Інтелектуальна власність та авторське право.

Право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності. Право інтелектуальної власності поділяється на авторське право та патентне право.

За Законом України "Про авторське право та суміжні права" в редакції від 11 липня 2001 року

право інтелектуальної власності становлять 1) особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) 2) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається законом.

Автору твору належать такі особисті немайнові права:

1) вимагати зазначення свого імені у зв'язку з використанням твору, якщо це практично можливо;

2) забороняти зазначення свого імені у зв'язку з використанням твору;

3) обирати псевдонім у зв'язку з використанням твору;

4) на недоторканність твору;

5) право на визнання творцем

6) право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об'єкта права інтелектуальної власності.

Майновими правами інтелектуальної власності на твір є:

1) право на використання твору;

2) виключне право дозволяти використання твору;

3) право перешкоджати неправомірному використанню твору, в тому числі забороняти таке використання;

4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Об'єктами авторського права є твори, а саме:

1) літературні та художні твори, зокрема:

романи, поеми, статті та інші письмові твори; лекції, промови, проповіді та інші усні твори; драматичні, музично-драматичні твори, пантоміми, хореографічні, інші сценічні твори; музичні твори (з текстом або без тексту); аудіовізуальні твори; твори живопису, архітектури, скульптури та графіки; фотографічні твори; твори ужиткового мистецтва; ілюстрації, карти, плани, ескізи і пластичні твори, що стосуються географії, топографії, архітектури або науки; переклади, адаптації, аранжування та інші переробки літературних або художніх творів; збірники творів, якщо вони за добором або упорядкуванням їх складових частин є результатом інтелектуальної діяльності;

2) комп'ютерні програми;

3) компіляції даних (бази даних), якщо вони за добором або упорядкуванням їх складових частин є результатом інтелектуальної діяльності;

4) інші твори.

Не є об'єктами авторського права:

1) акти органів державної влади та органів місцевого самоврядування (закони, укази, постанови, рішення тощо), а також їх офіційні переклади;

2) державні символи України, грошові знаки, емблеми тощо, затверджені органами державної влади;

3) повідомлення про новини дня або інші факти, що мають характер звичайної прес-інформації;

4) інші твори, встановлені законом.

Поняття та значення строку позовної давності.

За ст. 251 ЦКУ строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Види строків у цивільному праві класифікують за різними критеріями.

1. За правовими наслідками строки поділяються на:

- правовстановлюючі або правостворюючі: строки, з якими пов'язане виникнення правовідносин або окре­мих прав та обов'язків осіб (з досягненням фізичною особою повноліття пов'язується з виникнення цивільної дієздатності в повному обсязі);

- правоприпиняючі: строки, з перебігом яких за­коном пов'язується припинення певних цивільних правовідносин (із спливом певного строку кредитор втрачає право звернутися з претензією до боржника);

- правозмінюючі: із закінченням цих строків припи­няються одні права та обов'язки і виникають інші.

2. За підставами виникнення строки класифікують на:

- законні строки, які встановлені актами законодавства і які не можуть бути змінені за домовленістю;

- судові строки, тривалість яких визначається су­дом залежно від обставин конкре­тної справи;

- договірні строки, які визначаються за угодою сторін із врахуванням змісту та особливостей кон­кретних правовідносин.

3. За ступенем самостійності сторін у встановленні строків:

- імперативні строки, які не можна змі­нити за домовленістю сторін (позовна давність, встановлена законом, не може бути скорочена за домовленістю сторін);

- диспозитивні строки, які хоч і передба­чені законом, але можуть бути змінені за угодою сторін (щодо договору про збільшення позовної давності).

4. За призначенням в цивільних правовідносинах:

- строк здійснення цивільних прав про­тягом якого носій суб'єктивного права може реалізу­вати можливості, закладені в цьому праві (гарантійний строк);

- строки виконання зобов'язань (строки поставки);

- строки захисту цивільних прав (строки позовної давності).

5. За способами визначення, коли строки ви­значаються:

- календарною датою (строк повернення боргу);

- певним періодом часу (пок­квартальна або щомісячна поставка продукції);

- вказівкою на юридичний факт (подію), яка має настати (за договором перевезення водним транспортом на­стання навігації).

Позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Строки позовної давності встановлюються для захисту майнових та немайнових права фізичних та юридичних осіб, вони є обов’язковими та спільними для всіх учасників цивільних правовідносин.

За ст. 257 ЦКУ загальна позовна давність в цивільному праві становить три роки.

Позовна давність встановлюється законом, але, разом з тим, вона може бути збільшена за домовленістю сторін, про що обов’язково укладається договір в письмовій формі. Зменшувати строк позовної давності порівняно з законом заборонено.

Початок строку позовної давності обчислюється з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок. Строк спливає у відповідне число відповідного місяцю останнього року. Наприклад: для оскарження договору купівлі-продажу квартири, укладеного 20.10.2003 строк позовної давності складає 3 роки, відповідно він починається 21.10.2003 та закінчується 20.10.2006.

Якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або іншій неробочий день, днем закінчення строку є перший за ним робочий день.

У випадку спливу строку позовної давності, заява про захист прав та інтересів все одне приймається судом до розгляду, але, за заявою однієї з сторін, зробленою до прийняття рішення, пропущена позовна давність стає підставою для відмови у позові. Суд може визнати поважними причини пропуску строку позовної давності та захистити порушене право.

Особа, яка виконала зобов’язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо у момент виконання вона не знала про сплив позовної давності.

Позовна давність не поширюється

• на вимоги, що випливають з порушення особистих немайнових прав;

• на вимогу вкладника до фінансової установи (банку) про видачу вкладу;

• на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, ушкодженнями здоров’я, смертю;

• на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним акту органів державної влади, АР Крим, місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право;

• на вимогу страхувальника до страховика про здійснення страхової виплати;

• інше, встановлене законом.

Види строків позовної давності.

ЦКУ передбачає два види строків позовної давності: загальні та спеціальні.

Загальний строк поширюється на усіх суб’єктів цивільно-правових відносин та становить 3 роки.

Спеціальний строк вказаний в ст. 258 ЦКУ для окремих видів вимог та може бути скороченим або тривалішим порівняно з загальним.

Так, позовна давність в 1 рік застосовується до вимог:

• про стягнення неустойки (штрафу, пені);

• про спростування невірної інформації, поміщеної у ЗМІ;

• про переведення на співвласника прав та обов’язків покупця при порушенні переважного права купівлі частки у справі спільної часткової власності;

• у зв’язку з недоліками проданого товару;

• про розірвання договору дарування;

• у зв’язку з перевезенням вантажу, пошти;

• про оскарження дій виконавця заповіту.

Позовна давність в 5 років встановлюється до визнання недійсним правочину, здійсненого під впливом насильства та обману.

Позовна давність в 10 років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.

Зупинення та перерив строку позовної давності.

В обчисленні та застосуванні строків позовної давності існують поняття їх зупинення та перериву, яке здійснюється з метою захисту та відновлення порушених прав і свобод.

Зупинення строку позовної давності відбувається:

• якщо пред’явленню позову перешкоджала надзвичайна та невідворотна подія;

• у разі відстрочення виконання зобов’язання (мораторія) на підставах, встановлених законом;

• у разі зупинення дії нормативно-правового акту, який регулює відповідні відносини;

• якщо позивач чи відповідач перебуває у військових формуваннях, що переведені у військовий стан.

Перебіг позовної давності зупиняється на весь час існування зазначених обставин.

Від дня припинення обставин перебіг позовної давності продовжується з урахуванням часу, що сплинув до його зупинення.

Перерив строку позовної давності відбувається якщо:

• особа вчинює дії, що свідчать про визнання нею свого боргу;

• у разі пред’явлення особою позову до боржника.

Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до перериву, до нового строку не зараховується.

Залишення судом позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності.

Поняття права власності за законодавством України.

Право власності закріплено в Конституції України, ЦКУ та в законі України “Про власність” 26.03.1991 р.

У Конституції закріплено, що кожний громадянин має право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю та результатами своєї інтелектуальної та творчої діяльності. Право власності набувається в порядку, передбаченому законом.

З економічної точки зору власність – історично обумовлені суспільні відносини з привласнення засобів та продуктів праці шляхом усунення від них усіх інших осіб.

З юридичної точки зору власність – особливий правовий статус речі, пов’язаний з правом на неї особи цивільних правовідносин. Для юристів власність зводиться, в першу чергу, до права власності.

За ЦКУ право власності – це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Зміст права власності складає так звана “тріада” власності, визначена ще в Стародавньому Римі: право володіння, право користування, право розпорядження. Тільки наявність усіх трьох елементів свідчить про наявність в особи права власності на відповідну річ.

Право володіння – це правове закріплення правомочності суб’єктів по фактичному утриманню речі в сфері свого господарювання. Володіння може бути законним та незаконним. В свою чергу, незаконне володіння поділяється на добросовісне та недобросовісне. Добросовісним незаконним володінням є володіння без законних підстав, але якщо володілець не знає та неповинен знати про незаконність свого володіння. Недобросовісним незаконним володінням є випадок, коли суб’єкт знає чи повинен знати про незаконність свого заволодіння, але продовжує утримувати річ.

Право користування - право суб’єкта експлуатації відповідного майна для задоволення своїх чи чужих потреб. Користування майном може бути законним (наприклад, за договором) та незаконним.

Право розпорядження – є правом суб’єкта визначати юридичну чи фактичну долю майна. (Наприклад, продати, здати в оренду, знищити)

Отже, об’єктивне право власності – це сукупність правових норм, які закріплюють можливу правомочність особи по володінню, користуванню, розпорядженню річчю чи майном.

Власність зобов’язує: власник не може використовувати своє право власності на шкоду іншим особам.

Право власності є непорушним – ніхто не може бути безпідставно позбавлений власності.