1.9. Фінансові концепції в парадигмі «асиметричної інформації»

Сутність нової парадигми. У 2001 р. Нобелівська премія з економіки була присуджена американським вченим Джорджу А. Акерлофу, Майклу Спенсу й Джозефу Е. Стігліцу за аналіз ринків та управління фінансами корпорації в умовах асиметричної інформації.

Теорія інформаційної асиметрії стає одним з основних напрямків в аналізі економіки та фінансів.

На думку Дж. Стігліца, її призначення та формалізація породжують нову парадигму в економічній науці. В паради­гмі розвивається новий напрям інформаційної економіки — теорія асимет­ричної інформації, який заперечує основні принципи неокласичної теорії функціонування ринкової економіки.

По-перше, неокласична теорія дово­дить, що ринок працює в умовах досконалої інформації, за якої всі учасни­ки ринку отримують повну й достовірну інформацію.

По-друге, інформа­ція відображається у єдиній рівноважній ціні товару.

По-третє, ринковий механізм регулювання забезпечує загальну рівновагу в економіці.

Основні теоретичні висновки нової парадигми полягають в такому:

по-перше, ринкова економіка функціонує в умовах асиметричної інформа­ції. У реальній економіці інформація, на основі якої економічні агенти ри­нкових відносин приймають рішення, складна й багатогранна, доступність до інформації різна, що призводить до послаблення мотивів підприємців до максимізації прибутку;

по-друге, на ринку немає єдиної рівноважної ці­ни, в якій міститься уся інформація. Насправді на кожному конкретному ринку формуються свої ціни;

по-третє, ринковий механізм не забезпечує загальної рівноваги в економіці. В кожній із галузей формується своя спе­цифічна рівновага;

по-четверте, в умовах асиметричної інформації підви­щується регулююча роль держави;

по-п 'яте, нова парадигма є універсаль­ною — її методи аналізу економіки та фінансів можна застосовувати як на макро-, так і на макрорівні.

Концепції парадигми на фінансовому мікрорівні. Як зазначає Дж. Стігліц, макроекономічний аналіз базується на принципах здорової мікроекономіки, а вона є фундаментальною основою для макроекономіки. Необхідно мати інтегрований погляд на об'єкт загалом. Серцевиною мак­роекономічних моделей він називає теорію фірми, засновану на теорії аси­метричної інформації. Слід звернути увагу, що теорія фірми складається з трьох напрямків: фінансування корпорації, корпоративного управління та організаційних схем.

У теорії неокласиків, що заснована на принципах досконалої інфор­мації, зокрема, її представників М. Міллера та Ф. Модільяні, стверджується, що фірмі, при вирішенні питань фінансування, однаково, чи за­лучати позиковий капітал, чи збільшувати власний капітал шляхом випуску нових акцій (за відсутності фактору податків).

Практично фірма намагається обмежувати такий метод фінансування як новий випуск ак­цій. Відповідно до теорії досконалої інформації, фірма під час нової емі­сії подає сигнал новим власникам, що ринок переоцінює її акції, фінан­совий ринок реагує на це зниженням їх курсу. Тому, такий спосіб фінансування пов'язаний із додатковим ризиком здорожчення капіталу, що залучається.

Нова парадигма пояснює домінанту для фірми позикових кошів недо­сконалістю інформації, яку отримують гіпотетичні інвестори. До них до­ходить викривлена інформація про розподіл прибутку для акціонерів, у них немає впевненості, що прибуток розподіляється пропорційно до пакету акцій. Фірма використовує різні способи переказу чистого прибутку голо­вним, мажоритарним крупним акціонерам та менеджерам, що може суттє­во знизити суму прибутку, який розподіляється серед інших акціонерів. Там, де дотримуються законодавчих норм та правил бухгалтерського облі­ку, з'являються розвинені ринки акцій і, відповідно, може змінитися полі­тика фірми щодо структури капіталу.

Класична теорія виходила з принципів транспарентності (тобто про­зорості) розподілу прибутку на нерозподілений та розподілений. В теорії недосконалої інформації доводиться, що інформація деформована: мене­джери корпорації більш інформовані, ніж гіпотетичні інвестори. При цьо­му зазначається, що вони можуть свідомо, на користь фірми, приховувати певну інформацію.

Важливою проблемою в теорії фірми є питання корпоративного управління. В теорії досконалої інформації проблемам управління еконо­мікою та фінансів приділяється недостатньо уваги. Головна мета фірми ви­значається як максимізація дисконтованого очікуваного прибутку (що до­рівнює ринковій вартості). Однак як досягти цієї мети, які рішення слід прийняти, аргументується недостатньо. Однак в прагматичному плані кор­поративне управління відіграє важливу роль. Наскільки ефективно пра­цюють менеджери корпорації, чи є відмінності в їх поглядах та судженнях з питань визначення цілей корпоративної політики залежить її конкуренто­спроможність і в підсумку в певній мірі і її вартість.

Вагомою позицією є визначення повноважень менеджера. Розподіл права власності та права на управління цією власністю зобов'язує мене­джера приймати рішення в інтересах власників, тобто акціонерів. Але на практиці з'являються проблеми у відносинах «власники-менеджери» (принципали), які виникають внаслідок асиметрії інформації. Менеджери можуть діяти у власних інтересах, маніпулюючи звітністю, завищуючи ро­зміри прибутку, застосовуючи інші протиправні засоби.

Організаційна схема як концепція розвитку фірми, на думку Дж. Стигліца, є центральною проблемою бізнесу. Інформаційна асиметрія обмежує можливості децентралізації. Тому в практичному плані запропо­новані нові побудови організаційних схем. Зокрема, створення програм ро­згляду організаційних помилок, що були допущені, та прийняття нових рішень. Дж. Стігліц висунув гіпотезу, що за цілого ряду обставин, особли­во за умови дефіциту перспективних проектів, децентралізована, поліцент- рична структура має явні переваги.

Банки як головні фінансові інститути.

В новій парадигмі особливо зазначається важливість банків — головних інститутів сучасної економіки. Дж. Стігліц зазначає, що нездатність зрозуміти ключові аспекти фінансо­вих інститутів та їх нової ролі є головною причиною багатьох останніх не­вдач макроекономічної політики, у т.ч. рецесію 1991 року в США та жорс­ткі кризи у Східній Азії. До цих слів слід додати і жорстку світову фінансову кризу, що розпочалася у 2008 р. Під час розробки монетарної політики пропонуються першочергові заходи з підтримки банків як голов­них інститутів, що забезпечують пропозицію кредитів. З цією метою усі заходи регулювання повинні бути скоординовані, в іншому випадку вони можуть суперечити один одному і навіть паралізувати дію інших економі­чних та фінансових заходів.

Заходи регулювання повинні також відповідати мотивації банків. В деяких випадках пропозиції щодо забезпечення стандартного рівня достат­ності капіталу можуть завадити банкові, оскільки змушують його брати на себе підвищені зобов'язання за ризиками. Тому пропонується більш при­йнятний метод. Так, зокрема, на основі теорії портфеля активів можна пе­редбачити цілий ряд регулятивних заходів, що впливають як на стимули, так і на можливості надання кредитів. Особливо небезпечним є банкрутст­во банків. Це означає не просто витіснення з ринку кредитів неефективної фірми, але й втрату інформаційного та організаційного капіталу, що нега­тивно впливають у подальшому на всю економіку.

Особливості відсоткових ставок. Відсоткова політика. Важливою проблемою, що розглядається в новій парадигмі, є рівень процентної став­ки за користування кредитом. Відповідно до неокласичного підходу, про­центна ставка встановлюється на рівні рівноваги попиту і пропозиції гро­шей та показує витрати невикористаних можливостей застосування грошей, що забезпечують розрахунки за трансакціями. Нова теорія звертає увагу на особливість банківської відсоткової ставки, яка відображає попит та пропозицію фондів, але ще враховує й ризики.

Відсоткові ставки за банківським кредитом змінюються під впливом циклічного розвитку. В роки рецесії та кризи відбувається зростання ви­трат зі страхування ризиків, в результаті чого ставки можуть значно збіль­шуватися. Банк може також відмовити у видачі кредиту тим агентам рин­кових відносин, у яких низький кредитний рейтинг. Державне регулювання відсоткових ставок, на думку авторів нового монетаризму, повинно передбачати його важливі негативні наслідки. Так, значне підви­щення відсоткових ставок може викликати масове банкрутство фірм, відп­лив капіталу з країни та знизити валютний курс. Регулювання відсоткових ставок має бути дифференційованним.

Агенти ринкових відносин, чиє фінансове становище значно погіршу­ється внаслідок жорсткості кредитної політики, мають бути забезпечені кредитною пропозицією на розумно обґрунтованих умовах. У випадку по­дальшого зниження відсоткових ставок збанкрутілі фірми будуть не в змо­зі відновити свою діяльність та кредитоспроможність. Тому слід зазначити гостру критику Дж. Стігліцем фінансової політики МВФ, що проводилася в країнах з ринковою економікою, які тільки формувалася. Керівництво МВФ, на думку Дж. Стігліца, нездатне було визнати, що кредитні інститу­ти та кредит, який вони надають, відіграють центральну роль в економіці, а жорстка монетарна політика щодо відсоткових ставок в умовах фінансової кризи викликає масовані банкрутства та послаблює економіку. В країнах Південно-Східної Азії відсотки швидко зростали, в Індонезії, наприклад, номінальні відсотки перевищували 80%, в Південній Кореї — 25%, в ре­зультаті тисячі фірм збанкрутували. Зниження відсоткових ставок в пода­льшому не відновило діяльність фірм, а у тих, які витримали «удари моне­тарної політики» не відновилася вартість чистих активів. Дж. Стігліц зазначає, що в результаті високі відсоткові ставки не підтримали валютно­го курсу, посилився негативний вплив на економіку та фінанси країн між­народного капіталу, який і роздув «мильну бульбашку», що лопнула в 1997 р. Висновок теоретиків «нової парадигми» полягає в тому, що дії мі­жнародних фінансових організацій були вкрай непрофесійними, а МВФ ві­дігравав досить непристойну роль. Тому реформа існуючих міжнародних фінансових інститутів розглядається як гостра необхідність.

Податкові принципи Джозефа Стігліца. В новій парадигмі зазнача­ється, що у сферу асиметричної інформації потрапляють всі учасники еко­номічних відносин. При цьому Дж. Стігліц говорить про складність конт­ролю громадянами дій власного уряду. Податкові органи також не отримують всієї інформації від платників податків, а практика уникнення від оподаткування широко використовується корпораціями. З часів класи­ків політекономії А. Сміта и Д. Рікардо, всі наступні школи приділяли зна­чну увагу податкам і розробляли податкові принципи, які б відповідали рі­вню розвитку економіки.

Дж. Стігліц як представник нової парадигми розрізняв п'ять, як він зазначив, бажаних принципів організації розумної податкової системи: економічна ефективність, за якої податкова система не повинна заперечувати ефективний розподіл ресурсів; адміністративна про­стота, податкова система повинна бути простою та відносно недорогою; гнучкість — швидка реакція (в деяких випадках автоматична) на зміну па­раметрів економічного розвитку; політична відповідальність — податкова система повинна бути побудована таким чином, щоб переконати людей в тому, що вони платять податки для більш повного і точного відображення політичною системою їх побажань; справедливість — податкова система повинна бути справедливою у відповідних підходах до різних індивідуу­мів — платників податків.

Ці принципи відображають широту впливу податків на розвиток рин­кових відносин в сучасній економіці. Оподаткування впливає на загальну рівновагу, на розподіл доходів, формування заощаджень та інвестицій, мі­ру розробки природних ресурсів та охорону навколишнього середовища. Навряд чи існує якась важлива галузь розподілу ресурсів в економіці, під­креслював Дж. Стігліц, яка б так чи інакше не залежала від оподаткування.

Принцип простоти та дешевизни оподаткування практично повторю­ється у представників усіх шкіл. Дж. Стігліц зазначає, що офіційні адмініс­тративні витрати доповнюються непрямими витратами, які перекладають­ся на платників (витрати на ведення податкового обліку, плата за консультації і т.п.). В світі, що швидко змінюється, особливого значення набуває гнучкість оподаткування. Щодо принципу політичної відповідаль­ності, необхідно зазначити його дещо пропагандистський характер, а «гар­ні наміри» політичної системи щодо відображення уподобань платників податків навряд чи досяжні.

Принцип справедливості оподаткування відо­мий із часів меркантилізму. В демократичному суспільстві в умовах соціа­льної держави він набуває більш широкого змісту. Дж. Стігліц розглядає його з точки зору оптимуму В. Парето. Вільфредо Парето (1848-1923) — італійський економіст та соціолог запропонував свій підхід до визначення принципу загального добробуту. На його думку, головною умовою зрос­тання суспільного добробуту є стан, за якого зростання добробуту одного індивідуума повинно відбуватися без одночасного його погіршення у ін­шого індивідуума.