9. Святі київської Русі.

Щороку 11 липня православна церква вшановує пам`ять великої княгині Ольги. Серед вітчизняних діячів, канонізованих церквою, за часом свого життя вона є перша з найдавніших святих Київської Русі. Вславлення та вшанування княгині Ольги набрало значного масштабу вже невдовзі по її смерті, за часів правління внука її, великого князя Київського Володимира Святославича. Головною й найпершою заслугою Ольги, взятою при цім на увагу, було прийняття нею християнства. В княжому роду Рюриковичів вона була першою княгинею-християнкою, торуючи онукові шлях до подвигу. Він офіційно запровадить християнство на Русі. Тож Ольга і Володимир здійснюють апостольський подвиг, заслуживши тим імення "рівноапостольних".

Уже на початку XI ст. славнозвісний автор "Слова про Закон та Благодать" митрополит Іларіон, згадуючи Ольгу, ставить її поряд з Володимиром Святославичем і відзначає, що вона "принесла хрест з Константинополя града".

Інший письменник XI століття, Яків Мніх, у своєму творі, присвяченому Володимирові, знов-таки вславляє Ольгу, котра "мужеську мудрість маючи, просвітлена духом, збагнула Бога істинного, творця неба і землі", прийняла хрещення в Греції й повернулася звідтіля "з великою радістю, освячена духом і тілом, несучи знамення чесного хреста".

Ольгу було канонізовано як святу, мабуть, ще до мон-голо-татарської навали. Доказ цього — сербський "Пролог" XIII —XIV ст., списаний із старішого давньоруського оригіналу. В ньому серед святих Київського краю згадано й Ольгу — "царице рушьские, проматерь всех царей Рушьских"2. Цей Пролог, по-перше, засвідчує велику популярність житія Ольги: слава про неї вже тоді не обмежувалася землями Київської Русі, а ширилася принаймні серед південних слов`Ян

Щойно було побудовано Десятинну церкву, як Володимир (таке сталося вперше в історії Русі) взявся до перенесення мощей своєї бабці й перезахоронения її в саркофагові, поставленому посеред храму. А було те, мабуть, року 1007. Згодом, року 1011, у тій же церкві поховали "царицю" Анну, Володимирову жону. Ім`я її є безпосередньо пов`язане з хрещенням Русі. Тут-таки в мармуровому саркофагові було поховано й самого Володимира. Року 1044 сюди ж переносять, перед тим охрестивши, останки князів Олега та Ярополка, загиблих під час усобиць у X ст. Отже, Десятинну церкву, певно, надумали перетворити на усипальницю князів-християн. Ольга й була першою в тому пантеоні. Останки її не збереглися. Під час монголо-татарської навали Десятинну церкву, що зоставалася останнім місцем опору киян, було зруйновано, а гробниця опинилася під спудом її. За переказами, гробницю віднайшов Петро Могила, коли споруджувалась нова церква на руйновищі Десятинної.

У XVIII ст. останки Ольги були "внаслідок нещасливих обставин знов заховані у невідомому місці"4.

Нині в Києві, у Софійському музеї, зберігається знайдений під час розкопок на місці Десятинної церкви шиферний різьблений саркофаг. У ньому, крім кісток, було виявлено каблучку, за розміром жіночу, а також жіночу туфлю. Сам саркофаг, оздоблений різьбленням у вигляді хрестів під аркадою, розетками та стилізованими кипарисами, є досконалий витвір давньоруського мистецтва. Ймовірна річ, що він належав княгині Ользі.

. Рівноапостольний князь Володимир

Саме як хреститель Русі, котрий історичним актом 988 року встановив християнство як державну релігію, передовсім і вшановується Володимир у пантеоні святих. Житійна література витворює постать діяча, котрий гідно докінчив справу своїх великих попередників і навернув Русь та її народ у християнську віру. Як і завжди, тут історичні факти дивовижно переплітаються з вигадками народної фантазії, що зрештою відбиває складність самого цього процесу.

Від часів князювання Ярослава Мудрого, сина Володимира, в усій наступній вітчизняній традиції святість хрестителя землі руської пов`язується з цим його апостольським подвигом. Шану йому віддають і писемні, книжні пам`ятки, і народна творчість. Часи Володимира "Красного Сонечка" оспівано як своєрідні "золоті часи", вершину слави рідного краю.

Утім, офіційна канонізація Володимира сталася зовсім не відразу по його смерті. Маємо свідчення літопису й найдавніших пам`яток житійної літератури, що тут не обійшлося без певного "спротиву". Мабуть, на заваді ставала відсутність чудотворень, які визнавалися за обов`язковий аргумент на користь святості. Принаймні саме цій темі приділяють особливу увагу давнє Житіє та створена в XI ст. "Пам`ять і похвала Володимирові", автором якої здогадно був Яків Мніх — чернець Києво-Печерського монастиря.

Можливо, церковній канонізації Володимира перешкоджала й неоднозначність, притаманна, з точки погляду християнської моралі, постаті князя. Багато дещо в житті та вчинках князя не вкладалося в усталений образ християнського святого. От через що, мабуть, поминання Володимира попервах мало скоріше характер традиційного для прадавньої слов`янської культури вшанування предків, і тільки з часом воно набирає рис християнського поклоніння святим.

Найімовірніше, офіційна канонізація Володимира сталася невдовзі після перемоги, здобутої Олександром Ярославичем Невським над шведами 1240 року. Річ у тім, що бойовище біля впадіння річки Іжори в Неву припало на 15 липня —- саме на день смерті Володимира. Тож перемогу мали за знак чудесного піклування святого хрестителя Русі, котрий дав силу православному воїнству взяти гору над "латинством". 15 липня — день успіння Володимира —відтоді вшановується за церковним календарем як день пам`яті святого. Вже у запису під 1254 роком святим називає його Іпатіївський літопис, а в запису під 1263 роком — Лаврентіївський. Перед 1311 роком Новгородський архієпископ Давид побудував на честь Володимира першу церкву. В мінеях і прологах з кінця XIII — початку XIV ст., в церковному статуті 1398 року незмінно відзначається пам`ять цього святого. Тогочасна літургійна література прославляє його як "рівноапостольного", "другого Костянтина словом і ділом", "нищителя ідолів, начальника доброчесності й проповідника віри, світлого світильника та преславного Христового угодника", котрий "молиться за тих, що оспівують його та вірно возвеличують".

Святі Борис та Гліб

Брати Борис та Гліб, молодші сини князя Володимира Святославича, котрі трагічно загинули 1015 року під час міжусобної боротьби за великокнязівський престол,— перші святі, канонізовані давньоруською церквою. Вони є визнані як чудотворці й молитовники перед Богом "за землю Руську", "за нові люде християнські".

Це є істотним, що невдовзі по їхній загибелі, ще до офіційної канонізації, вшанування Бориса та Гліба роз-поширилось серед усіх верств народу. До їхньої могили в містечку Вишгороді, неподалік Києва, йшли на поклоніння ті, хто бажав зцілення та чуда. Напевно, й сама ініціатива канонізації належала не ієрархам церкви. Ще й більше, греки-митрополити, котрі очолювали давньоруську церкву, висловлювали великий сумнів щодо святості загиблих братів.

Навіть і після того, як сам князь Ярослав Мудрий розказав митрополитові Іоану про чуда, які діються на могилі Бориса та Гліба, той зостався в "усумнении". Не вірить, "яко свята блаженая", і митрополит Георгій, котрий стояв на чолі давньоруської церкви 1072 року, коли мощі святих переносили до новозбудованого храму.

Для таких сумнівів у них був свій резон. Занадто незвичайними з точки погляду усталеного канону візантійської церкви були ці святі.

У літературі є різні гіпотези щодо часу канонізації перших святих на Русі. На думку історика руської церкви Макарія, перший храм на честь Бориса та Гліба, вже як канонізованих святих, побудовано у Вишгороді невдовзі після 1021 року1. Двадцятими роками XI століття датували канонізацію їх такі відомі дослідники, як Є.Голубинський, О.Шахматов, М.Приселков та інші. Д.С.Лихачов висловив припущення, що це сталося одразу ж після 1037 року. На таку думку його навела система заходів Ярослава Мудрого задля утвердження автокефалії, незалежності давньоруської церкви од Константинопольського патріарха. З волі Ярослава, без благословіння патріарха, було настановлено на митрополита Київського русича Іларіона. Для того, щоб зміцнити авторитет церкви, здійснюється програма канонізації давньоруських святих. Ушанування святих Бориса та Гліба й стало таким важливим актом, що не лише засвідчував перемогу національної політики Ярослава, а й увінчував ореолом святості саму великокнязівську владу.

Ушанування Бориси та Гліба скоро вийшло за межі Київської Русі. Мабуть, наприкінці того ж XI ст. культ святих було прийнято у Візантії. В Константинопольському храмі Софії встановлюють ікону Бориса та Гліба. В Іспагасі ставлять присвячену їм церкву. Збереглося проложне Житіє Бориса, писане вірменською мовою. Цей твір, напевне, був перекладом із грецької. Культ Бориса та Гліба поширюється серед слов`янських народів. У Чехії, в Созавському монастирі, будують на честь їх боковий вівтар у церкві.

На Русі від урочистого акту 1072 року вишгородських святих ушановують загальноцерковно. День смерті Бориса — 24 липня — заносять до великих церковних свят. Крім того, в Київській Русі пам`ять Бориса та Гліба відзначали ще 5 вересня, в день смерті Гліба, 2 травня і 30 травня — на честь урочистостей 1072 та 1115 років, пов`язаних з перенесенням їхніх останків до новозбудо-ваних храмів. У пізніші часи додаються ще два дні пам`яті — 12 серпня (дата загибелі Бориса) та 11 серпня (цього дня 1191 року старі раки, в яких колись були поховані Борис та Гліб, було перенесено до Смоленського монастиря на річці Смядині). У місяцеслові початку XX ст. з пам`яттю цих святих пов`язані три дати — 24 липня, 5 вересня та 2 травня.

До наших днів зберігся чималий масив писемних пам`яток давнини, присвячених життю й трагічній загибелі Бориса та Гліба. Головні з них — три. Передовсім то літописна оповідь, вміщена в Іпатському списку "Повісті врем`яних літ" під 1015 роком; вона має назву "О убієніє святыхъ новоявленіих мученикъ Бориса и Глеба". Далі — новгородська редакція в Новгород - ому першому літописі, її назва така: "О убиении Бориса и Глеба". Як доведено дослідниками ще на початку нашого століття, обидві згадані редакції походять від спільного джерела. Воно, на жаль, не збереглося. Більшість учених держаться такої думки, що то був текст у складі Початкового Київського літописного зводу 1095 року.

Києво-Печерські подвижники

давньоруській традиції втіленням подвигу монастирської святості, притаманних їй моральних рис є насамперед життя та діяння когорти подвижників найстарішого та найславнішого на Русі монастиря —Києво-Печерської лаври. В її Ближніх і Дальніх печерах понині зберігаються мощі ста вісімдесяти святих, переважно іноків цього монастиря. 1643 року митрополит Петро Могила канонізував їх усіх, наказавши служити їм спільну відправу. З 1762 року згідно з ухвалою святого Синоду києво-печерських святих було занесено до загально-церковних місяцесловів. До нас не дійшло не те що більш або менш докладних відомостей про їхній життєвий подвиг, але й навіть імен багатьох із них.

Все, що ми знаємо про києво-печерських подвижників, є почерпнуте з вітчизняної житійної літератури, насамперед з "Києво-Печерського Патерика". Це збірка оповідей про заснування монастиря та подвиг святості, здійснений понад тридцятьма найзначнішими насельниками його.

• святих засновників монастиря, найшанованіших поміж печерськими подвижниками святих Антонія та Феодосія.

• Ісаакій 

• Іван "Багатотерплячий"

• Пімен "Багатохворобливий