1.6. Повернення до неокласики. Протистояння кейнсіанству

Неокласицизм кінця XIX ст. Фінансова теорія Пігу.

У другій половині XIX ст. в економічній науці розвиваються неокласичні напрями.

У Великобританії з'являється, так звана, Кембриджська школа, на чолі якої стає Альфред Маршалл (1842-1924).

Слід зазначити, що А. Маршалл поєднав теоретичні положення англійської класичної політ­економії А. Смита, Д. Рикардо, Дж. С. Мілля (1806-1873) з ідеями маржиналізму. Як зазначається в літературі, у другій половині XIX ст. спостері­гається процес певного «примирення» конфронтуючих теорій. Так само, як і класики англійської політекономії,

предметом дослідження А. Маршалл вважав діяльність людей у сфері матеріального виробництва. Фактично він змінив назву науки «політична економія», що поширюється після того як французький меркантиліст А. Монкретьєн у 1615 р. опублікував свій «Тра­ктат з політичної економії». Як стверджує А. Маршалл, політична еконо­мія, або економічна наука — Economics, займається дослідженням життє­діяльності людського суспільства і вивчає ту сферу індивідуального й суспільного розвитку, яка пов'язана зі створенням і використанням матері­альних благ. Після А. Маршалла до економічної літератури входить нова назва науки — Економікс.

Видатним представником неокласицизму був Артур Сесіль Пігу (1877-1959), учень А. Маршалла, який зробив істотний внесок у розвиток фінансової науки.

А. С. Пігу є одним із засновників теорії добробуту.

Суть концепції економіки добробуту полягає в тому, що Артур Пігу розглядає соціальний добробут як суму добробуту окремих індивідів. Основою соціального добробуту є економічний добробут, що трактується як кількість задоволення, котре можна виразити в грошовому еквіваленті. У своїй роботі «Політична економія добробуту» А. Пігу досліджує широке коло економічних і фінансових проблем з метою знаходження шляхів до поліпшення життя людей. Найвищого рівня добробуту можна досягти більш рівномірним розподілом доходів.

У своєму дослідженні А. Пігу розг­лядає економічну, соціальну й фіскальну політику в аспекті розподілу наці­онального доходу як у короткостроковому, так і в довгостроковому плані.

У іншій своїй роботі, оприлюдненій у 1928 р. — «Дослідженням дер­жавних фінансів», А. Пігу приділив значну увагу проблемам оподаткову­вання

На його думку, податки загалом негативно впливають як на спожи­вання, так і на заощадження. На його погляд, ідеальним інструментом опо­даткування міг би стати податок на видатки, але він непрактичний з точки зору адміністрування.

А. Пігу зазначає, що в суспільстві, де затрати всіх членів більш-менш рівні, справедливішим був би подушний податок. Для сучасного суспільства з великою амплітудою коливання доходів різних йо­го верств більш придатним, з точки зору справедливості, є прибутковий податок за прогресивними ставками.

А. Пігу, глибоко проаналізувавши проблеми відповідності державних доходів і видатків, ставить питання про визначення оптимуму державних видатків..

А. Пігу одним із перших економістів запропонував ввести податкові пільги персонального характеру. На його думку, первісна пільга (initial exemtion) повинна бути оподатковуваним мінімумом доходу для тих, чий дохід не перевищує цю суму. Друга пільга — так звана, зникаюча, що сходить до нуля (vanishing exemption), повинна застосовуватися до певної суми дохо­ду й поступово знижуватися в міру його зростання. Третя пільга застосову­ється постійно до будь-якого рівня доходу (continuing exemption).

А. Пігу ввів поняття податковий кредит, яке він вивів із третьої пільги. На його думку, накопичені податкові суми по третій пільзі у своїй сутності є пода­тковим кредитом.

А. Пігу відомий також обґрунтуванням ефекту, що має його ім'я — «Ефект Пігу» або «Ефект багатства». Тобто , коли при зростанні грошової маси відсутність інфляційних очікувань і гнучка система цін і процентних ставок можуть призвести не до підвищення, а до зниження рівня .

А. Пігу є засновником надзвичайно важливої для сучасної фінансової науки концепції зовнішніх (побічних) ефектів. У спрощеному вигляді основна ідея концепції Пігу зводиться до того, що зовнішні ефекти виникають, якщо виробництво чи споживання індивідом певного блага пов'язано з позитивним або негативним побічним впливом на третіх осіб. Наведемо такий приклад: локомотив, викидаючи сажу й дим, завдає значної шкоди полям із зерновими, що колосяться неподалік залізниці. Це суттєво впливає на рівень доходів фермера. Припустимо, що між залізничною компанією і фермером не було попередньої домовленості про порядок відшкодування збитків від забруднення. У цьому випадку доцільне втручання держави. З метою обмеження негативних зовнішніх ефектів вона може вдатися до оподаткування цих ефектів. Аналіз А. Пігу являє собою базову концепцію сучасної економіки навколишнього середовища.

Зовнішні ефекти можуть бути й позитивними. У явімо собі ситуацію, коли бджоли пасічника запилюють квітки яблуневого дерева сусіднього фермера. Проте на практиці такі випадки трапляються дуже рідко, оскільки кожний виробник позитивних зовнішніх ефектів, як правило, дбає про те, щоб його послуги були оплачені отримувачем вигоди. Висловлені зауваження належать до приватної сфери. У державному ж секторі позитивні зовнішні ефекти можуть стати настільки домінантними, що перетворяться на так звані суспільні блага.

Ренесанс неокласицизму у 70-хp. XX ст.

Починаючи з 70-х pp. XX ст. у економічній науці відбувається ренесанс теорій ринкової економіки, які, на думку їх прихильників, мають внутрішній потенціал для вирішення про­блем досягнення макроекономічної стабілізації..

Найвизначнішим представником нової класичної школи є американський економіст Роберт Е. Лукас (1937).

В своїх працях він досліджує особливості розвитку нової класичної макроекономіки, зокрема проблеми макрофінансової стабілізації та економічного зростання й пов'язаної з ними економічної політики.

В 1995 р. він отримав Нобелівську премію «За розвиток і застосування гіпо­тези раціональних очікувань», що сприяло удосконаленню макроекономіч ного аналізу та поглибленню розуміння економічної політики. До неокла­сичної школи належать також багато інших економістів: Томас Саржент, Роберт Барро, Едвард Прескотт, Нейль Уоллас, Патрик Мінфорд та інші.

Тріумф кейнсіанських ідей і прокейнсіанської політики державного регулювання, що тривав багато десятиліть, закінчився.

Критика теоретич­них положень Дж. Кейнса та кейнсіанства посилюється під впливом, так званої, «великої інфляції» 70-х pp. XX ст., що загострила нестабільність економіки. Особливість «великої інфляції» полягала в тому, що вона вра­зила економіку в роки уповільнення економічного зростання. Поєднання господарського застою при діаметрально протилежних темпах зростання цін визначили у економічній літературі як «стагфляцію». Пояснити фено­мен стагфляції з погляду кейнсіанської теорії було неможливо. Згідно з Дж. Кейнсом, економічний застій викликає зниження цін, тому вся система циклічного регулювання економіки виявилася непридатною в нових умо­вах її функціонування.

Першими широкомасштабну атаку на кейнсіанство здійснили монетаристи. Лауреат Нобелівської премії, американський про­фесор М. Фрідмен (1912-2006) зчинив, за словами західних економістів, «монетаристську контрреволюцію» проти кейнсіанської теорії економічно­го циклу та прокейнсіанської фіскальної та грошової політики.

М. Фрідмен створив свою теорію економічного циклу, у якій монетарний фактор є ви­хідним і основним.

Головний критичний аргумент, направлений проти кейнсіанства, по­лягає у тому, що не були враховані мотивації економічних агентів при фо­рмуванні ними очікувань ендогенного (тобто внутрішнього) походження.

У дискусіях із кейнсіанством неокласики доводять, що при дослідженні економічного розвитку треба виявляти не тільки екстенсивні, а й інтенсив­ні фактори зростання. У кейнсіанських теоріях економічного зростання ос­новна увага зверталася на кількісні фактори розвитку, зокрема на зростан­ня обсягів інвестицій, що заохочувалися державою. У міру інтексифікації процесу виробництва великого значення набувають такі якісні фактори, як розвиток наукових досліджень, запровадження наукової системи управлін­ня, підвищення кваліфікації робочої сили.

Неокласичні теоретики підкрес­лювали вплив технічного прогресу на економічне зростання.

У 70-х p. XX ст. формується напрям неокласичної теорії, названий у економічній літературі неоконсерватизмом.

Його представники у своїх ро­ботах широко використовують аналітичні методи досліджень маржиналіз­му, математичний аналіз. Дослідження з застосуванням математичного апарату підвищили ефективність економічної науки. Математизація фінан­сової науки дала можливість ввести державні фінанси до економічних мо­делей прогнозування.

Основні положення неоконсерватизму базуються на таких концепціях.

По-перше, головним нововведенням є концепція «економіки пропози­ції». Її сутність полягає у тому, що економічне зростання визначається до­статністю запропонованих заощаджень. Причинно-наслідкові зв'язки еко­номічного зростання в теорії «економіки пропозиції» вибудовуються таким чином: заощадження — нагромадження — інвестиції — продукт, що виро­бляється та створює сам для себе ринок збуту. Гіпотеза агрегованої пропо­зиції вперше була запропонована в 1969 р. американськими економістами Р. Лукасом і К. Раппінгом та надалі розвинута у 1970-і pp. P. Лукасом;

По-друге, у центр дослідження поставлений суб'єктивний фактор — «економічна людина», його поведінка, спонукальні мотиви за певних еко­номічних і соціальних обставин. Мотивація «економічної людини» та її переваги ґрунтуються на аналізі мікроекономічних показників — ціни, ка­піталу, прибутку, ренти, заробітної плати тощо;

По-третє, на основі ідеї вільного підприємництва розвивається кон­цепція «саморегулювання» економіки та обмеженого державного втру­чання;

По-четверте, — розвивається теорія факторів виробництва, згідно з якою вартість продукту створюється трьома основними виробничими фак­торами — капіталом, працею і землею. Обсяг продукції та темпи її зрос­тання визначаються різноманітними співвідношеннями виробничих факто­рів. Національний дохід розподіляється пропорційно граничній продуктивності кожного фактора. За відсутності втручання держави заро­бітна плата, прибуток і рента відповідатимуть граничній продуктивності праці, капіталу та землі. Кожен фактор отримує «справедливу» і природ­ну» частку доходу. Прагматичне значення цієї ідеї полягає у тому, що вона надає можливість аналізувати техніко-економічні зв'язки, співвідношення та пропорції, що складаються між затратами і випуском продукції.

По-п яте, політика макрофінансової та макроекономічної стабілізації, що впливає на поведінку економічних агентів, була переглянута та скоро­чені обсяги державного втручання. Однак нові підходи до макроекономіки підсилюють можливості застосування політики «aggregate suppy policies» для стимулювання випуску продукції та зростання зайнятості;

По-шосте, сформувався новий напрямок досліджень, що отримав на­зву «теорія реального економічного циклу», якою були виявлені причини, які порушують умови пропозиції, — так звані, шоки. Американські еконо­місти Ф. Рідленд і Е. Прескотт побудували модель реального економічного циклу, використовуючи метод «комп'ютерної імітації» .

Фінансові теорії неокласиків.

Розробляючи фінансову концепцію, представники неоконсервативного напряму виходили зі загальної неокла­сичної теорії.

По-перше, на підставі концепції «економіки пропозиції» формується основна мета економічної та фінансової політики. Держава провадить фі­нансову політику на пом'якшення податкового тягаря, що покладається на підприємців із метою формування заощаджень. У такий спосіб формують­ся внутрішні джерела для забезпечення інвестицій у приватному секторі;

По-друге, новим положенням, введеним у науковий обіг і фінансову практику, є підсилення ролі держави у забезпеченні довгострокових умов економічного зростання. З цією метою на державу та її фінансову систему покладається здійснення низки завдань зі структурної перебудови госпо­дарства, стимулювання науково-технічного прогресу, заохочення іннова­цій. Поряд із короткостроковою фінансовою політикою держава повинна формувати фінансову стратегію з метою довгострокового стимулювання економічного зростання. Пріоритет у методах державного регулювання неоконсерватори надають кредитно-грошовому маневруванню. На перший план висувається монетарна (грошова) політика з її основним завданням регулювання темпів зростання грошової маси в обігу, тобто пропозиції грошей. Фінансовій політиці неоконсерватори відводять другорядну роль;

По-третє, головним питанням є точне й чітке розмежування діяльно­сті держави та приватного сектору. Діяльність держави, на думку неокла­сиків, має бути обмежена розробкою фінансової політики, пов'язаної з фо­рмуванням економічних і соціальних програм розвитку, а їх виконання мають здійснювати приватні підприємці. Основним завданням фінансової політики є підтримання розвитку конкурентних сил приватного сектору, що сприяють зростанню виробництва та зайнятості. Американський еко­номіст М. Уейденбаум (у свою бутність головою Ради економічних консу­льтантів при адміністрації президента Р. Рейгана) зазначав, що розвиток економіки в США вже неможливо уявити без втручання урядових установ і організацій. Однак, на його думку, державні видатки є своєрідними «на­кладними витратами», що збільшують виробничі витрати підприємців. За його підрахунками, державне регулювання, програмування, нагляд та інші заходи накладають додаткові витрати на приватний сектор, а кожен долар державних видатків породжує, як мінімум, 20 доларів додаткових витрат приватного сектору;

По-четверте, категорія державних видатків розглядається з точки зо­ру співвідношення факторів виробництва. За допомогою держави можли­во, зазначають неокласики, досягти раціонального співвідношення між фа­кторами виробництва.

Вони передбачають скоротити загальний обсяг дер­жавних видатків і змінити їхню структуру: збільшити питому вагу видат­ків, пов'язаних із заохоченням науково-технічного прогресу, розвитком освіти, науки. Особлива увага приділяється питанням оновлення такого фактора виробництва, як праця. Технічне оновлення речових елементів ви­робництва об'єктивно потребує підвищення кваліфікації праці. В 1979 р. американський економіст, лауреат Нобелівської премії (1979 p.) Т. Шульц висунув концепцію, згідно з якою необхідно враховувати якості «людсько­го фактора» як дефіцитного ресурсу тривалого користування. На його дум­ку, цей ресурс має економічну вартість, і його надбання пов'язане з певни­ми затратами, тому суттєво важливо враховувати співвідношення між прибутком, одержуваним завдяки новій якості, і затратами, пов'язаними з його надбанням.

Ідея про збільшення «затрат у людину» з'явилася ще у ХУП ст. Її ви­сували класики англійської політичної економії. Найвидатніший представ­ник неокласичної теорії А. Маршалл (1842-1924) наприкінці XIX ст. розг­лядав державні витрати на освіту як національні інвестиції. Він зазначав, що ніщо так не сприятиме швидкому зростанню матеріального блага, як вдосконалення шкільної освіти. На його думку, економічна вигода від ви­користання одного великого промислового відкриття буде достатньою для покриття витрат на освіту для цілого міста. Всі кошти, що протягом бага­тьох років витрачаються на забезпечення масам доступу до більш високих сходинок освіти, писав він, сповна окупляться, якщо вони призведуть до появи ще одного Ньютона або Дарвіна, Шекспіра або Бетховена.

По-п яте, особливе місце у теоріях неоконсервативної школи посіда­ють податкові проблеми. Згідно з кейнсіанською моделлю державного ре­гулювання, головною сферою впливу на ефективний попит, розподіл і реа­лізацію національного продукту, є державні видатки. У неоконсервативній теорії державних фінансів пріоритет віддано податкам як засобу дії на фо­рмування заощаджень, які визначають розмір інвестицій у довгострокові та короткострокові пропозиції ресурсів.

Принцип неокласиків «залиште гроші у кишенях платників податків, вони ними розпорядяться краще, ніж держава» збігається з рікардівським «податки — неминуче зло». Фактично, відбулося повернення до оцінки по­датків, що була дана англійською класичною політекономією: «будь-який податок — поганий».

Основна думка зводиться до того, що податки, які стягуються державою, призводять до непродуктивної витрати частини на­ціонального доходу.

Податки, що стягуються з прибутку, знижують «схи­льність до інвестування», податки на заробітну плату — «схильність до споживання».

Вимоги неокласичної школи про скорочення податків прин­ципово відрізняються від кейнсіанських. Згідно з кейнсіанською моделлю регулювання економіки, податки є важелем економічної і фінансової стабілізації. Зміни у податках розглядалися як засіб проведення антициклічної політики та кон'юнктурного регулювання.

Неоконсервативний на­прям виходить з необхідності значного зниження загального рівня податків для підтримання високої норми заощаджень та інвестицій, активізації рин­кового механізму.

Із критикою високого загального рівня податків, а також податку на прибуток виступали ще у 40-і — 50-і pp. економісти США, Великобрита­нії, ФРН та інших країн. Так, у США У.Андерсон стверджував, що подат­кова політика має бути направлена на заохочення заощаджень і пропозиції фінансових ресурсів, які забезпечують економічне зростання. На думку за­хіднонімецького професора Е. Шмаленбаха, податковий тягар мають нести ті групи населення, які не створюють капіталу, а споживають його. Ті, хто накопичує капітал, мають бути максимально звільнені від податків. Вкрай негативну оцінку загальному рівню податків давали англійські економісти JI. Емері, Д. Мідделтон. JI. Емері зазначав, що однією з головних причин повільного оновлення основного капіталу в Англії та більш низької проду­ктивності праці, порівнянно з США, є високі податки. На його думку, ви­лучення податками 40% національного продукту було цілком достатньо, щоби відбити бажання заощаджувати та інвестувати.

Зростання заощаджень, як результат зниження оподаткування, на ду­мку неокласиків, сприяє розширенню інвестиційної діяльності. Інвестиції у довгострокові активи будуть збільшуватися навіть при скороченні спожи­вання. Як зазначає американський економіст У. Андерсон, для підприємця бажана така податкова політика, яка не так сильно скорочувала б можли­вості заощаджень, а звідси і схильність до інвестування. Особливо велика увага приділяється податковим пільгам.

Інвестиційні та амортизаційні по­даткові пільги розглядаються неокласиками не лише як засоби фінансової політики збільшення внутрішніх джерел фінансування, а й як економічна політика покращення структури промислового виробництва та економіч­ного зростання. Пільги, що надаються корпораціям на розвиток НДДКР, сприяють підвищенню конкурентоспроможності на зовнішніх ринках.

Прискорена амортизація, як зазначає американський економіст М. Росс, фактично є безпроцентною позикою, наданою урядом приватному підприємцю. Американський економіст Д. Сміт вважає, що прискорена амортизація та інвестиційний кредит є необхідними заходами для збіль­шення норми прибутку на вкладений капітал. За підрахунками американ­ських економістів, в 60—70-і pp. XX ст. сплачуваний податок із корпорацій шляхом застосування тільки однієї амортизаційної пільги скоротив пода­ток на 5,6%, що дозволило збільшити інвестиції у довгострокові активи на 1,3 млрд доларів.

Як вважають неокласики, стимулювання економічного зростання у довгостроковому плані вимагає змін у структурі податкової системи.

Зок­рема, бажано замінити прогресивну шкалу ставок з прибуткового податку на пропорційну та розширити інвестиційні пільги.

Основну увагу у подат­кових теоріях приділено оподаткуванню прибутку. Відомий німецький економіст Г. Шмольдерс вважав, що прибуток оподатковується прогресив­ним грошовим штрафом, а оподатковування підприємців вийшло за всі ро­зумні межі. Інший німецький економіст Г. Рольтен також зазначав, що оподаткування «власності» не відповідає ідеї податкової справедливості, податки на прибуток мають бути зменшені.

Концепція реального економічного циклу. Фінансовий аспект. У су­часній неокласичній школі економічної думки розвивається концепція «ре­ального економічного циклу».

Її джерела спостерігалися в економічній лі­тературі ще на початку XX ст., певні погляди з цієї проблеми вислов­лювали визначні вчені — Й. Шумпетер (1883-1950), К. Віксель. Почи­наючи з 60-х pp. ідея економічного циклу загалом й конкретно «реального» розвивається в роботах американських економістів Хаберлера, Д. Робертсона, в 80-х pp. — Нельсона, Плоссера, в 90-х Гудхарта, Преслі, Т. Пакорейля й багатьох інших. Значний внесок у розвиток теорії реально­го економічного циклу зробили Р. Лукас, Т. Саржент, Р. Кідленд і Е. Прескотт.

Основні риси нового напряму неокласичної теорії рівноваги — конце­пції «реального економічного циклу» — були викладені в середині 1990-х pp. американським економістом Г. У. Стадлером.

Концепція реального економічного циклу заснована на вивченні майна агентів — домашніх гос­подарств і фірм. їх діяльність спрямована на максималізацію належних їм майна й прибутку як чинників, які пом'якшують або загострюють напру­женість у ресурсах. Грошова політика не береться до уваги, оскільки вона не впливає на реальні змінні, тобто гроші — нейтральні Розбіжності короткострокових і довгострокових економічних коливань і трендів в аналізі не враховуються.

На цих теоретичних основах американські економісти Д. Кідленд і Е. Прескотт створили експериментальну модель реального економічного циклу з метою перевірки економічної гіпотези. В 2004 році «За внесок у розвиток динамічної макроекономіки: часова погодженість економічної політики й рушійних сил економічних циклів» Д. Кідленду й Е. Прескоттові була присуджена Нобелівська премія з економіки.

Виконана ними експериментальна робота полягала в тому, що була побудована й переві­рена модель реального економічного циклу шляхом імітації на комп'ютері. Такий складний експериментальний метод вивчення економіки застосову­ється в тих випадках, коли модель занадто складна, щоб використовувати аналітичні методи дослідження. Особливу увагу варто звернути на вдоско­налення методів економічних досліджень. На думку Е. Прескотта, концеп­цію реального економічного циклу варто було б розглядати більшою мі­рою як методологію. Моделювання прикладної динамічної загальної рівноваги зробило великий крок уперед.

Автори моделі використовували метод «комп'ютерної імітації», що дозволило створити більш складну й аналітично більш розгорнуту модель. Імітація на комп'ютері — експериментальний метод вивчення економіки. У комп'ютер уводиться необхідна інформація й ведеться постійне спосте­реження за тим, як змінюються певні економічні показники в часі. Іміта­ційний метод дозволив розширити економічний аналіз. Д. Кідленд і Е. Прескотт ввели інформацію, що впливала на поведінку мікроекономіч- них агентів і, відповідно, на економічну динаміку: зміна цілей економічної й фінансової політики держави, зміна цін на енергоносії — як найважли­віших шоків, політична (наприклад, передвиборча) дестабілізація, страйки та інші події, що відбуваються в економіці й політиці.

У модель реального економічного циклу були закладені основні фі­нансово-економічні показники виробництва, інвестицій, споживання й за­йнятості з використанням мікроекономічних моделей максималізації кори­сності й наслідків очікувань. У цю економічну картину вводилися шоки на боці пропозиції (supple — side), які викликають зміну цін, що вносило змі­ни в поведінку агентів. У результаті цього відбуваються коливання навко­ло довгострокових трендів економічного розвитку. Також у цій моделі був використаний «метод калібрування», основний принцип якого полягає в такому. По-перше, визначається масштаб концентрації аналізу економічно­го процесу. Це означає, що вибирається шляхом підбору одиниця його фо­рмального дослідження. По-друге, вводиться калібрована функція, що пов'язує змінні (тобто змінні, приведені до одиниці дослідження). По- третє, функція реального економічного процесу накладається на калібро­вану функцію й у такий спосіб здійснюється калібрування.

Родзинкою калібрувального методу є те, що він дозволяє враховувати при побудові математичної моделі реального процесу особливості виміру й збору експериментальних статистичних даних. Калібрувальний метод за­стосовується у квантовій фізиці, космосології, теорії елементарних часток та інших точних науках.

Як зазначає Е. Прескотт, будь-яка модель складається дослідником для виміру певного об'єкта. Модель необхідна для від стеження реальних даних певного розміру. Е. Прескотт образно наголошує, що в цьому випадку дос­лідник робить так само, як його колеги в інших галузях. У сьогоднішньому світі, пише він, економісти не розглядають певні дані як Євангеліє, вони звертають увагу на те, як вони були зібрані. Це положення змушує їх знати більше про урядову економічну діяльність і статистику. Проведене Ф. Кідлендом і Е. Прескоттом дослідження підтвердило, що шоки викли­кають зміну цін і в такий спосіб впливають на поведінку економічних аген­тів ринкової економіки. Це положення, своєю чергою, породжує коливання навколо довгострокового тренда економічного зростання. Показники екс­перименту були дуже близькі до фактичної циклічності США за досліджу­ваний період, що підтвердило: по-перше, реальність теорії; по-друге, зна­чення нового методологічного підходу до дослідження економічних циклів.

Слід особливо зазначити, що цінність дослідження Ф. Кідленда й Е. Прескотта полягає не тільки в теоретичному доказі причин економічної динаміки, а й обґрунтуванні необхідності зміни фінансової політики регу­лювання економіки. Дослідники дійшли таких важливих висновків, які стосуються визначення основних напрямів і принципів проведення фінан­сової політики.

По-перше, короткострокові циклічні коливання, породжувані в сфері виробництва зовнішніми шоками, визначають політику економічних аген­тів ринкового господарства на мікрорівні. Агенти ринкової економіки: споживачі, інвестори, виробники активно пристосовуються до змін, викли­каних шоками, прагнуть оптимізувати прийняття рішень. Тому коротко­строкова державна фінансова політика, спрямована на макрофінансову і макроекономічну стабілізацію, завдає шкоди. Так зване, кейнсіанське «то­чне настроювання» щодо згладжування відхилень, «випрямлення лінії» змушують агентів ринку скасовувати прийняті оптимальні рішення, погір­шуючи своє власне становище та економічне зростання загалом. Тому Ф. Кідленд і Е. Прескотт наголошують на необхідності прийняття спеціа­льних законів щодо обмеження дискреційних рішень уряду, які прийма­ються «залежно від обставин», тобто короткострокові фінансові заходи щодо регулювання спадів. До того ж їх прийняття й введення в дію можуть не відповідати конкретній фазі циклу.

По-друге, парадоксально, але факт: нова концепція ще раз підтвердила тезу головного «ідейного противника» неокласиків — Дж. Кейнса, про те, що бюджетна політика є дуже важливим інструментом державного регу­лювання економічного циклу. На думку представників концепції реального економічного циклу, короткострокові антициклічні фінансові інтервенції повинні бути замінені на довгострокову політику державних видатків і по­датків, спрямовану на максимізацію довгострокових темпів економічного зростання. Проблема такого способу полягає тільки у визначенні часу, міс­ця й обсягів державного втручання. Камінь, закладений Дж. Кейнсом в економічну теорію про об'єктивну необхідність державного регулювання ринкової економіки, виявився дуже міцним.

По-третє, особлива увага звернена на розширення фінансування про­грам освіти, науково-дослідних робіт, інновацій та визнання того поло­ження, що держава є економічним агентом, зацікавленим у підготовці пра­цівників нового покоління з достатнім культурним, освітнім і професійним рівнем.

Кейнсіанці концепцію реального економічного циклу оцінюють нега­тивно. Американський економіст Джеймс Тобін (1918-2002), лауреат Но­белівської премії з економіки 1981 р. «За внесок в аналіз фінансових рин­ків і їх взаємозв'язок з рішеннями у сфері державних видатків, зайнятості, виробництва й цін» прямо зауважив, що вона є реальним ворогом регулю­вання макроекономіки. По-перше, концепція реального економічного цик­лу припускає, що суспільство в русі до рівноваги постійно реагує на тех­нологічні й виробничі шоки. Кейнсіанці ці процеси також досліджують, але ці реакції, що викликають коливання в економіці, вони називають еко­номічним циклом із відповідним державним інструментарієм його регулю­вання. Також кейнсіанці не приймають нові ідеї щодо проблем безробіття. Відповідно до концепції реального економічного циклу, сучасна проблема безробіття полягає у міжчасовій взаємозамінності безробіття сьогодні на майбутнє безробіття.