9.2.2. Австрійська школа. Теорія граничної корисності

Австрійська школа в 70–80 рр. ХІХ ст. була однією із самих впливових. Методологічною основою економічних досліджень її представників були аналіз індивідуального господарства, а не суспільного виробництва; суб’єктивно-психологічний підхід до аналізу економічних явищ і процесів; примат обміну та споживання; визнання граничної корисності товару головною умовою його цінності; оцінка корисності, порівняння вигод і витрат, очікування визначались психологічною характеристикою з позиції окремої людини. Теоретики Австрійської школи вибрали дедуктивний підхід, але свідомо уникали математики. У своїх працях вони акцентували увагу на проблемі динаміки економічних процесів, зокрема на діяльності підприємців, і не розглядали докладніше проблеми ринкової рівноваги. Вони вважали, що математика не може допомогти в подібному аналізі, оскільки люди ― істоти творчі, і їх доцільну поведінку не можна описати в детермінованих категоріях, об’єктивні числові дані не здатні адекватно відобразити індивідуальні мотиви, які спонукають до дії.

Найбільший внесок у розвиток маржиналізму зробили К. Менгер і його учні Ф. Візер та Е. Бем-Баверк.

Карл Менгер (1840–1921) ― відомий вчений-економіст, засновник австрійської школи маржиналізму. Свої основні економічні ідеї виклав у працях: „Основи учення про народне господарство” (1871) і „Дослідження про методи соціальних наук і політичної економії зокрема” (1883).

Методологічною основою економічних ідей вченого стали суб’єктивізм, оцінка економічних явищ і процесів під кутом зору окремого індивіда. Теоретичні висновки за такого підходу ґрунтуються на прагненні людей до особистої вигоди, а агретовані показники зводяться до індивідуальних компонентів. У працях К. Менгера розвиваються вчення про блага, теорія цінності, учення про обмін, теорія розподілу та ін.

У вченні про блага науковець визначав блага як речі або дії, які задовольняють (насичують) людські потреби. Вважав, що умовою існування блага як такого є людські потреби, для задоволення яких є необхідним дане благо; розумів потребу як різновид незадоволених бажань і прагнень; виокремив блага першого (нижчого) порядку від блага другого і більш високого порядку. До благ першого порядку К. Менгер, відніс блага, що задовольняють першочергові людські потреби. До благ другого, третього і т. д. порядку були віднесені блага, які використовуються для виробництва споживчих благ; доводив, що фактори виробництва одержують оцінку від очікуваної цінності благ першого порядку, а кількість використовуваних виробничих ресурсів залежить від граничної корисності предметів споживання. На його думку, так формуються витрати виробництва; розрізняв економічні та неекономічні блага. Неекономічними є блага, які не мають цінності і не потребують розподілу і власності, адже їх більше, ніж потреба в них.

Теорія цінності К. Менгера стверджує, що цінність має суб’єктивний характер і не існує поза свідомістю людини. В основі цієї теорії лежить переконання, що цінність: являє собою „судження, яке люди, що господарюють, висловлюють про значення благ, що знаходяться в їхньому розпорядженні для підтримання їхнього життя і добробуту”; як і ціна, не залежить від витрат виробництва. Навпаки, завдяки існуванню цінності споживчих благ виникає потреба в оцінці факторів виробництва; категорія суб’єктивна не тільки за своєю суттю, але і за своєю мірою. За К. Менгером, міра цінності блага, конкретного або певної частини всієї кількості, визначається значенням, яке має задоволення потреб, найменш важливих у порівнянні з іншими потребами, не забезпеченими всією доступною кількістю блага.

К. Менгер створив власне вчення про обмін. Суть цього вчення у запереченні обміну заснованого на еквівалентності витрат праці і обґрунтуванні обміну заснованого на взаємовигідності. У вченні про обмін К. Менгер: приділяв увагу обігу не еквівалентному, а взаємовигідному. Вчений стверджував, що прагнення до обміну виникає тоді, коли блага, які є у одного суб’єкта господарювання, для нього менш бажані, ніж для іншого, а у другого – теж саме, але по відношенню своїх власних товарів. К. Менгер вважав, що пропорції взаємного обміну двох благ визначаються співвідношенням їхніх граничних корисностей; проголошував, що причиною обміну є відмінність суб’єктивної цінності одних і тих самих благ для різних суб’єктів господарювання; підкреслював, що обмін між двома контрагентами триватиме до тих пір, поки не зрівняються відносні цінності благ, які обмінюються; розглядав сам обмін як певну жертву, втрату частини економічної корисності, яку можна здобути з існуючого мінового відношення, що нерідко робить реалізацію неможливою;

наголошував на тому, що обмін змінює граничну цінність благ шляхом збільшення або зменшення їх запасу.

Теорія розподілу К. Менгера побудована на запереченні існування експлуатації і обґрунтуванні справедливого розподілу факторних доходів. Суть цієї теорії полягає у тому, що пропорційність доходів розмірам виробленої продукції та оплата кожного фактора відповідно до його граничного продукту визначається рівністю сукупної винагороди факторів сукупного продукту.

Фрідріх Фрайхер фон Візер (1851–1926) ― відомий австрійський економіст. Основні свої ідеї науковець виклав у працях „Походження і основні закони господарської цінності” (1884), „Природна цінність” (1889), „Теорія суспільного господарства” (1914).

Серед основних теоретичних здобутків Ф. Візера є:

• трактування політичної економії як розділу прикладної психології, завдання якої полягає в тому, щоб пояснювати економічні явища і процеси за допомогою аналізу мотивів, якими керуються люди у своїй господарській діяльності. Ввів у науковий обіг термін „маржиналізм”;

• відмова від вивчення індивідуума з його суб’єктивними потребами і оцінками, (що було характерним для К. Менгера) на користь дослідження об’єктивних закономірностей на рівні усього народного господарства, які складаються із багатьох індивідуальних оцінок і переваг;

• дослідження „граничної корисності”. Її вчений розглядав як додаткову корисність, яку споживач одержує від додаткової одиниці даного блага. На основі граничної корисності Ф. Візер розвинув теорію цінності. Згідно з цією теорією цінність продуктів визначається цінністю витрат виробництва, а цінність останніх – граничною корисністю граничного споживного блага;

• застосування в науковій вжиток показника „граничний продукт” для оцінки продуктивних благ. Під граничним продуктом Ф. Візер розумів таке споживче благо з багатьох, яке вироблено продуктивним благом, що має найменшу граничну корисність;

• формулювання закону витрат виробництва або „закону Візера”, згідно якого гранична корисність граничного продукту визначає ціну продуктивного блага, використаного на його виробництво. „Закон Візера” показує взаємозв’язок між граничною корисністю і витратами виробництва;

• визначення доцільності переходу вимірювання корисності благ від кардиналістського (кількісного) підходу до ординалістського (порядкового);

• Приватну власність Ф. Візер тлумачив з позиції рідкісності. На думку вченого, вона є породженням рідкісності та обмеженості предметів споживання. Приватну власність вважав вічною категорією, яка випливає із самої суті економіки, оскільки існує постійна суперечність між потребами людей і обмеженими запасами предметів для задоволення цих потреб. З цієї причини люди починають цінити благо, прагнуть оволодіти ним.

Ф. Візер багато уваги приділяв дослідженню „приватного господарського порядку”, якій розглядав як систему господарських взаємозв’язків приватних підприємств, що функціонують на засадах вільної конкуренції. Вчений негативно сприймав ідею усуспільнення, стверджував, що „приватний господарський порядок” ― єдина форма великого громадського економічного союзу, яка себе виправдала. Він засуджував соціалістичний ідеал суспільної власності, за якої „дуже швидко держава стала б єдиним власником усіх засобів виробництва, що, однак, ні в якому разі не повинно відбутися, адже вона не в змозі так само ефективно управляти цими засобами виробництва, як це робить приватна особа”. На відміну від К. Менгера і Е. Бем-Баверка, права держави на помірковане втручання в економіку.

Ейген Бем-Баверк (1851–1919) ― відомий австрійський економіст, автор багатьох праць, серед них „Капітал і прибуток” (1884 та 1889), „Основи теорії цінності господарських благ” (1886), та „Позитивна теорія капіталу” (1891) – головна праця, яка витримала за життя автора 3 видання і принесла йому найбільшу популярність.

Науковою заслугою Е. Бем-Баверка є дослідження цінності, ціноутворення, капіталу, відсотку, теорії очікування.

Теорія цінності Е. Бем-Баверка висунена на противагу трудової теорії вартості К. Маркса. Згідно цієї теорії цінність благ визначається суб’єктивною оцінкою споживача. У теорії цінності вчений:

• критикував трудову теорію вартості. Вважав, що вартість (цінність) товару визначається не працею, витраченою на його виробництво, а граничною корисністю;

• стверджував, що цінність ― це суб’єктивна корисність, яка вимі-рюється величиною граничної корисності цієї речі;

• показав, що величина цінності залежить від ставлення суб’єкта до тих благ і від обставин, в яких він знаходиться. Вчений на прикладі показав різницю в цінності стакана води у фонтана і в пустелі;

• вважав основою цінності найменшу корисність, яка дозволяє в конкретних господарських умовах раціонально використовувати дану річ;

  • обґрунтував свій спосіб розрахунку сукупної граничної корисності запасу благ, відмінний від мультиплікативного методу Ф. Візера. Розроблений Е. Бем-Баверком спосіб визнання сукупної корисності певної кількості матеріальних благ на основі суми їх власних граничних корисностей сьогодні називають адитивним;

  • виділяв абстрактну і кваліфіковану корисність. Стверджував, що абстрактну корисність мають всі блага, але кваліфіковану корисність, або цінність, мають тільки обмежені блага. І лише такі блага можуть обмінюватися, тобто мати мінову силу у відповідності з тим значенням, яке надають благу особи, що приймають участь в обміні;

У теорії ціноутворення Е. Бем-Баверка розвиває взаємозв’язок граничної корисності та механізм ринкового ціноутворення:

поділяв цінність на суб’єктивну (індивідуальну) і об’єктивну (ринкову). Суб’єктивна цінність ― це особиста оцінка товару окремим споживачем і продавцем. Вона залежала від того, яку роль благо відігравало в задоволенні його потреб. Об’єктивна цінність – це мінові пропорції, ринкові ціни, які формуються внаслідок конкуренції на ринку;

• виокремив поняття „мінова цінність” і „ціна”, які на думку Е. Бем-Баверка, знаходяться в тісному зв’язку між собою, але не співпадають одне з одним. Мінова цінність означає можливість одержати в обмін на дану річ відому кількість інших матеріальних благ, а ціна означає саме цю кількість матеріальних благ, одержану в обмін на дану річ;

• визначав ціну суб’єктивною оцінкою товару з боку покупця і продавця. На думку Е. Бем-Баверка та інших прихильників австрійської школи, цінність і ціна не залежать від витрат виробництва, а, навпаки, самі формують витрати. Науковець виходив з того, що обмін є взаємовигідним, оскільки покупець оцінює товар вище, ніж її продавець;

• стверджував, що тотожність між витратами виробництва і ціною має місце лише тому, що ціна товарів є моментом визначальним, а ціна продуктивних засобів ― елементом, що визначається.

Особливу увагу Е. Бем-Баверк приділяв позитивної теорії капіталу, згідно якої капітал (засоби виробництва) розглядається як результат обхідних (непрямих) методів виробництва, що має власну продуктивність, пов’язану з уможливленням виробництва споживчих благ через започаткування та завершення відповідних виробничих циклів. Науковець проголошував, що спочатку праця витрачається на створення засобів виробництва, які потім використовуються для створення більшої кількості продукту виробництва. Вчений логічно пов’язав процес нагромадження капіталу з процесом роботи капіталу.

У позитивної теорії капіталу E. Бем-Баверк:

• розрізняв виробництво безпосереднє і капіталістичне. Під першим розумів виробництво, на якому не використовується капітал. Під другим ― виробництво, на якому використовується „створений” капітал, або проміжний виробничий фактор, пропозиція якого визначається кількістю землі і праці, затраченої в минулому на його виробництво;

• наголошував на тому, що капітал ― це проміжний продукт, створений працею і природою заради підвищення продуктивності виробництва. Виокремив капітал на приватний (дохідний) і суспільний (виробничий). Під першим розумів сукупність засобів (коштів), призначених для придбання благ. Під другим ― сукупність проміжних продуктів, призначених для виробництва продуктів споживання;

• проаналізував три функції виробничого капіталу: функція спрямування виробництва на найвигідніший (із можливих) шлях (спосіб); функція інструмента виробництва; функція опосередкованої, непрямої причини започаткування нових виробничих циклів;

• розвинув положення про вартісну і фізичну продуктивність капіталу. Під вартісною продуктивністю розуміється продуктивність людської праці, без застосування засобів виробництва. Під фізичною продуктивністю розуміється надлишок продуктивності людської праці, забезпечений використанням засобів виробництва. Фізичний капітал створює свою чисту вартість, відмінну від вартості, створеної людською працею, без використання капіталу;

• стверджував, що чиста продуктивність капіталу з’являється у вигляді залишку продукту виробництва, який залишається після відрахування із продукту виробництва всіх витрат і який може бути виражений у формі річної норми відсотку.

• Концепція відсотку E. Бем-Баверка, ґрунтується на гармонійному поєднанні принципів часової й граничної продуктивності, мета її ― довести право підприємця на прибуток шляхом зведення його до проценту. Згідно цієї концепції, процент ― це частина цінності майбутнього граничного продукту, який виробляється із застосуванням сучасних засобів виробництва. Процент (усякий дохід) виникає в результаті впливу фактора часу на вартість благ для винагороди підприємця.

На думку E. Бем-Баверка, є три причини або підстави існування відсотку. Перша пов’язана з постійним існуванням у суспільстві малозабезпечених людей, одні з яких сподіваються на збагачення, а інші – ні, але у цілому обидві групи віддаватимуть перевагу теперішнім товарам перед майбутніми. Друга – з тим, що у суспільстві є деяка частина людей, які не мають достатньої волі, віри і уяви, щоб віддати перевагу не теперішнім, а майбутнім благам. Третя полягає у тому, що людям більш властиве прагнення до„непрямого” виробництва сьогодні, ніж до „безпосереднього” в майбутньому, у надії одержати більше продукту (відповідно вигоди) зараз, особливо з огляду на те, що віддача у подальші періоди виробництва буде спадати.