Підсумки розвитку античної психологічної думки

Таким чином, антична психологічна думка відкрила багато знач­них проблем, що і сьогодні спрямовують розвиток психологічних ідей. У їхніх поясненнях генези і структури душі виявляються три напрямки, по яких йшов пошук тих великих, незалежних індивіда сфер, за образом і подобою яких трактувався мікрокосмос індивідуальної людської душі.

Перший напрямок - пояснення психіки, виходячи з законів руху і розвитку матеріального світу. Тут головною була ідея про визначальну залежність душевних проявів від загального ладу речей, їхньої фізичної природи. Тільки після того, як були осмислені похідні життя душі від фізичного світу, їхнє внутрішнє споріднення, а тим самим - і необхідність вивчати психіку, виходячи з що дає досвід і міркування про взаємозв'язок матеріальних яві психологічна думка змогла сягнути нових рубежів, що відкрили своєрідність її об'єктів.

Другий напрямок античної психології, створений Аристотелем, орієнтувався переважно на живу природу; вихідною точкою нього була відмінність властивостей органічних тіл від неорганічних. Оскільки психіка є формою життя, виставляння на передній план цієї проблеми було великим кроком уперед. Воно дозволило побачити в психічному душу, яка не перебуває у тілі, має просторові параметри і здатна (на думку більшості мислителів) залишати організм, з яким вона зовні пов'язана, спосіб організації поведінки живих систем.

Третій напрямок ставив душевну діяльність індивіда в залежність від форм, що створюються не фізичною чи органічною природою а людською культурою, а саме - від понять, ідей, етичних цінностей. Ці форми, що дійсно грають велику роль у структурі і динаміці психічних процесів, минулого, однак, починаючи з піфагорійців і Платона, відчужених від матеріального світу, від реальної історії культури і суспільства, і представлені у вигляді особливих духовних сутностей, протилежних тим, що почуттєво сприймається тілом.

Цей напрямок додав особливої гостроти проблемі, яку варто позначити як психогностичну (від грецького «гнозис» - знання). Під нею треба розуміти широке коло питань, з якими стикаються дослідження психологічних факторів, що споконвічне пов'язують суб'єкт із зовнішньою по відношенню до нього реальністю, - природною і культурною. Ця реальність перетворюється відповідно пристрою психічного апарату суб'єкта в сприйману ним у формі почуттєвих чи розумових образів - будь то образи навколишнього середовища, поведінки в ній особистості або самої особистості. Усі ці проблеми, які так чи інакше зважувалися давніми грека­ми утворюють і донині ядро пояснювальних схем, крізь призму яких бачить свою емпірію сучасний психолог.

Середні віки (V-XVI ст.)

– занепад чи напружена робота думки? (Ярошевський та інші і Бердяєв).

“Напружене відчуття особистості, особистого спасіння (ідейні погляди монахів), особистої честі (лицарство)стверджувалось в епоху, яку прийнято вважати часом повного поневолення особистості” (Бердяєв)

Розвиток психологічних ідей в арабомовній науці (VIII-XII віки)

Об’єднання арабських племен у VII ст. – утворення Халіфату. Мова - арабська, культура - різних народів, еллінська, китайська, індійська.

Література – з усіх кінців світу.

Паростки точних наук елліністичного періоду розвиваються.

Ідеологія – іслам, однак вивчався досвід “невірних”, розвивалися природничі науки (астрономія, географія, хімія, ботаніка) та медицина.

Вивчалися праці античності (Платон, Арістотель, Гален, Архімед). Перевага – Арістотелю перед Платоном. Підсилення – уявлення Арістотеля про божество як нерухомий першодвигун.

1. Ібн-Сіна (Авіценна) –ХІ ст. (980-1037), на Сході арабської держави

• “Канон” забезпечив йому “протягом п’яти століть самодержавну владу у всіх медичних школах середніх віків” (Ананьєв). Вчення в “Каноні” – матеріалістичне; провідна ідея залежність психіки від мозку в загальному

• фізіологічна психологія, вчення про психофізіологічні функції (ідея взаємозв’язку психічного і фізіологічного, в т.ч. керування фізіологічним станом шляхом впливу на почуття)

• медична психологія (роль афектів у регуляції та розвитку поведінки організму - новатроство). Експеримент – психодіагностика (пульс) – на його базі – сучасні детектори неправди. Другий експеримент - два барани (з вовком і без нього)

Завжди розділяв природничий та філософський погляди на душу.

• зачинатель вікової психології, велика увага-вихованню (зв’язок між фізичним р-ком організму та його психологічними особливостями у різні вікові періоди, особливе значення – вихованню).

2. Ібн-аль-Хайсам (Альгазеном) – 965-1039.

• Як і попередник, займався дослідженням психічних феноменів, зоровими відчуттями. Але – новий підхід – принцип заломлення світла (око – оптичний прилад). Кожний зоровий акт – поєднання ефекту фіксування зовнішнього впливу та роботу розуму. На його думку це - несвідомий процес (далекий послідовник принципу “несвідомих умовиводів” - Гельмгольц).

• Вивчені важливі феномени: бінокулярний зір, змішування кольорів, контраст. Для повного сприйняття необхідний рух очей –переміщення зорових осей.

• Вагомий фактор зорового сприйняття – час (малий час – сприймаються тільки знайомі об’єкти; пояснення – у нервовій системі зберігаються сліди попередніх вражень)

• все це – підтвердження через математичний аналіз законів оптики, сенсорна структура сприйняття як похідна законів оптики – суперечило вченню, що душа у всіх її проявах - надприродня структура.

2. Ібн-Рошд (1126-1198) - великий вплив на філософську думку Заходу.

• нове трактування Арістотельського розуму (“нуса”): людська душа має особливості, що дають їй можливість сприймати божественний “нус”. Коли тіло помирає, “нус” продовжує існувати як момент універсального розуму.

• Дві положення його концепції, що призвели до гострої ідеологічної боротьби:

  • людська душа не вічна;

  • богоподібність людини.

ІІ. Середні віки (V-XVI ст.)

1. Схоластика (“схоластикос” - шкільний, учений) обгрунтування християнського віровчення з використанням логічних прийомів. загальна ідея –коментування текстів.

2. Фома Аквінський (1225-1274). Томізм. – канонізовані схоластичні ідеї. Ідеї про душу - на базі Арістотелевих, хоч основна ідея викинута – зближення матеріального і психічного. Душа –одна. Вона має буття, відокремлене від тіла, нематеріальним і індивідуальним. Душа-джерело руху тіла. Є здібності душі (розум (нус), воля), рослинні і тваринні функції, яким необхідно тіло для життя на землі. Існують чисті форми у нематеріальному світі і що здійснюються лише в матерії. Людська душа – найменша із чистих та найбільша із нижчих форм.

3. Номіналізм – англійська філософія (В. Оккам) . “Номен” – назва, ім’я.

1590 - вперше введений термін “психологія” (Р.Гоклениус, О.Кассман)

Епоха наукової революції

Галілео Галілей – провісник нової епохи, вчив, що природа є системою тіл, які рухаються і не володіють ніякими властивостями, крім геометричних та механічних.

Рене Декарт – французький математик, природознавець і філософ. У своїх дослідженнях Рене Декарт орієнтувався на модель організму як на механічно працюючу систему.

Вільям Гарвей: відкриття кровообігу: серце це своєрідна помпа, що перекачує рідину. Участі душі в цьому не потрібно. Він підтверджував модель організму Декарта.

Уявлення Р.Декарта про будову нервової системи: “трубки”, по яких проносяться повітряноподібні частки (“тваринні парфуми”). Зовнішній імпульс приводить їх у рух і заносить у мозок, звідти вони автоматично відбиваються до м’язів (гарячий предмет обпалює руку) Термін “рефлекс” – відбиття (через три сторіччя Павлов в своїй лабораторії поставив погруддя Р.Декарту). Рефлекторна природа поведінки без душі як керуючої сили – велике відкриття у психології.

Отже, організм людини – механізм, але механізм, що навчає.

“Пристрасті душі” – один із найважливіших творів. Д. розробив проект “машини тіла”, до функцій якої належать: “сприйняття, утримання ідей у пам’яті, внутрішні прагнення”.

Душа піднесена до субстанції, що рівна з субстанцією природи. Вона і тільки вона знає про власні стани і акти, вона –свідомість. Предметом психології стає свідомість: “Я мислю, отже, я існую”. Пізніше цей “внутрішній зір” стали називати інтроспекцією.

Декарт робить висновок про три види ідей: породжених самою людиною, ідей набутих і ідей вроджених (інтуїція).

Ідея психофізичної взаємодії –взаємного впливу душі і тіла.

Спіноза –голландський мислитель – опонент Декарта.

Механічний детермінізм Декарта має дві сторони: позитивну (вивчення психічних процесів) і негативну (обмежує можливості тіла в причинному поясненні психічних явищ).

С., на відміну від Д., не відкидає емоції, а пробує пояснити їх. Дає визначення волі як признаної необхідності. Виділяв 3 фундаментальні почуття: потяг, радість і сум, з них виводяться всі інші.

Готфрід-Вільгельм Лейбніц –виділяє у душі області за ступнем усвідомленості знань, що в них зберігаються: виразне знання, неясне знання і область несвідомого.

Відкрив поняття апперцепції – процесу усвідомлення неусвідомлюваних понять.

Психофізичний паралелізм – душа і тіло існують і діють самостійно й автоматично.

Томас Гоббс (англ.) – відкрив асоціації, як їх пізніше назвали. Він стверджував: матеріальні речі, впливаючи на організм, викликають відчуття, з відчуттів виникають уявлення, що утворюють ланцюги думок, що виникають у тому порядку, в якому виникали відчуття.

Платон та Арістотель уже подали види асоціацій: за суміжністю, подібністю і контрастом, але Гоббс сприймав їх чисто механістично: як зчеплений ланцюг психічних елементів за суміжністю.

Дж. Локк – згоджується, що походження всіх знань - досвідове, психіка дитини формується в процесі її життя, відкидає ідею вроджених знань Декарта. Психіка дитини “tabula rasa” (чиста дошка). Звідси - величезне значення виховання. З тверджень Локка виникло розуміння предмету психології – явищ свідомості, що породжуються зовнішнім досвідом, який виходить від органів почуттів, і внутрішні, що накопичується власним досвідом індивіда.

Психологічні ідеї епохи Просвітництва

Гельвецій (1715-1771) (“Про розум”, “Про людину”)– на противагу Руссо вважав, що для людини неоціненну роль грають культура та суспільне виховання. Однак дійшов до однобоких висновків: шляхом виховання із людини можна ліпити що завгодно. Разом з тим він, відкинувши культурно-історичні фактори розвитку людини, вважав, що безпосередні тілесні потреби і пристрасті він перетворював у основний двигун розумового розвитку суспільства.

Дідро (1713-1784) (“Думки про пояснення природи”, “Розмова д’Аламбера з Дідро”) – відстоює єдність матеріального світу, але не спінозовського, де людині відкривається тільки довжина і мислення. він висуває гіпотезу, що по всій матерії існують живі молекули різної степені складності.

Кабаніс (1757-1708) висунув припущення, що мозок призначений для виробництва думки; враження, що поступають до мозку, приводять його в дію (їжа-шлунок), тобто свідомість – функція мозку як одного із органів людини.