1.Поняття та ознаки держави

Поняття держави

Держава – це організація політичної влади в суспільстві, яка виражає інтереси і волю пануючої в ньому частини населення (зокрема, певного класу), здіснює управління суспільними процесами за допомогою системи загальнообов`язкових норм (правил) поведінки і механізму їхнього впровадження у життя.

Історія суспільного розвитку знає кілька типів держав, кожний з яких грунтується на певному типі виробничіх відносин, - рабовласницький, феодальний, капіталістичний, соціалістичний. Магістральним шляхом розвитку держави в сучасних умовах є її трансформація в соціально-демократичну правову державу, яка відображає волю переважної більшості населення і стоїть на сторожі прав людини. Організація і здіснення державної влади виявляються у формах державного правління, державного устрою і політичному режимі.

Держава є організацією суспільства, але організацією особливою, яка характеризується тим що вона:

всеохоплююча організація – об`єднує в єдине ціле всіх членів суспільства, забезпечує загальносуспільні інтереси і потреби;

територіальна організація – об`єднує членів суспільства (громадян) за територіальним принципом, а територія є матеріальною базою держави;

єдина організація – об`єднує все суспільство як ціле, всі інші соціальні організації (політичні партії, професійні та молодіжні спілки, асоціації підприємців тощо), на відміну від держави, охоплюють лише частини, окремі верстви населення;

офіційна організація – репрезентує суспільство, виступає від його імені, і в такій якості визнана іншими суспільствами (державами);

універсальна організація – об`єднує членів суспільства для вирішення питань, що стосуються різних сфер їх суспільного життя;

верховна організація – є вищим за значенням та силою об`єднанням суспільства, всі інші соціальні організації в сфері загальносуспільних інтересівпідпорядковані їй;

централізована організація – внутрішня побудова держави здіснюється за ієрархією, тобто підпорядкованості нижчих організаційних структур (регіонів, місцевих органівдержавної влади і управління, державних підприємств і установ) вищим, в кінцевому результаті, - загальнодержавним (парламенту, президенту, міністерствам тощо).

Ознаки держави

Держава характеризується як особлива організація суспільства, що відрізняється від суспільства та різних форм державної організації суспільства (недержавних структур) наявністю особливих ознак. Вказані ознаки характеризують особливості держави та поділяються на дві групи:

Основні ознаки, що безпосередньо характеризують державу і відсутність хоча б однієї з яких не дає можливості характеризувати суспільне утворення як державне.

Факультативні ознаки, що конкретизують зміст основних і не є обов`язковими.

Серед основних ознак держави називають:

наявність політичної публічної влади. Політичний характер влади визначає рівень обов`язковості владних рішень, а публічний характер визначає рівень поширеності державних рішень на населення;

наявність території, тобто частини земної кулі, в рамках якої населення перетворюється в громадян, і на яку поширюється суверенітет держави. Територія є необхідною умовою визнаття держави суб`єктом міжнародних відносин;

суверенітет, тобто політико-правова характеристика влади, що закріплюється нормативним актом та характеризує державну владу як верховну, незалежну, неподільну та єдину. Існує три різновиди суверенітету:

національний суверенітет, тобто реальна можливість нації створювати незалежну державу;

народний суверенітет, тобто реальна участь народу у здісненні влади;

державний суверенітет, тобто політико-правова властивість державної влади, що виражається в її незалежності від іншої влади в середині країни та в праві держави самостійно вирішувати свої проблеми на основі принципів міжнародного права. Компонентами державного суверенітету, що характеризують його зміст є:

верховенство влади, тобто можливість існування лише однієї державної влади та можливість визнати незаконними рішення будь-якої іншої соціальної влади;

незалежність, тобто можливість вирішувати будь-яке питання зовнішнього чи внутрішнього характеру без втручання інших держав на основі принципів національної та міжнародної системи права;

неподільність, тобто можливість держави самостійно вирішувати питання щодо участі в роботі міжнародних асоціацій, а також визначати статус адміністративно-територіальних одиниць;

єдність, тобто наявність єдиного змісту влади (державно-політична) та розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову в процесі реалізації владних повноважень;

наявність системи органів та організацій, що створюються державою для виконання її функцій та завдань і охоплюється поняттям механізм держави. Частина органів держави, що створюється для реалізації владних повноважень охоплюється поняттям апарат держави;

наявність можливості розробляти загальнообов`язкові правила поведінки, що визначаються як правові норми. За допомогою права держава визначає зміст прав та обов`язків суб`єктів суспільних відносин, а також забезпечує обов`язковість своїх рішень;

можливість самостійно визначати види і розміри податків.

Податки – це загальнообов`язкові платежі, що стягуються у населення у сумі чи процентному відношенні на загально-соціальні проблеми (освіта, охорона здоров`я, культура, соціальні виплати тощо).

Серед факультативних ознак держави розрізняють:

наявність конституції;

наявність державних символів;

наявність громадянства;

грошової одиниці;

збройних сил;

участь держави у міжнародних органах і організаціях тощо.

Висновок

Отже, можна зробити висновок, що держава – це особлива форма організації суспільства, що характеризується наявністю політичної публічної влади, що має ознаки суверенітету та здійснюється в діяльності державних органів, поширюється на певну територію, надає своїм рішенням загальнообов`язкового характеру завдяки правовим нормам, встановлює види і розміри податків і основним призначенням якої є регулювання суспільних відносин.

2. Проблема праворозуміння досить складна, адже у праві знаходять своє відображення дуже різноманітні відносини та інтереси людей, воно має різні форми вияву, прямо пов'язане з природою людини, її життєдіяльністю, безпосередньо впливає на поведінку людей, визначає межі їхньої свободи. Тому за будь-якого праворозуміння спільним є те, що вони так чи інакше, у тій чи іншій формі торкаються свободи людини, способів та засобів її визначення та обмеження.

Отже, сутністю права є свобода людини, тобто притаманні людині властивості й форма життя, що відображають її прагнення до самовираження й самореалізації. Але це не будь-яка свобода, а свобода певним чином визначена й забезпечена. Тому право є свободою:

• взаємодії з іншими суб'єктами;

• у першу чергу, діянь, що знаходять своє втілення у вигляді дій чи бездіяльності;

• що поєднує в собі свободу суспільства та його членів;

• межі якої забезпечуються суспільством, а не окремою людиною;

• реалізація якої захищається юридичними засобами;

• не кожного окремого індивіда, а типових членів суспільства, тому межі свободи є рівними для кожного з однойменних суб'єктів.

Право — це система загальнообов'язкових формально визначених правил поведінки, які встановлюються або санкціонуються державою, нею охороняються, виражають волю домінантної частини населення в соціально неоднорідному суспільстві і є регулятором найбільш важливих суспільних відносин.

Право характеризується такими ознаками:

1) регулятивний характер права. Право має регулятивний характер, оскільки впливає на поведінку людей. Це засіб регулювання суспільних відносин. У цьому полягає одна з його функцій, його соціальне призначення, а отже, і соціальна цінність;

2) нормативність (нормативний характер) права. Свою регулятивну роль право може виконувати, оскільки містить норми права, тобто встановлює правила поведінки для соціальних суб'єктів. Право моделює у своїх нормах правомірну поведінку цих суб'єктів. Це має місце в ситуаціях, які передбачаються нормами права, що вносять у життя людей суспільне буття, певну впорядкованість і визначеність;

3) загальнообов'язковість правових приписів. Право — це система норм, обов'язкових до виконання всіма, кому вони адресовані;

4) формально визначений характер правових установок. Право — це сукупність формально визначених норм, тобто ці норми приймаються (видаються) при додержанні встановленої державою процедури і мають відповідати певним вимогам щодо їх змісту та оформлення;

5) системність. Право становить не розрізнену сукупність норм, а систему взаємопов'язаних, узгоджених між собою і взаємодіючих правил. Право складається із сукупності тісно пов'язаних між собою норм, які виконують свої регулювальні функції не ізольовано одна від одної, а в системі та у взаємодії. Система простежується не тільки на внутрішньогалузевому рівні, коли взаємопов'язані норми, що регулюють однорідні суспільні відносини (скажімо, кримінальне право, сімейне право тощо), а й між нормами різних галузей права;

6) встановлення (санкціонування) державою. Право як система норм походить від держави, а конкретно — від її органів. Такими є, насамперед, законодавчі органи. Але нормативно-правові приписи встановлюються також багатьма іншими державними органами, діяльність яких має підзаконний характер. Щодо санкціонування раніше діючих правил як правових норм, то цей спосіб створення права державою в сучасному житті застосовується відносно рідко. Але ж державні органи формуються народом, тому в праві знаходить вираження воля більшості народу в умовах демократичної держави;

7) можливість забезпечення реалізації правових приписів не лише засобами організаційного характеру та переконання, а й державного примусу. На відміну від інших соціальних норм, норми, які утворюють систему права, гарантуються державою. Норми права, як і інші види соціальних норм, виконуються, як правило, добровільно. Але лише право підтримується державою. Номенклатура заходів державного примусу достатньо широка: від різних видів юридичної відповідальності до інших видів невигідних правових наслідків державно-примусового характеру. Вид і міра державного примусу, як і порядок його застосування, суворо регламентуються правом.

У науці поняття «функція» використовується у різних значеннях. Так, наприклад, у біології це специфічна діяльність органу чи всього організму (функція печінки, жовчного міхура тощо). У інших науках функція - це напрям дії якої-небудь системи (наприклад, у кібернетиці).

Таким чином, термін «функція» досить багатомірний, він придатний для характеристики будь-яких динамічних структур. Це обумовлено специфікою пізнавальних завдань тих наук, у яких його використовують (математика, біологія, соціологія, юриспруденція). Однак у більшості випадків з функцією пов'язується спрямований вплив системи (структури, цілого) на певні сторони зовнішнього середовища.

У юридичній науці поняття «функція» характеризує соціальну роль держави і права. Майже віковий досвід активного використання поняття «функція права» сьогодні не дозволяє констатувати наявність єдиного погляду на цю проблему. Якщо синтезувати численні точки зору, то можна зробити висновок, що під функцією права розуміють або соціальне призначення права, або його напрями правового впливу на суспільні відносини, або і те й інше разом.

У цьому зв'язку слід акцентувати увагу на недоцільності ототожнення або протиставлення напрямів правового впливу соціальному призначенню права і, навпаки. Розкриваючи зміст якої-небудь функції права, необхідно постійно мати на увазі зв'язок призначення права з напрямами його впливу і, навпаки — визначеність останніх призначенням права.

Що ж слід розуміти під соціальним призначенням права і правовим впливом?

Соціальне призначення права, як уже зазначалося, визначається потребами суспільного розвитку, відповідно до яких створюються закони, спрямовані на закріплення певних відносин, їх регулювання чи охорону.

Напрям впливу - найбільш суттєвий компонент функції права, він є свого роду відповіддю на потреби суспільного розвитку, результатом законодавчої політики, що концентрує ці потреби і трансформує їх у позитивне право.

Правовий вплив — категорія, що характеризує шляхи, форми і способи впливу права на суспільні відносини. Це реалізація правових принципів, настанов, заборон, приписів і норм в суспільному житті, діяльності держави, її органів, громадських об'єднань і громадян. Правовий вплив — це не тільки нормативний, а й психологічний, ідеологічний вплив права на почуття, свідомість та дії людей.

До форм правового впливу відносять, наприклад, інформаційний і ціннісно-орієнтаційний вплив права.

Правове регулювання — це упорядкування суспільних відносин за допомогою системи правових засобів (юридичних норм, правових відносин, правових приписів тощо). Правове регулювання є однією з форм правового впливу і співвідноситься з останнім як частина і ціле.

Існування різних форм правового впливу дозволяє більш чітко розрізняти власне юридичний вплив права (правове регулювання) і неюридичний (інформаційний та орієнтирний). Поняття «функція права» охоплює два види впливу.

Функція права — це прояв його іманентних, специфічних якостей. У функції акумулюються якості права, що випливають з його якісної самостійності як соціального феномена.

Проблема функцій права та держави у вітчизняній юридичній літературі найкраще розроблена В. Погорілком.

1. Функція права обумовлена його сутністю і визначається призначенням у суспільстві. У той же час функція не є лише проявом іманентних якостей сутності, її не можна розглядати тільки як їх «проекцію». Не можна механічно зв'язувати функції і сутність права; функція права має певний ступінь незалежності.

2. Функція характеризує напрям необхідного впливу права на суспільні відносини, тобто такого, без якого суспільство на даному етапі розвитку не може існувати (регулювання, охорона, закріплення певного виду суспільних відносин).

3. Функція виражає найбільш суттєві, головні риси права і спрямована на здійснення корінних завдань, що стоять перед правом на даному етапі його розвитку.

4. Функція права являє собою, як правило, напрямок його активної дії. Тому однією з важливих її ознак є динамізм.

5. Постійність, як необхідна ознака функції права, характеризує стабільність, безперервність, досить довгу її дію. Функція постійно властива праву, проте це не означає, що незмінними залишаються механізм і форми її здійснення, які змінюються і розвиваються у відповідності з потребами практики.

Для того, щоб більш чітко усвідомити поняття «функція права», слід визначити, у чому її відмінність від близьких за змістом юридичних категорій, таких, як: «роль права», «завдання права» і «функціонування права».

Термін «роль права» вказує на значення права у житті суспільства, держави взагалі або на певному етапі їх розвитку. Відповідаючи на питання, яка була (чи буде) роль права на тому чи іншому етапі, вирішення тих чи інших завдань, слід розглянути функції права, котрі якраз і характеризують його соціальне призначення. «Роль права» більш загальне по відношенню до функції поняття. Саме у цьому їх відмінність. Термін «завдання права» — це економічна, політична чи соціальна проблема, що стоїть перед правом, і яку воно покликано вирішувати. Завдання права відображає постійну мету, досягненню якої воно повинно всебічно сприяти.

Залежність функції права від його завдань знаходить прояв у тому, що, по-перше, завдання часто безпосередньо обумовлюють саме існування функцій, по-друге, визначає їх зміст і по-третє, суттєво впливають на форми та методи їх реалізації, визначаючи конкретні напрями правового впливу.

Термін «функціонування права» відображає дію права в соціальній системі. Дати функціональну характеристику права — означає розкрити способи його впливу (шляхи і форми впливу на суспільні відносини).

Якщо «функція права» — поняття, що відображає не тільки сучасне і майбутнє (цілі і завдання) у праві, то «функціонування» віддзеркалює дію права в сучасних умовах, якщо інше спеціально не обумовлене.

Таким чином, «функція права» і «функціонування права» є дуже близькими, у чомусь тотожними, але не такими, що повністю збігаються, поняттями. Функціонування права — питання, безпосередньо пов'язане з проблемою функцій, оскільки характеристика системи функцій — це, по суті, характеристика функціонування права. У конкретному ж значенні поняття «функціонування права» означає дію права як елемента соціальної системи поряд з державним механізмом, мораллю, політикою, іншими соціальними регуляторами. Іншими словами, функціонування — це дія права у соціальній системі, реалізація його функцій, втілення їх в суспільних відносинах.

3. Поняття норми права

Соціальні норми

На деякому етапі розвитку суспільства виникає потреба впорядкування

існуючих в ньому відносин. Не можна уявити людське суспільство без

регулювання поведінки людей за допомогою визначених зразків, моделей,

масштабів. З них і складаються в результаті багаторазового повторення

норми, на які в подальшому орієнтується суспільство.

Норма [1]- це загальне правило поведінки, що діє неперервно в часі у

відношенні невизначеного кола осіб і безмежної кількості випадків. З

процесом суспільного регулювання поведінки людей пов’язане формування і

розвиток соціальних норм.

Соціальні норми - соціально-вольові, такі, що історично склались чи

ціленапрямлено встановлені масштаби поведінки, які регулюють поведінку

людей в суспільстві[2].

Соціальні норми утворюють єдину систему, і в своїй системі вони

забезпечують всесторонній і глибокий вплив на життя суспільства, на всі

його сфери. Ці норми розраховані на те, щоб направляти поведінку людей в

майбутньому, тобто в наперед незафіксованих випадках. Оскільки соціальні норми діють в системі, то вони можуть поділятись за різноманітними факторами. Головним є поділ цих норм за сферами регулюючих відносин. Таким чином, виділяються: норми-звичаї, норми моралі, норми права і корпоративні

норми.

Норми-звичаї - це природні правила поведінки людей, що історично

склалися і в результаті багаторазового повторення ввійшли в звичку. Звичай

опирається на силу звички і існує в силу наявності фактичних відносин. Тут

права і обов’язки співпадають - це є головною відмінністю його від інших

соціальних норм. В цьому виражається його регулятивна особливість.

Норми моралі - це принципи, в яких виражені: відносини чи погляди на

гуманізм, справедливість, гідність людини і життя. Норми моралі за своїм

походженням не пов’язані з державною владою, вони існують усно і

реалізуються на основі внутрішніх переконань людини, на основі внутрішньої

суспільної думки. В нормах моралі нема вказівки на вид можливої чи

обов’язкової поведінки, оскільки, як я вже відмітив, вони не пов’язані з

державою.

Корпоративні норми - це загальні правила поведінки громадських

організацій. Ці норми, як правило, формалізовані, тобто містяться в

статутах цих громадських організацій.

За регулятивними особливостями близькі до норм права - в них

вимальовуються права і обов’язки членів цих об’єднань. Корпоративні норми

забезпечуються способами, що передбачені даною громадською організацією.

Виділяючи разновиди соціальних норм необхідно вказати на особливе місце

норм права в цій системі. Норми права виступають в якості основних пунктів

зосередження, визначають риси всієї системи і характер взаємовідносин між

її частинами.

Юридичні правові норми

Норма права - це формально визначене правило поведінки (безпосередньо

чи в поєднанні з іншими нормами права), що виходить від держави і надає

учасникам суспільних відносин даного виду суб’єктивні юридичні права і

накладає на них суб’єктивні юридичні обов’язки[3].

Бабаєв В.К.[4] дещо по-іншому дав поняття норм права. На його думку

юридична норма - це загальнообов’язкове веління, виражене у вигляді

державного владного розпорядження і яке регулює суспільні відносини.

А ось Голлунский С.А.[5] вважає, що норма права це не всяке

розпорядження, що має юридичний характер, а тільки таке розпорядження, яке

представляє собою загальне правило, розраховане на багаторазове його

застосування.

Пиголкин А.С.[6] в своїй роботі правову норму визначив, як правило

поведінки, яке є вимогою, велінням, зверненим до суб’єктів права,

узгоджувати свою поведінку з вказівками норми під загрозою невигідних

наслідків при порушенні цих вказівок. В нормі формулюється правило

поведінки, через норму деяка ідея перетворюється в суспільні відносини.

Процес формування і прийняття норми проходить через державу і її органи.

Юридична норма є елементом позитивного права. “Право, як вважає

Бабаев В.К.[7], - складається з нормативних установок (які є елементом

права). Юридична норма це також нормативна установка, але певним чином

оформлена, тобто виражена в законодавстві’’.

Далеко не всі нормативні установки є юридичними нормами. Каркунов

Н.М.[8], розглядаючи право в загальносоціальному змісті і юридичному змісті

запропонував його поділ на природнє і позитивне. Довгий час в радянській

юридичній літературі вважалось, що позитивне право розглядалось, як

«заблуждение умов», що веде до порушення правопорядку[9].

З цієї точки зору правом є лише позитивне право, тобто тільки те, що

виражене в законодавстві[10].

Природнє право - це право, яке належить людині від народження (право

на життя і т.д.). Позитивне право - це та частина соціальних норм, яка

виражена в офіційних документах, що виходять від держави і гарантованих

державою. I позитивне право не відхиляє природнього права, з точки зору

сучасної науки. Спостерігається деякий зв’язок між ними. Як було зазначено

вище, цей зв’язок добре показав Бабаев В.К.

Норма права — це правило поведінки, встановлене чи санкціоноване

державою, елементарна частина права, що відноситься до нього як частина до

цілого (або як одиничне до загального). Було обгрунтовано, що норма права —

це і не форма, і не зміст всього права, а саме його частина. Вона володіє

змістом і формою і в системоутворюючих процесах з іншими нормами складає

зміст права в цілому.

Нормі права, як частині системи в тій чи іншій мірі притаманні

суттєві ознаки, притаманні праву, тому їй можна дати визначення, ідентичне

за своїм значенням визначенню права в цілому.

Норма права — це загальнообов’язкове, встановлене чи санкціоноване і

таке, що захищається державою правило поведінки, що виражає обумовлену

матеріальними умовами життя суспільства волю і інтереси народу, що активно

впливає на суспільні відносини в цілях їх впорядкування.

Будь-яке державно-організоване суспільство не може обійтись без норм

права. Але це одиничний феномен права, тому повне наукове визначення

поняття передбачає з’ясування притаманних нормі права специфічних ознак

(властивостей).

По-перше, норма права представляє собою відхилення від ознак

індивідуалізації і вказує лише на ті характерні риси поведінки, які є

суттєвими, тобто розглядають поведінку як вид суспільних відносин. Ці

ознаки, включені в текст норми, стають правилами поведінки, обов’язковими

до реалізації. Наприклад, в процесі купівлі-продажу суттєвим є не те,

скільки разів «прицінювався» покупець, вибираючи ту чи іншу річ, скільки

часу він на це затратив. Для права важливо встановити ознаки: коли можна

визнати договір купівлі-продажу укладеним, коли право власності на річ

переходить від продавця до покупця. Або інший приклад: у випадку скоєння

вбивства, коли закон особливо чутливий до обставин цього тяжкого злочину,

закон відкидає все індивідуальне, що не має відношення до характеристики

даної дії як такої. Отже, норми права містять вказівки на суттєві признаки

поведінки, властиві кожному з невизначеного числа конкретних індивідуальних

відносин (вчинків), які держава має намір піддати правовому регулюванню.

По-друге, норма права є владним розпорядженням незалежно від того,

який його характер: заборона чи дозвіл. Припис в будь-якому випадку

знаходиться під охороною держави; оскільки віно нею встановлений, то

передбачені і міри примусу в випадках його порушення.

По-третє, норма права являє собою певний метод впливу на відносини,

що врегульовуються. В приведених вище прикладах методи регулювання

виникаючих відносин цілком несхожі, як і самі відносини, бо

використовуються різні способи надання їм визначеності, впорядкованості. В

цей метод включаються: обставини, при яких застосовується норма; коло

учасників, регулюємих цією нормою відносин; взаємні права і обов’язки;

санкції за неконання обов’язків.

По-четверте, норма права — загальнообов’язкове правило поведінки.

Воно має значення не для окремого індивида, а для всіх людей, що входять до

складу даної категорії (суспільства в цілому), як можливих (чи реальних)

учасників конкретного виду суспільних відносин. Норма права звичайно не

вказує персоніфікованих виконавців розпорядження. Iншими словами, вона

розрахована на невизначене коло уповноважених і зобов’язаних осіб. Це

відбувається тому, що норма права як абстрактна модель поведінки передбачає

її неодноразову дію, а відповідно, і «захопити» в поле свого притягання

вона може потенційно кожного члена суспільства.

По-п’яте, абстрактність норми права зовсім не означає невизначеності

її змісту. Як раз навпаки, норма права тому і є такою, що містить достатньо

конкретне правило поведінки. Таким чином, норма права як загальне правило

поведінки регулює вид суспільних відносин, що повторюються, оскільки не

вичерпується одноразовою реалізацією, а охоплює всі можливі індивідуальні

випадки. Тому норма права — загальне і загальнообов’зкове правило

поведінки.

По-шосте, зміст правової норми визначається об’єктивною природою того

виду суспільних відносин, на впорядкування яких вона направлена. Він

формується під впливом соціального досвіду регулювання, рівня загальної і

правової культури, моральних і політичних установок, оріентацій держави і

інших факторів. Головний зміст норми, в основному визначається змістом

відносин, що регулюються.

Норма права — правова реальність навіть в тому випадку, якщо вона ні

разу не застосовувалась для регулювання фактичних відносин. Наприклад, в

недавній історії конституційне право союзної республіки на вільний вихід зі

складу СРСР. Визнання цього права було передумовою для визначення правового

статусу союзної республіки і для державно-політичної практики. Тому можна

зробити висновок, що праву відомі норми, які застосовуються безпосередньо і

опосередковано — через інші норми.

Таким чином, норма права — це загальне правило, яке вбирає в себе все

багатство соціального досвіду суспільства і держави, різноманітність

особливого, індивідуального, окремого.

Права людини є складовою частиною свободи, яка, на думку більшості

- один з найбільш необхідних факторів людської сутності. Однак,

наприклад, право індивіда на життя чи власність іншого індивіда означає

порушення свободи останнього. Отже, норми права виражають об’єктивно

зумовлену міру свободи. Вони виступають в якості рівного масштабу, форми,

міри свободи всіх учасників суспільних відносин. Правові норми таким

чином поєднують в собі надання і одночасно обмеження зовнішньої свободи

осіб в їх взаємних відносинах. Таким чином надавально-зобов’язуючий

характер є одною з характерних рис юридичних норм. Він означає, що в

певних випадках права одного індивіда можуть охоронятись шляхом деякого

обмеження прав другого індивіда (наприклад, прав на життя чи власність

першого). На думку Л.I. Спиридонова, ”право закріплює умови, при яких

індивід в стані задовольнити свої потреби, лише задовольнивши потреби

іншого“. Дана точка зору виглядає, однак, дещо категоричною. Більш

прийнятним виглядає теза про те, що індивід не може задовольнити свої

потреби, не давши можливості, тим самим, іншому задовольняти свої. В

цілому ж, масове недотримання подібних умов може привести до зруйнування

балансу обмінних зв’язків - тієї основи, на якій тримається сучасна

соціальна система, і тому норми, що їх закріплюють - загальнообов’язкові,

що є однією з найбільш характерних властивостей юридичних норм.

Норма права є науковим, об’єктивно обгрунтованим розпорядженням —

моделлю суспільних відносин, що відображає інтереси суспільства в розвитку

даних відносин.

Загальний характер норми права не витікає з її власної природи.

Загальне в праві в кінцевому результаті є відображенням того реального

загального, яке об’єктивно існує в багаточисленних окремих матеріальних

відносинах даного виду, які являються виробничими відносинами.

В сучасних умовах вдосконалення норм права іде двома основними

напрямами: покращення змісту норм, зміцнення їх «істинності»;

впорядкування їх структури і системи в цілому.

Перший шлях характеризується тенденцією до все більш точного

відображення потреб суспільного життя, без чого неможливо забезпечити

зростання ефективності дії норм права як регуляторів суспільних відносин.

Тому вдосконалення утримання стосується всього комплексу норм —

зобов’язуючих, уповноважуючих, забороняючих. Зростає значення

рекомендаційних норм. В рамках кожного різновиду норм виробляються нові,

більш ефективні методи впливу на суспільні відносини за допомогою всіх

елементів правової норми.

Основними умовами, що дозволяють добиватись вдосконалення норм права, є:

1. Точне відображення в правових приписах закономірностей розвитку

державно-правової надбудови;

2. Відповідність норм права вимогам моралі и правосвідомості;

3. Дотримання вимог системності та інших закономірностей діючої системи

права при прийнятті нових норм;

4. Врахування в процесі нормотворення загальних принципів регулювання і

управління суспільними процесами.

Таким чином, підведемо короткі підсумки:

а) норма права може бути визначена в якості вихідного від держави і

загальобов’язкового правила поведінки, що нею охороняється, яке закріплює

за учасниками суспільних відносин даного виду юридичі права і накладає на

них юридичні обов’язки;

б) правова норма є загальним правилом поведінки, тобто зразком,

еталоном поведінки людей, їх колективів;

в) правова норма — правило абстрактного, узагальненого характеру,

первинний елемент права як системи;

г) правова норма — державно-владне розпорядження;

д) правова норма — явище широке, багатопланове і в той же час

конкретне за змістом.

2. Внутрішня структура правової норми.

Структура норми права є формою її внутрішнього змісту. Норма права

виконає свою роль регулятора суспільних відносин, якщо буде володіти

здатністю реагувати на умови реального життя, в яких вони формуются,

враховувати їх суспільні властивості, в гіршому випадку реалізувати цю

функцію буде просто неможливо, в нормі повинно бути передбачено і

примусове здійснення примусу, інакше вона буде не нормою права, а

побажанням. Тому норма права представляє собою єдність елементів -

приписів, виконуючих всі вказані вище функції.

Глибокий, різностороній вплив на структуру норми права має виділення

правоохоронних правових приписів. Вивчення історії законодавства показує,

що розвиток правових систем неминуче виражається у відокремленні

розпоряджень, що регламентують юридичні санкції. Такого відокремлення

вимагає диференціація мір державно-примусового впливу, необхідність

нормативного закріплення разноманітних фактичних умов -об’єктивних і

суб’єктивних.

Виділення правоохоронних приписів не тільки відображається на

структурі регулятивних норм зі складу яких «виводяться» вказівки на

державно-примусові міри забезпечення, але і тягне за собою формування

самостійних правоохоронних інститутів, а відповідно, впливає на структуру

права більш високих рівнів. Iстотний вплив на структуру права має і

відокремлення загальних правових розпоряджень, в яких закріплюються

правові поняття, принципи, правове положення суб’єктів, загальні умови

здійснення тих чи інших юридичних дій і т. д.

Будучи складовою частиною більш широкої проблеми, питання про

структуру юридичної норми має своє достатньо самостійне значення. Тут (як

і при характеристиці видів юридичних норм) перед нами мікроструктура

права. В ній, на відміну від макроструктури - поділу права на галузі і

інститути (система права) - не так наглядно і рельєфно проглядаються

соціально-політичні особливості правового регулювання. В той же час в

структурі норми і видах норм проявляються ті специфічні функції, які

виконують юридичні норми як первинна ланка структури права, — забезпечення

конкретизованого, детального, точного і визначеного нормативного

регулювання суспільних відносин. А звідси в розглядуваних питаннях

більшого значення набувають юридико-технічний бік, конструктивні моменти

організації змісту норми, тобто те, що відтноситься до догми права.

Структурі норми права властива своя типова схема (модель) зв’язків

утворюючих її елементів. Головне в цій типовій схемі - нормативна побудова

інтелектуально-вольового і юридичного змісту державної волі. Ця нормативна

побудова полягає в тому, що зміст норми не тільки виражаеться за

допомогою таких категорій, як права і обов’язки, але і має характер

загального правила, особливо в одночасно існуючих нормах-приписах і

логічних нормах.

Норма-припис втілює державне веління у вигляді цільного нормативного

положення, присвяченого конкретному питанню правового регулювання. Логічна

ж норма характеризує сутність і зв’язок конкретних розпоряджень, їх

державно-примусові, нормативно-регулюючі якості. Внутрішня будова, зв’язок

елементів, що утворюють структуру норми, відрізняються інваріантністю,

жорсткістю, «незруйнуванням». Причому ці елементи (гіпотеза, диспозиція,

санкція) об’єднані не на умовах ієрархічної залежності, як це характерно в

основному для зв’язку елементів усередині галузей і інститутів права, а на

умовах синтетичної залежності при якій відсутність хоча б одного з

необхідних елементів приводить до руйнування даної цілісіності - юридичної

норми.

З зовнішнього боку (тобто з боку зовнішньої форми) норми-приписи і

логічні норми одержують мовно-логічний, словесно-документальний виклад в

тексті нормативного юридичного акту: його статтях і інших структурних

підрозділах акту.

Головне, що тут необхідно відмітити, це різницю між нормою права і

статтею нормативного акту. Однак співвідношення між нормою і статтею

залежить від того, чи розглядається це співвідношення як таке, що можна

застосувати до логічної норми чи до норми-припису.

Логічна норма, покликана виразити в основному зв’язки між

спеціалізованими нормативними приписами, їх державно-примусові, нормативно-

регулюючі якості, в більшості випадків містяться в декількох статтях

нормативного акту чи навіть в статтях різних нормативних актів.

Норма-припис, як правило, відповідає первинній структурній частині

тексту нормативного акту (статті, пункту, абзацу статті, конкретній фразі

тексту). Дроблення норми-припису, розподіл його змісту між різними

статтями, пунктами статті і т. д. взагалі неможливий. Норма-припис - це

цільне, логічно завершене і формально закріплене державно-владне веління.

За своєю словесно-логічною побудовою вона представляе собою нероздільну

єдність за формулою «якщо-то».

Практика законодавства показує, що виділення частини норми-припису

можливе лише шляхом самостійного її формулювання у вигляді особливого

загального правила (при цьому якість самостійного правила зберігає і

«урізана» норма).

Однак при характеристиці співвідношення норми-припису і статті

важливо відмітити, що повного співпадіння тут також нема. Норма-припис -

це правило, веління, нормативно-владне судження, тоді як стаття

представляє собою лише підрозділ тексту нормативного юридичного акту.

Отже, в даному випадку можна говорити тільки про відповідність норми права

і статті чи іншої частини тексту акту, а не про їх рівність.

Чим вищий рівень спеціалізації права, тим більш спрощуються правові

приписи, кожний з яких стає самостійним нормативним узагальненням,

присвяченим окремій операції в процесі правового регулювання. При цьому

нерідко стаття нормативного акту містить декілька тісно взаємопов’язаних

правових приписів. Наприклад, ст. 112 Кодексу про шлюб і сім’ю включає

щонайменше чотири приписи: припис-принцип («таємниця усиновлення

охороняється законом»), уповноважуючу норму («для забезпечення таємниці

усиновлення за проханням усиновителя може бути змінено місце народження

усиновленої дитини...»), забороняючу норму («забороняється без згоди

усиновителей... повідомляти будь-які дані про усиновлення...»),

правоохоронну норму-припис («особи, які розголосили таємницю усиновлення

проти волі усиновителя, можуть бути притягнені до відповідальності згідно

встановленого законом порядку»).

Структура логічної норми

Ця структура виражаеться в жорсткому, інваріантному зв’язку таких

елементів, які в своїй єдності забезпечують державно-владне регулювання

суспільних відносин. Набір елементів логічної норми такий, що він дозволяє

їй бути «автономним», відносно відокремленим регулятором, акумулюючим все

те, що необхідно для юридичного опосередкування суспільних відносин.

У відповідності з цим логічна норма включає до свого складу три

основні елементи: гіпотезу, диспозицію, санкцію.

а) гіпотеза - зазначення конкретних фактичних життєвих обставин

(події, дії людей, сукупність дій, тобто фактичні склади), при яких дана

норма вступає в дію. Гіпотеза (припущення) - це елемент правової норми, в

якому вказується, при яких умовах слід керуватись даним правилом. В

гіпотезі викладаються ті фактичні обставини, при наявності яких в осіб

виникають юридичні права і обов’язки. Візьмемо в якості прикладу норму

цивільного права, викладену в статті 264 Цивільного кодексу України, яка

визначає обов’язок наймодавця по утриманню зданого в найм майна. Гіпотезою

в даній нормі є здача в найм майна. При такій умові у однієї особи

(наймодавця) виникає обов’язок утримувати здане в найм майно, а у другої

(наймача) - право вимагати виконання цього обов’язку.

б) диспозиція - «серцевина» норми права, тобто вказівка на правило

(правила) поведінки, яким повинні підпорядковуватись суб’єкти, якщо вони

виявились причетними до умов, перерахованих в гіпотезі. Диспозиція

розкриває саме правило поведінки, зміст юридичних прав и обов’язків осіб.

В приведеному вище прикладі диспозиція приписує, що наймодавець

зобов’язаний проводити за свій рахунок капітальний ремонт зданого в найм

майна, якщо інше не передбачене законом чи договором, а наймач у випадку

невиконання наймодавцем цього обов’язку має право або провести капітальний

ремонт і стягнути з наймодавця вартість ремонту чи зарахувати її в рахунок

найомної плати або розірвати договір і стягнути збитки, нанесені його

невиконанням.

в) санкція - вид і міра можливого покарання (кари), якщо суб’єкти не

виконують приписи диспозиції, чи заохочення за здійснення рекомендованих

дій. Тому санкції призначають, щоб спонукати суб’єктів діяти у

відповідності з розпорядженнями норми права.

Санкція називає заохочувальні чи каральні міри (позитивні чи

негативні наслідки), що наступають у випадку додержання чи, навпаки,

порушення правила, зазначеного в диспозиції норми. Iнколи в статті закону

формується тільки частина норми, а інші її частини слід шукати в інших

статтях чи в іншому нормативному акті. Звідси слідує необхідність

розрізняти норму права і статтю закону. Це очевидно ще й тому, що в одній

статті нормативного акту наприклад кримінально-правові, спеціалізуются на

вираженні санкцій, що обслуговують норми інших галузей права.

Норма права не виконала б своєї регулятивної ролі, якщо б в ній був

відсутнім який-небудь з названих структурних елементів. Тому законодавець

при формулюванні норм зобов’язаний виписати кожну частину чи дати

відповідне посилання, а той, хто реалізує норму, повинен мати на увазі всі

зв’язки єлементів норми, для того щоб юридично грамотно побудувати свої

дії.

Структура норми-припису

Це структура первинних частин правової матерії, які знаходять пряме

вираження в тексті нормативного акту.

Норми-приписи як клітини єдиного організму виконують всередині нього

різноманітні задачі, різні операції. Тому трьохчленна схема, яка має

суттєве значення для характеристики логічних норм, не відповідає структурі

реальних норм-приписів. Структурна побудова норм-приписів відображає

головне, що властиве первинній ланці нормативної системи,- забезпечення

конкретизованого, детального, точного і визначеного нормування поведінки

людей.

З врахуванням спеціалізації права для юридичної норми-припису

характерна типова структурна побудова, що виражає жорсткий закон

організації її змісту і яка складається з двох основних елементів:

а) гіпотези - частини норми, що вказує на ті умови, тобто фактичні

обставини, при настанні чи ненастанні яких норма вступає в дію;

б) диспозиції чи санкції - частини норми, що вказує на ті юридичні

наслідки, які наступають при наявності передбачених нормами умов. В

регулятивних (правоустановчих) нормах ця частина норми називається

диспозицією; вона утворює зміст самого правила поведінки, вказує на права

і обов’язки, якими наділяються учасники відносин, що регулюються.

Вказані дві частини норми-припису є її обов’язковими елементами.

Правове веління обов’язково повинно містити вказівки на його суть, тобто

на юридичні наслідки, і на умови їх настання. Отже, норм-приписів без

гіпотез існувати не може. В будь-яких, самих спеціалізованих правових

приписах так чи інакше вказуються умови, при яких вони діють.

Важливо звернути увагу на те, що регулятивні норми-приписи

неодмінно, за логікою юридичного регулювання, внутрішньо, а інколи і

текстуально пов’язані, функціонують в єдності з охоронними приписами, які

їх забезпечують, охороняють. Так що в кінцевому результаті регулятивні і

охоронні норми-приписи виражаються у вигляді логічних норм, де є всі три

елементи - гіпотеза, диспозиція, санкція. При цьому нерідко з кількома

регулятивними нормами-приписами скоординовано одне охоронне нормативне

положення, яке виступає у вигляді самостійного припису, а в рамках

логічних норм приєднюється то до одного, то до другого регулятивного

припису.

3. Види правових норм

Проблема класифікації юридичних норм, як і багато інших питань

теорії права, по свому характеру така, що її наукове вирішення можливе

лише в тому випадку, якщо виходити з висновків, отриманих в результаті

філософського (загальносоціологічного) осмислення явищ правової дійсності.

Класифікація норм права переслідує декілька цілей, в тому числі

виявлення їх різноманітних регулятивних властивостей, визначення місця

різних норм в механізмі правового регулювання, встановлення системних

властивостей норм, їх взаємозв’язки. Найбільш загальними основами

класифікації є їх поділ за такими ознаками:

За галузевою належністю, тобто за предметом і методом правового

регулювання, всі норми класифікуються за інститутами і галузями права. У

відповідності з цими об’єктивними розбіжностями законодавець видає

кодифіковані акти, формулюючи тим самим галузі законодавства, що

відповідають галузям права: норми державного права, норми цивільного

права, норми адміністративного права, норми кримінального права, сімейного

права і т. д.

За юридичною силою, тобто за актами, в яких норми права містяться,

вони діляться на норми закону і норми підзаконних актів, причому за цією

ознакою можлива подальша більш детальна класифікація.

За ступенем загальності змісту норми права діляться на норми-

принципи, загальні норми і конкретні норми. Норми-принципи не містять

яскраво виражених елементів норм права, вони є результатом нормативних

узагальнень, виражають соціальний зміст всіх норм права даної групи. В

деяких галузях права норми-принципи дозволяють безпосередньо регулювати

відносини, спеціально не врегульовані конкретними нормами. Так, наприклад,

принципи цивільного права є безпосередньою основою для застосування

аналогії права.

На відміну від норм-принципів загальні норми — це загальні правила,

що конкретизуються в інших нормах. Так, положення ч. 1 ст. 151 ЦК України,

що містять поняття зобов’язання і основи його виникнення, є загальною

диспозицією до багатьох інших норм, які регулюють різні види обставин,

служить як бы їх загальною частиною, а ч. 2 цієї ж статті, яка встановлює,

що зобов’язання виникають з договору і з інших основ, вказаних в цьому

Кодексі, є загальною нормою, тобто гіпотезою, для багатьох наступних.

Загальною нормою є ст. 23 КК України, яка визначає види покарань, що

застосовуються до осіб, що скоїли злочини. Серед загальних норм передове

значення мають конституційні норми.

Близьким до поділу норм за ступенню формальної визначеності (ступені

загальності) є їх ділення за формальними признаками на норми закону і

норми підзаконних актів. В літературі висказано справедливе судження, що

законодавчі норми за своєю структурною організацією найбільш развинуті. За

ступнню узагальнення вони поділяються на конституційні, кодифковані и

окремі.

За характером (чи складом) правил поведінки (формі регулювання) правові норми можуть бути зобов’язуючими; правонаділяючими (дозволяютьскоєння дій, що містяться в нормі); забороняючими (передбачають стримання від дій, що містяться в нормі, тобто є непрямою вказівкою на правило поведінки).

Ці види норм властиві різним галузям права. Перші дві групи є

специфічно регулятивними в позитивному змісті. В адміністративному,

природоохоронному, кримінально-виконавчому і інших галузях права переважне

місце займають зобов’язуючі норми, в цивільному ж — правонаділяючі. Але немає таких галузей права, вміст яких вичерпувалось би однією групою норм.Навіть в кримінальному праві — системі забороняючих норм необхідним компонентом зобов’язуючі норми загальної частини, а норми про необхідну оборону і крайню необхідність — правонаділяючі.

Специфіка забороняючих норм полягає в тому, що вони формулюються як напівдиспозиції, тобто прямо не встановлюють правил позитивнї поведінки, що є характерне для зобов’язуючих і правонаділяючих норм. Вони вказують

лише на забороняючі дії, які не можна чинити, і тим самим — диктують

правила поведінки. Ттому в зобороняючих нормах немає прямо вираженихдиспозицій. Статті кримінального кодексу, що вміщують дії, які кримінальнокараються, представляють собою гіпотези, які злились з диспозіціями. Але якщо їх брати разом з положеннями загальної частини, то характер диспозицій-заборон вимальовується повністю. Особливості кримінального закону зводяться до того, що заборона в ньому словесно не сформульований, але він в силу своєї загальновідомості логічно припускається.

Наприклад, кримінальне покарання за крадіжку власності означає

заборонену дію. Як повинен вести себе суб’єкт, які йому слід вибирати

установки, яким чином зорієнтувати себе в суспільнвй практиці — він

повинен вирішити сам.

Аналізуючи соціальну природу норм права, приходимо до висновка про

ведуче значення дозволень, оскільки вони передбачають встановлення

державою зобов’язань і заборон. Це значить, що всі ці способи регулювання

складають єдину систему, причому зміни в одній з норм права обв’язково

вимагають коректування інших.

В соціальному плані домінуючий елемент правової норми полягає в

тому, що вона що-небудь наказує, забороняє чи дозволяє. Якщо наказова

норма поведінки одночасно щось забороняє чи дозволяє, вирішальним,

найбільш суттєвим в ній все ж є те, що вона наказує. Цей домінуючий

елемент правової норми завжди можна визначити. Можна виділити два змісти

«дозволу»: в рамках зобов’язуючих чи забороняючих норм і вміщене в

правонаділяючій нормі.

Очевидна умовність поділу норм права на вказані види. В процесі їх

реалізації діючі субэ’кти завжди співвідносяться один з одним як носії

прав і обов’язків. Без такго зв’язку норми права неможливо втілити. Однак

цей поділ має і політичний, і правовий зміст. Він дает можливість

з’ясувати, на чому зроблений акцент в поведінковій направленості норми.

Звідси реальність існування зобов’язуючих, забороняючих і правонаділяючих

норм. Неможна переступати об’єктивних кордонів цього розподілу.

В адміністративному праві домінують зобов’язуючі норми, в

цивільному, сімейному, трудовому, земельному і ряді інших регулятивних

галузей — правонаділяючі, в кримінальному — забороняючі. Більшість норм

кримінально-виконавчого законодавства — зобов’язуючі, однак немало і

забороняючих; більшу частину (права засуджених) складають правонаділяючі

норми.

Для зобов’язуючих і забороняючих норм характерний тісний

взаємозв’язок, перехід одних в інші. Правомочність юридичних осіб за

цивільним правом — це в то же час і обов’язки їх керівників за

адміністративним правом. Нерідко зобов’язування і правонаділення, заборона

и правонаділення як форми регулювання зливаються в одній і тій же нормі.

В законодавстві, в різних його галузях досить часто спостерігається

вживання таких смислових оборотів: «як правило, не дозволяється», «як

правило, може бути дозволено», «у виняткових випадках», «як правило,

повинно бути ...» і т. д.

Подобні технічні прийоми дозволяють охопити нормами права

разноманітні відхилення від загальних правил, які деколи неможливо наперед

передбачити в усех деталях. Тим самим росширяються кордони правової

взаємодії, що забезпечується його гнучкість в різних ситуаціях.

И все ж таке поєднання форм регулювання слід віднести швидше до

недоліків, чим до позитивних властивостей форм правових норм. Тут

відкриваються широкі можливості для їх вільного трактування спеціальніми

суб’єктами, що виконують норми, оскільки смисловий зміст подібних оборотів

вкрай невизначений.

Зобов’язуючі, забороняючі і правонаділяючі норми в свою чергу можуть

бути класифіковані і за іншими різноманітними основами. Так, наприклад,

заборони поділяють: за сферами суспільного життя — соціально-економічні,

політичні, особисті; за функціональним призначенням — заборони в широкому

і вузькому змісті; за характером і об’ємом правового матеріалу —

інформативні і елементарні; за ступенем визначеності — абсолютні і

відносні і т. д.

Спеціалізовані норми не можуть служити самостійною основою для

виникнення правовідносин, вони носять додатковий характер. I в залежності

віт того яку функцію вони вконують, спеціалізовані норми поділяються на

п’ять основних разновидів:

Общие - це норми, напрямлені на фіксування в узагальненому вигляді

визначених елементів відносин, що регулюються.

Дефінітивні норми чи дефініції це норми направлені на закріплення в

узагальненому вигляді признаків даної правової категорії, вони закреплюють

науково сформульовані поняття, визначення понять.

Декларативні норми (норми-принципи) - це норми, в яких сформульовані

правові принципи, задачі, цілі.

Оперативні норми, з їх допомогою з дій системи права вилучаються

права, устарівші норми і вводяться нові.

Колізійні норми призвані вирішити зіткнення норм, вирішення

конфліктних і передконфліктних ситуацій.

За ступенню активізації соціально корисної діяльності суб’єктів

права норми права умовно можна поділити на звичайні і заохочувальні. В

принципі всі вони «заохочують» таку діяльність, але виділення

заохочувальних норм доречне тому, що вони найчастіше спеціально направлені

на стимулювання правомірної діяльності, такою, яку суб’єкти юридично не

зобов’язані чинити. Заохочувальні норми мають чітко виражену елементну

структуру, причому диспозицією є заохочення, тобто надання різних

матеріальних, духовних благ.

Заохочувальні норми — це різновид правонаділяючих чи зобов’язуючих

норм. Діапазон їх дії в праві все більш розширюється, причому заохочення

нерідко передбачаються і за звичайне виконання обов’язків.

Заохочувальні норми слід вважати нормами права, але виступаючі не як

правила поведянки, а як державний призив до визначеної поведінки. При

настанні відповідних умов у компетентного органу виникає не тілько право

на застосування заохочення, але інколи і обов’язок заохочувати.

За способами встановлення правил поведінки норми права діляться на

категоричні і диспозитивні. Перша формулює визначене правило поведінки,

виключає який-небудь вибір, хоча може встановити як заборону,

зобов’язання, так і дозвіл; друга надає суб’єктам самим визначати

конкретний зміст своїх прав і обов’язків і встановлює правило на випадок,

якщо суб’єкти не скористались своїми правами. Наприклад, ч. 1 ст. 128 ЦК

України визначає, що право власності у покупця речі за договором виникає з

моменту її передачї, якщо інше не передбачено законом чи договором.

За технічними приьомами встановлення правила поведінки нормы права діляться на визначені, бланкетні и відсилальні.

Визначені — безпосередньо містять опис правила поведінки в статті, в

якій вона викладається.

Бланкетні норми - це такі правила поведінки, дія яких базується на

змісті специфічних правил.

Відсилальні норми безпосередньо вказують на інші норми права як на

умову своєї дії.

Алєксєєв С.С. розглядає поділ на норми матеріального і

процесуального права.

Нормы материального права - регулюють змістову сторону реальних

суспільних відносин, служать мірою юридичних прав і обв’язків їх

учасників.

Нормы процесуального права регулюють юрисдикційну процедуру

(порядок) діяльності компетентних органів держави по втіленню і захисту

норм матеріального права, прав і законних інтересів учасників суспільних

відносин.

За часом дії юридичні норми можуть бути поділені на загальні норми і тимчасові. Загальні норми встановлюються на невизначений строк дії до їх відміни. А тимчасові норми встановлюються на визначений строк. Припустимо на час стихійного лиха чи на час військового стану.

За безпосереднім предметом впливу правові норми можна класифікувати на соціально-технічні і соціальні.

Соціально-технічні — регулюють використання людиною технічних засобів, сил природи (правила експлуатації технічних засобів, технологічні режими, стандарти, норми розходу сировини, норми в сфері охорони природи и т. д.).

Будучи утвердженими компетентними органами, вони стають юридично обов’язковими і тим самим виступають регуляторами відносин між людьми. Їх значення в епоху науково-технічної революції і збільшення ролі права в укріпленні зв’язку науки з виробництвом зростає. Соціальні — регулюють суспільні відносини,суб’єктами яких є люди, їх колективи, суспільні організації и т. п.

4. Форми викладу правових норм

в статтях нормативно-правових актів

Норми права отримують своє зовнішнє вираження через тексти

нормативно правових актів, які конструюються з статей, параграфів,

пунктів, абзаців. Основною структурною одиницею нормативно правового акту

є стаття. Стаття - це частина нормативно-правового акту, яка представляє

собою державно-владне веління і містить одну норму права, декілька норм

права чи частину норми права. Структурна відокремленість виражається в

тому, що в кодифікованих нормативно правових актах стаття має заголовок чи

порядковый номер. З поняттям статті можна ототожнювати поняття ‘’пункта’’,

’’параграфа’’. Стаття є формою окремих норм права, організацією тексту

окремих норм права, відповідно, саме перше співвідношення статті і норми,

як форми і змісту.

В одній статті може міститись дві чи більше норми розпорядження.

Норми права за ступенню узагальнення конкретних показників можуть

бути викладені абстрактним методом, тобто таким методом формулювання, при

якому фактичні дані охоплюються родовими признаками. Например: ч.1 ст.26

ЦК Укр.. ‘’Юридична особа має цивільну правоздатність відповідно до

встановлених цілей її діяльності’’. Абстрактний спосіб викладу відповідає

больш високому рівню культури і розвитку юридичної техніки. Він дозволяє

в коротких формуліровках охопити всі факти даного роду.

Казуистичний чи казуальний спосіб - це такий спосіб формулювання

норм в статтях нормативно правового акту, коли фактичні дані вказуються з-

за допомогою індивідуальних признаків.

За прийомами (способами) викладу елементів норми права, вони можуть

бути викладені прямим способом - це значить, що законодавець прямо

формулює, перечислює всі елементи норм права в даній статті.

Таке співпадання в реальному житті зустрічається не завжди, однак

особи, що застосовують норму права, в кінцевому результаті змогли б

виявити всі три необходні її елемента в статтях одного нормативного акту

чи актів. Тільки при їх наявності дана норма може забезпечити державно-

владне регулювання суспільних відносин.

Також норми права можуть бути викладені посилальним способом, при

якому окремі елементи норми не формулюються в даній статті нормативно-

правового акту; в ней робиться посилання до інших норм, де містяться

потрібні розпорядження. Цей прийом застосовується для встановлення зв’язку між частинами норм і для уникання повторень.

1.Визначення і суть поняття “джерела права”.

2. Складові джерела права:

а) правовий звичай;

б) правовий прецендент;

в) нормативно-правовий договір;

г) нормативно-правовий акт.

Кожна юридична норма для того, щоб стати відомою суб’єктам суспільного

життя і вступити в дію повинна бути зовнішньо виражена, мати “місце”

свого реального існування. Такими виразниками і носіями юридичних норм

виступають певні джерела (форма права).

Джерела права – це способи зовнішнього вираження і закріплення юридичних

норм. З них ми стримуємо інформацію про зміст норм. Завдяки ним такі

правила набувають статусу юридичних, тобто стають загальнообов’язковими.

До джерел (форм) права належать: правовий звичай, правовий прецедент,

нормативно-правовий акт.

Правовий звичай – це звичаєве правило поведінки, яке санкціонується і

забезпечується державою. Визнаючи звичай правовим держава “бере” під

свій захист ті правила поведінки, які фактично склалися в суспільстві, в

процесі спілкування між людьми, і надає їм загально обов’язкового

значення.

Правовий прецедент – це рішення судового або адміністративного факту

щодо конкретної справи. яке стає обов’язковим для вирішення інших

аналогічних справ.

У правовій системі України така форма права не застосовується. Вона

характерна для країн з англосаксонською правовою системою (США, Англія,

Австралія).

Нормативно-правовий договір – це письмовий документ, в якому загальні

правила поведінки встановлюються за домовленістю декількох суб’єкті.

(Наприклад: міжнародний договір, колективний договір в трудовому праві).

Нормативно-правовий акт – це письмовий документ правотворчого органу,

який вміщує юридичні норми. Це найбільш розповсюджена форма сучасного

права.

Всі нормативні акти поділяються на дві великі групи: закони і підзаконні

акти. Чільне місце в системі нормативних актів посідає закон.

Отже, закон – це нормативно-правовий акт органу законодавчої влади або

самого народу, який регулює найважливіші суспільні відносини,

приймається в особливому порядку і має найвищу юридичну силу.

Основним законом кожної держави є конституція. На основі статті 8,

Розділу І конституції України можна сказати, що Конституція України має

найвищу юридичну силу, і всі інші закони та нормативно-правові акти

приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Закони, в тому числі конституція, є нормативно-правовими актами органів

законодавчої влади або самого народу. Чинність законів узгоджується з

рішенням Верховної Ради України (ст.. 9, Розділ І Конституції України) і

прийняття законів входить до повноважень Верховної Ради (ст.. 85, Розділ

IV “Верховна рада України” Конституція України).

Крім законів існують інші нормативно-правові акти – підзаконні акти

Підзаконні нормативно-правові акти – це нормативні акти правотворчих

органів, що видаються на підставі закону, відповідно до закону і для

його виконання.

Система права — це обумовлена характером суспільних відносин внутрішня будова (структура) права, що полягає в об'єднанні правових норм в інститути, підгалузі та галузі права.

Система права — це сукупність всіх юридичних норм та їх розподіл по галузях і інститутах права.

Інститут права — це сукупність норм права, які регулюють певний вид однорідних суспільних відносин.

Підгалузь права — це декілька однорідних інститутів права, що регулюють вузьку групу суспільних відносин.

Елемент – це складова частина складного цілого. З цього випливає що , система передбачає внутрішнє будівництво, структуру, зв'язок, дефферанціацію. В той же час система є єдине ціле, яке складається з окремих елементів.

Всяка система передбачає два основних компонента:

1)Структуру – уособлення і “набір” відносно самостійних елементів в межах якогось більш загального цілого ( процеси , явища)

2)Взаємодія елементів структури.

Структура – це стійка єдність елементів , закон зв'язку елементів, виражаючий упорядкованість , стійкість відносин: вона забезпечує зберігання цілісності, єдність явища як системи , створює її каркас.

Конституція є нормативно-правовим актом, який має найвищу юридичну силу, визначає демократичний вектор розвитку держави і суспільства, правової системи; в її приписах втілено загальновизнані цінності та ідеали, світового конституціоналізму.

Конституція має надзвичайно соціальну цінність і це повинно чітко усвідомлюватися нашими державними і не державними інституціями, пересічними громадянами. Її особлива цінність впливає передусім із того, що конституційні норми системно випливають на весь комплекс суспільних відносин, є базою поточного законодавства.

Предмет і метод правового регулювання –це ті особливості які визначають специфіку конкретної галузі, це “обличчя” даної галузі. Предмет і метод лежить в основі поділу права на галузі та інститути.

Механізм правового регулювання.

Механізм правового регулювання (М.П.Р) –єдина система правових засобів за допомогою яких здійснюється результативне правове впорядкування суспільних відносин.

Складовими елементами МПР є: норми права, нормативно-правові акти, юридичні факти, правові відносини, акти реалізації, тлумачення та застосування норм права, законність, правосвідомість, і правова культура.

Характеристика елементів МПР.

Норми права МПР утворюють нормативно-правову базу правового регулювання, моделюють, закріплюють, регулюють чи охороняють суспільні відносини.

Нормативно-правові акти –це письмові документи, що їх прийняли компетентні суб’єкти, в яких організується зміст правових норм, виражаються правила поведінки ззовні та забезпечуються їх введення в дію.

Юридичні факти –життєві обставини, що породжують, змінюють чи припиняють суб’єктивні права та юридичні обов’язки персоніфікованих суб’єктів право відносин.

Правові відносини –специфічні суспільні відносини, що виникають на основі норм права, учасники яких виступають як носії суб’єктивних прав та обов’язків. У МПР вони виступають як середовище здійснення прав та обов’язків.

Акти реалізації правових норм –конкретні дії суб’єктів права, що підлягають правовій регламентації та відповідають вимогам правових норм.

Акти застосування норм права –рішення право застосовних органів, у яких відносно конкретних життєвих обставинах і конкретних суб’єктів права закріплюються конкретні права та обов’язки, гарантовані можливістю застосування владного примусу та авторитетом держави.

Акти тлумачення правових норм –це офіційні юридичні документи, які не створюють нових норм, а є своєрідним додатком до нормативного акту, норми якого тлумачаться. У межах компетенції інтерпретатора вони відіграють загальноосвітню роль елемента, за допомогою якого здійснюється єдине розуміння правової норми, а значить і правильне її застосування чи здійснення в інших формах.

Законність –правовий режим точного виконання чинних законів усіма суб’єктами права у сфері правотворчості і право реалізації, в інших сферах життєдіяльності людей; режим за якого забезпечується права і виконуються обов’язки людиною, державою і громадським суспільством.

Правосвідомість –вид суспільної свідомості, що містить у собі сукупність поглядів, почуттів, емоцій, ідей, теорій та компетенції, а також уявлень і настанов, які характеризують ставлення людини, суспільних груп і суспільства в цілому до чинного чи бажаного права, форм і методів правового регулювання.

Правова культура –це глибокі знання і розуміння права, високо свідоме виконання його вимог як усвідомленої необхідності і внутрішньої переконаності.

Система законодавства –цілісна сукупність усіх упорядкованих певним чином нормативно-правових актів, що являють собою зовнішній вираз системи права.

Структура законодавства –теоретична конструкція, що відображає внутрішню побудову законодавства; сукупність взаємодіючих та змістовно узгоджених елементів, яка визначається системою права, потребами впорядкування суспільних відносин та рівнем розвитку юридичної техніки.

Розрізняють три основних види структурної організації законодавства: галузеву, субординацій ну і федеративну.

Галузева (горизонтальна) –нормативно-правовий акт, галузевий інститут, підгалузь, галузь, правовий комплекс (комплексна галузь).

Субординаційна (вертикальна) –зумовлено різною юридичною силою нормативно-правових актів.

Федеративна –розглядається як організаційний принцип, що виходить із федеративної форми державного устрою, який передбачає наявність двох основних рівнів законодавства –федеративного (загальнодержавного) та законодавства суб’єктів федерації.

Інкорпорація –вид систематизації нормативних актів, який полягає у зведенні їх у збірники у певному порядку без зміни змісту. Критерії систематизації: хронологічний або алфавітний порядок, напрям діяльності, сфера суспільних відносин, тематика наукового дослідження тощо.

Види інкорпорації:

офіційна –передбачає затвердження збірників інкорпорованих актів компетентним органам;

неофіційна –немає обов’язкового характеру, здійснюється науковими установами, навчальними закладами, іншими суб’єктами юридичної діяльності для зручності у користуванні нормативним матеріалом;

Хронологічна –здійснюється у певній послідовності за ознакою часу видання нормативних актів;

Предметна –нормативні акти об’єднюються на підставі суспільних відносин що становлять відокремлений предмет правового регулювання.

Консолідація – окремий вид систематизацій, в результаті якої створюються збірники нормативних актів, їх окремих частин (розділи, глави, статі), що об’єднюються за ознакою їх належності до певного виду діяльності того чи іншого органу , посадової особи або структурного підрозділу. При цьому припускається редакційні поправки (усунення повторів , суперечностей ), матеріали розміщується у логічному порядку, але до змісту зміни не вносяться. Консолідовані акти використовується як посібники, директивні документи для осіб, які працюють у відповідних державних або громадських організаціях . На ці підставі консолідація набуває актуальності у сфері відомчої нормотворчості.

Систематизація нормативних актів — це діяльність з їх впорядкування та вдосконалення, приведення до певної внутрішньої узгодженості через створення нових документів чи збірників. Розрізняють кодифікацію та інкорпорацію як основні види систематизації актів. Інкорпорація — вид систематизації нормативних актів, який полягає у зібранні їх у збірниках у певному порядку без зміни змісту. Критерії систематизації: хронологічний або алфавітний порядок, напрям діяльності, сфера суспільних відносин, тематика наукового дослідження тощо. Можна також назвати кілька видів інкорпорації: за юридичним значенням вона буває офіційна чи неофіційна; за обсягом — загальна, галузева, міжгалузева, спеціальна; за критерієм об'єднання — предметна, хронологічна, суб'єктивна.

Кодифікація — вид систематизації нормативних актів, що мають спільний предмет регулювання, який полягає у їх змістовній переробці (усунення розбіжностей і суперечностей, скасування застарілих норм) і створенні зведеного нормативного акту. Різновидами кодифікації є кодекс, статут, положення.

Кодекс — кодифікований акт, який забезпечує детальне правове регулювання певної сфери суспільних відносин і має структурний розподіл на частини, розділи, підрозділи, статті, що певною мірою відображають зміст тієї чи іншої галузі права. У сучасному законодавстві України існують: Кримінальний кодекс, Кодекс про адміністративні правопорушення, Сімейний кодекс, Кримінально-процесуальний кодекс, Земельний кодекс, Водний кодекс тощо.

Статути, положення — кодифіковані акти, в яких визначається статус певного виду державних організацій та органів.

Нормативний акт як джерело права має свої переваги і недоліки. Однак за допомогою писаного права досить зручно регулювати суспільні відносини. Тому в даний час офіційні документи, що видаються державою, є основним або одним з основних джерел права практично у всіх правових системах світу.

Подолання колізій — це їх переборення в конкретному випадку в процесі правозастосування. Основними способами подолання є видання колізійних норм, тлумачення закону і застосування правоположень.

Темпоральні (часові) колізії — це колізії, що виникають внаслідок видання в різний час з того самого питання принаймні двох норм права. Для подолання таких колізій необхідно докладно проаналізувати чотири показники, що характеризують дію суперечливих нормативних актів у часі: момент набуття актами чинності; напрям темпоральної дії актів; момент, підстави та порядок припинення дії нормативних актів; момент, підстави та порядок припинення (скасування) їх дії.

Ієрархічні (субординаційні) колізії виникають тоді, коли на врегулювання одних фактичних відносин претендують норми, що перебувають на різних щаблях в ієрархічній (вертикальній) структурі законодавства і тому мають різну юридичну силу. Загальний колізійний принцип, що використовується для подолання ієрархічних колізій, звучить так: "у разі суперечності застосовуються норми, що мають більш високу юридичну силу".

Змістовні колізії є конфліктними відносинами між нормами, що виникають внаслідок часткового збігу обсягів їх регулювання, обумовленого специфікою суспільних відносин. Специфіка цих колізій пов'язана з поділом норм права на загальні, спеціальні та виняткові. Змістовні колізії випливають з цілей законодавця відобразити особливості врегулювання специфічних відносин у спеціальних нормах. Іншими словами, об'єктивною причиною цієї колізії є, як правило, специфіка правового регулювання окремих відносин.

Є також і так звані складні випадки. При збігу темпоральної та змістовної колізій, що виникає внаслідок більш пізнього введення в дію загальної норми, пріоритет віддається спеціальній нормі, хоча її і прийнято раніше.

А в разі збігу ієрархічної і змістовної колізій, коли загальна і спеціальна (виняткова) норми містяться в актах, що мають різну юридичну силу, перевага має надаватися спеціальній (винятковій) нормі, навіть якщо вона має меншу юридичну силу. Однак якщо нижчий орган не уповноважений видавати спеціальні (виняткові) норми, вирішувати питання потрібно по-іншому, мусить діяти загальна норма вищої юридичної сили.

Правовідно́сини — врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких мають суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Правовідносини виникають тоді і тільки тоді, коли відношення регулюється нормами права. Правовідносини на відміну від інших суспільних відносин охороняються державною владою від порушень. Держава встановлює санкції за порушення тих чи інших правовідносин, за матеріальну шкоду, за порушення юридичних обов'язків, за факти правопорушень.