1.8. Неолібералізм. Фінансові пріоритети

Неолібералізм як напрям світової економічної думки відображає спад­коємність економічних концепцій і має своїм корінням ліберальні ідеї кла­сиків англійської політичної економії А. Сміта і Д. Рікардо, теоретиків іс­торичної школи Німеччини Ф. Ліста, М. Вебера (1864-1920) та пред­ставників соціальної школи Р. Штольцмана (1852-1930), Р. Штамлера (1856-1938) і К. Діля (1861-1943). Так, ліберальні ідеї з'являються у кла­сиків англійської політекономії, з їх критичним ставленням до економіч­них функцій держави і необхідністю обмеження та раціоналізації податків. Певною мірою ідеї ліберальної спрямованості можна знайти в роботах тео­ретиків історичної школи Німеччини (наприклад, концепція розвитку), представників історичної школи («економічна соціологія»). В кінці XIX на початку XX століття в Німеччині та Австро-Угорщині розвивається так звана, «соціальна школа». Вона проіснувала всього півстоліття, але здійс­нила великий вплив на розвиток неолібералізму. Її представники ствер­джували, що право і господарство тісно взаємопов'язані, що право складає основу для регулювання господарського життя.

Неолібералізм помітно відрізняється від кейнсіанства і неокласицизму. На відміну від старого лібералізму, неолібералізм не відмовляється повніс­тю від впливу держави на економіку. Він визнає її важливе місце і роль в економічному житті, але за умови, що це не порушує, а охороняє основи ринкового господарства.

Таким чином, з одного боку, неоліберали визнають розладнання механізму саморегулювання, можливість (а в деяких випадках і необхідність) державного втручання, передусім, за допомогою основних ін­струментів і важелів державних фінансів. З другого — вони вважають, що «u і лннс повинно бути обмеженим як за масштабами, так і за своєю формою. Залежно від змісту і спрямованості основної економічної доктрини, еконо­мі ко-політичної ситуації роль того чи іншого напряму економічної думки може посилюватися або послаблюватися. В умовах кон'юнктурного підне­сення, коли виникає мотивація для пом'якшення державної опіки, посилю­ються позиції неолібералізму, в скрутних обставинах фінансово- економічного спаду і кризи — кейнсіанства і неокласицизму.

Прихильники неоліберального напряму є в Німеччині, США, Франції, Англії та інших країнах Заходу. Водночас найбільшого поширення він на­був в Німеччині у вигляді концепції соціального ринкового господарства. Її вихідним пунктом є теза про те, що слід відмовитися від таких понять як капіталізм і соціалізм, бо вони мають лише ідеологічне навантаження. За­мість цього слід говорити про централізоване або про вільне ринкове гос­подарство, яке функціонує в цій країні. Вони вважають, що в Німеччині іс­нує економічна система в формі «соціального ринкового господарства», яке створює рівні можливості для різних верств населення в умовах віль­ного підприємництва і відповідає їхнім інтересам. Фінансовий фундамент цієї системи складають державні фінанси. Вони є домінуючою інституційною складовою економічної інфраструктури соціального ринкового госпо­дарства.

Держава за допомогою бюджету, податків, системи державних видат­ків і державного кредиту повинна забезпечити як добробут суспільства за­галом, так і кожного його громадянина, і цим самим — узгодженість і зба­лансованість інтересів у суспільстві.

Саме тому значно підвищується роль державної фіскальної політики, яка повинна бути націлена на вирішення конкретних тактичних завдань функціонування соціального ринкового го­сподарства і досягнення його стратегічних цілей. Вона повинна бути без­посередньо пов'язана з реалізацією координуючої і спрямовуючої ролі держави в соціально-економічному розвитку країни. При цьому слід особ­ливо зазначити тезу про зростаючу якісну роль держави. Мова йде не про «важку руку» адміністративної державної опіки, жорстке державне регла­ментування фінансових відносин, надмірне обмеження прав підприємців і окремих громадян, а про розумну фіскальну політику шляхом застосуван­ня ефективних фінансових інструментів та важелів впливу, які не підрива­ють мотивацію і стимули до продуктивної діяльності. В системі державно­го регулювання соціального ринкового господарства вони займають домінуючі позиції.

Фіскальна політика повинна бути ефективною і розум­ною, забезпечуючи збалансування інтересів кожного громадянина, підпри­ємницьких структур і держави з урахуванням загальнонаціональних інте­ресів і пріоритетів. їй відводиться ключова роль в фінансовому забезпеченні постійного стабільного зростання національного продукту і економічного зростання загалом.

Фіскальна політика соціально орієнтованої економіки у формі соціа­льного ринкового господарства базується на певній економічній і фінансо­вій доктрині держави, основу якої складають засади неоліберального на­пряму західної фінансової думки. Вона реалізована на практиці в багатьох країнах Західної Європи. У цьому контексті особливий інтерес становить Німеччина, її модель суспільно-економічного устрою і розвитку — соціа­льне ринкове господарство. Його ідеї та засади започаткували ще до Дру­гої світової війни представники Фрайбурзської школи економічної дум­ки— ордоліберали (від назви щорічника «ORDO», що видавався ними) В альт ер Ойкен (1891-1950), Франц Бем (1895-1977) та ін. їхні теоретичні розробки отримали свій подальший розвиток у працях неолібералів гума­ністичної традиції — Вільгельма Репке (1899-1966) і Олександра Рюстова (1885-1963), соціал-лібералів — Альфреда Мюллера-Армака (1907-1978) та ін., ідеї яких були тісно пов'язані з соціальним католицьким ученням і успішно втілені на практиці в Німеччині міністром економіки, а потім кан­цлером JI. Ерхардом (1897-1977). Його фундаментальні праці — «Добро­бут для всіх» і «Німецька економічна політика. Шляхи до соціального рин­кового господарства», — видані багатьма мовами і в багатьох країнах світу, стали без перебільшення прагматичною енциклопедією соціального ринкового господарства. До речі, поняття «соціальна ринкова економіка» було запропоновано вперше ще у 1946 р. професором А. Мюллером- Армаком.

Головні принципи економічної філософії JI. Ерхарда склали основу політики та ідеології соціального ринкового господарства в Німеччині. Поворот в економічній політиці, який був здійснений від примусово керо­ваного господарства до ринкового, — пише він у книзі «Добробут для всіх», — означав набагато більше, ніж тільки економічний захід у вузько­му значенні цього слова, суспільно-економічне і соціальне життя було пос­тавлене на новий фундамент і йому вказали новий шлях вперед.

Теоретичними основами концепції соціального ринкового господарс­тва є положення про вплив інституцій і правил на поведінку суб'єктів гос­подарювання та про органічне поєднання економічної конкуренції і свобо­ди ринку з соціальними гарантіями та компенсаціями.

Фактично йдеться про захист конкуренції і свободи в економіці, про поєднання на цій основі вільної ініціативи з гарантованим завдяки економічному зростанню соціа­льним поступом. Так виникла ідея політики фінансово-економічного і со­ціального порядку, тобто активної і розумної фінансово-економічної полі­тики, спрямованої на досягнення соціальних завдань вільного суспільства.

Політика фінансово-економічного і соціального порядку повинна фо­рмувати і зміцнювати довгострокові рамкові умови діяльності економічних суб'єктів. У цьому питанні важлива роль належить державі, її фінансовому механізму..

Пріоритетними завданнями політики соціально-економічного і фінансово­го порядку є захист прав власності, підтримання ефективної конкуренції і стабільності грошової одиниці, дерегуляція, скорочення бюджетних дота­цій, антимонопольні дії і контроль за об'єднанням (злиттям), свобода зов­нішньоекономічної діяльності, нагляд за недопущенням зловживань тощо. На практиці вона є політикою макрофінансової стабілізації та економічно­го зростання, її важливі складові — фіскальна, валютна та грошово- кредитна політика.

Політика економічного, фінансового і соціального порядку враховує етичні принципи і вимоги, широкі можливості соціального партнерства, базуючись на суспільних і людських цінностях. У моделі соціального рин­кового господарства ринкова економіка постає як самостійна соціальна цінність, як домінанта і фундамент суспільного устрою, основою якого є свобода, право вибору і творча ініціатива. Важливою скла­довою політики соціального порядку є політика доходів, насамперед, у сфері заробітної плати.

У центрі соціальної ринкової економіки взагалі і політики соціального порядку зокрема знаходиться людина (як особистість) з її світоглядом, ін­тересами і переконаннями. Звідси держава повинна створити такий еконо­мічний, фінансовий і соціальний порядок, який би забезпечував свободу і право на індивідуальний розвиток та індивідуальну відповідальність. Принцип індивідуальності в соціальному ринковому господарстві поєдну­ється з принципами солідарності і субсидіарності.

Принцип солідарності означає, що всі люди як суб'єкти суспільного життя перебувають у прямих і зворотних взаємозв'язках і у взаємній відповідальності між собою та з су­спільством загалом. Це передбачає необхідність спільного й мирного ви­рішення загальносуспільних проблем і конфліктів інтересів.

Принцип суб­сидіарності, а за його допомогою значною мірою реалізуються два попередніх принципи, передбачає, з одного боку, надання кожному грома­дянину прав і можливостей на самореалізацію в усіх сферах життя, а з ін­шого — визнає необхідність і важливість різноманітних посередницьких груп та інституцій. Його реалізація на практиці сприяє формуванню і фун­кціонуванню в суспільстві численних громадських інституцій — груп, об'єднань, клубів, де люди об'єднуються за соціально-економічними, полі­тичними і культурними інтересами.

Одним із базових і вихідних положень соціальної ринкової економіки є державна соціальна допомога, яка повинна надаватися тільки тим, хто її потребує. Чим більш масштабна («на всі випадки життя») система держав­ної соціальної «благодійності», тим нижча її ефективність. Отже, соціальні проблеми повинні вирішуватись, насамперед, не за рахунок держави (бю­джетних коштів), а через підвищення ефективності економіки на основі конкурентного ринку. Завдання держави — створити для цього належні умови, належний економічний, фінансовий і соціальний правопорядок. Повинна діяти ефективна система соціального захисту від загальних жит­тєвих ризиків, на випадок хвороби, безробіття і непрацездатності, яка на­лежить до сфери суспільної солідарності. Таким чином, соціальна ринкова економіка — це особлива демократична форма суспільного устрою, досить ефективного господарювання, соціально справедливого розподілу його ре­зультатів. Це уклад життя, де діють рівні можливості для всіх і пріоритет права, поважаються свободи людини, а індивідуальна свобода набуває найбільшої цінності.

Досить часто розуміння соціально орієнтованої економіки обмежуєть­ся широкою системою соціальних гарантій та виплат громадянам. Але, не­зважаючи на всю їх важливість, однак не вони є визначальними. Соціально орієнтована економіка передбачає, насамперед, високий рівень зайнятості. Вона ґрунтується на високій ефективності економіки, що заснована на приватній ініціативі та підприємництві. Головною передумовою соціально орієнтованої економіки є високий рівень ВВП на душу населення, що за­безпечує як достатні індивідуальні доходи громадян, так і повноцінне фі­нансове наповнення державних соціальних гарантій. За низького рівня ВВП на душу населення усі розмови про соціально-орієнтовану економіку не мають належного фінансового підґрунтя. Тому необхідно зрозуміти, що соціально орієнтована економіка — це не тільки розвинена система соціа­льних гарантій і видатків держави, а й, передусім, високий життєвий рі­вень народу, який забезпечується за рахунок високих індивідуальних до­ходів. Система соціальних гарантій є важливим їх доповненням, але саме доповненням, а не основою життєзабезпечення громадян. При цьому дер­жава надає соціальну допомогу тільки тим, хто її конче потребує.