1.7. Монетаризм і пріоритет грошової політики

Теорія монетаризму М. Фрідмена. Починаючи з кінця 60-х — почат­ку 70-х pp. у країнах з ринковою економікою виникають серйозні пробле­ми в грошовому обігу. Інфляція, що швидко розвивалася, загострила пи­тання формування капіталу, його нагромадження й можливості економічного зростання. Крім того, інфляція загострила соціальні супере­чності. В економічній літературі з'являються фундаментальні роботи з до­слідження грошей. Найвпливовішим представником теоретичного напря­му, названого монетаризмом, є американський економіст Мілтон Фрідмен (Нобелівська премія 1976 р. за внесок у розвиток теорії й історії грошей, розкриття сутності стабілізаційної політики).

М. Фрідмен — прихильник кількісної теорії грошей, відповідно до якої рівень товарних цін і вартість грошей пояснюються кількістю платіж­них засобів у обігу. М. Фрідмен ввів у дослідження свою формулу:

MV = Ру,

де М — грошова маса в обігу;

V — швидкість обертання доходу;

Р — рівень цін;

у — норма або потік реального доходу.

Предметом дослідження М. Фрідмена є гроші, грошова й фінансова політика з використанням методу позитивної економічної теорії.

В 1963 р. М. Фрідмен (у співавторстві з Е. Шварц) опублікував свою основну науко­ву працю «Грошова історія Сполучених Штатів 1867-1960 pp.», у якій ви­кладені теоретичні концепції місця, ролі і значення грошей в економічному розвитку. Не менш відоме й важливе дослідження, здійснене М. Фрід меном щодо грошової політики. В 1960 р. була опублікована його робота «Програма грошової стабілізації», у якій подається історичний, критичний аналіз грошової політики, що проводиться в США в умовах короткостро­кових і довгострокових економічних спадів, рецесій, пожвавлень, підне­сень і т.п. Кожна з робіт має велике самостійне значення, але є загальна риса, що їх об'єднує. Автор характеризує в них неефективну, шкідливу для розвитку економіки фінансову й грошову політику, що проводиться у США. На його думку, економічна криза 1929-1933 pp. показала, що рин­ковій економіці властива нестабільність, яка викликає лихо й безладдя як у приватному, так і у державному господарстві.

М. Фрідмен зазначає, що в науковій літературі і засобах масової інфо­рмації існує точка зору, що тільки пильна держава, яка постійно компенсує мінливості приватної ринкової економіки, може відвернути періоди неста­більності. «Маю протилежну точку зору», — наголошує він. Майже в кож­ному окремому випадку основна нестабільність у Сполучених Штатах була викликана, або, щонайменше, значно посилена, грошовою нестабільністю. М. Фрідмен доходить висновку, що порушення були викликані урядовими діями, пов'язаними з фінансуванням державних видатків, що в підсумку викликало інфляцію. У тому самому негативному напрямі діяв і контроль над пропозицією грошей з боку Федеральної резервної системи (ФРС).

М. Фрідмен зазначає, що і в середовищі монетаристів відсу­тня єдина думка з приводу врівноважуючих сил ринкового механізму. Крім того, як монетаристи, так і кейнсіанці, визнають, що врівноважуючі сили ринку часто не в змозі упоратися з виникаючими катастрофами. На думку М. Фрідмена, хоча немає альтернативи для ринкової економіки, проте для забезпечення рівноваги необхідна, так звана, «керована економіка».

Він вважає, що проблема полягає в знаходженні правильних пропор­цій, у зведенні елементів «керованої економіки» до мінімуму, а там, де во­на є, зробити все можливе, щоб втручання здійснювалося з меншими жер­твами. Водночас, М. Фрідмен наголошує, що мова повинна йти не про визнання можливого ринкового краху, а про те, як різні наукові школи оцінюють урядові можливості використання різних засобів та інструментів для відновлення ринкової рівноваги. При цьому зазначає, що він більш «лояльний до врівноважуючих тенденцій ринкових сил» і слабко вірить в здатність уряду відшкодувати ринкову неспроможність без погіршення за­гального становища в економіці.

В основу концепції сучасного монетаризму й заснованої на ній полі­тиці регулювання економіки покладені такі теоретичні положення М. Фрідмена:

гроші є головною центральною сферою економічної систе­ми, що визначає її стан і розвиток. М. Фрідмен відбив це положення коро­ткою фразою — «Money matter» («Гроші (грошовий фактор) мають зна­чення»),

попит на гроші має постійну тенденцію до зростання, тому що визначається схильністю індивідуальних осіб до заощаджень.

Для досяг­нення стійкого економічного зростання необхідно забезпечити постійне збільшення грошей в обігу; пропозиція грошей характеризується нестабі­льністю, насамперед, через помилкову політику кредитно-грошових інсти­тутів. Як результат, виникає розрив між грошовим попитом та пропозиці­єю, що викликає циклічні коливання у відтворювальному процесі, який носить короткочасний характер; приватне підприємництво має внутрішню властивість відновлювати економічну рівновагу за відносно короткий про­міжок часу, В умовах економічної кризи приватне господарство «саморе­гулюється» і повертається до піднесення й повної зайнятості.

Виходячи з цих положень, М. Фрідмен стверджує, що фіскальна полі­тика, проведена урядом на підставі кейнсіанської теорії, погіршила стан економіки й особливо грошового обігу. На його думку, в інфляції винні кейнсіанці з їхньою експансіоністською фінансовою й грошовою політи­кою. Він вважає, що випуск додаткових грошей для фінансування держав­них видатків, що зросли, рівнозначний податку на готівку. Зростання грошей в обігу в США, наголошує М. Фрідмен, відбулося: по-перше, через швидке зростання урядових видатків; по-друге, проведення політики пов­ної зайнятості; по-третє, помилкової політики ФРС. У поглибленні інфля­ції він обвинувачує урядові органи США, які проводили кейнсіанську по­літику заохочення попиту.

На думку М. Фрідмена, уряд має пряму зацікавленість в інфляції, тому що використовує її для збільшення державних доходів. По-перше, інфляція збільшує оподатковуваний дохід і, таким чином, підвищує податкові дохо­ди держави без будь-якого квотування в парламенті зміни податкових ста­вок. А, по-друге, якщо уряд має можливість емітувати цінні папери по про­центній ставці, нижчій від ставки інфляції, то він може продати ці папери, одержавши певний дохід. Він висловлює впевненість, що відчуження (реа­лізація) частини боргу плюс автоматичне зростання податків були голов­ними джерелами державних доходів у США під час інфляційних 70-х pp. Таким чином, автоматична індексація податкових ставок, а також часткова реалізація державного боргу сприяли зростанню державних доходів. Пара­доксально, але факт: інфляція сприяла зниженню дефіцитності федераль­ного бюджету.

М. Фрідмен багато уваги у своїх роботах приділяє проблемі співвід­ношення грошової й фінансової політики. При цьому наголошується, що пріоритет має бути за грошовою політикою. Він наводить історичні прик­лади того, що події, які розвиваються в економіці і фінансах, в підсумку підтверджують неминучість пріоритету грошової політики.

На його думку, таке домінуюче значення грошової політики пояснюється двома причина­ми. Перша — твердження Дж. Кейнса про стимулюючий ефект урядового дефіциту є помилковим. Дефіцит бюджету не може стимулювати економі­чний розвиток, оскільки він повинен бути якимось чином профінансова- ний, а методи фінансування є контрпродуктивними, вони зрештою загост­рюють проблему видатків

Друга причина полягає в тому, що фіскальну політику набагато важче пристосувати до чутливої короткострокової ситу­ації в ринковій економіці, аніж грошову. З його точки зору, фіскальна по­літика не може відігравати будь-яку роль у короткостроковому варіанті. Що стосується довгострокової економічної політики, пов'язаної з розподі­лом ресурсів на різні цілі, то в цій сфері фінансова політика має величезне значення й безумовно є домінуючою і пріоритетною.

Монетаристські концепції регулювання економіки. Виходячи з тео­ретичних передумов, М. Фрідмен визначає грошову політику регулювання економіки.

На його думку, грошова політика повинна бути спрямована на досягнення відповідності між попитом на гроші і їх пропозицією. З цією метою він пропонує встановити певний відсоток приросту грошей в обігу, що повинен відповідати середньому зростанню національного доходу, за­йнятості, цін і сальдо платіжного балансу. М. Фрідмен визначив правило (І і u'dmaii s 4% rule) щорічного х-процентного приросту грошей в обігу.

Необхідно зазначити, що М. Фрідмен вважає за можливе встановлюва­ти відсоток зростання грошей в обігу тільки в довгостроковому плані. На його думку, ні фіскальна, ні грошова політика не можуть регулювати коро­ткочасні спади ділової активності. Він критикує кейнсіанську короткостро­кову фінансову політику «точного настроювання», яка залежить від кон'юнктурних обставин і змінюється в кожній фазі циклу. На практиці урядові заходи завжди запізнюються через тимчасові розриви (gaps) між датами їхнього прийняття й початок введення в дію. Тому, розраховані на кризову фазу, вони часто приводяться в життя у фазі піднесення або навпа­ки. Все це підсилює негативні соціально-економічні наслідки криз, збіль­шує коливання в обсязі національного доходу й зайнятості, утруднює мож­ливості економіки «саморегулюватися», «самонастроюватися».

М. Фрідмен вважає, що помірні спади ділової активності мають користь, бо призводять до ліквідації низькорентабельних, неконкурентоспроможних господарств, до того ж безробіття до певної міри стримує боротьбу за підвищення опла­ти праці.

М. Фрідмен вважає, що державні органи повинні уникати дуже різких стрибків у проведенні грошової політики, даючи можливість економіці пристосуватися до урядових заходів. Так, наприклад, суспільство повинно звикнути до постійного темпу зростання певного грошового агрегату. Він рекомендує «такий темп зростання грошей в обігу, який забезпечував би приблизну сталість цін кінцевих продуктів. При цьому він згодний із тим, що ці фіксовані темпи приросту грошової маси можуть викликати або по­мірну інфляцію, або дефляцію. Однак він вважає, що буде кращий вихід, аніж піддавати економіку непередбаченим і великомасштабним спадам або підйомам.

На думку М. Фрідмена, те, що можна жадати від монетарної політики при сучасному рівні наших знань для підтримки стабільності економічної системи — це постійне зростання грошової маси в певному відсотку для забезпечення сприятливої ситуації для прояву таких факторів, як «заповзя­тливість, винахідливість, завзятість, пошук, ощадливість, які є пружиною економічного розвитку». Він вважає, що на монетарну політику необхідно 11* накласти дві заборони. Перша — грошова політика не може підтримувати на фіксованому рівні дисконтні ставки на тривалому відрізку часу. Мож­лива їхня підтримка тільки в обмежений час. Друга — грошова політика не може підтримувати на фіксованому рівні безробіття на тривалі строки. Можливі підтримки тільки на короткий час.

М. Фрідмен негативно ставиться до зростання соціальних видатків держави, незважаючи на те, що він наголошує на необхідності свободи особи. Загальний рівень соціальних видатків, у т.ч. видатки на освіту, на створення суспільного житлового фонду, медичного обслуговування, треба знизити, вважає він. На його думку, такі видатки послаблюють стимули до праці, розвивають лінощі, є причиною добровільного безробіття й знижу­ють можливості нагромадження капіталу. Зокрема зростання видатків на освіту призводить до неефективності витрат бюджетних коштів і зниження якості навчання.