Заключення

Розглянуті матеріали з історії української журналістики дають можливість зробити кілька найбільш загальних висновків.

1. Історія української журналістики - це невід’ємна частка історії рідної культури, та, в найширшому розмінні, частка вітчизняної, європейської, світової історії; з іншого боку, вона є фрагментом, і досить яскравим, історії друкованого слова слов’янських народів, Європи, взагалі історії журналістики.

2. Українська журналістика, маючи переконливо національний характер, набула планетарного характеру, її глобальність стала незаперечною через наявність розвинутої мережі українських та іншомовних часописів в Європі, Азії, Північній та Південній Америках, Австралії. Вони, ставши чинниками культури країн діаспори, не втратили своєї українськості, не загубили “чуття єдиної родини”, вносили кожна свою дещицю в історію свого народу.

3. Українська журналістика має майже безвинятково загальнонародний характер, глибока народність вберегла її від класового розшарування в тому розумінні, що ми не маємо прикладів панської, аристократичної, крупнобуржуазної преси, як це мало місце у сусідніх державах.

4. Невирішеність корінних державницьких проблем визначила ще одну особливість української преси: її близькість до політичних подій, партій, включеність саме у високу політику, націленість на вирішення основних національних проблем.

5. Вражаючою є самозасновність української преси - і на сході, і на заході українці не чекали дозволу влад, навіть за несприятливих умов швидко організовувалися та починали випуск часописів. Особливо відзначимо, що власне університетських кафедр, чи бодай шкіл, курсів журналістики, видавничої справи і редагування Україна не знала до середини ХХ століття, її журналістику творили представники народної інтеліґенції і прості трудівники.

6. За винятком Семиренка, Чикаленка, братів Шеметів та ще кількох осіб, українська преса не знала меценатів (і нині практично не знає спонсорів): усі матеріальні витрати лягали на плечі тих, хто брався до видання часописів. Водночас це показує вміння українських видавців вести справу прибутково, вкладати прибутки саме в розвиток преси.

7. Партійно-радянська преса стала дуже своєрідним явищем в цій історії: вона містить в собі і численні приклади справжнього професіоналізму, незаперечної участі у перемогах як військових, так і мирних: у розбудові економіки, вирішенні соціальних проблем країни - і вкрай негативний досвід підтримки тоталітарного режиму.

8. Надзвичайно важливою рисою української журналістики є її цнотливість. Історія не тільки не показує жодного прикладу створення еротичних видань: вся традиція нашої журналістики підтверджує органічну неможливість для неї зародження цієї прибуткової гілки ЗМІ. В останні роки в Києві з’явилися видання “Пан+пані”, “Лель”, “Лель-ревю”, які є, радше, виключенням, що підтверджує загальне правило.

9. Прикрим є досвід безкомпромісної ворожнечі між українськими виданнями різної політичної спрямованості, що час від часу розпалювалася не без участі різних політичних сил, - точніше, прикрими були підсумки такого протистояння, яке завжди приводило до послаблення позицій всіх учасників конфліктів, навіть якщо одна з сторін виходила з них переможницею на певний час.

Ще й досі існує в народному українському рухові і в політиці оте більшовицьке: “Прежде чем объединяться, мы должны окончательно и бесповоротно размежеваться”.

Історичний досвід показує, що справжні наслідки розвитку і цивілізованого поступу дає якраз протилежна логіка: якщо ми хочемо побудувати квітучу й незалежну Україну, ми мусимо все робити саме для об’єднання всіх сил, які наявні в її соціальному організмові.

Цю справу, в міру своїх можливостей, і намагалася, як на загал, виконувати українська преса протягом своєї яскравої і драматичної історії.