Епікурейці

На іншій космологічній основі, але з тією ж орієнтацією на пошуках щастя і мистецтва жити, ґрунтувалася школа Епікура (кінець IV ст. до н.е.) У своїх уявленнях про природу епікурейці спиралися на атомізм Демокрита. Однак на противагу демокритовому вченню про обов'язковість руху атомів за законами, що виключають випадковість, Епікур припускав, що ці частки можуть відхилятися від своїх закономірних траєкторій. Такий висновок мав етико-психологічне підґрунтя.

На відміну від версії про «тверду» причинність в усьому, що відбувається у світі (а також і душі), епікурейці допускали довіль­ність, спонтанність змін, їхній випадковий характер. З одного боку, такий підхід віддзеркалював відчуття непередбачуваності людського існування, з іншого боку - визнавав можливість довільних відхи­лень, закладених у природі речей, виключав строгу зумовленість вчинків, пропонував певну свободу вибору. Іншими словами, епіку­рейці вважали, що особистість здатна діяти на свій страх і ризик. Утім, слово «страх» тут можна вжити тільки метафорично: весь зміст епікурейського вчення полягав у тому, щоб, перейнявшись ним, люди рятувалися саме від страху.

Цій меті служило і вчення про атоми: живе тіло, як і душа, складається з атомів, що рухаються в пустоті, що у момент смерті розсіюються за загальними законами вічного космосу. А як так, то «смерть не має до нас ніякого відношення, коли ми є, то смерті ще немає, коли ж смерть настає, то нас уже немає».

Представлена у вченні Епікура картина природи і місця людини в ній сприяла досягненню безтурботності духу, свободи від страхів, насамперед, перед смертю і богами (які, існують між світами, не втручаються в справи людей, тому що це порушило б їхнє безтур­ботне існування).

Як і багато стоїків, епікурейці міркували про шляхи досягнення незалежності особистості від зовнішнього. Кращий шлях вони вба­чали в самоусуненні від усіх суспільних справ. Саме така поведінка дозволяє уникнути смутку, тривог, негативних емоцій і в такий спосіб отримати насолоду, тому що вона є не що інше, як від­сутність страждання.

Послідовником Епікура в Давньому Римі був Лукрецій (І ст. до н.е.). Він критикував вчення стоїків про розум, розлитий у ви­гляді пневми. У дійсності, за Лукрецієм, існують тільки атоми, що рухаються за законами механіки, в результаті чого виникає і сам розум. У пізнанні первинними є відчуття, перетворені (на зразок того, «як павук плете павутину») в інші образи, що приводять до розуму.

Проблеми моральної поведінки і виховання

Елліністичний період характеризується тим, що у центр уваги психологів різних напрямів попадає проблема етичної (моральної поведінки. І для стоїків, і для епікурейців мали велике значення дослідження критеріїв морального й аморального, за якими можна оцінювати поведінку людини. Головною причиною розбіжності позицій стоїків і епікурейців було питання про стосунки особистості і суспільства.

Ще в культурі Давньої Греції виникла думка про те, що сильна, значима особистість має право на свої закони, на власну позицію, і її вчинки треба оцінювати за іншими етичними нормами, ніж життя простої людини.

Такою була школа кініків. Єдиний шлях для морального самовдосконалення - це шлях до себе, шлях, що обмежує контакти і залежність від зовнішнього світу. Найкраще таке самовдосконалення починати з раннього дитинства, тому і повинні існувати спеціальні школи кініків для дітей (хоча таке навчання можливе й у зрілому віці).

Шлях морального розвитку і навчання в школах кініків складалося з трьох ступенів - аскеза, ападейкія й автаркія. Перший полягав у відмові від комфорту і благ, що дає суспільство. Кініки ходили в старому одязі, у лахмітті, навіть у дощ і холод не визнавали теплих речей, небагато їли, не мали постійного житла, могли спати і під відкритим небом, не милися. Вони заперечували всі досягнення побутової культури, прагнучи до всепрощення. У такий спосіб переборювалася, на їхню думку, залежність від суспільств що в обмін на комфорт жадало від людини зради себе. На наступному ступені людині вселяли думку ігнорувати знання, накопичені суспільством; неграмотність вважалася навіть достоїнством. На третьому ступені незалежності людину привчали не звертати уваги на суспільну думку, на похвалу й осудження. З цією метою була придумана спеціальна вправа, яка полягала в тім, що учень повинен був просити милостині у мармурової статуї. Успішною вважалася така поведінка, коли він продовжував свої благання, незважаючи на кам'яне, холодне мовчання статуї. Так само учнів привчали не звертати уваги на глузування, образи і погрози, якими супроводжувалася їхня поява в громадських місцях у рваному та брудному одязі. Фактично кініки, прагнучи до незалежності, навчали не так самодостатності, скільки негативному ставленню до суспільства.

Більш розповсюдженими були погляди Епікура, який доводив, що не негативізм, але відчуження, відхід від суспільства є найбільш етично вірним шляхом духовного саморозвитку і самовдосконалення. Він вважав, що єдиним джерелом і добра, і зла є сама людина, во­на - головний суддя власних учинків. Таким чином, джерело актив­ності, як і джерело моралі, укладено у самій людині. Епікур виступав проти твердження, що моральною є тільки поведінка, заснована на розумі. Він вважав, що не розум, але почуття керують поведінкою людини, викликаючи в ній прагнення робити те, що викликає задо­волення, і уникати тих об'єктів, що викликають невдоволення.

Одним з головних постулатів школи стоїків було те, що людина не може бути абсолютно вільною, тому що вона живе за законами того світу, в який попадає. При цьому ми не можемо вибрати ні п'єси, у яку потрапили, ні своєї ролі. Це дано долею, яку ніхто не може змінити. Що ж може сама людина? Вона може тільки з достоїн­ством грати ту роль, що їй уготована. Таким чином, головний мо­ральний закон - необхідність зберегти свою сутність, своє достоїн­ство в будь-яких найважчих умовах. Людина з ранніх років повинна зрозуміти, що вона не в змозі змінити свою долю, ухилитися від неї, вважали стоїки. Тому, хочеш ти чи ні, все одно будеш виконувати волю долі. Але ти можеш являти собою жалюгідне видовище пла­кальника і не розуміти своєї мети людини, а можеш йти по життю з гордо піднесеною головою, усвідомлюючи, куди йдеш.

Стоїки підкреслювали, що сильна людина в будь-яких умовах, навіть у рабстві й у в'язниці, є внутрішньо вільною.