2.Міграційні процеси і міграційна політика країн.

Досить складно знайти людину, яка прожила на одному і то­му ж місці все своє життя. Люди постійно переміщуються: подоро­жують, їздять у відрядження і на відпочинок, переселяються,— тому їх кількість у певному місці весь час змінюється. Така зміна кількості населення називається механічною (на відміну від природ­ної — народжуваність і смертність), переміщення людей — мігра­ціями, а тих, хто їх здійснює, мігрантами.

Міграції класифікують за причинами (економічні, політичні — війни, конфлікти, зміна державних кордонів; гуманітарні — пере­слідування інакомислячих тощо), термінами (сезонні, тимчасові, постійні, або безповоротні), масовістю (одиничні і масові), дальніс­тю (міжконтинентальні і внутрішньоконтинентальні) і напрямами (зовнішні і внутрішні). Розглянемо деякі з них детальніше.

У залежності від напряму міграції розділяють на зовнішні (пере­тин кордонів держави) і внутрішні (переміщення всередині держа­вної території). Якщо зовнішня міграція розглядається як виїзд за межі держави, її називають еміграцією, як в'їзд або повернення на колишнє місце проживання — імміграцією. До внутрішніх мігра­цій належать відтік сільського населення до міст, так звані «маятникові міграції» — поїздки до місць роботи або навчання тощо.

У певні періоди зовнішні міграції набувають настільки масового характеру, що в країні еміграції різко скорочується кількість на­селення, а в країні імміграції механічний приріст населення пере­вищує природний. Так, 2/3 приросту населення Ізраїлю забезпе­чують іммігранти, щорічна імміграція до США становить 1 млн. чол., до Канади — 150 тис., до Австралії — 130 тис. З іншого боку, Ірландія пережила три хвилі еміграції, які зменшили її населення з 8,3 до 3 млн. чол.; Росія — чотири хвилі, Італія — шість.

Якщо поділити причини еміграції за мірою важливості, то на першому місці буде економічна, причому в двох різновидах:

а) переселення до держави, де були неосвоєні території. Найбільше емігрантів цього типу — 20 млн. чол.— дала Німеччина, за нею йдуть Італія, Іспанія, Франція, скандинавські країни, Ірландія, Польща, Росія, Україна. Найбільш привабливими країнами імміграції з цієї точки зору були США, Канада, Аргентина, Австралія, ПАР;

б) переселення за договором про наймання робочої сили (китайські та індійські кулі — низькооплачувані некваліфіковані робітники).

Сучасна міжнародна міграція робочої сили викликана відносним перенаселенням і, відповідно, низьким рівнем соціально-економіч­ного розвитку десятків слаборозвинених країн. До початку 1990-х рр. половину з 20 млн. іммігрантів у розвинених державах Заходу скла­дали вихідці зі слаборозвинених країн. Максимальна кількість ім­мігрантів — 13 млн. чол.— припадає на країни Європейського Сою­зу, іншими центрами імміграції є США, країни Персидської затоки, ПАР.

Економічні причини обумовили і таке відносно нове міграційне явище, як «витік мозків»: мінімальні заробітні плати в розвине­них країнах приваблюють висококваліфікованих фахівців (особли­во з постсоціалістичних країн), які у себе на батьківщині часто не мають можливості працювати за спеціальністю. Політична емігра­ція рідко набуває подібного розмаху, однак привертає до себе підви­щену увагу, оскільки політичні емігранти в основному належать до інтелектуальної і духовної еліти. Так, європейський фашизм зму­сив покинути континент півмільйона чоловік, серед яких були такі всесвітньо визнані діячі науки і культури, як Альберт Ейнштейн, Енріко Фермі, Ліон Фейхтвангер, Володимир Набоков, Стефан Цвейг, соціалізм змусив до еміграції Федора Шаляпіна, Миколу Бердяєва, Івана Буніна, Йосипа Бродського.

Таким чином, міграції істотно впливають не тільки на структуру і кількість населення, але і на соціальне, господарське і духовне життя суспільства.