звідси бере свій початок так звана народовська (українофільська) течія, представники якої, на відміну від москвофілів, виступали за:

• єдність усіх українських земель;

• розвиток української літератури на живій народній основі;

• створення єдиної літературної мови.

Саме народовці стали справжніми носіями національної ідеї й підхопили традиції національного руху попередніх десятиліть у Галичині.

Великий вплив на західноукраїнських народовців справляли «Кобзар» Т. Шевченка, твори П. Куліша, журнал «Основа» та інші українські видання. Прагнучи наблизитися до життя Наддніпрянської України, молодь жадібно ловила полум'яні заклики Т. Шевченка, захоплювалася козацтвом, записувала народні пісні, упроваджувала в літературу народну мову та фонетичний правопис. Народовці заснували свої друковані органи: часописи «Вечорниці», «Мета», «Нива», «Русалка», «Правда», газети «Діло» та «Буковина», з якими активно співпрацювали П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, М. Драгоманов, П. Мирний та інші відомі діячі українського національно-визвольного руху з Наддніпрянщини. У ході свого наступального розвитку народовський напрям перетворився на провідну політичну силу західноукраїнських земель.

Iван Якович Франко народився 27 серпня 1856 року в с. Нагуєвичах Дрогобицького повiту (тепер с. Iвана Франка Дрогобицького району Львiвської обл.) в родинi коваля. З батькiвської кузнi вiн винiс першi знання про життя галицького селянства, про працю людини, а вiд матерi перейняв любов до народної пiснi. У 1875 р. закiнчив Дрогобицьку гiмназiю i вступив на фiлософський факультет Львiвського унiверситету. Друкуватися почав 1874 р. у студентському журналi "Друг". У 1877 р. Франка та iнших членiв редакцiї "Друга" заарештовують, пiсля цього арешти вiдбувались у 1880 та 1889 рр. Iван Якович продовжує займатись видавничою дiяльнiстю: разом з Михайлом Павликом видає журнал "Громадський друг", пiсля його закриття — альманахи "Дзвiн" i "Молот", а згодом — революцiйно-демократичний журнал "Життя i слово". У 1893 р. захищає у Вiднi докторську дисертацiю на звання доктора фiлософських наук.

1887 року виходить перша збiрка його поезiй "З вершин i низин" — найвидатнiше явище в українськiй поезiї пiсля "Кобзаря" Тараса Шевченка. Згодом вийшли друком збiрки "Зiв'яле листя" (1896), "Мiй Iзмарагд" (1898), "Iз днiв журби" (1900), фiлософська поема "Мойсей" (1905). У 80-х роках побачили свiт найкращi повiстi Iвана Франка "Борислав смiється" (1882) та "Захар Беркут" (1883). Здобула популярнiсть п'єса "Украдене щастя" (1893). Лише частина спадщини великого українського письменника опублiкована у 50-ти томах.

28 травня 1916 року Iван Якович помер. Його похоронено у Львовi, на Личакiвському кладовищi. Наш народ гiдно шанує пам'ять Iвана Франка. Його iменем названо один з обласних центрiв України, Львiвський державний унiверситет, с. Нагуєвичi, багато вулиць. У рiдному селi великого Каменяра та у Львовi вiдкрито лiтературно-меморiальнi музеї Iвана Франка

Михайло Грушевський (1866-1934)

Видатний український історик, археолог, літературознавець, соціолог, публіцист, письменник, організатор української науки, громадсько-політичний і державний діяч. Народився в м. Холмі (тепер м. Хелм, Польща). 1890 року закінчив історико-філологічний факультет Київського університету св. Володимира. У 1894 році призначений професором усесвітньої історії у Львівському університеті. У 1898-1913 pp. очолював НТШ у Львові. Створив львівську наукову школу історії України. Політичну діяльність розпочав у Галичині: 1899 року став одним із засновників Української національно-демократичної партії. У 1907 році організував та очолив Українське наукове товариство в Києві, став одним з ініціаторів створення й головою Товариства українських поступовців. Перша світова війна застала М. Грушевського в Галичині. У листопаді 1914 року повернувся до Києва. Тут був заарештований російською владою, звинувачений в австрофільстві й засуджений до заслання в Симбірськ. 1917 року повернувся до Києва, де був обраний головою Української Центральної Ради. Через рік був обраний президентом Української Народної Республіки. Після приходу до влади гетьмана П. Скоропадського відійшов від активної політичної діяльності. У березні 1919 року емігрував. Того ж року заснував Український соціологічний інститут у Празі, потім у Відні. У 1924 році повернувся до Києва, де його заочно обрали членом Української академії наук, 1929 року — дійсним членом Академії наук СРСР. 1931 року був заарештований як керівник так званого Українського націоналістичного центру, але незабаром звільнений. Помер М. Грушевський 1934 року за нез'ясованих обставин після нескладної операції в Кисловодську, де перебував на лікуванні. Похований на Байковому кладовищі в Києві. (За «Довідником з історії України»)

Започаткування руху за політичну незалежність України

Наприкінці XIX ст. у Західній Україні під впливом радикалізації суспільно-політичного життя активізується політична думка. Член Русько-української радикальної партії Ю. Бачинський у 1895 р. видав знамениту книжку під назвою "Ukraina irredenta" ("Україна уярмлена"). В ній автор першим у вітчизняній суспільно-політичній думці порушив питання про політичну незалежність українського народу в єдиній соборній державі.

Політична самостійність України, вважав Ю. Бачинський, є необхідною умовою її економічного і культурного розвитку. Це була смілива спроба обґрунтувати функції майбутньої держави, яка повинна мати свої фінанси, армію, торгівлю, промисел, здійснювати внутрішню і зовнішню політику.

Ю. Бачинський не вважав створення держави самоціллю, а бачив у ній лише найважливіший засіб для забезпечення можливості вільного культурного розвитку народу. В далекому майбутньому, на його думку, відпаде необхідність в її існуванні. Відповідно асимілюються нації, злившись в один антропологічно-культурний тип. У цьому питанні Ю. Бачинський перебував під впливом класичної схеми марксизму.

Він стверджував, що самостійність України не стосується лише українського народу, а є справою всіх націй, які населяють її етнічну територію, наголошував, що спільний інтерес змусить їх усіх стати українськими патріотами.

Ідеї Ю. Бачинського справили помітний вплив на всіх національно свідомих українців. У 1895 р. під впливом молодих радикалів (Ю. Бачинського, М. Ганкевича, О. Колесси, Є. Левицького, В. Охрімовича) змінила свою програму Русько-українська радикальна партія. Висунуту нею раніше вимогу перебудови Австро-Угорщини на федеративних засадах було доповнено положенням про державну самостійність України. Проте політичну самостійність українського народу ця партія розглядала як стратегічну мету.

Самостійницьку позицію зайняла і створена у 1899 р. Українська соціал-демократична партія (УСДП). її основною метою було досягнення українським народом національного визволення і політичної самостійності, створення вільної держави українського люду, української республіки.

Незалежність України визнавала й Українська національно-демократична партія, створена в тому ж 1899 р. Програма цієї партії передбачала завоювання українсько-руським народом культурної, економічної та політичної самостійності, злиття його в монолітний національний організм.

Проблеми державності у програмах українських партій наприкінці XIX ст. певною мірою були навіяні політичним романтизмом. Проте загалом вони адекватно відображали напрям думок, прагнень передової української інтелігенції.

Отже, у другій половині XIX ст. в західноукраїнських землях активізується суспільно-політичний рух, в якому злились різні течії, що виражали інтереси й ідеологію різних прошарків населення. Динаміка цього руху найяскравіше проявилась в загостренні протиріч між москвофілами, народовцями та радикалами. Важливу роль у розвитку національної самосвідомості та національного руху як у західних, так і в східних українських землях відіграли народовські періодичні видання, культурно-освітні та наукові товариства, програми й політичні документи перших українських політичних партій.

Висунення ідеалу незалежної Української соборної держави, згуртування навколо неї значних національних сил було головним досягненням західних українців наприкінці XIX ст. Це свідчило про завершення процесу формування новітньої державницької ідеології свідомого українства.