1971 Р. – смерть Копніна.

Отже, в радянській українській філософії протягом останніх 30 років існувало 2 тенденції: офіційна і неофіційна.

Офіційна полягала в твердому дотриманні марксистсько-ленінських традицій; неофіційна включає до поля досліджень філософії людину як суб’єкта (хоча й теж залишається на позиціях матеріалізму).

Крім Радянського Союзу українська філософія ХХ ст. розвивалась і за кордоном, в середовищі української еміграції.

Липинський і Донцов дали філософське обгрунтування української національної ідеї і виступили як ідеологи українського націоналізму. Липинський і Донцов закликали до боротьби за встановлення самостійності України, але цю боротьбу вважали справою “активної меншості”, або еліти.

Донцов наполягав на “нетерпимості”, навіть на фанатизмі, без яких, на його думку, не може реалізуватись націоналізм як ідеологія.

На відміну від Липинського і Донцова, наступний видатний український філософ – Чижевський – активної участі в політичному житті не брав. Навчаючись в Київському університеті, Чижевський захоплюється ідеями “філософії серця”. У 1921 р. Чижевський емігрував до Німеччини, де слухав лекції таких видатних екзистенціалістів, як Ясперс, Хайдегер.

З 1924 р. Чижевський працює у Празькому українському університеті. Він пише багато праць з історії філософії і літератури. Працює у сфері вивчення національних особливостей філософського знання.

Чижевський пише працю “Нариси з історії української філософії” і цим твором підводить підсумок усій українській філософії аж до половини ХХ ст. Тому ця праця особливо цінна для нас. Взагалі Чижевський виступає як найвидатніший спеціаліст з історії української філософії.

5