Морські простори зі змішаним правовим режимом.

Виняткова економічна зона.

Ідея виділення виняткової економічної зони в самостійну категорію морського простору виникла в середині XX сторіччя. Однак у юридичній літературі не існує єдиної точки зору у відношенні того, кому вона належала. Одні автори затверджують, що концепція виняткової економічної зони була закладена в прокламаціях США про рибальство і ресурси континентального шельфу 1945 р. Інші автори підтримують точки зору, що ініціаторами цієї ідеї були держави що розвиваються, які в умовах значної технічної й економічної переваги розвинутих країн таким шляхом намагалися відстоювати свої економічні і політичні інтереси. Однак усі вони сходяться в одному: в основу концепції виняткової економічної зони було закладене припущення про те, що в цій категорії водяного простору прибережній державі повинні бути надані права економічного характеру, що відносяться насамперед до розвідки і розробки ресурсів цього морського простору.

Проблема виняткової економічної зони виявилася однієї з найбільш складних проблем III Конференції ООН по морському праву, тому що ця категорія водяного простору торкала економічних і політичних інтересів практично всіх держав. Така зацікавленість порозумівається тим, що сукупна площа простираються до 200 морських миль економічних зон, що можуть установлювати прибережні держави, по самих помірних підрахунках складає більш 140 мільйонів км², чи близько 40 % усієї площі Світового океану. Більш того, значна частина морів чи цілком майже цілком перекривається винятковими економічними зонами прибережних держав. Зокрема до таких морів відносяться Чорне море, Середземне море, Балтійське море, Північне море, Карибське море, Японське море й ін.

Усе це привело до того, що рішення проблеми виняткової економічної зони на III Конференції ООН по морському праву багато в чому носило компромісний характер і з'явилося підсумком тривалих і важких пошуків взаємоприйнятого рішення. У цій суперечці, з одного боку, виступали держави, що установили двухсотмильні межі територіального моря (держави Латинської Америки й Африки), з іншої, розвиті держави (Японія, СРСР і США), не згодні з розширенням зони суверенітету прибережної держави. І як результат такого компромісу, визнаючи важливість виняткової економічної зони як самостійного інституту міжнародного морського права, у Конвенцію ООН по морському праву 1982 р. була включена частина V, що одержала назву «Виняткова економічна зона».

У відповідності зі ст. 55 Конвенції під винятковою економічною зоною варто розуміти район, що знаходиться за межами територіального моря і прилягаючий до нього, що підпадає під особливий правовий режим, відповідно до якого права і юрисдикція прибережної держави і права і волі інших держав регулюються відповідними положеннями Конвенції ООН по морському праву 1982 р. Ширина виняткової економічної зони відповідно до правила, що міститься в ст. 57, не повинна перевищувати 200 морських миль, відлічуваних від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря.

Питання правового режиму виняткової економічної зони на III Конференції ООН по морському праву були дуже тісно ув'язані з проблемою її правового статусу, а точніше, з питанням про можливість чи неможливість поширення суверенітету прибережної держави на цю категорію морського простору.

Саме у виді «суверенних прав» і були закріплені в Конвенції ООН по морському праву 1982 р. права прибережної держави у відношенні ресурсів виняткової економічної зони. Так, відповідно до п. 1 ст. 56 Конвенції, прибережна держава у своїй винятковій економічній зоні має «суверенні права з метою розвідки, розробки і збереження природних ресурсів як живих, так і неживих, у водах, що покривають морське дно, на морському дні й у його надрах, а також з метою керування цими ресурсами й у відношенні інших видів діяльності по економічній розвідці і розробці зазначеної зони, таких, як виробництво енергії шляхом використання води, плинів і вітру».

Ці суверенні права у відношенні природних ресурсів виняткової економічної зони можуть породжувати два види правомірних дій з боку прибережної держави:

• прийняття необхідних внутрішньодержавних нормативних актів у відношенні розвідки, розробки і збереження природних ресурсів виняткової економічної зони, видаваних відповідно до положень Конвенції ООН по морському праву;

• уживання необхідних заходів для забезпечення дотримання цих нормативних актів.

Аналізуючи положення Конвенції ООН по морському праву 1982 р., особливо варто виділити чотири види живих ресурсів виняткової економічної зони: далеко мігруючі види (ст. 64); морські ссавці (млекопитающие) (ст. 65 і ст. 120); анадромные види (ст.66) (народження та нерест у морській воді, життя у прісній воді); катадромные види (ст.67) (народження та нерест у прісній воді, життя у морській воді).

Крім суверенних прав на ресурси п. 1 ст. 56 Конвенція ООН по морському праву 1982 р. надає прибережній державі право на його юрисдикцію у відношенні: створення і використання штучних островів, установок і споруджень; морських наукових досліджень; захисту і збереження морського середовища.

Норми, спрямовані на врегулювання питань, що стосується створення і використання штучних островів, установок і споруджень у винятковій економічній зоні, розкривається і деталізується в ст. 60 Конвенції. Так, відповідно до положень цієї статті, прибережна держава у своїй винятковій економічній зоні має виключне право споруджувати, а також дозволяти і регулювати створення, експлуатацію і використання: штучних островів як в економічних, так і в неекономічних цілях; установок і інших споруджень з метою розвідки, розробки, збереження і керування природними ресурсами; виробництва енергії шляхом використання води, плинів і вітру; інших економічних цілях; установок і споруджень, що можуть перешкоджати здійсненню прав прибережної держави в зоні.

Створюючи такі штучні острови, установки і спорудження, прибережну державу здійснює над ними виняткову юрисдикцію, у тому числі юрисдикцію у відношенні митних, фіскальних, санітарних і імміграційних законів і правил, а також законів і правил, що стосуються як безпеки самих островів, установок і споруджень, так і безпеки судноплавства поблизу їх.

Штучні острови, установки і спорудження не мають статус островів. Вони не мають свого територіального моря, і їхня наявність не впливає на визначення границь територіального моря, виняткової економічної зони чи континентального шельфу. Однак у разі потреби прибережна держава навколо таких штучних островів, установок і споруджень може встановлювати розумні зони безпеки. Ширина цих зон може визначатися прибережною державою самостійно, однак вона повинна співвідноситися з характером і функцією штучних островів, чи установок споруджень і не простиратися навколо них більш ніж на 500 метрів, які відмірюються від кожної крапки їхнього зовнішнього краю, за винятком випадків, коли це дозволено загальноприйнятими міжнародними стандартами чи рекомендоване компетентною міжнародною організацією.

Право прибережної держави на створення штучних островів, установок і споруджень, а також зон безпеки навколо них обмежується лише можливістю створення ними перешкод для використання визнаних морських шляхів, що мають істотне значення для міжнародного судноплавства.

Усі судна повинні поважати ці зони безпеки і дотримувати загальноприйняті міжнародні стандарти у відношенні судноплавства поблизу штучних островів, установок, споруджень і зон безпеки.

У здійснення своєї юрисдикції й у відповідності зі ст. 246 Конвенції, прибережна держава у своїй винятковій економічній зоні має право регулювати, дозволяти і проводити морські наукові дослідження. Це право прибережної держави є абсолютним, і тому будь-якого морського наукового дослідження у винятковій економічній зоні можуть проводитися лише за згодою прибережної держави. Однак виходячи з того що морські наукові дослідження торкають інтересів і потреб усіх держав, ст. 239 Конвенції покладає обов'язки на всі держави і компетентні міжнародні організації заохочувати і полегшувати розвиток і проведення наукових досліджень.

При проведенні морських наукових досліджень у винятковій економічній зоні повинні дотримуватися правила, передбачені положеннями Конвенції ООН по морському праву 1982 р. Тому цілком природним є те, що прибережна держава має право вимагати призупинення чи припинення будь-якої діяльності по морським науковим дослідженням у межах його виняткової економічної зони, якщо: дослідницька діяльність проводиться не відповідно до повідомленої інформації, на якій прибережна держава засновувала свою згоду; чи здійснююче дослідницький проект чи держава компетентна міжнародна організація не дотримують права прибережної держави, передбачені Конвенцією ООН по морському праву 1982 р. у відношенні морського науково-дослідного проекту.

У той же час слід зазначити, що прибережна держава при здійсненні своїх прав і виконанні обов'язків у винятковій економічній зоні повинне враховувати права й обов'язки інших держав і діяти відповідно до принципів і норм міжнародного морського права.

Положення ст. 58 Конвенції ООН по морському праву 1982 р. закріплює право усіх без винятку держав на волю судноплавства і польотів, прокладку підвідних кабелів і трубопроводів і інших правових з погляду міжнародного права видів використання моря, що відносяться до цих воль.

Слід також зазначити, що після вступу в силу Конвенції ООН по морському праву 1982 р. значно збільшилася кількість держав, які прийняли внутрішньонаціональні нормативні акти по виняткових економічних зонах. Наприклад, 25 листопада 1994 р. такий крок почала Німеччина, установивши виняткову економічну зону в Північному і Балтійськом море; 22 квітня 1999 р. Бельгія прийняла Закон про виняткову економічну зону Бельгії в Північному морі; Нідерланди установили свою виняткову економічну зону Актом від 27 травня 1999 р. про установлення виняткової економічної зони Королівства Нідерланди, а Декретом від 13 березня 2000 р. визначили її зовнішні межі; і навіть Данія, що не є учасником Конвенції 1982 р., 22 травня 1996 р. прийняла Закон № 411 про виняткову економічну зону Данії.

Що стосується морського законодавства України, то регулювання питань, пов’язаних з правовим режимом виключної (морської) економічної зони України, регламентуються відповідним Законом України «Про виключну (морську) економічну зону України» від 16 травня 1995 року. Вказаний закон цілком базується на положеннях Конвенції ООН по морському праву 1982 року і дає нам наступне визначення виключної (морської) економічної зони – морські райони, зовні прилеглі до територіального моря України, включаючи райони навколо островів, що їй належать, становлять виключну (морську) економічну зону України.

Ширина виключної (морської) економічної зони становить до 200 морських миль, відлічених від тих самих вихідних ліній, що і територіальне море України.

Делімітація виключної (морської) економічної зони провадиться з урахуванням законодавства України шляхом укладення угод з державами, побережжя яких протилежні або суміжні побережжю України, на підставі принципів і критеріїв, загальновизнаних у міжнародному праві, з метою досягнення справедливого вирішення цього питання.

Прилегла зона.

Термін «прилегла зона» на міжнародно-договірному рівні вперше був закріплений у Конвенції про територіальне море і прилеглу зону 1958 р., що була прийнята на I Конференції ООН по морському праву в Женеві.

У 1928 р. Інститут міжнародного права на своїй Стокгольмській сесії пропонує закріпити право прибережної держави на прилеглу до територіальних вод «прилеглу або додаткову зону», у межах якої ця держава може вживати заходів, необхідних з погляду безпеки, поваги до його нейтральних прав, його санітарної і митної політики, а також заняття рибальським промислом. Пропонувалося установити ширину такої зони в 9 морських миль, які б відмірялися від зовнішньої границі територіального моря.

Під прилеглою зоною варто розуміти морський пояс (частина виняткової економічної зони), що безпосередньо примикає до територіального моря, ширина якого, відповідно до положень ст. 33 Конвенції ООН по морському праву 1982 р., обмежена зовнішньою межею в двадцять чотири морські милі від вихідних ліній, використовуваних для відліку ширини територіального моря.

У юридичній літературі неодноразово висловлювалася точка зору про те, що поряд із прилеглою зоною істотний розвиток повинна одержати практика встановлення інших спеціальних морських зон. У даному випадку цікавим фактом, що підтверджує прогресивний розвиток інституту прилеглої зони, є тенденція, що намітилася, до розширення прав і обов'язків прибережної держави в цій категорії водного простору. Як приклад можна привести морський закон Південно-Африканської Республіки від 11 листопаду 1994 р., що вводить поняття «морська культурна зона Південної Африки», що простирається від зовнішньої границі територіального моря до зовнішньої границі прилеглої зони, тобто фактично збігається з цієї прилеглою зоною. Загальні положення цього закону, що стосуються «морської культурної зони Південної Африки», базуються на ст. 303 Конвенції ООН по морському праву 1982 р., відповідно до положень якої держави зобов'язані охороняти археологічні й історичні об'єкти, знайдені в морі, а також співробітничати в рішенні цих питань.

Зокрема відповідно до положень ст. 33 Конвенції 1982 р. прибережна держава в прилеглій зоні може здійснювати контроль з метою: запобігання порушень митних, фіскальних, імміграційних або санітарних законів і правил у межах його території або територіального моря; покарання за порушення вищезгаданих законів і правил, зроблене в межах його території або територіального моря.

Таким чином, можна сказати, що контроль прибережної держави в прилеглій зоні може виявлятися в двох видах.

Перший з них — у виді контролю з метою недопущення порушень митних, фіскальних, імміграційних і санітарних правил у межах території або територіального моря прибережної держави. Цей вид контролю носить превентивний характер і може застосовуватися лише у відношенні тих судів, що випливають убік територіального моря прибережної держави. Оскільки це судно ще не знаходилося ні в територіальному морі, ні у внутрішніх водах прибережної держави, воно, природно, не могло порушити правил прибережної держави в межах його «території або територіального моря». Тому цей вид контролю може мати тільки характер інспекції (обстеження, огляду і т.п.) з метою запобігання можливого правопорушення. Однак цей вид контролю не може привести до таких наслідків, як арешт або недопущення проходу іноземного судна через територіальне море, якщо воно користується правом мирного проходу з метою перетнути територіальне море, не заходячи у внутрішні води прибережної держави.

Другий вид контролю може здійснюватися з метою покарання за порушення митних, фіскальних, імміграційних і санітарних правил, зроблене в межах території або територіального моря прибережної держави. У цьому випадку контроль здійснюється стосовно вихідний з територіального моря іноземному судну. І якщо в результаті такого контролю будуть установлені факти порушення митних, фіскальних, імміграційних або санітарних правил, що мали місце в межах території або територіального моря прибережної держави, то таке судно може бути затримано й у разі потреби примусово спрямоване в один з портів прибережної держави для наступного покарання винних за зроблене правопорушення.

Крім того, як ст. 23 Конвенції про відкрите море 1958 р., так і ст. 111 Конвенції ООН по морському праву 1982 р. передбачають право прибережної держави починати переслідування по гарячих слідах за порушення законів і правил цієї держави, коли іноземне судно або одна з його шлюпок знаходяться в прилеглій зоні. Однак таке переслідування може початися тільки в тому випадку, якщо переслідуване судно порушило в межах території або територіального моря прибережної держави митні, фіскальні, імміграційні або санітарні правила цієї держави.

Таким чином, за прибережною державою визнаються в його прилеглій зоні лише визначені і строго обмежені правомочності, характерні саме для цієї категорії водного простору.

Континентальний шельф.

Перші промислові спроби розробки мінеральних ресурсів морського дна відносяться приблизно до середини XIX століття. Однак у цей час вони не одержали інтенсивно­го розвитку через те, що, з одного боку, корисні копалини надр сухопутної території у визначеній мірі задовольняли потреби людства, з іншого боку - низький рівень розвитку науки і техніки не дозволяв проводити ефективні промислові глибоководні розробки, здатні конкурувати по витратах із сухопутними. Така ситуація існувала аж до середини XX століття, коли окремими прибережними державами були початі однобічні спроби домагань на ресурси підвідних морських просторів, розташованих за межами державної території.

У юридичній літературі існує точка зору, що поштовхом до цього послужила прокламація президента США від 28 вересня 1945 р. у відношенні природних ресурсів морського дна і його надр. Відповідно до заяви США розглядали ресурси морського дна, розташованого за межами їхньої державної території і безпосередньо прилеглої до неї, а також надр цього дна, які знаходяться під владою США.

За США пішли Аргентина, Бразилія, Гондурас, Індія, Мексика, Панама, Саудівська Аравія, Чилі й інші держави. Однак у їхніх однобічних актах мова йшла вже про домагання не тільки на ресурси, але і на саме морське дно, що є природним продовженням їхньої сухопутної території, а також надра цього дна, тобто про домагання на континентальний шельф — у геологічному розумінні цього терміна — і його ресурси.

Під континентальним шельфом з геологічної точки зору розуміється природне підвідне продовження материка (континенту) убік моря до його різкого обриву або переходу в материковий схил. Континентальний шельф звичайно має незначний ухил від 0°07 до 0°08 % і глибини від 0 до 500 м. У середньому ширина континентального шельфу складає приблизно 35 морських миль, коливаючись від 1 до 800 морських миль. Площа цієї території оцінюється приблизно в 30 мільйонів км², або 8% усієї площі морського дна Світового океану.

Незважаючи на те, що цілий ряд прибережних держав у своїх однобічних актах почав спробу на домагання настільки величезних територій, проте навіть у 1953 р. Комісія міжнародного права, створена відповідно до резолюції Генеральної Асамблеї ООН, рахувала можливим зробити заяву про те, що розробка мінеральних ресурсів морського дна «ще не придбала достатнього практичного значення, що виправдувало б прийняття спеціальних законів».

Однак інтенсивний розвиток науки і техніки, що дозволив реально зайнятися розвідкою і промисловою розробкою природних ресурсів морського дна і його надр на великих глибинах і значному видаленні від берега, внесло свої корективи. І вже в 1958 р. на I Конференції ООН по морському праву цією же Комісією міжнародного права був представлений проект Конвенції про континентальний шельф.

Конвенція про континентальний шельф, прийнята на I Конференції ООН по морському праву, дозволила частково вирішити окремі питання, породжені новими технічними можливостями. Зокрема в ній уперше було дане визначення континентального шельфу в юридичному розумінні цього терміна, що по своїй суті значно відрізняється від геологічного.

Так, відповідно до положень ст. 1 Конвенції 1958 р., під континентальним шельфом варто розуміти поверхню і надра морського дна підвідних районів, що примикають до берега, але знаходяться поза зоною територіального моря, до глибини 200 м або за цією межею до такого місця, до якого глибина покриваючих вод дозволяє розробку природних багатств цих районів.

Таким чином, якщо з геологічної точки зору внутрішньою границею континентального шельфу є берегова лінія, то з юридичної — зовнішня границя територіального моря. Зовнішня границя континентального шельфу з геологічної точки зору обмежується переходом у материковий схил, а з юридичної — у Конвенції 1958 р. вона фактично встановлена не була й обмежувалася лише технічно доступними глибинами. Більш того, у юридичному аспекті відповідно до положень ст. 1 Конвенції про континентальний шельф 1958 р., а також ст. 121 Конвенції ООН по морському праву 1982 р., термін «континентальний шельф» застосуємо і до островів, а в геологічному — є природним підвідним продовженням лише материка (континенту).

Питання ширини континентального шельфу виявився одним із самих важких. Якщо наприкінці 50-х років визначення зовнішньої межі континентального шельфу можна було обмежити фразою «до такого місця, до якого глибина покриваючих вод дозволяє розробку природних багатств цих районів», тому що стримуючим фактором були технічні можливості розробки таких районів, то на початку 70-х років про ці обставини говорити вже не приходилося.

Природно, що в таких умовах було потрібно ухвалення компромісного рішення, пошук якого для учасників III Конференції ООН по морському праву виявився досить складним і тривалим. Однак таке рішення було знайдено і відбилося в цілій групі правил, закріплених у ст. 76 Конвенції ООН по морському праву 1982 р. Згідно п. 1 цієї статті: «Континентальний шельф прибережної держави містить у собі морське дно і надра підвідних районів, що простираються за межі його територіального моря на всьому протязі природного продовження його сухопутної території до зовнішньої границі підвідної окраїни материка або на відстань 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря, коли зовнішня границя підвідної окраїни материка не простирається на таку відстань ».

Що стосується зовнішньої границі континентального шельфу, то незважаючи на те, що ст. 76 Конвенції 1982 р. начебто б надає право прибережній державі на континентальний шельф «на всьому протязі природного продовження його сухопутної території до зовнішньої границі підвідної окраїни материка», проте це право не є безумовним, тому що ціла група досить складних правил не дозволяє прибережній державі встановлювати зовнішню границю континентального шельфу на відстань більш 350 морських миль від вихідних ліній, від яких виміряється ширина територіального моря.

Виходячи з цього, у ст. 76 Конвенції можна виділити три групи правил, що встановлюють зовнішню границю континентального шельфу.

Перша з них відноситься до держав, що мають вузьку підвідну окраїну материка, що не перевищує 200 морських миль. Для таких держав зовнішня границя континентального шельфу може встановлюватися на відстані до 200 морських миль, що відміряються від вихідних ліній, використовуваних для відліку ширини територіального моря, поза залежністю від фактичної ширини підвідної окраїни материка.

Друга група правил відноситься до держав, що мають підвідну окраїну материка шириною від 200 до 350 морських миль. Такі держави мають право встановлювати зовнішню границю континентального шельфу по зовнішній границі підвідної окраїни материка, однак за умови, що вона знаходиться на відстані не більш 100 морських миль від 2500-метрової ізобати, що представляє собою лінію, що з'єднує глибини в 2500 метрів.

Третя група правил відноситься до держав, що мають підвідну окраїну материка шириною більш 350 морських миль. Ці держави мають право встановлювати зовнішню границю континентального шельфу на відстані, що не перевищує 350 морських миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря, однак також за умови, що вона знаходиться на відстані не більш 100 морських миль від 2500-метрової ізобати.

Таким чином, з міжнародно-правової точки зору під континентальним шельфом варто розуміти морське дно і надра підвідних районів, що простираються від зовнішньої границі територіального моря до фіксованих міжнародним правом меж.

Поза залежністю від ширини континентального шельфу прибережна держава повинна здавати на зберігання Генеральному секретареві ООН карти і відповідну інформацію, включаючи геодезичні дані, що перманентно описують зовнішню границю його континентального шельфу, а Генеральний секретар повинний їх належним чином опубліковувати.

Права прибережної держави на континентальний шельф у відповідності зі ст. 78 «не торкаються правового статусу покриваючих вод і повітряного простору над цими водами».

Обсяг прав і воль інших держав у водах, розташованих над континентальним шельфом прибережних держав, визначається правовим режимом цих вод (виняткова економічна зона, прилегла зона або відкрите море).

Що стосується безпосередньо континентального шельфу, то відповідно до положень ст. 79 Конвенції 1982 р. усі держави мають право прокладати підвідні кабелі і трубопроводи, однак визначення траси для прокладки таких трубопроводів повинне здійснюватися за згодою прибережної держави. При цьому при прокладці нових підвідних кабелів і трубопроводів повинні враховуватися вже прокладені кабелі і трубопроводи для того, щоб не погіршувати можливості їхньої експлуатації і ремонту.

Прибережна держава саме визначає умови прокладки кабелів і трубопроводів, що проходять по його території або в територіальному морі, або свою юрисдикцію у відношенні кабелів і трубопроводів, прокладених або використовуваних у зв'язку з розвідкою континентального шельфу, розробкою його ресурсів або експлуатацією штучних островів, установок або споруджень під його юрисдикцією.

Прибережна держава на своєму континентальному шельфі має виключне право споруджувати, а також дозволяти і регулювати створення, експлуатацію і використання штучних островів; установок і спорудженні, створюваних з метою розвідки, розробки і збереження природних ресурсів, керування цими ресурсами і для інших видів економічної діяльності; а також установок і споруджень, що можуть перешкоджати здійсненню прав прибережної держави.

Відповідно до положень ст. 210 Конвенції, поховання будь-яких відходів на континентальному шельфі не може здійснюватися без виразно вираженого попереднього схвалення прибережної держави, що має право дозволяти, регулювати і контролювати таке поховання після належного розгляду цього питання з іншими державами, на які таке поховання може негативно позначитися в силу їхнього географічного положення. При цьому національні закони, правила і міри у відношенні цього питання повинні бути не менш ефективними, чим глобальні норми і стандарти.

Прибережна держава в здійснення своєї юрисдикції має право регулювати, дозволяти і проводити морські наукові дослідження на своєму континентальному шельфі. Такі дослідження відповідно до положень ст. 246 Конвенції, можуть проводитися тільки за згодою прибережної держави. Однак прибережна держава при звичайних обставинах повинне давати своя згода на здійснення іншими державами або компетентними міжнародними організаціями морських науково-дослідних проектів на своєму континентальному шельфі, проведених відповідно до положень Конвенції 1982 р. винятково в мирних цілях і для розширення наукових знань про морське середовище на благо всього людства. З цією метою прибережна держава повинна встановлювати норми і процедури, що забезпечують недопущення невиправданих затримок або відмовлень у такій згоді.

Прибережна держава може за своїм розсудом відмовити в згоді на здійснення іншою державою або компетентною міжнародною організацією на будь-якій ділянці його континентального шельфу науково-дослідного проекту, якщо цей проект: включає буравлення, використання вибухових речовин або привнесення шкідливих речовин; будівництво, експлуатацію або використання штучних островів, установок і споруджень.

Обсяг прав і обов'язків прибережної держави на континентальному шельфі залежить від ділянки шельфу не тільки в питаннях наукових досліджень. Так, при розробці континентального шельфу за межами 200 морських миль після закінчення перших п'яти років видобутку на цій ділянці прибережна держава відповідно до положень ст. 82 Конвенції повинне робити щорічні відрахування або внески натурою. Розмір відрахувань або внесків при таких розробках за шостий рік повинний складати один відсоток від вартості або обсягу продукції на даній ділянці. Цей розмір збільшується на один відсоток кожний наступний рік до закінчення дванадцятого року і потім зберігається на рівні семи відсотків. Відрахування або внески робляться через Міжнародний орган по морському дну, що розподіляє них на основі критеріїв справедливості між державами — учасниками дійсної Конвенції, приймаючи в увагу інтереси і потреби держав, що розвиваються, особливо тих з них, що найменш розвиті і не мають виходу до моря.