1.5. Кейнсіанство і його значення для розвитку фінансової науки

Фінансова теорія Джона Мейнарда Кейнса. Англійський економіст Джон Мейнард Кейнс (1883-1946) посідає особливе місце в історії розвит­ку економічної думки. Його книга «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей», випущена в 1936 p., мала величезний вплив на формування світо­вої економічної думки і розроблення відповідної державної фінансової по­літики.

Як відмічав американський історик економічної думки Б. Селігмен (1912-1970), вплив праці Дж. Кейнса можна порівняти лише із впливом «Капіталу» К. Маркса і «Багатства народів» А. Сміта.

Дві основні наукові позиції, які мають не скороминущу цінність і повинні бути присутніми в будь-яких теоріях, що стосуються шляхів розвитку економіки.

Перша, Дж. Кейнс звернув увагу на невизначеність в економічному русі, яка веде до, нестійкості в розвитку. Друга, Д. Кейнс зазначав, що на економіч­ний розвиток спільний вплив доходу, випуску продукції і цін буде більшим, ніж вплив лише одних цін.

Теорія Дж. Кейнса формувалася в складних умовах 20-30-х років XX ст.: наслідки Першої світової війни, проблеми міжсоюзницьких боргів, економічна криза 1929-1933 pp., що призвела до масового безробіття, па­діння промислового виробництва, експорту, крах фінансових ринків. Скорочення виробництва і торгівлі, кризове па­діння цін призвели до великого напруження всієї світової кредитно- грошової і фінансової систем. Криза спричинила різку пасивність платіж­них балансів і дефіцитність державних бюджетів, міжнародний валютний хаос, дефолти — відмови від платежів за міжсоюзницькими боргами, що виникли в роки Першої світової війни.

За цих умов потрібен був принципово новий підхід до вирішення про­блем, поставлених історією і реаліями економічного розвитку. Насамперед необхідно було визначити фундаментальну причину краху економічної си­стеми і запропонувати шлях до її відродження.

Дж. Кейнс дуже сміливо за­явив, що найбільшими вадами економічного суспільства є його нездатність забезпечити повну зайнятість і розумний розподіл багатства і доходів. Фа­ктично Дж. Кейнс визнав антагоністичні протиріччя між працею і капіта­лом, виробництвом і споживанням і запропонував способи їх вирішення за допомогою моделі державного втручання.

Предметом наукового дослідження за Дж. Кейнсом є вся сукупність економічних відносин. Але він підходить до свого предмета не з позицій пропонування ресурсів, як це робили його попередники — класична і нео­класична політекономія, а з позицій попиту, що забезпечує реалізацію ресурсів. З цього Дж. Кейнс робить висновок, що ринкова економіка достатньою мірою саморегулюватися не може, оскільки цьому заважають психологічні схильності, мотивації, спонуки агентів виробництва, тому по­грібне втручання держави. Економічні кризи проявляються на поверхні явищ як нестача попиту, тому проблему рівноваги в економіці слід вирі­шувати з погляду попиту.

Дж. Кейнс вводить категорію «ефек­тивний попит», яка виражає рівновагу між споживанням і виробництвом, доходом і зайнятістю.

Якщо мова йде про «втручання», то це, передусім, означає підвищен­ня ролі і значущості державних фінансів. Варто зазначити, що в знамени­тій книзі Дж. Кейнса немає навіть терміна «державні фінанси», лише кіль­ка сторінок відведено податковій політиці, так званим «соціальним інвестиціям» і «видаткам, що фінансуються за допомогою позик». Але го­ловна його ідея про необхідність державного втручання для досягнення «ефективного попиту» прямо стосується державних фінансів і фіскальної політики. Цей напрям дослідження капіталістичної економіки визначив на багато років розвиток всієї світової фінансової науки.

Фінансова концепція Дж. М. Кейнса виходить з основних положень його загальної теорії.

Введення в економічний обіг терміна «ефективний попит» дозволи­ло повернутися до аналізу макроекономічних показників (валового внут­рішнього продукту і національного доходу), від яких, власне, відмовилися всі післярікардівські школи.

На підставі ідеї про «ефективний попит» була переглянута вся фі­нансова концепція. Теорія державних фінансів почала розглядатися як складова теорії зайнятості, процента і грошей, а фіскальна політика — як невід'ємна частина економічної політики. На цій основі було визначено місце і роль категорій державних фінансів: державних видатків, податків, позик в економічному розвитку.

Головним інструментом регулювання економіки є бюджетна політи­ка. На державний бюджет і фіскальну політику загалом покладалися завдан­ня забезпечення зайнятості робочої сили і ефективного економічного розви­тку.

Грошово-кредитному регулюванню Дж. Кейнс відводив меншу роль.

Державним видаткам, тобто урядовому попиту і державному спо­живанню, відводилося особливе місце. Дж. Кейнс розглядав державні видатки як основний інструмент урядового втручання і подолання депресії, їх формування, структуру і зростання він вважав невід'ємним чинником досягнення «ефективного попиту».

Урядовий попит, що фінансується по­датками і позиками, на думку Дж. Кейнса, повинен пожвавити підприєм­ницьку діяльність, що сприятиме зростанню зайнятості і доходів

Новим положенням фінансової теорії є концепція зростання дер­жавних капітальних вкладень, які доповнюють урядові заходи щодо сти­мулювання «схильності до інвестицій». До певної міри ця ідея відповіда­ла теорії історичної школи Німеччини. На думку Дж. Кейнса, регулю­вання обсягу поточних інвестицій залишати в приватних руках не можна

Дж. Кейнс «вписує» в рух макропоказників податки, вважаючи, що зміни в податковій політиці можуть впливати на «схильність до споживан­ня».

У науковий обіг вводиться поняття «податки — вбудовані стабілізато­ри», що ґрунтується на функціональній залежності між національним до­ходом і податками. Це означає, що сума вилучених податків (за інших рівних умов) залежить від обсягу національного доходу. Чим вищий рівень національного доходу, тим більша сума податків надійде до бюджету. І на­впаки, коли при кризовому падінні виробництва національний дохід зни­жується, сума податків скорочується. Такий характер податків, із погляду Дж. Кейнса, забезпечує певну автоматичну гнучкість економічної системи. Це положення він відносить, насамперед, до індивідуального прибуткового податку. Його справляння за прогресивними ставками призводить до біль­ших коливань у рівні податку, ніж доходу. Вони тим більші, чим стрімкіша крива податкових ставок і чим більші коливання обсягу національного до­ходу. Так визначаються регулюючі можливості прибуткового податку. При кризовому падінні виробництва і зростанні безробіття податки, автоматич­но скорочуючись, сприяють зростанню доходів, що пробуджує «схильність до споживання» і стимулює попит.

Дж. Кейнс вважав, що люди мають схильність збільшувати своє спо­живання зі зростанням доходу, проте більшою мірою зростає «схильність до заощадження».

Звідси він робить висновок про необхідність розроблен­ня податкової політики щодо вилучення надмірних заощаджень. З цього погляду надається перевага такій шкалі ставок за особистим прибутковим податком, яка сприяла б перерозподілу доходу від осіб, що мають заоща­дження, до осіб, які їх інвестують.

Надмірні заощадження, вилучені за до­помогою податків через державний бюджет, повинні трансформуватись в інвестиції. Надмірні заощадження можуть стимулювати економічне зростання тільки в умовах повної зайнятості (під повною зайня­тістю західні економісти розуміють її розмір на рівні 97%), у кризові роки вони перешкоджають цьому зростанню.

Дж. Кейнс розвиває ідею необхідності зростання державних видат­ків, що «фінансуються за допомогою позик». Ідея не нова, вона відома з давніх часів. З точки зору Дж. Кейнса, державні інвестиції і поточні дер­жавні видатки можна фінансувати у борг. Урядові інвестиції, що фінансу­ються за допомогою позик, призведуть до розширення «схильності до ін­вестування», а фінансування поточних державних видатків призведе до збільшення «схильності до споживання». Зростання заборгованості держа­ви і місцевої влади він розглядав як невід'ємну частину державного регу­лювання «ефективного попиту». З часу Дж. Кейнса обов'язкова відповід­ність бюджетних видатків і доходів стала вважатися анахронізмом, а боязнь бюджетних дефіцитів і зростання державного боргу — шкідливим забобоном, з концепцією «здорових фінансів» було покінчено.

Ринок по­зичкових капіталів стає найважливішим джерелом досягнення «ефективно­го попиту», а дефіцит державного бюджету перетворюється на один із спо­собів регулювання економіки. Послідовники Дж. Кейнса розвивають концепцію «дефіцитного фінансування».

Державні фінанси в концепціях ортодоксального кейнсіанства (неокейнсіанства).

У 50-х — 60-х pp. XX ст. формується дуже впливова як у економічній теорії, так і в фінансовій практиці, школа послідовників Дж. Кейнса.

«Хрестома­тійний» напрям цієї школи називають ортодоксальним кейнсіанством, або неокейнсіанством. Її представники внесли досить істотні зміни й допов­нення в теорію Дж. Кейнса. Теорія Дж. Кейнса була спрямована на розк­риття причин економічної кризи й є за своєю суттю антикризовою. Факти­чно вона визначала фінансово-економічну антикризову державну політику.

Неокейнсіанці запропонували новий підхід — вони створили теорію антициклічного державного втручання. У полі їхнього зору знаходиться не тільки фаза кризи, а й увесь економічний цикл, виходячи з того, що на рух національного продукту впливають не лише кризи, але й буми, мляві пож­вавлення й тривалі депресії. Тим самим у кейнсіанські ідеї був внесений динамічний елемент, що дало можливість створити теорію економічного зростання. Її вихідною позицією і домінантою є фінансова концепція.

Протягом 40-х — 60-х років розробкою фінансової концепції займала­ся ціла плеяда економістів як Старого, так і Нового світу. У США важли­вий внесок у її розвиток зробили Е. Хансен, якого в економічній літературі називають американським Кейнсом, «практикуючі теоретики» — А. Оукен і У. Хеллер, автори підручників з державних фінансів — У. Шульц і С. Харріс, Р. Ліндхольм, О. Екстайн та ін.; у Великобританії — Р. Харрод, А. Ілерсик, А. Пікок, Дж. Вайсман; у Франції — Ф. Перру; у Німеччині — Ф. Неймарк, В. Віттман, Г. Халлер; у Японії — К. Емі, X. Іто та інші.

В ортодоксальному кейнсіанстві варто особливо виокремити двох економістів, що поклали початок теоріям макроекономічної динаміки й ан- тициклічних регулювань — англійського економіста Роя Форбса Харрода (1890-1978) і американського — Елвіна Хансена (1887-1975). Сутність цих теорій зводиться до того, що шляхом змін у державних доходах і вида­тках можна домогтися рівноваги в економічному розвитку. Цей висновок заснований на положенні про те, що державні фінанси є складовою, визна­чальною й невід'ємною структурною частиною макроекономічної моделі.

Р. Харрод у своїй книзі «До теорії економічної динаміки. — Нові ви­сновки економічної теорії та їхнє застосування в економічній політиці», опублікованій у 1948 p., підтвердив основний висновок Дж. Кейнса про те, що ринкова економіка функціонально нестійка за своїм внутрішнім зміс­том й потребує доповнення у формі державного втручання. Фактично, по­вторювалася ідея А. Вагнера про розширення державних функцій і необхідність зростання державних видатків, але в інших історичних, економіч­них і соціальних умовах.

Р. Харрод увів в економічний аналіз поняття «гарантований (warranted) темп зростання — gw», який є очікуваним, довгостроковим те­мпом, навколо якого циклічно формуються фактичні темпи зростання — g. Інакше Р. Харрод пояснював депресію. Із цією метою він увів поняття «природний (natural) темп зростання — gn», забезпечений трудовими, при­родними й технічними ресурсами. У випадку, коли гарантований темп зро­стання перевищує природний, фактичний темп зростання — g, буде затри­муватися, гальмуватися обмеженістю ресурсів. Тоді в економічному циклі можуть спостерігатися мляві піднесення й спади, тобто складається така залежність показників: gw > gn > g. І, навпаки, якщо гарантоване зростання нижче природного, то фактичний темп характеризується тривалими підне­сеннями, неглибокими й короткочасними спадами. Відповідно складається зворотня залежність: gw < gn < g.

Питання руху gw, gn і g безпосередньо пов'язані із проблемами капіта­льних вкладень. Потреба в капіталі, як зазначає Р. Харрод, визначається не тільки темпами приросту випуску, але також деякою мірою загальним рів­нем виробництва. На ранньому щаблі кризи вона може скоротиться до ну­ля, але поступово потреба в капіталі буде збільшуватися. Однією із причин можуть бути урядові фіскальні стимулюючі заходи, наприклад, податкові пільги: амортизаційні, інвестиційні та ін.

Р. Харрод приходить до висновку про існування проблем як для теоретичного аналізу, так і для політики, а саме: 1) розбіжність між gw і gn і 2) тенденція g віддалятися від gw. Перша пов'язана з проблемами хронічного безробіття, друга — з проблемами про­мислового циклу.

Р. Харрод запропонував «протициклічну політику». В антициклічній політиці, вважає Р. Харрод, не слід відмовлятися від суспільних робіт. Навпаки, їх слід розширювати, приєднавши до них всі види капітальних вкладень, прямо або опосередковано підпорядкованих впливу центральної влади.

Він пропонує такий специфічний «антициклічний захід», як створення буферних запасів для Великобританії. Для того, щоб ці запаси полегшували становище англійської економіки, в асорти­мент товарів має бути введена, насамперед, продукція обробної промисло­вості. При цьому особливо наголошується, щоб виробництво таких товарів було розширено й, передусім, у тих галузях, які в кризові роки втрачають зовнішні ринки збуту.

Американський економіст Елвін Хансен розробив теорію циклічного руху економіки й основні елементи антициклічної державної політики. Як зазначається в літературі, Е. Хансен був видатним теоретиком рузвельтівської адміністрації.

У післявоєнний період він очолив «битву за повну за­йнятість». Акт про зайнятість, прийнятий Конгресом США у 1946 p., що проголосив запобігання безробіттю першочерговим завданням уряду, був складений за особистої участі Е. Хансена. В 1951 p. Е. Хансен опублікував книгу «Економічні цикли й національний дохід», яка складається з 4-х час­тин та у якій докладно викладено механізм економічного циклу та причини циклічних коливань. Варто звернути увагу на те, що Е. Хансен дає огляд історичного розвитку теорій економічного циклу, наголошуючи, що еко­номічне вчення Кейнса знаменує собою певною мірою революцію в еко­номічній науці, але своїми коріннями воно глибоко пов'язане з розвитком макроекономічної теорії.

Е. Хансен завжди наголошував на своїй принци­повій спадкоємності з кейнсіанськими ідеями у сфері макроекономічної теорії. Питанням антициклічної політики присвячена четверта частина книги. Слід особливо зазначити, що всі заходи антициклічної політики безпосередньо пов'язані з державними фінансами. Точніше було б сказати, що антициклічна політика є фінансовою антициклічною політикою.

На підставі своїх теоретичних висновків Е. Хансен запропонував ряд фінансових концепцій:

вбудованих стабілізаторів (або механізмів гнучкос­ті);

автоматичних заходів компенсаційного характеру;

програм компенсу­вання циклу.

Вбудовані механізми гнучкості, як зазначає Е. Хансен, є автоматич­ною системою, яка у змозі глушити економічні коливання, але неспромож­на сприяти переходу від рівня депресії до справжнього відновлення. Вона автоматично реагує на зміни економічної ситуації й не потребує планомір­ного, свідомого керування. Вперше поняття «вбудовані стабілізатори» за­провадив Дж. Кейнс стосовно особистого прибуткового податку. На його думку, податки автоматично реагують на циклічні коливання, пом'якшуючи їх, і тим самим забезпечують гнучкість економічної системи. Поняття «вбудований бюджетний стабілізатор» розглядається Е. Хансеном, Р. Харродом, лауреатом Нобелівської премії П. Самуельсоном як ос­новний фактор пом'якшення циклічних коливань. Своєю чергою, зазнача­ється, що державний бюджет поєднує групу стабілізаторів — насамперед, податки й державні видатки, які одночасно в різних напрямах впливають на економічний цикл. В американській фінансовій літературі розроблена концепція «бюджетний стабілізатор».

На думку неокейнсіанців, бюджетні видатки, податки, виплати допомо­ги з безробіття, по соціальному страхування автоматично реагують на будь- яку зміну економічного становища й можуть скоротити амплітуду цикліч­них коливань, пом'якшуючи падіння і деякою мірою гальмуючи бум. Сталість податкових ставок, вважають прихильники цієї теорії, приводить в періоди піднесення й спаду до автоматичних змін у податкових надходженнях у різних фазах циклу. У роки піднесення — до їхнього зростання, що має стримувати надмірний по­пит, у періоди спадів і криз — до зменшення, що призводить до створення нового попиту й у підсумку — або до бюджетних надлишків, або до дефіци­ту бюджету. Державні видатки в період економічного піднесення повинні зменшуватися, створюючи бюджетний резерв, а в періоди спаду — збіль­шуватися, формуючи додатковий попит, що сприяє розвитку виробництва.

Насправді виявилося, що скорочення податкових надходжень у кри­зові роки не компенсує зменшення споживчого попиту, а в роки піднесен­ня зростання податків не може запобігти ані збільшенню зайвих інвести­цій, ані зайвому попиту.

Що стосується державних видатків, то маневрування ними частіше призводить до загострення суперечностей між виробництвом і платоспроможним попитом, аніж до їхнього пом'якшення. Як наслідок прихильники теорії «вбудованого бюджетного стабілізатора» зрештою змушені були визнати її слабку ефективність.

Наприкінці 50-х — початку 60-х років настає другий етап розвитку теорії «вбудованого бюджетного стабілізатора»; а, відповідно до теорії Е. Хансена, дія внутрішніх, автоматично діючих сил має бути допо­внена системою свідомо передбачених і розроблених зовнішніх, дискре­ційних бюджетних заходів.

За Е. Хансеном, система «вбудованих стабілізаторів» повинна бути доповнена «автоматично діючими заходами компенсуючого характеру».

Відмінність між двома названими вище заходами полягає в тому, що вве­дення першого заходу пов'язане із прийняттям закону, що затверджується парламентом (зміни податкових ставок, запровадження або збільшення державних видатків та ін.), для другого заходу узгодження з парламентом не потрібно.

До автоматичних заходів компенсуючого характеру належать

політика зниження (або підвищення) норми відсотка,

скуповування держа­вних облігацій на відкритому ринку,

скорочення розміру обов'язкових ре­зервів, які комерційні банки повинні тримати у ФРС. Відповідно до цього типу регулювання Е. Хансена, програми компенсування циклу запроваджуються й функціонують при узгодженні дій парламенту й вико­навчої влади. У цьому випадку йдеться про бюджетне регулювання.

Американські економісти У. Шульц і С. Харріс додатково ввели в обіг ще й «формулу гнучкості податкових ставок», за якою їх структура повин­на базуватися на зміні цін, зайнятості й виробництва.

У літературі на підс­таві досліджень висловлюються ідеї, що ефект від використання бюджету як вбудованого в економіку стабілізатора може бути досягнутий лише на основі чіткої координації грошової й фіскальної політики. У теорії «вбудо­ваного бюджетного стабілізатора» починає проявлятися тенденція досяг­нення компромісу між протилежними ідеями, створення «синтетичних» концепцій: з одного боку, ставка на стихійне саморегулювання капіталіс­тичної економіки, а з іншого — на державне втручання.

Ортодоксальне кейнсіанство використовує в економічному аналізі ме­тод «мультиплікатора». Поняття «мультиплікатор» уперше ввів у науковий обіг Р. Ф. Кан, колега Дж. Кейнса по університету в Кембриджі.

Він висло­вив у 1931 р. думку про те, що організація державних суспільних робіт і їхнє фінансування сприятимуть виходу економіки із кризи й знизять без­робіття. Державні видатки повинні, на його думку, створити первинну за­йнятість, і як наслідок підвищиться купівельна спроможність населення, розшириться збут товарів і будуть вигідні нові інвестиції. Первинний по­пит і первинна зайнятість створять вторинну, третинну й т.п. зайнятість і попит.

Таким чином, сутність мультиплікатора полягає в тому, що держав­ні заходи щодо стимулювання економіки за рахунок розширення попиту мають множинний ефект.

Дж. Кейнс використовував поняття «мультиплікатор» для аналізу впливу інвестицій на попит. Він вивів закономірність — прирощення су­купного попиту дорівнює збільшенню інвестицій, помноженому на розмір мультиплікатора, що визначає граничну «схильність до споживання». Із цього положення Дж. Кейнс виводить необхідність державних заходів що­до стимулювання попиту для того, щоб як можна менша частка прироще­ного доходу направлялася в заощадження. «Схильність до споживання» згасає, починає діяти «схиль­ність до заощадження», що у підсумку забезпечує фінансування капіталь­них вкладень.

Розвиток методу мультиплікатора дозволив економістам досліджува­ти кількісну залежність між зростанням державних видатків, податків і державного боргу, між рухом фондів нагромадження, споживання й зайня­тості, між бюджетом (у т.ч. його складових) і зовнішньою торгівлею, між державними фінансами, макрофінансовою стабілізацією і економічним зростанням.

Як зазначає американський економіст У. Хеллер, удоскона­лення аналізу мультиплікатора дозволило перемістити його із сфери теорії у великі комп'ютерні моделі економіки і фінансів. Податкові реформи в США середини 1960-1990-х pp. були підготовлені на основі таких моде­лей. Удосконалення методів кількісного аналізу, безумовно, є кроком упе­ред у вивченні реальних явищ економічного і фінансового життя. Однак варто мати на увазі, що цей метод аналізу, так само як і багато інших мето­дів абстракції, досить уразливий при їхньому прагматичному використан­ні, тобто при переході від теорії до практики.

Неокейнсіанські концепції бюджетного регулювання.

Значна части­на сучасних теорій державних фінансів базується на поєднанні вихідних положень фінансової науки XIX — початку XX ст. і кейнсіанської еконо­мічної концепції. Класична буржуазна політична економія обстоювала принцип обов'язкової бюджетної рівноваги. Надалі, аргументуючи необ­хідність зростання державних видатків, економісти дійшли висновку, що при надзвичайних обставинах держава може допускати бюджетний дефі­цит, який вони розглядали, як тимчасове явище. В 30-ті роки, коли світова економічна криза поставила фінансову думку перед фактом величезних бюджетних дефіцитів, які набули хронічного характеру, намітилися зміни у поглядах. Виник ряд нових концепцій, в яких підводилася основа під но­ві умови господарювання. Деякі економісти стали відмовлятися від полі­тики «здорових фінансів», щорічного балансування державних бюджетів.

В. Фостер, В. Катчінг, С. Сліхтер та інші стали доводити необхідність «бі­льше витрачати», не боятися державного боргу і бюджетного дефіциту. Водночас, над теоріями державних фінансів того періоду ще тяжів тягар «класичних традицій». Більшість з прихильників бюджетних дефіцитів вважали, що після кризи державні фінанси повинні прийти до норми. В цих умовах виникає ідея «циклічного балансування» державного бюджету.

Під впливом розвитку загальної антициклічної теорії з'являються концепції циклічного балансування державного бюджету, репрезентовані представниками Стокгольмської школи (Е. Ліндаль (1891-1960), Г. Мюрдаль (1898-1987), Б. Олін (1899-1979) і ін.). Ідею підтримували також аме­риканські економісти (П. Стюарт, Р. Такер та ін.), англійські (В. Беверідж (1879-1963), X. Дальтон та ін.).

Вихідна ідея полягає в тому, що щорічне балансування бюджету необов'язкове. Державний бюджет повинен бути бездефіцитним загалом в межах циклу за рахунок надлишків фінансових ресурсів, отриманих в роки піднесення й процвітання.

Концепція «цикліч­ного балансування» надалі покликала до життя ідею «довгострокового програмування» бюджету. Вона припускає пристосування бюджету до економічного циклу. Політика державних видатків, як пише американсь­кий економіст С. Леланд, за можливості повинна бути синхронізована з економічним ритмом. Державі необхідно відкинути такий «застарілий» принцип, як щорічне балансування бюджету, загальна сума доходів за роки циклу повинна дорівнювати обсягу видатків, дефіцит, що виник у роки кризи й депресії, потрібно покривати бюджетними надлишками, що утво­ряться в період піднесення.

З подальшим поглибленням й загостренням суперечностей ринкової економіки концепція «циклічного балансування» поступово більше підпо­рядковується ідеї державного регулювання економічного зростання й на­буває нового змісту.

Вона одержує значне поширення серед економістів (Р. Масгрейв, Е. Хансен, Р. Харрод, У. Хеллер, Г. Кролл, Ф. Неймарк та ін.). За словами американського конгресмена Т. Кертіса, ця концепція сво­го часу була визнана респектабельною, такою вона визнається і тепер. Концепція знайшла відбиток у фінансовій політиці держав. У багатьох кра­їнах вона була представлена як офіційна урядова точка зору, зокрема в США в період президентства Дж. Кеннеді (1917-1963). У концепції на пе­рший план висуваються найважливіші положення кейнсіанства про анти циклічну політику й вирішення проблеми зайнятості. Як зазначає амери­канський дослідник історії державних фінансів США професор Р. Ліндхольм, класичне правило передбачало обов'язкове балансування бюджету, нове — бюджет повинен балансувати економіку.

Доходи й видатки бюджету повинні бути повністю підпорядковані за­кономірностям процесу відтворення. З цього питання значно розширилося коло практичних рекомендацій економістів урядовим органам.

Так, англій­ський економіст Р. Харрод вважав за необхідне розробляти не тільки наці­ональну, а й міжнародну бюджетну політику. На його думку, варто створи­ти спеціальний міжнародний орган, який би координував наявні бюджетні дефіцити й надлишки в різних капіталістичних країнах для проведення єдиної «антициклічної політики».

Велика група економістів Організації економічного співробітництва й розвитку, проаналізувавши бюджетну по­літику Бельгії, Франції, ФРН, Італії, Швеції, Великобританії й США, реко­мендувала урядам повільно програмувати дефіцит бюджету, коли цього вимагає фінансово-економічне становище, або бюджетний надлишок, якщо воно зміниться. Більше того, на їхню думку, виникнення в період кризи й депресії бюджетного дефіциту є в більшості випадків необхідним і добро­чинним явищем. Але для того, щоб зростаючий дефіцит не призводив зре­штою до лавиноподібного зростання державного боргу, він повинен ком­пенсуватися відповідним перевищенням доходів над видатками в період циклічного піднесення.

Уряди деяких країн ринкової економіки створили спеціальні фонди для циклічного балансування кон'юнктури. Так, наприклад, в Німеччині в середині 60-х pp., відповідно до «Закону про сприяння економічній стабілі­зації і зростанню економіки» був створений спеціальний фонд «вирівню­вання кон'юнктури. Кошти фонду були спрямовані на вирівнювання кон'юнктури, використовувались в період економічних труднощів і попов­нювалися в період піднесення економіки. Уряд міг на свій розсуд підвищу­вати або знижувати ставки корпоративного податку у випадку виникнення небезпеки «перегріву» кон'юнктури або настання економічного спаду. Водночас реальна фінансова практика показувала, що регулювання проце­су відтворення за допомогою подібних фондів має обмежений характер. Пом'якшуючи одні суперечності, воно водночас призводить до загострен­ня інших.

Практичні спроби урядів перебороти за допомогою бюджету ци­клічність відтворення в умовах ринкового господарства виявлялися недо­статньо ефективними. Не витримало перевірки практикою й найважливіше положення цієї концепції про вирівнювання бюджету в ході циклу, тому що з поглибленням і загостренням суперечностей економічного розвитку підсилюється тенденція до зростання його хронічної дефіцитності, й роз­міри дефіцитів у більшості країн у багато разів перевищують надлишки.

Усе це в умовах розширення глобалізаційних процесів в сфері економі­ки і фінансів значно посилює увагу західних економістів до державних фі­нансів, їх місця і ролі в економіці. Вони розглядаються як один із найбільш вагомих важелів впливу держави на процес розширеного відтворення, а бю­джетний дефіцит і державний борг — як досить ефективні інструменти державного регулювання.

На цьому фундаменті нового поштовху набуває теорія «дефіцитного фінансування» з її основними напрямками — «бюдже­тного накачування» і «компенсуючого бюджету». Дефіцитне фінансування стало вагомою складовою частиною економічної політики більшості прові­дних країн світу.

Концепція «бюджетного накачування» ґрунтується на кейсіанських теоріях фінансування державних видатків у борг. Основна ідея полягає в розширенні методів фінансування бюджетних видатків.

Відповідно до «нових принципів», бюджетний дефіцит і державний борг розглядаються як ефективні інструменти регулювання економіки, розширення сукупного попиту. Сукупний попит можна збіль­шувати шляхом розширення державних видатків незалежно від методів їх покриття. Зростання державних видатків повинно позитивно вплинути на сукупний попит, що, своєю чергою, сприятиме успішній реалізації націо­нального продукту.

З розвитком теорій економічного зростання й економічної динаміки, пошуками нових, більш ефективних засобів впливу на процеси прискорен­ня нагромадження капіталу з'являється «компенсуюча» бюджетна концепція, що посіла досить вагоме місце в світовій фінансовій думці й бюджет­ній політиці. Її, як стверджує Дж. Шлезінгер, визнають всі західні уряди, партії й майже всі політичні діячі.

Прихильники «циклічного балансуван­ня» у підсумку виступають за збалансований у межах циклу бюджет.

Представники «компенсуючого бюджету» вважають, що бюджет може й навіть повинен мати постійний, хронічний дефіцит. Саме в цьому стійкому бюджетному дефіциті, зазначає німецький економіст Ф. Неймарк, основна розбіжність між циклічним і компенсуючим вирівнюванням бюджету.

Ринкова економіка не завжди здатна забезпечити необхідний попит, в цих умовах держава повинна відшкодувати його нестачу дефіцитним бю­джетним фінансуванням. Якщо приватні особи скорочують видатки та ін­вестиції, держава компенсує це скорочення й нестачу ефективного попиту розширенням державних інвестицій, фінансованих головним чином за ра­хунок позик. При цьому вважається, що державний борг є обов'язковою попередньою умовою й необхідним структурним елементом процесу рів­номірного економічного зростання загалом.

У роботах неокейнсіанців розвивається положення про виділення ак­тивного й пасивного дефіцитів державного бюджету.

Пасивний дефіцит, на думку У. Хеллера, утворюється через негативний вплив падіння виробниц­тва й зайнятості, що призводить до скорочення бюджетних доходів. Другу частину становить, так званий, активний дефіцит державного бюджету, що виникає в ході проведення фінансової політики. Державні фінансові захо­ди, спрямовані на заохочення схильності до інвестування й споживання, пов'язані, з одного боку, зі зниженням ставок податків і введенням подат­кових пільг, з другого — зі зростанням видатків держави на втручання в економіку, що збільшує дефіцитність бюджетів. Таким чином, пасивний дефіцит утвориться внаслідок дії автоматичних змін, активний — як ре­зультат дискреційних, тобто урядових, заходів.

Американський економіст, професор У. Хеллер увів у вжиток терміни «фіскальне гальмо» і «фіскальний дивіденд» як фактори фінансової полі­тики. На його думку, урядові заходи, спрямовані на підбадьорення еконо­міки в умовах інфляції, що підсилюється, можуть виявитися насправді стримуючим фактором розвитку. Наприклад, надходження від особистого прибуткового податку під час інфляції зростають тому, що доходи за рів­нем обкладання пересуваються до вищих ставок, хоча реальні заробітки знижуються. Такого роду автоматичне зростання бюджетних доходів га­льмує розвиток приватного купівельного попиту, тобто є «фіскальним га­льмом». Податкові ставки, знижені в результаті проведеної фіскальної по­літики, можуть сприяти розширенню виробництва й зайнятості; тоді приріст ВВП буде розглядатися як «фіскальний дивіденд».

Неокейнсіанці розвивають ідею про дефіцитне фінансування як засіб досягнення ефективного попиту. Так само як і Дж. Кейнс, вони критикують погляди тих економістів, які обстоюють необхідність щорічного балансу­вання бюджету. Дуже образно цю думку висловив Р. Харрод: він вважає, що витрата коштів за рахунок бюджетного дефіциту — це відвідний кран, який можна швидко відкрити, й найкращий для цього спосіб — зниження податків. Необхідно зазначити, що Р. Харрод у такий спосіб підкреслює, що високі податки пригнічують і споживання, й інвестиції. Як стверджує англійський економіст С. Бриттен, під час депресії дефіцитне фінансування державних видатків сприяє зростанню зайнятості й доходів. Дещо невели­ка частина збільшеного національного продукту, що буде переказана кре­диторам як відсоток, вважає він, — дуже низька ціна за поліпшення стану економіки. На його думку, повна зайнятість, досягнута за рахунок виплати відсотків і навіть інфляції, обійдеться суспільству дешевше, ніж економіч­на й соціальна вартість безробіття.

Ортодоксальні кейнсіанці стверджують, що зростання державного бо­ргу призводить до утворення додаткових фінансових активів. На їхню ду­мку, наявність фінансових активів у формі державних облігацій впливає на попит, обсяг капіталу зростає. У країнах розвинутої ринкової економіки накопичені величезні суми державного боргу, що становлять в середньому від 50 до 95% обсягу ВВП. Для їхніх власників державні цінні папери є ка­піталом, оскільки приносять дохід. Однак, за образним висловом К. Маркса, як капітал виступає «негативна величина». Державні облігації дають кредиторам право привласнювати собі частину податків. Зростання виплачених відсотків за боргами є однією із причин дефіцитності бюдже­тів, що викликає необхідність нових позик.

Фінансові концепції посткейнсіанства. Неокласичний синтез.

Посткейнсіанскі теоретики виступили з радикальнішою економічною програ­мою розширення державного втручання.

Фінансова концепція цього на­пряму заснована на таких положеннях.

По-перше, ринкова економіка характеризується постійною нерівномірністю розвитку, пов'язаною з недо­сконалістю інформації. Тому спостерігаються розбіжності в прогнозованих й реальних економічних і фінансових показниках.

По-друге, основні прин­ципи діючої системи розподілу національного продукту гальмують еконо­мічне зростання. Тому необхідно радикально вдосконалювати розподіл на­ціонального продукту, зокрема за допомогою політики доходів. Спостерігається активізація ідей сполучення фіскальної ефективності і со­ціальної справедливості в державних фінансах. Як зазначає французький економіст Ж. Леонард, реалізація принципу ефективності повинна вихо­дити з ідеї справедливості. Саме тому необхідний перерозподіл доходів і добробуту. Все це повинно покласти початок ширшому перетворенню сус­пільства. Найвпливовішими представниками посткейнсіанства у Велико­британії є Дж. Л. Робінсон (1903-1983), Н. Калдор, Ф. Арестис, у США С. Вайнтрауб, X. Мінський.

Дж. Робінсон у «політиці доходів» виходила з лівореформаторських ідей трактування вдосконалення розподілу національного продукту. У ро­боті «Економічна теорія недосконалої конкуренції» вона різкій критиці піддає монополії, обвинувачуючи їх в проведенні політики цінової дис­кримінації, монополістичної експлуатації праці.

На думку Дж. Робінсон, у національному доході повинна бути рівність часток прибутку й заробітної плати. Не останню роль у досягненні цієї рівності відіграє фінансова полі­тика. У літературі висловлюється думка, що лівокейнсіанська версія «полі­тики доходів» була втілена в практиці «скандинавського соціалізму».

Дж. Робінсон також відома своєю інтерпретацією кейнсіанського «ефекти­вного попиту». За Кейнсом, у «ефективному попиті» основна частина при­падає на стимулювання інвестицій, водночас як зростання особистого спо­живання підпорядковується інвестиційній політиці.

Дж. Робінсон ставить знак рівності між двома шляхами досягнення «ефективного попиту», що відповідно повинно відбитися на фінансовій політиці.

Відомий англійський економіст лорд Н. Калдор пропонує запровади­ти особистий податок на споживання, замінивши ним особистий прибут­ковий податок. Його метою є захист процесу заощадження. На думку Н. Калдора, прибутковий податок занадто жорсткий до високих доходів і дискримінаційний до заощаджень.

У проблемі заощадження й нагрома­дження капіталу Н. Калдор розрізняє два питання: циклічне і довгостро­кове.

Він пропонує вирішення циклічного питання про вилучення зайвих заощаджень на кейнсіанський манер, тобто за допомогою бюджетної полі­тики.

Довгострокове питання про заощадження як фактора економічного розвитку повинно бути вирішено шляхом заохочення їх зростання за до­помогою зміни податкової системи.

Н. Калдор розвиває думку про запро­вадження податку на споживання не тільки як урядовий захід для заохо­чення заощаджень, але і як засіб боротьби з інфляцією. Податок, на його думку, буде скорочувати витрату грошей на купівлю споживчих товарів, що призведе до зниження цін; водночас це не скоротить дохід, що спрямо­вується в інвестиції.

Н. Калдор вбачає у податку на споживання засіб для вирівнювання доходів населення й поліпшення матеріального становища осіб з низькими доходами. Він вважає, що податок на споживання більш справедливий, ніж будь-які непрямі податки, оскільки його можна стягувати за прогресивни­ми ставками із застосуванням пільг, тоді як непряме оподаткування регре­сивне. Представники лівого крила кейнсіанства у своїх роботах зазнача­ють, що податок на споживання певною мірою задовольняє принципи фіскальної ефективності й соціальної справедливості в оподатковуванні. Його розмір можна підвести під реальні економічні й фінансові обставини кожного платника, а населення з низькими доходами — значною мірою звільнити від цього податку.

Під впливом зміни умов економічного зростання формується концепція «неокласичного синтезу», що була певним відходом від кейнсіанської ідеї повної зайнятості. Неокласичний синтез — концепція рівноваги в умовах неповної зайнятості, до якої введений грошовий фактор. Ця версія кейнсіан­ської теорії одержала розвиток у роботах лауреатів Нобелівської премії — англійського економіста Дж. Хікса (1904-1989 pp.) й американського — П. Самуельсона (1915 p.).

Під впливом «неокласичного синтезу» відбулися серйозні зміни в теорії фінансової політики. Кейнсіанські ідеї фіскалізму поєдналися з концепцією неокласиків, що передбачає регулювання економі­ки за допомогою грошово-кредитної політики. П. Самуельсон писав із цього приводу, що за допомогою відповідної кредитно-грошової й фіскальної по­літики система змішаного підприємництва може не тільки уникнути ексце­сів буму й різкого спаду, а й розраховувати на здорове прогресивне зрос­тання. На його думку, регулювання попиту повинно здійснюватися не лише шляхом змін у сфері державних видатків або податків, але й заходами, що передбачають зміну дисконтної ставки, відсотка і проведення відповідних операцій на відкритому ринку.

Дж. Кейнс надавав перевагу в регулюванні економіки фіскальній по­літиці.

Ортодоксальне кейнсіанство, яке розвивалося в рамках неокла­сичного синтезу П. Самуельсона, вважає за необхідне її узгодження з мо­нетарною і кредитною політикою. Представники посткейнсіанства ставлять питання про «рівність прав» фіскальної і грошово-кредитної полі­тики.

Тієї самої думки дотримуються і деякі представники неокласичної школи. Так, наприклад, американський економіст Г. Стайн вважає, що в основу економічної політики США повинні бути покладені принципи бю­джетного стимулювання зростання національного продукту і гальмування інфляції.

Концепція П. Самуельсона вплинула на подальший розвиток ортодок­сальним кейнсіанством теорії фіскальної політики. Майже всі наступні до­слідники розвивали його ідею поєднання фіскальної політики із кредитно- грошовою. Так, наприклад, А. Пікок і Г. Шоу вважають, що в модель фіс­кальної політики, розроблену на основі теорії Дж. Кейнса, необхідно ввес­ти деякі принципи грошової політики, а також урахувати результати (тобто сальдо) платіжного балансу країни. Поглиблення інфляційних процесів змусило послідовників Дж. Кейнса визнати, що впливати на попит однією тільки фіскальною політикою вже недостатньо, її необхідно поєднати із грошовою політикою.

Теорія Дж. Кейнса й кейнсіанства мала і має величезний вплив як на політичне, так і економічне життя країн світу. Протягом кількох десятиліть його теорія регулювання економіки була офіційно визнана як основа дер­жавної антициклічної економічної й фінансової політики в багатьох захід­них країнах. Вона наближена до практики господарювання, до вироблення

дій держави з удосконалення фінансово-економічних зв'язків.

Фінансові засади теорії суспільного товару. Як напрямок світової економічної думки вона розвивається на стику маржиналізму й економіч­ної теорії добробуту.

Вперше основні положення теорії «суспільного добробуту» італійський економіст Паретто (1848-1923).

- Фінанси – регулятор суспільного добробуту для всіх членів суспільства.

- перерозподіл фінансів методами ресурсів на користь бідних, але не погіршуючи добробут інших.

Її засновниками є шведські економісти К. Віксель і Е. Ліндаль. Численні послідовники розвивали й удосконалювали цю тео­рію. З'являються поняття: суспільні потреби, блага, послуги, суспільні то­вари і суспільний вибір. Один із засновників школи нової політичної еко­номії, лауреат Нобелівської премії (1986 р.) за дослідження засад теорії прийняття економічних і політичних рішень, американський економіст Дж. Бьюкенен (1919 р.) вважає К. Вікселя батьком сучасної теорії фінансів. Він зазначає, що його думка про те, що державні фінанси пов'язані з умо­вами демократичного процесу, випередила погляди його колег принаймні на півстоліття. К. Віксель розглядає фінансову політику як обмін. Для ньо­го політика — це широке поле складних відносин обміну між окремими індивідами.

К. Віксель, на підставі маржиналістського аналізу, розробляє принци­пи податкової політики, згідно з якими доводить необхідність зіставлення корисності соціальних послуг з тягарем податків, які вводяться для їх фі­нансування. На основі цього можна зробити висновок про доцільність тих чи інших податків.

К. Віксель піддав критиці всю систему оподаткування, її регресивний характер, непрямі податки. Ще на початку XX ст. він дій­шов висновку про те, що поліпшення системи оподаткування можливе ли­ше за умов розвитку демократії. Парламенти країн повинні враховувати ін­тереси різних груп платників податків.

К. Віксель обстоює принцип справедливості в розподілі податків.

Кінцевою метою розумної податкової політики, вважає він, є рівність перед законом і економічний добробут.

Він вводить в науковий обіг категорію «суспіль­ний товар», під яким розуміє товари і послуги, що надаються державою. Суспільний товар поєднує кілька основних особливостей, що відрізняють його від ринкових товарів: по-перше, неподільність середовища споживачів; по-друге, загальну доступність. Індивідууми або соціальні групи, спожива­ючи товар, не завдають ніякого збитку решті споживачів; по-третє, суспіль­ний товар надається тільки державою. У західній літературі наводиться кла­сичний приклад такого товару — інформація. З поглибленням суспільного поділу праці, наукового прогресу, прискоренням інноваційного розвитку суспільні інституції, а також індивідуальні користувачі зацікавлені у своє­часному отриманні наукової, економічної, комерційної, технічної, валют­ної, кредитної, біржової, фінансової та інших видів інформації. Особи, що одержують інформацію від державної статистичної або іншої служби, не зменшують її запасів.

Треба знайти оптимальне спів­відношення між приватними і суспільними товарами. В реальному житті здійснити таке розмежування досить важко, воно може мати більше умов­ний характер. Тому він запропонував розглядати суспільні і приватні това­ри як крайні полюси. Дослідження приватних і суспільних товарів має ва­жливе прагматичне значення, у підсумку воно дає змогу визначити співвідношення між державним і приватним секторами економіки. Оцінка цього співвідношення вимагає історичного підходу, оскільки змінюються економічні, політичні та соціальні умови. Загальною передумовою, до якої постійно прагне сучасна держава в питанні про обсяги урядового сектору, є забезпечення принципу оптимальності державного втручання.