4. Поняття та види монополії. Антимонопольна політика держави

Існуванню конкуренції заважає монополія – ситуація, коли кількість продавців настільки мале, що кожен з них може впливати на загальний об’єм пропозиції та на ціну продукту. Загроза монополії полягає у тому, що там, де існує монополія, знищується вільна конкуренція, тобто припиняється суспільний вплив на виробництво. Монополісти отримують можливість маніпулювати цінами заради власних інтересів та проти інтересів суспільства.

Захист конкуренції є компетенцією держави, що розробляє антимонопольне законодавство і створює відповідні антимонопольні органи.

Антимонопольне законодавство вміщує нормативні акти, що визначають організаційні та правові умови розвитку конкуренції, заходи щодо попередження, обмеження та припинення монополістичної діяльності та нечесної конкуренції.

Згідно із таким законодавством забороняється:

- обмежувати або припиняти виробництво товарів, сировини або комплектуючих без попереднього узгодження з основним споживачем;

- скорочувати поставки або затримувати реалізацію товарів з метою створення дефіциту та зростання цін;

- нав’язувати контрагентові невигідні умови договору, включати умови, що не торкаються предмету договору, виставляти інші дискримінаційні умови;

- припиняти або затримувати поставки товарів у відповідь на претензії та скарги на якість товарів;

- в односторонньому порядку підвищувати ціни, якщо це не пов’язано із зростанням якості;

- відмовляти у складанні або продовженні договору без певних об’єктивних причин.

В антимонопольному законодавстві встановлюють форми попередження, відповідальності та компенсації на випадок заборонених дій.

Контроль над розвитком конкуренції та обмеженням монополії здійснює спеціально створений орган – антимонопольний комітет.

До його функцій належать:

- розробка заходів щодо розвитку конкуренції, демонополізації виробництва та обігу, розукрупнення високо монополізованих структур;

- комплексний аналіз стану ринків та конкуренції на них;

- експертиза нормативних актів, що стосуються функціонування ринків;

- підготовка рекомендацій та пропозицій з питань удосконалення Антимонопольного законодавства;

- розглядання справ щодо порушень Антимонопольного законодавства;

- надають обов’язкові до виконання розпорядження щодо дій виявлених монополістів, накладають штрафи;

- створюють фонди, що сприяють реалізації Антимонопольного законодавства.

При Антимонопольних комітетах можуть створюватися спеціальні ради з питань конкуренції та монополії, що мають консультативний або порадничий характер, до яких входять вчені, спеціалісти з галузі, представники економічних відомств та установ.

5. Ринкова інфраструктура

Ефективне функціонування сучасного ринку суттєво залежить від постійного відтворення ринкового середовища. Важливим його елементом є ринкова інфраструктура, тобто система підприємств та організацій, що забезпечують рух товарів та послуг, грошей, цінних паперів, робочої сили.

До таких установ відносять біржі різних типів, банки, дилерські та брокерські контори, служби зайнятості, інформаційно-комерційні, оптові та постачально-збутові організації, пункти прокату та лізингу.

Підприємства ринкової інфраструктури займають провідне місце в економіці розвинутих країн, вони приймають на себе 65-75% усіх капіталовкладень. Така структура капіталовкладень достатньо ефективна, оскільки сприяє зростанню ділової активності населення, створює додаткові робочі місця, прискорює обіг капіталу.

Побудова підприємств ринкової інфраструктури в економіці України буде значно сприяти формуванню ринкових відносин.

1) Фондовою біржею називають організаційну формі ринку, на якій відбувається торгівля цінними паперами (акціями, облігаціями, зобов’язаннями держказначейства, сертифікатами, документами, що пов’язані з рухом кредитних ресурсів та валютних цінностей).

Фондова біржа забезпечує рух капіталів та сприяє зростанню ефективності економіки. Фондова біржа надає можливість придбання на певних умовах та на певний час вільних грошей, залученню коштів за рахунок випуску та продажу акцій, облігацій та направлення їх на потреби розвитку виробництва. Така діяльність стимулює перелив капіталу з галузі в галузь виходячи з потреб економіки країни, а завдяки розумному державному регулюванню ці кошти спрямовуються до найбільш соціально важливі сфери.

Фондовий ринок поділяють на первинний та вторинний. На первинному ринку фондові цінності емітуються, тобто випускаються до обігу та розповсюджуються серед інвесторів. Як суб’єкт вторинного риноку цінних паперів фондова біржа сприяє здійсненню руху фондових цінностей від одного суб’єкту до іншого.

Емітентами цінних паперів можуть виступати юридичні особи, державні органи, органи місцевої адміністрації, підприємства, іноземні юридичні особи. Громадяни, юридичні особи, що купують тільки-но емітовані цінні папери від свого імені та власний кошт, називаються інвесторами. Ще одним учасником фондової біржі є інвестиційний інститут, що має право юридичної особи та можливість виконувати функції посередника, інвестиційного консультанту, інвестиційного фонду.

За організаційною структурою фондові біржі бувають публічно-правовими установами та організаціями у вигляді приватних компаній і асоціацій з різними видами юридичної форми (акціонерні товариства, асоціації, змішані підприємства).

Регулювання діяльності фондових бірж з боку держави в різних країнах неоднакове:

- в США та Англії вони самостійні в своїй діяльності та формуванні організації. Держава формально не втручається в справи бірж;

- в Швеції фондові біржі є акціонерними товариствами, де 50% капіталу належить державі;

- в Німеччині керівництво фондовими біржами належить їхньому управлінню. Федеральне міністерство має право контролювати деякі сторони біржової діяльності;

- в «нових індустріальних країнах» (П.Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур) фондові біржі – це державні інститути або приватні організації під контролем державної адміністрації. Такий підхід допомагає залучати необхідні інвестиції в галузі економіки згідно із державною економічною програмою.

В залежності від структури володіння акціями розрізняють англо-американську та континентально-європейську моделі. Англо-американська модель характеризується невеликими контрольними пакетами акцій, вільним та масовим обігом їх на ринку, існуванням реальної можливості їх купівлі та формування контрольного пакету. Континентально-європейська модель – це коли на ринку є в наявності досить мало цінних паперів; перехід компанії до іншого власника з метою формування у нього контрольного пакету неможливий, доки попередній власник не схоче його продати.

Фондова біржа є некомерційною організацією, вона не має за ціль отримання власного прибутку, тільки на покриття своїх витрат. Фінансова діяльність фондової біржі може здійснюватися за рахунок продажу акцій самої фондової біржі, регулярних членських внесків, біржових зборів з кожної угоди.

Функціонування фондових бірж пов’язане з системою посередництва і такими його суб’єктами як маклери, дилери та брокери.

Маклером називають посередника, який виконує свої функції, не маючи права складати угоди за власний кошт та брати на себе обов’язки контрагенту. Він існує тільки в публічно-правових установах. На біржах в формі асоціацій та акціонерних товариств найбільш типовим посередником є брокер, що зв’язує спеціаліста-дилера із покупцем та продавцем цінних паперів.

Всі угоди, що здійснюються на фондових біржах, поділяють на угоди готівкою (касові) та угоди на строк. Угоди готівкою є найбільш прості за оформленням та стосуються невеликої вартості пакету цінних паперів. До них відносять операції, що повинні бути виконаними впродовж 2-3 днів після угоди. Угоди на строк є більш складними, тому що укладається договір передачі певної кількості цінних паперів за фіксованим курсом, але передача здійснюється не одразу, а через 1-3 місяці. Строкові угоди є багатоваріантними та поділяються на тверді угоди, угоди із премією, онкольні операції та угоди на різницю. Такі варіанти строкових угод мають за ціль зменшити ризик контрагентів від зміни ринкового курсу цінних паперів, що могла відбутися за період між підписанням угоди та її реалізаціїєю.

Тверді строкові операції зобов’язують продавця цінних паперів передати їх покупцеві впродовж певного строку в кількості та за курсом, що зафіксовані в угоді. При цьому зростання або падіння ринкової ціни на момент сплати не має значення.

Угода з премією передбачає, що один з контрагентів, виплачуючи іншій стороні певну винагороду (премію), отримує право змінити договір або скасувати його. Таким чином, зафіксований в договорі розмір премії може бути найбільшою з втрат того чи іншого контрагенту за умови негативної зміни ринкової ситуації.

Онкольні договори (тобто договори за вимогою) характеризуються тим, що в день складання договору конкретну ціну цінного паперу не фіксують, фіксуються тільки її вид, кількість, назви контрагентів та строк виконання. Ціна береться середньо біржова на день реалізації договору.

Договір на різницю полягає у тому, що одна із сторін отримує різницю між курсами цінних паперів на день складання договору та день його виконання. При зростанні за цей період ринкових цін виграє покупець, при зниженні – покупець виплачує різницю продавцеві.

2) Товарні біржі були первісним видом бірж, вони започаткували своє існування ще в 15-16 ст. в Італії, Німеччині, Нідерландах, Франції. Тоді вони визначались як місце, де збиралися купці та велися переговори, складалися угоди щодо торгівлі товарами. В Росії біржі було започатковано у 1703 р., в Петербурзі, Кременчуці – в 1834, в Одесі – в 1848, Києві – в 1865.

В СРСР біржі було скасовано, але відновлено у період Непу, до 1930р. В 1991р. вони знов поновили свою роботу.

Товарна біржа – це економічна категорія, що відображає складову частину ринку, яка являє собою особливу форму оптової торгівлі із особливими характеристиками: масовістю, стандартністю, взаємозаміняємістю. Це є господарським об’єднанням продавців, покупців та посередників з метою створення умов для торгівлі, полегшення, прискорення та здешевлення торгівельних угод та операцій.

Товарною біржею називається асоціація юридичних та фізичних осіб, яка здійснює оптові торгівельні операції за стандартами, зразками в спеціальному місці, де ціни на товари складаються в умовах вільної конкуренції.

Такі об’єднання створюються для покращення торгівлі, швидкого забезпечення товаровиробників необхідними ресурсами, прискорення обігу капіталу. Члени біржі виграють не від її функціонування, а від своєї участі у торгах. Членами товарної біржі можуть бути: посередницькі (брокерські, торгівельні) фірми, банківські установи, інвестиційні компанії, окремі громадяни. Згідно до встановлених біржових правил вони складають угоди купівлі-продажу товарів за цінами, що складаються безпосередньо в ході торгів в залежності від попиту та пропозиції даного товару. Це означає, що товарна біржа є особливим ціноутворюючим механізмом, бо це є її метою.

Товарна біржа як сегмент загального ринку виконує такі функції:

- збалансовує попит та пропозицію через відкриту купівлю-продаж;

- впорядковує та уніфікує ринок товарних та сировинних ресурсів;

- стимулює розвиток ринку;

- виконує роль економічного індикатора.

В розвинутих країнах товарні біржі виступають як безприбуткові організації, вільні від сплати податків на прибуток. Їхнім доходом можуть бути засновницькі та членські внески та підрахунки організацій; доходи від постачання послуг членам товарної біржі та інші. В Україні в статті Закону «Про товарні біржі» вказано, що товарні біржі не займаються комерційним посередництвом і не мають за ціль отримання прибутку. Однак, мають право на отримання 0,1-0,5% від сум угод брокерів на свою користь для покриття власних витрат. Особливістю України є невеликі статутні капітали бірж, їхня універсальність, низький рівень спеціалізації.

В залежності від об’єктів продажу товарні біржі поділяють на універсальні та спеціалізовані. Універсальні (наприклад, «Чикаго Борд оф трейд») – займаються як продуктовими, так і промисловими товарами: пшениця, кукурудза, боби, фанера, золото, срібло, нафта, бензин, мазут тощо.

Спеціалізована товарна біржа має за об’єкт торгівлі окремі товари або товарні групи (наприклад, «Канзас сити борд оф трейд» займається тільки пшеницею, біржа Нью-Йорка – какао, кавою, цукром). В Україні спеціалізовані товарні біржі за рідкість (Украгропромбіржа).

Членами біржі є її акціонери, вони мають право безкоштовно користуватися послугами товарної біржі. Відвідувачі біржі можуть біти як постійними, так і одноразовими. Приймати участь в роботі біржі можна також за допомогою маклерів, в чиї обов’язки входить:

- посередництво при складанні угод через прийняття доручень членів та відвідувачів біржі; підбір контрагентів;

- консультування торгівців з питань якості та властивостей товарів, що продаються;

- документальне оформлення договорів та передача їх до реєстрації;

- експертна оцінка та висновки з різних питань біржових угод та ринкової кон’юнктури.

Особливостями товарної біржі вважаються:

- масовість та немонопольність товару, що купується та продається на товарних біржах;

- величина партії кратна біржовій одиниці (для бавовни 50 рулонів=1000 кг, для кави 125 мішків=7350 кг);

- якість товару визначається за стандартами, технічними умовами та за зразками;

- за базовий сорт товару приймається найбільш поширений на цьому ринку;

- увесь товар повинен бути ліквідним, його завжди можна продати чи купити;

- товар може багато разів переходити з рук в руки, тому що купується не сам товар, а титул власності на нього, тобто контракт на його поставку.

Типова біржова ціна називається котирувальною. Вона відображує реальну кон’юнктуру та здійснюється двома способами: реєстрацією фактичних цін попиту, пропозиції і угод, а також виведенням типової або довідкової ціни котирувальною комісією.

Кон’юнктура ринку визначається за трьома характеристиками:

1. співвідношення попиту та пропозиції;

2. тенденції руху цін впродовж біржового дня;

3. кількості здійснених угод за товарами

Існують різні види операцій на товарних біржах:

1. операції СПОТ, коли товар переходить від продавця до покупця, тобто реальний товарообіг. При цьому товар реально існує, є на складі біржі або його поставка займе 1-15 днів.

2. Форвардна операція - це договірне зобов’язання приватних осіб про поставку товарів у майбутньому без будь-якого офіційного гаранта. Форвардні контракти є іменними товарними векселями під відповідальність та забезпечення приватних осіб. Вони є вигідними усім, тому що гарантують збут чи придбання товарів на підходящих умовах та певним чином страхують від зміни ціни, особливо при інфляції (особливо для сільського господарства). Поступово вони перетворилися в ф’ючерсні операції, де існують стандарти на рівні контрактів.

3. Бартерна операція – операція, і якій роль еквіваленту виконують високоліквідні товари, наприклад, зерно, ліс, цемент, спирт, картопля тощо.

4. Операція «з умовою» застосовується в країнах з перехідною економікою. Полягає у тому, що продаж одного товару здійснюється при одночасній купівлі іншого. Вона здійснюється в процесі публічних торгів в операційній залі за участі маклера, а розрахунковою одиницею слугують гроші.

5. Хеджування - застосовується для страхування від можливих втрат внаслідок зміни цін при здійсненні контрактів на реальний товар. Означає одночасну продаж товару з поставкою у майбутньому, спираючись на існуючий рівень цін, та купівлю ф’ючерсних контрактів на такий самий строк і на ту ж кількість товарів. Тоді втрати від однієї операції компенсуються прибутками з іншої.

6. Опціонні угоди з премією – торгівля попередніми контрактами. Джерелом доходу для покриття фактичної ціни у порівнянні з ціною при складанні угоди є премія. Таким чином, наперед відомі втрати від угоди.

3)Біржа робочої сили – або біржа праці – це заклад, де збирають та надають інформацію про наявність вакансій, сприяють підготовці та перепідготовці кадрів, створенню робочих місць, швидкому переміщенні робочої сили, забезпеченню ефективної зайнятості працездатного населення, частково регулюють процеси зайнятості.

Біржа робочої сили має своєю задачею розробляти та аналізувати програми зайнятості, надавати професійні консультації, здійснювати підготовку кадрів та їх працевлаштування.

Ці біржі виникли в першій половині 19 століття. Головну роль грають державні біржі, аналогічну роль виконують приватні кадрові агентства. Таких агентств в США нараховується 15 тисяч. Найбільшою посередницькою компанією там є «Менпауер», що має 1300 відділень у різних країнах та щорічно працевлаштовує 700 тисяч людей.

В 1991 р. в Україні був прийнятий Закон «Про зайнятість населення», тому на всій території країни було створено служби зайнятості, що зобов’язані надавати послуги щодо забезпечення зайнятості населення.

Їх основні функції:

- аналіз та прогноз попиту та пропозиції на робочу силу;

- інформування населення та державних органів управління про стан ринку праці;

- консультування громадян про можливість отримати роботу, вимоги до професії;

- організація професійної підготовки та перепідготовки;

- реєстрація безробітних, підготовка програм зайнятості.

Державна служба зайнятості має право на отримання інформації про вакансії, на внесення пропозицій щодо встановлення квот прийому до роботи осіб, що потребують соціальної допомоги, на направлення безробітних на суспільні роботи. Така служба складає угоди з громадянами при їхньому працевлаштуванні, сплачує вартість професійної підготовки, надає стипендії на навчання.

Фінансує ці витрати державний фонд сприяння зайнятості. З коштів фонду також надаються безвідсоткові кредити безробітним, що вирішили зайнятися підприємництвом. Джерелом фонду є обов’язкові відрахування підприємств до фонду; кошти служби зайнятості, що отримані за надання платних послуг підприємствам та організаціям; добровільні внески суспільних організацій та фірм.

4. Банки також відносяться до ринкової інфраструктури. Банки – це підприємства, що виконують посередницькі функції при здійсненні платежів та кредитних операцій між суб’єктами економічної діяльності. Як юридичні особи, вони є економічно незалежними від органів державної влади у рішеннях, що пов’язані з їх оперативною діяльністю, та діють в рамках законодавства.

Капітал банку може бути як власний, так і залучений в формі вкладів.

Операції банків можна поділити на активні та пасивні.

До пасивних відносять такі, за допомогою яких банки мобілізують тимчасово вільні гроші та створюють свої ресурси. За строком використання вклади можуть бути строковими та за вимогою.

Активні операції – це такі, за якими банки розміщують сконцентрований грошовий капітал: облік векселів, надання кредитів під заставу товарів, товарних документів, цінних паперів; надання кредитів, що не мають забезпечення.

Банківський прибуток створюється за рахунок різниці між сумою відсотків за надання кредитів та тих, що банки виплачують своїм вкладникам. Також до банківського прибутку входять доходи, що банки отримують від біржових операцій, надання кредитів з власних коштів, за посередництво при безготівкових розрахунках, за обмін валют тощо.

До банківської системи входять різні банки: емісійні, комерційні, іпотечні тощо. Вони розрізняються за клієнтурою, використанням коштів та деякими операціями, але всі вони є центрами, де концентрується грошовий капітал.

Крім того, широко представлені небанківські кредитно-фінансові установи, до яких належать інвестиційні та фінансові фонди, ощадні каси, ломбарди та кредитні кооперації. В Україні вони тільки формуються, але в перспективі будуть розвиватися недержавні пенсійні фонди, комерційні страхові компанії, медичні страхові компанії тощо.

ТЕМА 7. ФІНАНСОВО-КРЕДИТНА СИСТЕМА

1. Фінансова та бюджетна системи

2. Сутність та структура податкової системи

3. Структура банківської системи та її еволюція

4. Кредит та кредитна система

1. Фінансова та бюджетна системи

Фінанси – це певна сукупність відносин власності з формування та використання грошових ресурсів. З одного боку вони віддзеркалюють відносини привласнення частки необхідного та прибуткового продукту, що виникають між державою, суб’єктами підприємництва та громадянами. З іншого – це грошові фонди та фінансові ресурси, за допомогою яких відбувається рух матеріальних та трудових ресурсів.

Основні функції фінансів:

1. накопичування необхідної кількості грошових фондів для здійснення процесу розширюваного відтворювання виробничих сил;

2. регулювання державою за допомогою фінансів розвитку економічної системи, технологічного способу виробництва та відносин власності;

3. контроль держави за порядком акумулювання та розподілу грошових коштів підприємств, фінансово-кредитних організацій;

4. розподіл та перерозподіл ВВП, в т.ч. НД, між окремими сферами, галузями, соціальними шарами та групами.

Основними суб’єктами фінансів є державні фінанси, фінанси підприємств та фінанси громадян. Державні фінанси – це сукупність грошових фондів, що акумулюються в руках держави та використовуються для виконання ним соціально-економічних функцій. Складовими державних фінансів є держбюджет, позабюджетні фонди та державний кредит.

Фінанси підприємств та організацій – це сукупність грошових ресурсів для здійснення відтворення в межах підприємства або організації.

Фінанси громадян – це грошові ресурси, що формуються у жителів країни з доходів, що отримані від трудової та господарської діяльності, у спадок, у зв’язку з страхуванням тощо та направляються на примноження їхньої власності.

В процесі взаємодії всіх сфер та ланцюгів фінансових відносин, пов’язаних з комплексом відповідних форм та методів їх акумуляції, розподілу та використання формується цілісна фінансова система.

Найважливішу роль в системі державних фінансів грає держбюджет. Він є відношеннями власності між державою та фізичними і юридичними особами з приводу вилучення (привласнення) у останніх частки необхідного та додаткового доходу та розподілу його відповідно до функцій держави. З точки зору уречевленого змісту, держбюджет є річним планом акумуляції державних доходів та їх витрат відповідно до вимог закону про бюджет.

Як частина фінансів, бюджет виконує розподільчу та контрольну функції. Перша полягає в акумуляції грошових коштів в руках держави та використання з метою виконання загальнодержавних, регіональних та місцевих функцій держави. Контрольна функція – в контролі над фінансовим забезпеченням програм соціально-економічного розвитку країни на кожен фінансовий рік, над ефективністю державного регулювання економіки за допомогою фінансів (регулювання темпів економічного зростання, структурної перебудови н/г, проведення раціональної регіональної політики)

Бюджетна система – це сукупність усіх бюджетів країни в їх взаємодії. Цілісність бюджетної системи забезпечується детальним пов’язанням доходів та витрат уряду, що закріплені в юридичних нормах. Бюджетна система залежить від державного устрою країни (унітарне або федеральне), її економічної та політичної підсистем і складається з 2 або 3 ланцюгів.

Унітарна держава (Франція, Велика Британія) мають два рівня бюджетів – державний та місцеві. Федеральна держава (США, Росія) має ще середній ланцюг – бюджет федерації. В Україні бюджетна система має змішаний характер, частково трирівневий (бюджет Кримської АР).

На державний бюджет покладені функції оборони, управління н/г, зовнішні зв’язки держави, охорона кордонів, пошта, зв'язок, залізниця, грошовий обіг, розвиток освіти, охорони ЗС, соціальне забезпечення тощо).

На місцевий бюджет – розвиток комунального господарства, будівництво певних об’єктів економічної та соціальної інфраструктури, частково розвиток охорони здоров’я та освіти тощо.

Джерелом доходів центрального державного бюджету є прибутковий податок, податок на прибуток підприємства, акцизи, митні збори, доходи від державних позик, доходи від об’єктів державної власності, державної торгівлі, внески в державні фонди соцстрахування, пенсійний фонд.

Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок окремих податків (майновий, єдиний податок з підприємців), від муніципальної власності, окремих акцизів, випуску недержавних позик.

Проект бюджету готує центральний уряд, затверджує законодавча влада.

Збалансованим бюджет називається, коли витрати держави покриваються доходами. Якщо заплановано витрат більше, ніж доходів, це дефіцитний бюджет. Причинами дефіциту бюджету є економічна криза, мілітаризація економіки, воєнні дії, економічна нестабільність, зростання заборгованості місцевих бюджетів, безконтрольній зріст витрат держави. Бюджетний дефіцит покривається державними внутрішніми або зовнішніми позиками, а також за допомогою грошової емісії. Постійне накопичення заборгованості уряду призводить до проблеми державного боргу, який буває внутрішнім, зовнішнім, коротко-, середньо- та довгостроковим.

Проблемним стає борг, що складає 60% від ВВП країни-боржника, погрозливим – 200%.

Для управління державним боргом використовують:

- виплату за рахунок золотовалютних резервів;

- консолідацію боргу (зміну умов позики, відкладення платежів);

- конверсія боргу (дозвіл держави на придбання іноземними інвесторами частки цінних паперів, майна держави);

- викуп короткострокових зобов’язань шляхом випуску нової довгострокової позики;

- отримання короткострокових позик у міжнародних організацій для погашення боргів держави.