1.10. Інституціоналізм і його вплив на фінансову думку

Американський інституціоналізм XIX ст.

Неоінституціоналізм кінця XX ст. — початку XXI ст. В кінці XIX століття в США з'явився новий напрямок в економічних дослідженнях — інституціоналізм, осново­положником якого був Торстен Веблен (1857-1929).

Він ввів в науковий обіг поняття інституту як особливої форми суспільного життя і людських відносин, розкрив його еволюційний характер. Новий напрямок активно розвивається в XX столітті. В 30-ті роки XX ст. Джон Коммонс (1862— 1945) розвиває концепцію соціального інституціоналізму, засновану на пе­реважаючому значенні права над економікою. З цією самою ідеєю та її практичним втіленням в життя виступив Уелсі Мітчелл (1874-1948), який запропонував створити систему ефективного державного соціального страхування на випадок безробіття та індикативне планування. Основні реформи, які були проведені в епоху «Нового курсу Ф.Рузвельта», були розроблені та втілені представниками інституціоналізму, наукові концепції яких з ряду питань антикризової політики певною мірою збігались з кейн- сіанськими. Після закінчення другої світової війни географія ідей інститу­ціоналізму розширилася, відповідні напрямки з'являються в багатьох краї­нах Західної Європи. З 60-70-х років інституціоналізм стає одним із головних напрямків економічної думки, поруч із кейнсіанством та неокла­сицизмом. Слід зазначити, що основні його позиції є вихідною фундамен­тальною домінантою сучасної фінансової думки.

Прорив у розвитку теорії був зроблений в кінці XX століття амери­канськими економістами. Рональд Коуз, англійський економіст, який пере­їхав із Великобританії до США в 1937, отримав в 1991 році Нобелівську премію за дослідження трансакційних витрат і прав власності, їх місця і значення у формуванні інституціональної структури економіки. В 1999 ро­ці Нобелівська премія була присуджена американським економістам Роберту Фогелю та Дугласу Норту за вагомий внесок у дослідження економіч­ної історії із застосуванням методологічних прийомів економічної теорії та кількісних методів аналізу для пояснення інституційних змін в економіці.

Дуглас Норт дав чітке та зрозуміле визначення інститутів. Згідно з його концепцією, інститути є «правилами гри» в суспільстві, або створені дер­жавою обмежувальними рамками, які формують взаємовідносини між лю­дьми. Д. Норт виділяє формальні обмеження — закони, принципи, правила і неформальні обмеження — договори, угоди та норми поведінки.

Учасниками цієї «гри» Д. Норт називає «організації», які створююься в різних напрямках розвитку. Він називає: політичні органи та установи, найважливішу позицію серед яких займає держава з її політич­ними, економічними та соціальними функціями, політичні партії, зако­нодавчі та виконавчі органи; економічні структури: підприємства, асоці­ації по визначеним галузям, сімейні фірми. До економічної структури належать також профсоюзи; громадські утворення: церкви, клуби, спор­тивні організації, творчі союзи; навчальні заклади: школи, професійні училища, університети. В класифікації необхідно назвати також фінансо­ві структури та установи: державний бюджет, місцеві бюджети, фонди соціального страхування, банки, кредитні спілки та союзи, страхові та інвестиційні компанії, фондові біржі та інші організації торгівлі цінними паперами. Вони складають інституціональні засади фінансової інфра­структури ринкової економіки. Всі ці системи та структури між собою взаємодіють і визначають еволюцію інституціональної економічної і фі­нансової системи. Саме тому кожній технологічній структурі (тобто пев­ному рівню розвитку продуктивних сил) та політичному ладу суспільства властива відповідна інституціональна структура. В тому випадку, коли в дію вводяться інститути, які не відповідають реальному стану економіки, то функціонування навіть досконалої структури, може справляти негати­вний вплив.

В західній літературі в кінці XX століття широко обговорювалися причини провалу реформ, що відбувалися в Росії та Україні. Як зазначає Д. Норт, економіка і фінанси країн, які прийняли формальні правила та но­рми гри, що були розроблені в умовах інших економічних і фінансових си­стем, вже з початку були приречені на провал. Більше того, так звана «шо­кова терапія» і поспішна, непродумана приватизація, не тільки зруйнували стару (планову) економічну систему, але й основні мотиваційні стимули розвитку, призвели до безпрецедентної корупції у всіх ешелонах влади та криміналізації суспільства. Найбільш гострі протиріччя проявились в ін­ститутах фінансово — кредитної сфери, що викликало високі темпи інфля­ції і галопуюче обезцінення національних валют, розбалансованість дер­жавних бюджетів та платіжних балансів і супроводжувалось крахом інвестиційних програм і високим рівнем безробіття.

Не менш важливе наукове відкриття було зроблено Р. Коузом, який ввів в економічний аналіз поняття трансакційних витрат. На основі ґрунто­вного аналізу Р. Коузу вдалося розкрити глибинні взаємозв'язки між ін­ститутами, трансакційними витратами та вихідними позиціями неокласич­ної теорії. Варто зауважити, що свою концепцію він розробив ще в 1932 році. Під час нагородження Нобелівською премією, Р. Коуз сказав, що ди­вно бути нагородженим цією премією у вісімдесят років за те, що ти зро­бив, коли тобі було трохи за двадцять.

Суть концепції P. Коуза полягає в такому. Функціонування економіки визначається не тільки цінами товарів та послуг, як це стверджувала кла­сична, а потім і неокласична теорія. Агенти виробництва — фірми несуть значні витрати, пов'язані з самим процесом обміну. Перш ніж здійснити угоду купівлі-продажу, обидва контрагенти повинні здійснити найрізно­манітніші трансакції (операції). Вони пов'язані з пошуком та вибором по­купця (продавця), серйозною перевіркою його платоспроможності, фінан­сової стійкості і ліквідності, процесами страхування, кредитування, емісії цінних паперів та їх розміщенням, а також арбітражними, судовими та ін­шими витратами. До них належать також витрати, пов'язані з перерозподі­лом прав власності. Всі перераховані вище витрати отримали назву витра­ти трансакцій (трансакційні витрати). Подібного роду витрати виникають і на макроекономічному рівні, особливо в зв'язку з функціонуванням спе­цифічної і своєрідної сфери державних фінансів. Вони мають назву держа­вних трансакційних витрат.

Концепція трансакційних витрат справила велике значення на розви­ток теорій макроекономічної рівноваги та макрофінансової стабілізації і економічного зростання. Р. Коуз критикує одне з вихідних положень кла­сичної теорії, згідно з яким в ринковій ціні міститься вся необхідна інфор­мація, доступна учасникам ринку, а ціна є однаковою для всіх і відомою всім. За цих умов учасники ринку дійсно мають можливість приймати рі­шення про здійснення угод про купівлю-продаж товарів і послуг. Однак, фактично, в сьогоденні функціонування ринкової економіки, ціна не може відображати всю інформацію, оскільки учасники ринку сплачують також досить значні трансакційні витрати, які із поглибленням поділу праці та ускладненням господарських зв'язків постійно зростають. Звідси з'являється необхідність в отриманні інформації про трансакції та витрати на них, а також включення їх в ціну послуг фінансового характеру при прийнятті рішення про купівлю-продаж. Оскільки трансакції індивідуаль­ні, то не може бути і мови про єдину ціну.

Слід зазначити, що проблема трансакційних витрат вивчалась в Росії в 70-80 роках XX століття. Росій­ські економісти Б. Єфімов та А. Шаповалов ввели своє поняття витрат на проведення трансакцій, назвавши.його — «податок на обмін».

Фінансова концепція в неоінституціоналізмі Рональда Коуза. Кон­цепція Р. Коуза внесла відчутні зміни до теорії державних і корпоративних фінансів.

По-перше, вона показала принципову важливість права і правової системи як для макрофінансового (державні фінанси), так і мікрофінансо- вого рівня (корпоративні фінанси). Трансакційні витрати, пов'язані з обмі­ном товарів та послуг, чітко визначають: що реалізується, терміни реаліза­ції, місце поставки, валюту угоди та інші показники на основі інституціональних угод, підписаних двома сторонами (можуть бути і бага­тосторонні відносини). Договори мають силу закону (в Римському праві taписано, що «договори повинні виконуватися»). Таким чином обидві сто­рони захищені правом. У випадку порушення умов договору однією зі сто­рін справа передається до суду і вирішується в судовому порядку. Р. Коуз зазначає, що правова система повинна справляти значний вплив на функ­ціонування економічної та фінансової систем і у деякому сенсі їх контро­лювати.

По-друге, фінансова практика отримала право вносити до витрат тран- сакційні витрати, які зростають в міру поглиблення поділу праці. За підра­хунками Д. Норта та Дж. Уолліса, в 1970 році в США на трансакційні ви­трати припадало близько 45 % національного продукту. В цьому контексті варто наголосити, що 1А цієї суми складали державні трансакційні витрати. Зараз ці цифри більші. До того ж темпи зростання державних трансакцій- них витрат значно вищі від загальних по країні. Не слід забувати при цьо­му, що зростання трансакційних витрат призводить до зменшення оподат­ковуваного прибутку.

По-третє, зростає роль інформації і відповідно витрати на її купівлю. Для визначення трансакційних витрат (а це дуже складна справа, яка вима­гає відповідної інформатики і аналітики) потрібні спеціальні установи і ве­ликі інститути з їх обширним інформаційним полем (особливо на держа­ному рівні) для складання відповідних угод, договорів і прийняття управлінських рішень, моніторингу, аналізу і фінансовому контролінгу сфери державних і корпоративних фінансів.

Фінансова концепція Р. Коуза сприяла глибшому розумінню фінансо­вого ринку і ринку фінансових послуг, передусім, як вагомих складових ма- кроекономічного (макрофінансового) рівня.

Неоінституціональна теорія впливає на розвиток теорії державних фі­нансів. Концепція трансакційних послуг і пов'язаних із ними витрат за сво­єю сутністю є макроекономічною, вона показує, що грошові кошти від цих послуг є сьогодні важливою позицією ресурсів фінансово-економічного ро­звитку. У своїх дослідженнях американські економісти Д. Уолліс та Д. Норт виявили віковий тренд співвідношення приватних і державних тра­нсакційних послуг. В 1870 році приватні трансакції становили 86,5%, а державні — 13,5% від усіх трансакцій, в 1970 році частка приватних тран­сакцій знизилась до 74,7%, а державних — зросла до 25,3%. Слід зазначити особливу важливість державних трансакційних витрат в регулюванні рин­кової економіки, підвищенні ефективності господарювання. Державні ін­ститути надають фірмам консультативні послуги правового характеру, бе­руть участь у розробці законодавства, законів по захисту прав власності, сприяють прозорості договорів економічного та фінансового характеру і вдосконаленню економічної і фінансової інфраструктури.

Тому, варто зазначити дослідження американського економіста Олівера Ітона Уільямсона (1932). На основі теорії Р. Коуза, він створює трансакційну концепцію економічної організації або вертикальної інтеграції, яка дає пояснення і обґрунтовує необхідність розширення державних тран­сакцій із метою захисту контрагентів, забезпечення прозорості контрактів і, таким чином, підвищення ефективності господарювання.

Необхідно зазначити, що у всіх сучасних фінансових теоріях будь- якого напрямку проявляються дві тенденції.

Перша пов'язана з підвищен­ням місця, ролі і значення права з метою досягнення ефективного економіч­ного і фінансового розвитку. При цьому наголошується, що правові норми, найсучасніші, можуть бути безсилими, якщо соціум — суспільст­во втрачає загальносуспільні моральні норми. Американські дослідники зазначають, що корупція на рівні державних інститутів, створення лобіюю- чих груп, є результатом кланових інтересів. Через засоби масової інформа­ції в суспільство вносяться ідеї необхідності державної підтримки певних фірм або конкретних програм із використанням асиметрії в інформації для досягнення наміченої цілі. В такому випадку закони захищають не суспіль­ні, а конкретні інтереси окремих корумпованих груп. Тільки суспільство з високими моральними нормами здатне, на думку прибічників неоінститу- ціоналізму Дж. Бьюкенена, М. Олсона, О. Уільямсона, протидіяти корум­пованим кланам і тим самим захистити себе і державу.

Друга — з процесами конвергенції в фінансовій науці, тобто зближен­ням концепцій на мікро- та макрофінансовому рівні. В своїй «Теорії еко­номічного аналізу» австрійський економіст Йозеф Шумпетер (1883-1950) акцентує увагу на безпідставному поділі в економічній науці на economics і теорію фірми (business economics). На його думку, предметом економічної науки є «всі факти та інструменти аналізу, що належать як до поведінки уряду, так і до поведінки окремих фірм». В теоріях асиметричної інформа­ції і неоінституціоналізму доводиться тісний взаємозв'язок між мікро- і макроекономічним рівнем як двома складовими цілого — економіки. Згід­но зі Д. Стігліцем, домінантою макроекономічної моделі є фірма. Він наго­лошує на інтегрованому погляді на розвиток економіки та фінансів зага­лом. Державні фінанси як сфера макрорівня, тісно пов'язана прямими і зворотними зв'язками з фінансами на мікрорівні — корпоративними фі­нансами. Отже, неоінституційна теорія трансакційних витрат за своєю сут­тю є цілісною та інтеграційною.