12.3.4. Особливості змішаних економічних систем економічно провідних країн світу. Держава як функціональний об’єкт змішаної екноміки

У 1950–1960-і рр. політика урядів країн Заходу була спрямована на підтримку економічного зростання на основі теорії кейнсіанства.

Зростала державна форма власності. В економічно розвинених країнах державі належало 15–25% національного багатства країн. Вона стала важливим виробником і споживачем промислової продукції та послуг. У 1970 р. частка держави у виробленні ВНП у ФРН становила 35%, Італії ― 37%, Японії ― 21%, США ― 10,2%.

Основною формою державного регулювання була фінансово-бюджетна. Бюджет, згідно з кейнсіанською теорією, виконував фіскальну, стабілізаційну та регулятивну функції. Частка державних видатків у ВВП економічно розвинених країн збільшилася в середньому з 8–10% у 1913 р. до 18% у 1960 р. Держава займала провідне місце в споживанні промислових товарів і послуг. Наприклад, у США в 1968 р. держава придбала 87% продукції авіаракетної промисловості, 40% радіоелектронної апаратури, 35% виробництва чорної та 22% кольорової металургії.

Велике значення у державному регулюванні мали податкові стимули: пришвидшена амортизація, зменшення податкових ставок, звільнення від сплати податків тощо. Валютні кризи спричинили втручання урядів економічно розвинених держав у валютно-фінансові відносини.

Державні капіталовкладення спрямовувалися переважно в галузі, що забезпечували загальнонаціональні потреби: інфраструктуру, атомну промисловість, виробництво і розподіл електроенергії, водо- і газопостачання, транспорт, невиробничу сферу. Надавалися інвестиційні субсидії, позики для розвитку конкурентоспроможних галузей, модернізації та раціоналізації традиційних. Значні кошти витрачалися на військові замовлення. У 1970 р. у США частка витрат на військові потреби у федеральному бюджеті становила 40%, в бюджеті Японії — 7,1%, ФРН — 23,7%, Великої Британії — 13,7%, Франції — 16,7%.

У Німеччині склалася неоліберальна модель змішаної економічної системи. На процес відтворення суттєво впливало державне регулювання економіки.¹ Воно ґрунтувалося на неоліберальних принципах, за якими держава встановлює правила для вільної конкуренції приватних господарських суб’єктів. Основна форма впливу держави на соціально-економічний розвиток ― бюджетно-податкова. Так, в 1950 р. капіталовкладення держави в загальних валових інвестиціях становили 11,4%, у 1970 р. — 16,2%. Протягом 1950-х рр. монополіям було передано 10,6 млрд. марок і надано кредитів на суму 81,1 млрд. марок, що становило 33,6% інвестицій у національне господарство ФРН.

Держава постійно збільшувала закупівлі товарів і послуг. За 10 років (1950–1959 рр.) вона витратила 187,3 млрд. марок, тобто закупила 10,9% ВНП. У 1960-х р. із посиленням мілітаризації важливим джерелом стабільності промисловості стали замовлення на військові потреби. Бюджет останніх досяг значної суми ― 12 млрд. марок у 1960 р. і 20,5 млрд. марок у 1970 р. (23,7% федерального бюджету).

Важливим чинником впливу на розвиток господарства ФРН була державна власність. Наприкінці 1950-х рр. держава контролювала 13% основного капіталу акціонерних компаній, 26,2% видобутку кам’яного вугілля, 15,2% нафти, 36,3% залізної руди, 45,3% цинку, 44,6% виробництва легкових автомобілів. Державний капітал функціонував у галузях, що виробляли промислову сировину для інших галузей, потребували значних вкладень з повільним оборотом капіталу. Низькі ціни на електроенергію та сировину сприяли зростанню прибутків приватних фірм.

Під впливом економічної кризи 1966–1967 рр. неоліберальну політику замінила неокейнсіанська. Це знаменувало посилення державного регулювання на макроекономічному рівні. У 1967 р. було прийнято концепцію «глобального регулювання», за якою державна економічна політика мала забезпечити зростання економіки та повної зайнятості, стабільність цін і рівновагу платіжного балансу. В її забезпеченості використовували методи фінансової та кредитно-грошової політики. Згідно із Законом про підтримку стабільності та економічного зростання (1967 р.) передбачалося вироблення програм економічного розвитку (короткострокових або антициклічних, середньо- і довгострокових структурних), планування державного бюджету, державних інвестицій, «Фонду вирівнювання кон’юнктури». Перші кроки з реалізації цієї програми забезпечили 4% економічне зростання у 1970 р. і зменшення безробіття.

У Великій Британії склалася неотатистська модель змішаної економіки, що ґрунтувалася на втіленні вжиття кейнсіанських принципів. Значну роль відігравала політика державного регулювання економіки. У результаті націоналізації двох лейбористських урядів (1945–1951 і 1964–1970 рр.) створено впливовий державний сектор. У 1964–1970 рр. уряд лейбористів націоналізував підприємства суднобудівної, автомобілебудівної, металургійної, електроенергетичної галузей промисловості. У 1970 р. державний сектор охопив 19% зайнятих, виробляв 12% ВНП і 10% валового національного доходу країни, майже 20% промислової продукції. Структуру народного господарства визначали шість державних корпорацій в електроенергетиці, чорній металургії, виробництві вугілля і газу, інфраструктурі. Держава володіла 95,1% акцій найбільшої автомобільної компанії «Бритиш мотор лей ленд корпорейшн», 62,5% акцій електротехнічної компанії «Ферранти». Створений у 1967 р. державний металургійний концерн «Брітиш стіл» охопив 14 компаній, 150 фірм і 90% виробництва сталі. Усе більше поширення одержувала практика створення державно-приватних компаній. Уряд лейбористів, що знаходилося у влади в 1960-1970-і рр., проводило політику низьких цін на продукцію націоналізованих галузей.

Слід зазначити, що було націоналізовано галузі, від діяльності котрих значною мірою залежала ефективність суспільного відтворення. Тому державні капіталовкладення обслуговували, як правило, загальнонаціональні потреби економіки, їхня частка в інвестиціях у 1970 р. досягла 45,8%, понад 1/3 вкладали в модернізацію обладнання.

Держава була потужним споживачем суспільного продукту. Більш ніж 1/2 бюджетних коштів виділяли на поточні витрати на товари і послуги (майже 20% у ВНП країни). Значною була частка витрат на військові потреби (в 1950 р. — 17,3, у 1970 р. — 13,8%).

У межах фінансово-кредитної політики держава регулювала нагромадження капіталу шляхом пониження або підвищення облікової ставки, встановлюючи диференційні ставки на прибуток. Як адміністративні заходи використовували заборону або дозвіл на будівництво підприємств, примусове регулювання заробітної плати тощо. Лейбористський уряд установив відсоток її припустимого щорічного зростання (2,5%, а потім 3,5%); а в середині 1960-х рр. заборонили ріст заробітної плати.

Уряд лейбористів намагався запровадити планування економіки, розробив п’ятирічний «національний план» економічного розвитку на другу половину 1960-х рр., котрий не був реалізований. Створювалися державні регулятивні органи, у тому числі Корпорація з реорганізації промисловості (1966 р.), що фінансувала злиття підприємств, Управління суднобудівної промисловості (1967 р.) тощо.

У Франції запанувала неотатистьский варіант змішаної екноміки. Економічна політика дирижизму передбачала максимальну участь держави в регулюванні економіки, у тому числі вплив на нагромадження капіталу. Особливостями французького дирижизму були прямі адміністративні методи втручання в економіку, зокрема контроль за цінами, емісією цінних паперів, кредитною діяльністю, активною підприємницькою діяльністю держави в націоналізованому секторі економіки.

На початку 1960-х рр. держава володіла 36% національного майна, контролювала 97% видобутку вугілля, 95% видобутку газу, 80% підприємств авіаційної промисловості та з виробництва електроенергії, більше, ніж 40% виробництва автомобілів. Державний сектор виробляв 11% промислової продукції, державні капіталовкладення становили 38% від загальної суми інвестицій в економіку.

Франція першою серед економічно розвинених держав стала на шлях планування та програмування національної економіки. У 1946 р. вперше створено систему планових органів. Вона складалася із верховного органу ― Генерального комісаріату планування і галузевих комісій з модернізації, що розробляли плани розвитку окремих галузей промисловості. У 1947–1953 рр. був чинним «План Моне» (за ім’ям його ініціатора) ― план відбудови і модернізації націоналізованого сектору економіки (перевагу надавали шести галузям: вугільній, електроенергетичній, металургійній, цементній, сільськогосподарському машинобудуванню і транспорту). Впровадження плану було обов’язковим, він визначав обсяги виробництва, ціни тощо. Хоча його не було виконано, він стимулював розвиток важкої промисловості. У 1954–1957 рр. господарство Франції розвивалося за планом структурної перебудови, модернізації та зміцнення конкурентоспроможності національної економіки.

Упродовж 1958–1969 рр. економічну політику голізму (за ім’ям президента Ш. де Голя), що ґрунтувалась на принципі універсального розвитку, спрямовано на всебічний і пропорційний розвиток усіх галузей економіки, структурну перебудову, особливо на пришвидшення зростання тих галузей, котрі визначали науково-технічний прогрес. Така політика отримала назву «індустріального імперативу». П’ятирічні плани були індикативного (рекомендаційного) характеру, як макроекономічна модель перспективного розвитку і містили основні показники обсягів виробництва, структурної перебудови, темпів зростання виробництва, динаміки цін, експорту, інвестицій тощо. Ці показники були орієнтирами, на які спрямовувалась діяльність приватних фірм.

Третій план (1958–1961 рр.) проголосив перехід від протекціонізму до «відкритої економіки». Економічна стратегія четвертого (1962–1965 рр.), п’ятого (1966–1970 рр.) і шостого (1971–1975 рр.) планів передбачала вдосконалення загальноекономічних пропорцій, концентрацію капіталу та посилення його міжнародних позицій. У 1960-х рр. зросли державні закупівлі, проваджувалася політика «колективного будівництва».

Шведська модель змішаної економіки ― це модель розподільного соціалізму.

У США існував вільноринковий капіталізм змішаної економіки з неоліберальною моделлю. Державне регулювання економіки стимулювало економічне зростання. Зміцніла державна власність, частка якої у ВНП становила близько 20%. До її об’єктів належали підприємства, збудовані за рахунок державного бюджету, земельний фонд (21,4% земельного фонду країни в 1955 р.), військове майно, інфраструктура (пошта, мережа електростанцій, шляхи сполучення, канали, система водопостачання, фонди соціального страхування тощо). Суб’єктами державної власності були федеральний уряд, уряди штатів, муніципалітети.

Збільшилася частка державних капіталовкладень, що становила близько 20% усіх інвестицій в економіку. Їх спрямовували у нове будівництво та розвиток інфраструктури, електроенергетики, науково-технічного прогресу (50–60% від загальних витрат ― на розвиток науки і освіти), національної інформаційної системи (лише в 1960 р. асигновано 76 млрд. дол.). Через систему державних контрактів реалізували 3/4 коштів на розвиток НДЕКР, що дало змогу уряду контролювати їх тематику, терміни, якість. Кошти спрямовували у державні науково-дослідні інститути та лабораторії (30%), на фінансування держзамовлень науково-дослідним центрам приватних компаній (понад 50%). З державного бюджету на 55% фінансувалися вузи, на 70% ― некомерційні дослідні установи. Пріоритет у фінансуванні НДЕКР належав витратам на військові потреби (76% у 1960 р. і 53% у 1970 р.). За планом Маршалла, приватним фірмам було передано інформацію про науково-технічні досягнення німецької промисловості, що у вартісному вираженні становило 10 млрд. дол.

Держава закуповувала товари і послуги або шляхом укладання торгових угод, або у формі замовлень приватним фірмам. У 1955–1970 рр. обсяг державних закупівель зріс з 75 до 218,9 млрд. дол. Окремі фірми продавали державі 50–70% товарів.

Сільськогосподарське виробництво розвивалося в умовах посилення державного регулювання, головним завданням якого була стабілізація ринку сільськогосподарських товарів, цін і доходів фермерів, надання асигнувань для захисту ґрунтів від ерозії, на іригаційні роботи, поліпшення земельного та лісового фондів. Науково-дослідну роботу здійснювали, як правило, урядові установи. Функції регулювання виконували міністерство сільського господарства, державна товарно-кредитна корпорація (ТКК), адміністрація земельного фонду. У 1953–1964 рр. уряд реалізував 25–47% валового збору пшениці, 9–16% ― кукурудзи, 4–32% ― ячменю, 15–62% ― бавовни і 9–48% ― тютюну. В 1962 р. фермерам, які скоротили посіви зернових на 20%, надавалося право здавати продукцію під заставу ТКК за гарантованими цінами, на 13–27% вищими, ніж ринкові. За незібраний урожай фермери отримували компенсацію у розмірі 45–50% від його вартості. Цим скористалися переважно великі ферми, що отримали 93% державних виплат. Американські фермери мали гарантовані стабільні доходи.

Уряд США запровадив макроекономічне прогнозування та програмування. У 1947 р. економічним прогнозуванням займалося 20% промислових корпорацій, а в 1966 р. — 90%. Кон’юнктурне короткотермінове програмування ґрунтувалося на індикативних методах і визначало напрями розвитку, орієнтири, мало директивний характер лише для державних підприємств. Уряд Дж. Кеннеді в межах програми «Нові рубежі» (1961–1963 рр.) зробив спробу перейти до середньотермінового загальногосподарського програмування економіки. У 1961 р. міністерство оборони США прийняло систему ППБ («планування — програмування — розроблення бюджету»), що об’єднала розподіл ресурсів через бюджет і планування. У 1965 р. цю систему було перенесено на державні установи.

Держава використовувала фінансово-кредитне регулювання економіки. Через державний бюджет (федеральний, окремих штатів і місцевих органів влади) регулювали податки, виплати у зв’язку з безробіттям, соціальне страхування, розвиток інфраструктури, освіти. Протягом 1950–1960-х рр. проведено амортизаційні реформи, що скоротили терміни амортизації. Прибуток, що перераховували в амортизаційний фонд, не підлягав оподаткуванню, його використовували на виробничі потреби фірми. Введено додаткові пільги для корпорацій. Відповідно до ставки індивідуального податку (14–70%), уряд контролював співвідношення динаміки розміру доходу і податків з населення.

Кредитно-грошова політика держави забезпечувала надання державних довготермінових кредитів з виплатою пільгових відсотків на розвиток сільського господарства, суднобудування, транспорту, будівництво житла. Держава регулювала умови надання споживчих кредитів, будучи гарантом депозитів приватних банків і створивши соціальну установу ― федеральну корпорацію страхування депозитів.

Формування японської моделі регулювання економіки. Вона ґрунтувалася на середньо - і довготермінових, загальнодержавних і галузевих планах, що мали характер планів-прогнозів (індикативно-директивний). Вони визначали певні цілі та умови розвитку, виявляли «вузькі» місця економіки. Загальнодержавні плани забезпечувалися приватними інвестиціями, галузеві ― державними капіталовкладеннями. Перший економічний план уряд ухвалив у 1955 р. Наприкінці 1950-х рр. створено Раду галузевої структури, за розробками котрої в 1960 р. було ухвалено десятирічний комплексний план структурної перебудови (план «Ікеда» — за ім’ям тодішнього прем’єр-міністра Японії). Основне завдання ― подвоєння національного доходу, стримання споживання на користь нарощування інвестицій ― виконано за 7 років.

Держава стала значним виробником і споживачем промислової продукції. Їй належала третина виробничих фондів, а у виробництві національного продукту в 1971 р. досягла 21%. Через держбюджет розподіляли 30% валового національного продукту.

Держава використовували такі основні форми впливу, як бюджетно-податкова та кредитно-грошова. Основними важелями цієї політики були пільгові кредити (низькі відсотки), податкові пільги (на амортизаційні відрахування, на основний капітал), дотації на ДРЕКР. Кредитно-фінансові заходи держава здійснювала через Японський банк і спеціалізовані державні кредитно-фінансові інститути (пенсійні фонди, медичні, соціального страхування). Лише з останніх за 1952–1955 рр. приватний бізнес отримав 28% фінансування. Високим темпам нагромадження сприяла обмеженість бюджетних витрат на військові потреби ― 1% ВНП.

Відхід від змішаної економіки пов’язують із кризою кейнсіанства в середині 70-х рр. XX ст. Це пояснюється наступними причинами: