1. Організаційні моменти

2. .Лекція викладача.

1. Шарль Бодлер народився в Парижі у квітні 1821 року. Батько поета походив із сільської родини у Шампані з войовничим прізвищем («бодлер» — двосічний ніж), але йому вдалося вибитися в люди, отримати освіту й стати вихователем у шляхетній сім’ї. Він помер, коли Шарлю ледве виповнилося сім років, але встиг прищепити синові бездоганні манери, порядність, шанобливе ставлення до героїчних часів Франції та інтерес до живопису, який стане справжньою пристрастю Бодлера.

Певно, батько був єдиним, хто щиро любив хлопчика. Після його смерті Шарль був приречений на нерозуміння і самотність навіть у колі близьких людей.

Родинна драма болісно вплинула на душу хлопчика: смерть коханого батька, новий шлюб матері, її покірність вітчиму, який завзято намагався «привести до норми» надто різкий, своєрідний характер Шарля,— усе це зробило його вигнанцем у сім’ї і багато в чому визначило формування безрадісного і навіть трагічного світосприйняття.

Навчався Бодлер у закритому колежі у Ліоні, потім у Парижі, а у 1841 році за наполяганням вітчима Бодлера відправляють служити у заокеанські колонії Франції.

Тропічна природа і мандрівка океанами залишили глибокий слід у пам’яті юнака і неодноразово втілювалися в його поезіях («Краєвид», «До дами-креолки», «Запрошення до подорожі»). Поет мріє «про сині небокраї, про мармури колон, де водограй ридає», «де в сонця пестощах пурпуристий сад, де затінь від дерев пливе благоухання». У вірші «Екзотичний аромат» Бодлер згадує «лінивий острівець, де золоті дари природа подає в нев’янучім розмаю».

Повернувшись до Парижа у 1842 році, Бодлер починає самостійне життя на спадок, що залишився по смерті батька. Він поринає у художній і літературний світ столиці. Вважаючи поезію своїм основним покликанням, Бодлер, однак, пише дуже мало, старанно працюючи над кожним рядком. Саме у цей період поет інтенсивно студіює літературу: захоплюється титанами доби Просвітництва і творами сучасників — Стендаля і Бальзака. Водночас Бодлер вивчає живопис.

Саме в той час Бодлер зближується з молодими поетами і художниками романтично-бунтівного напряму — «покоління молодого, серйозного, іронічного й загрозливого», як характеризував його він сам. Ці юні бунтівники висміювали у своїх творах «господарів життя» — ситих і вдоволених буржуа, дріб’язкове та меркантильне буржуазне середовище, гостро відчували драматизм становища мистецтва й художника у буржуазному суспільстві, співчували приниженому й ображеному люду.

У цьому середовищі сформувалася яскраво виражена анти буржуазність — одна з ґрунтовних рис світогляду й творчості Бодлера. Отож для нього було цілком природним узяти участь у Червневій революції 1848 року.

Після 1848 року Бодлер поринув у гостру душевну кризу, яка затяглася майже на десятиліття і збіглася з кризою суспільною. У цей період поет занотовує у щоденнику: «У кожній людині є два одночасні прагнення, одне спрямоване до Бога, одне до Сатани. Поклик Бога, або духовність,— це прагнення внутрішнього піднесення, поклик Сатани, або тваринність,— це насолода від власного падіння».

Настрої і роздуми поета відбилися в його віршах і публіцистиці. Саме у період, коли Бодлера полонили гіркі роздуми про протилежність прекрасного і реального, поета й суспільства, з’являються його статті про життя і творчість Едгара По, які проливають світло на трагічний конфлікт письменника з американською дійсністю («Едгар По, його життя і твори», 1856).

У віршах, написаних між 1852.і 1856 роками, поет доходить висновку, що зло панує у світі і що завдання мистецтва — перемагати зло. І наступний його твір — збірка «Квіти зла», видана у 1857 році,— стає «динамітною бомбою, яка впала на буржуазне суспільство Другої імперії».

Проти Бодлера, як за півроку до того проти Флобера, була порушена судова справа. Бодлера звинуватили у «грубому реалізмі, який ображає цнотливість». За опублікування «Квітів зла» автор був засуджений до сплати штрафу у розмірі 300 франків. Вирок передбачав також заборону і вилучення зі збірки шести віршів, що фактично означало знищення непроданого накладу і загрожувало поетові банкрутством.

Але Бодлер продовжував працювати. Найважливішим художнім здобутком останнього періоду творчості поета стали 32 нових вірші, які увійшли до другого видання «Квітів зла» (1861) і «Вірші у прозі», видані посмертно. Більшість цих творів засвідчили розширення й поглиблення діапазону творчості Бодлера, адже творчість поета живилася не лише «усією його ненавистю» до буржуазії, але й «усією його ніжністю» до пригнічених.

Останні роки життя Бодлера перетворилися на пекло. Редактори періодичних видань відмовляються брати його статті та художні твори, як «неприйнятні для друку».

У квітні 1864 року поет їде до Бельгії, сподіваючись заробити гроші публічними лекціями. Але поліпшити свої справи йому не вдається — він ще більше заплутався у боргах. Самотній, хворий поет починає збирати матеріал для безжального викривального памфлету проти бельгійського міщанства, в якому мав намір показати завтрашній день Франції.

Наприкінці березня 1866 року Бодлера вразив параліч. Останні місяці життя він провів у клініці доктора Дюваля в Парижі, де 31 серпня 1867 року помер.

2. Бодлер був поетом, який особливо гостро відчував суперечності світу та людини. За словами О. Блока, своєю поезією він доводив, що і «у пеклі можна мріяти про вкриті снігом вершини» Усе це з надзвичайною силою, повнотою і яскравістю втілилося у головному творі Бодлера, збірці «Квіти зла».

Починаючи з 1857 року — року першого видання, «Квіти зла» постійно доповнювалися. Фактично ця книга створювалася поетом протягом усього життя і увібрала усе найкраще з його поетичного доробку. Цим вона схожа на «Листя трави» В. Вітмена чи «Кобзар» Т. Шевченка.

«Заголовок-каламбур» (так визначав назву збірки сам автор) багатозначний, як і все у «Квітах зла». У віршах збірки втілені і суперечності епохи, і суперечності творчості самого Бодлера. Але назва збірки виражає передовсім основну концепцію поета, яку він формулював як «здобуття краси зі зла».

Антонімічність понять «квіти» і «зло», протиставлення відчаю і пошуків ідеалу стають наскрізними в книзі Бодлера.

3. Основоположний структурний принцип збірки «Квіти зла» — романтичний. Це визначається контрастним протиставленням поета, який прагне до ідеалу, і жорстокого навколишнього світу. Домінантами, які організовують образно-поетичну структуру збірки, виступають принцип контрасту, характерний для романтизму, і символіка.

Як відомо, кожен художній образ тією чи іншою мірою є символом, бо він не тільки щось безпосередньо відображує, а й символізує ширше, істотніше, загальніше, як-от у сонеті Бодлера «Відповідності»:

Природа — храм живий, де символів ліси Спостерігають нас і наші всі маршрути; Ми в ньому ходимо, й не раз вдається чути Підмурків і колон неясні голоси. Всі барви її кольори, всі аромати й тони Зливаються в могуть єдиного єства. І зрівноважують їх вимір і права Взаємного зв’язку невидимі закони (переклад Дм. Павличка).

Збірка «Квіти зла» складається із шести розділів: «Сплін та ідеал», «Паризькі картини», «Вино», «Квіти зла», «Бунт» та «Смерть». Перший, найоб’ємніший розділ збірки — «Сплін та ідеал». Це лірична драма, де ідеалові протиставлена не сама дійсність, а сплін — важкий хворобливий душевний стан поета, якому притаманні скептицизмом, зневіра й туга. Цей душевний стан породжений дійсністю, адже бодлерівський сплін має реальну суспільно-психологічну мотивацію. У вірші, який відкриває розділ «Сплін та ідеал», Бодлер дає своє пояснення цього стану: сплін — це «найзліше Страховидло», яке «ні повзати не вміє, ні ревти», це «Хандра, що бачить плахи й страти».

Цікавий філософсько-естетичний цикл віршів першого розділу, де Бодлер порушує загальні питання мистецтва. Так, наприклад, вірш «Маяки» присвячений геніям живопису різних епох. Леонардо да Вінчі, Рембрандт, Мікеланджело, Ватто, Гойя,— усі вони «маяки людства», які «засвічені мільйонами фортець», їх геній живе у віках, вони безсмертні й вічні, як вічним є прибій. Вони — «роду людського чесноти і могуть». Своєю величчю вони не дають поетові потонути у бурхливому життєвому морі.

Бодлер намагається визначити завдання поета, чий «сад спустошений громами і дощами», говорить про шляхи поета у буржуазному суспільстві. Свою музу він називає «хворою» і «продажною». В її очах «похмуро палахтить ненависть і тривога», а заробляючи на життя, вона повинна «співати... мольби й псалми суворі, не віруючи в них».

Становище поета в тогочасному суспільстві бачиться Бодлеру безправним і трагічним. Поет приречений на нерозуміння. Дивовижне, воістину символічне втілення здобули ці думки у вірші «Альбатрос». Тут — усе символ: і Альбатрос — великий прекрасний сильний птах, і моряки, які спіймали його, щоб посміятися і познущатися з нього. Альбатрос — образ-символ поета. Бодлер називає птаха «королем блакиті». Йому, поетові, він співчуває, бачачи, як «волочаться за ним великі білі крила, як весла по боках розбитого човна». У руках моряків Альбатрос утратив свою силу й могутність: його «ходити по дошках природа не навчила». Але, попри увесь цей трагізм, у голосі автора немає приниженості. Навпаки, в останніх рядках вірша відчувається не лише гордість за поета, але й виклик тим, хто його принижує.

Поет, як Альбатрос — володар гроз та грому.

Глузує з блискавиць, жадає висоти,

Та, вигнаний з небес, на подолі земному

Крилатий велетень не має змоги йти.

Бодлер говорив, що з дитинства в ньому боролися два протилежні почуття: «жах життя» і «екстаз життя». І ця боротьба незмінно призводила до духовної ізоляції поета. «Таке середовище не для поетів,— розмірковував він,— їм потрібна республіка духу, керована красою». Пристрасним пошукам краси присвячена більшість віршів збірки («Краса», «Гімн красі», «Запрошення до подорожі»). Краса у Бодлера має різні вияви. Вона і «мрія з каменю» і «білість лебедів і серце з кришталю» («Краса»). У її погляді «покора і провина, і присмерк, і світання». Поет не розгадав природи краси, але бажає, щоб вона зробила світ не таким огидним: Це байдуже, хто ти, чи Діва, чи Сирена, Чи Бог, чи Сатана, чи ніжний Херувим, Щоби тягар життя, о владарко натхнення, Зробила легшим ти, а всесвіт — менш гидким!

У своїх творах поет постійно використовував контрастні барви, що вражали своєю парадоксальністю і незвичайністю. Поезія Бодлера об’єднує піднесене, майже безтілесне, з ницим, навмисно грубим. Так, у вірші «Піднесення» він закликає поета:

Тікай же від земних міазміво якнайдалі!

В повітрі горному своє очисть єство!

І сяйво пий, немов божественне питво,

Розлите в просторі, як почуття в хоралі!

Його вірші часто сповнені жахливих, гидких, відвертих картин пороку, бруду, розбещеності. Але якщо поезія насичена образами суспільного й морального занепаду, то це не означає, що сама вона випромінює зло. Тим більше, що будь-який вірш Бодлера обов’язково несе віру та надію на краще. Про це свідчать слова самого поета: «...У цю жорстоку книгу я вклав усе моє серце, усю мою ніжність, усю мою віру... усю мою ненависть...»

„Квіти зла” - це здійснений із рідкісною послідовністю і завершеністю синтез значної епохи європейської поезії - епохи романтизму, й водночас це своєрідний пролог до іншої видатної поетичної епохи кінця XIX - початку XX століття. Тому невипадково Бодлера називають і пізнім романтиком, і поетом епохи імпресіонізму, і предтечею символізму.

Бодлер залишив порівняно невеликий творчий спадок: збірку «Маленькі поезії в прозі», книгу статей про мистецтво та літера туру «Романтичне мистецтво», яка була видана посмертно. Бодлеру також належать чудові переклади поезії і прози Е.По, з яких почалася слава американського романтика в Європі. Але вершиною творчості Бодлера залишається поетична збірка «Квіти зла», в якій схрестилися магістральні шляхи французької і всієї

європейської поезії.

Питання для самоконтролю:

• Який характер мало бунтарство притаманне Ш. Бодлерові з юності?

• Що привело його на барикади під час революції 1848 р.?

• Який зміст вклав поет в парадоксальну назву збірки «Квіти зла»?

• Визначте спрямування еволюції поета. Яку велику епоху європейської поезії він завершував і яку розпочинав?

Д/3: Біографія поета, вивчити напам’ять вірш «Альбатрос».

Література

1. „Импрессионисты, их современники, их соратники. Живопись. Графика. Литература”.— М„ Иск-во. 1976.;

2. Нельман М. Я. „Шарль Бодлер. Судьба. Эстетика. Стиль”.— М., Худ. лит., 1979

Тема: Поезія ХІХ - ХХ ст. Літературні течії, напрямки. Артюр Рембо (1854-1891) - громадський пафос його лірики, художня вишуканість поетичних творів («Відчуття», «Голосівки», «Спогади», «Офелія»).

План

1. Біографія поета.

2. Творча спадщина.

3. Аналіз і виразне читання поезій.

1. Артюр Рембо - „найдивніший поетичний геній Франції” (Е. Клансьє) - зробив найбільш помітний вплив на французьку поезію XX століття. Його творчість, що заклала основи символізму, у той же час далеко виходить за рамки символістських ідей і побудов, будучи своєрідним проривом до поезії майбутнього.

Все коротке життя цього „Шекспіра - дитяти”, як назвав Рембо В. Гюго, була втечею від вульгарності буржуазного існування, анархічним викликом нормам і правилам, відходом у створений їм самим хиткий світ „ясновидіння”.

Рембо народився в провінційному місті Шарлевілі, розташованому неподалік від бельгійського кордону, у сім’ї офіцера й заможної селянки. Батьки незабаром розійшлися, і чотирьох дітей виховувала владна й сувора мати. Шкільну освіту Рембо одержує в коледжі Шарлевіля, де вражає викладачів ранніми й різнобічними здібності: уже у вісім років він пише перші вірші й прозу, вільно перекладає з декількох мов, легко імпровізує на латині. Деспотизм матері, створена нею в будинку гнітюча атмосфера, неприйняття „ідіотизму” міщанського оточення спонукують підлітка неодноразово тікати з рідного міста. Але щораз на вимогу матері поліція повертає його додому. 2 листопада 1870 р., після чергової втечі, він пише своєму колишньому вчителеві: „Я гину, я гнию у світі вульгарному, злом, сірому. Що ви від мене хочете, я впертий у своєму обожнюванні вільної волі... Я хотів би втекти знову й знову...”

У березні 1871 р. у Парижу проголошена Комуна, і юний поет захоплено вітає її як передвісницю нового світу. Припускають, що під час повстання він перебував у столиці й навіть якийсь час служив у частинах Національної гвардії. Ще красномовніше про політичні настрої й симпатії Рембо свідчать вірші, написані їм у дні Комуни: „Паризька оргія, або Париж заселяється знову”, „Руки Жанн-Марі”, „Паризька військова пісня”.

Розгром Комуни сприймається їм як найбільша соціальна катастрофа й глибоко особиста трагедія. Він пориває всі соціальні зв’язки й заявляє про свою повну волю від суспільства і його моралі. Найбільш точний умонастрій Рембо в цей період, його анархічне повалення всіх і вся виражені у вірші «Що нам, душе моя».

Тепер він пов’язує всі свої надії з поезією „ясновидіння”, розгорнута програма якої викладена в його листах 1871 р.: „Я кажу, треба стати ясновидцем... Поет перетворює себе в ясновидця тривалим, безмірним й обміркованим приведенням до розладу всіх почуттів. Він іде на будь-які форми любові, страждання, божевілля... він стає найбільш хворим із всіх, найбільш злочинним, найбільш проклятим - і вченим із учених! Тому що він досяг невідомого”. З усією рішучістю й послідовністю Рембо починає перетворювати свої естетичні принципи в практику життя. Він знайомиться із Верленом, блукає з ним по Європі, піддаючи себе систематичним катуванням (безсоння, алкоголь, наркотики, голодування) у надії одержати матеріал для поезії „ясновидіння”. Пізніше цей період життя Рембо назве „часом у пеклі” і рішуче засудить себе. Після розриву з Верленом він повертається на короткий час у Шарлевіль, де працює на фермі матері за шматок хліба, а потім починаються його систематичні втечі з дому.

Без усяких засобів, голодуючи, існуючи на випадкові заробітки (вантажник у порту, перекладач у бродячому цирку, підрядник на будівництві, найманець у колоніальній армії), часто хворіючи, цей „чоловік з підметками із вітру” (Верлен) виходить пішки майже всю Європу, так і не знайшовши собі пристановища. Тепер він мріє назавжди покинути Європу, що бачиться йому величезним Шарлевілем, і долучитися до іншої, здорової й природної, цивілізації, якою бачиться йому Схід. У своїй прощальній книзі „Пора в пеклі” він напише: „Мій день підійшов до кінця, я залишаю Європу. Морське повітря пропалить мені легені, сонце невідомих широт видубить шкіру... Коли я повернуся, у мене будуть сталеві м’язи, засмагла шкіра, шалений погляд... У мене буде золото; я буду вільним і жорстоким... Я вплутаюсь в політичні інтриги. Буду врятований. Доки я проклятий, батьківщина жахає мене”.

Десять років (1880 - 1891) у нестерпно важких умовах Рембо служить торговельним агентом спочатку в Адені, а потім в Ефіопії. І за цей час ним не написано жодного віршованого рядка: тільки кілька статей для географічного товариства й ділові листи. Його мрії про багатство й волю не призначено було збутися: геніальний поет не зміг стати процвітаючим буржуа.

Навесні 1891 р. у Рембо виявляють злоякісну пухлину правого коліна, з великими труднощами його переправляють у марсельський госпіталь, де ампутують ногу й де 10 листопада цього ж року він, самотній і нікому не відомий, умирає.

2. Не менш драматична й літературна доля Рембо: 4 роки стрімкого поетичного зльоту, коли було створено усе, що згодом склало його світову славу, за якими пішли 18 років повного мовчання.

У літературу він вступає як романтик, і його найбільш помітний вірш першого періоду творчості (1869 - весна 1871 р.) „Коваль” по своїй образності й стилістиці слідує традиції В. Гюго.

Часом у своїх віршах (особливо викривальних) Рембо нарочито грубий. Він уводить у них натуралістичні, відразливі побутові деталі; з’єднує в одному образі піднесене і низьке, конкретне й узагальнене; широко використає вульгаризми, діалектизми в змішанні із книжковою, науковою лексикою; порушує звичний ритм олександрійського вірша, роблячи його розірваним, стрибкоподібним; руйнує устояні жанрові форми поезії.

Початком нового періоду його творчості (літо 1871 - весна 1873) варто визнати вірші „П’яний корабель” й „Голосні”, що стали згодом маніфестом символізму.

„П’яний корабель”, написаний 17-літнім юнаком, без сумніву, одне із самих великих і загадкових створень європейської лірики, що не піддається вичерпному й остаточному тлумаченню. У його центрі - символічний образ людини-корабля, що ототожнюється із самим поетом, що стрімко несеться „без керма й вітрил” по безбережним „цвинтарях морським” назустріч Невідомому, бути може, власній загибелі. По шляху перед ним виникають дивні пейзажі, встають вигадливі картини, і читачеві важко зрозуміти, чи є вони реальними або це тільки плід хворої уяви:

Я бачив, як шумлять драговини та верші,

Де в комишах гниє морський Левіафан!

Як падають у штиль гігантські хвилі перші,

Як даль врізається в бездонний океан!

Льодовики, сонця, і небеса, й заграви!

Гидотні обмілі серед рудих заток,

Куди обліплені комахами удави

Падуть у смороді з покручених гілок! (Пер. В. Ткаченка)

Вражає й гранична щирість, своєрідне сповідання, з якими поет розповідає про побачене і пережите, пророкуючи свою власну долю:

Доволі плакав я!

Жорстокі всі світання,

Гіркі усі сонця й пекельний молодик;

Заціпило мені від лютого кохання.

Нехай тріщить мій кіль!

Поринути в потік! (Пер. В. Ткаченка)

У „П’яному кораблі” формується нова поетична система, що характеризується насамперед

посилення метафоричності, появою „зашифрованих” образів, покликаних не стільки

зображувати конкретні явища й враження від них. скільки „представляти несказанне”.

Я снив і бачив сніг серед ночей зелених,

Цілунок на очах морів, і гладь ясну,

І соків круговерть, хмільних і незбагненних,

Співочих фосфорів пробудження від сну!

Розлючені вали в звіриній істерії,

Що брали штурмом риф, уповні бачив я,

Не знаючи, що блиск од сяйних ніг Марії

Утихомирює захекані моря.

На берегах Флорид мені траплялось зріти

Квітки, подібні до пантерячих зіниць!

Мов сяйні віжки, сніп веселок розмаїтий

До лазурових стад стремів на повну міць! (Пер. В. Ткаченка)

Емоційна сила, дивне багатство образів і лексики, різноманіття колірної палітри, надзвичайна музикальність, нарешті, внутрішній динамізм вірша Рембо залучали до нього увага багатьох поколінь читачів і перекладачів. На українську мову „П’яний корабель” у різний час перекладали В. Бобинський, В. Ткаченко, Юрій Клен, М.Терещенко, Г.Латник.

У сонеті „Голосні” Рембо слідом за Бодлером намагається встановити відповідності „звуків” й „кольорів” і пов’язати з ними ряди вільних асоціацій:

А - чорне, біле Е, червоне І, зелене У, синє О; скажу про їх таємну суть:

А - це корсет, його лискучі мухи пнуть,

Кружляючи щодня над смородом мерзенним,

Це тінь затоки; Е - то пароплава путь,

То білі королі, льодовиків знамена;

І - то пурпурна кров і посміх незбагненний,

П’янливе каяття і невситима лють;

У - цикли, то морів предивні коливання,

То спокій пасовищ у тихому смерканні,

То зморшка - борозна високого чола;

О - вища є сурма, різкі незнані звуки,

То тиша проміж гір, завмерлих од розпуки,

То промінь із небес, бузкова то стріла! (Пер. Г.Латника)

Тут слово, розкладене на „звуки” й „кольори” перестає бути значеннєвою одиницею, втрачає свою комунікативну роль і здобуває функцію безпосереднього вселяння, „сугестивності”, стає символом загадкових бачень поета. Написана пізніше глава „Алхімія слів”, що ввійшла в книгу „Пора у пеклі”, дає уявлення про характер пошуків Рембо в момент створення „Голосних”: „Я придумав кольори голосних!.. Я встановив рух і форму кожної приголосної й тішив себе надією, що за допомогою інстинктивних ритмів я винайшов таку поезію, що коли-небудь стане доступною для всіх п’яти почуттів... Я писав мовчання і ніч, виражав невимовне, запам’ятовував запаморочливі миттєвості”.

Художні принципи, проголошені Рембо в сонеті „Голосні”, знайшли подальший розвиток в „Останніх віршах” (1872) і „Осяяннях” (1872 - 1873). У них поет, дотримуючись своєї тези про те, що треба „про неясне говорити неясно”, остаточно розриває логічні зв’язки між образами і їхніми реальними прототипами, перетворює вірші у своєрідні поетичні ребуси. їх призначення - натякнути на щось „загадкове”, „невідоме”, яких не можна осягти розумом, але на яке можна музично настроїтися.

Ця заворожливі, мелодійні тексти краще не читати, а слухати. Заміняючи риму асонансом, послаблюючи синтаксичні зв’язки, не дотримуючи правил пунктуації, Рембо руйнує традиційну систему французького віршування, відкриває дорогу верлібру (”вільному віршу”).

Завершує творчість Рембо книга „Пора в пеклі” (літо 1873 р.), у якій він підбиває підсумок своїм символістським шуканням, назвавши їх „історією одного з моїх божевіль”, утверджує їхню повну неспроможність і назавжди відрікається від поетичної діяльності. Це твір зовсім ще юнака перейнято безмірною гіркотою й безвихідним розпачем, тому що відмова від поезії значила для нього відмову від самого життя.

Рембо справедливо називають „передчасною дитиною двадцятого сторіччя”. Дійсно, він передбачив своєю творчістю істотні риси сучасної поезії: інтенсивність ліричного переживання, витончену метафоричність, особливу музикальність і колірну виразність, верлібр. Повною мірою значення Рембо розкрилося лише в XX столітті, коли французькі поети заговорили образною мовою, створеною ним.

Питання для самоконтролю:

• Чим можна пояснити постійні втечі поета з рідного міста, коло яких дедалі розширювалося?

• Бунтарство Рембо і Паризька комуна. Чи можна відносити його до «поетів Паризької комуни»?

• Назвіть етапи творчої еволюції Рембо і стисло їх охарактеризуйте.

Д/3: А. Рембо. Біографія і творчість.

Література

1. «Зарубіжна література». Д. С. Наливайко. К., 2003

2. «Зарубіжна література» Б. Щавурський, К., 2003

3. «Зарубіжна література» І. Столій, К., 2004

Тема: Поль Верлен - видатний французький поет П пол. XIX ст.

План

1. Біографія поета.

2. Творча спадщина.

3. Аналіз і виразне читання поезій.

Зміст заняття