Психологічні погляди в епоху еллінізму

Як уже говорилося, після походів царя Олександра Македон ського (IV ст. до н.е.) виникла найбільша імперія стародавнього світу. Її наступний розпад відкрив новий період в історії давнього світу елліністичний - з характерним для нього синтезом елементів культур Греції і країн Сходу.

Положення особистості в суспільстві докорінно змінилося. Вільний грек утрачав зв'язок з рідним містом, стабільним соціальним середовищем і потрапляв в умови непередбачених змін. З усе більшою гостротою він відчував несталість свого існування у світі, що змінився. Ці зрушення у реальному положенні й у самовідчутті осо­бистості наклали відбиток на уявлення про душевне життя.

Віра в могутність розуму, у великі інтелектуальні досягнення колишньої епохи ставиться під сумнів. Виникає філософія скепти­цизму, що рекомендує взагалі утримуватися від суджень, які стосу­ються навколишнього світу, через їхню недоведеність, відносність, залежність від звичаїв тощо (Піррон, кінець IV ст. до н.е.). Така інтелектуальна настанова виходила з етичної мотивації. Передбача­лося, що відмова від пошуків істини дозволить знайти душевний спокій, досягти стану, коли зникають будь-які хвилювання.

Ідеалізація способу життя мудреця, усунутого від гри зовніш­ніх стихій і завдяки цьому здатного зберегти свою індивідуальність у хиткому світі, протистояти потрясінням, що загрожують самому існуванню, направляла інтелектуальні пошуки двох інших філо­софських шкіл, що домінували в елліністичний період, - стоїків і епікурейців. Пов'язані зі школами класичної Греції, вони переос­мислили їх ідейну спадщину відповідно до духу нової епохи.

Стоїки

Школа стоїків виникла у IV ст. до н.е., одержала свою назву за іменем того місця в Афінах («стояти» - портик храму), де її заснов­ник Зенон (не плутати із софістом Зеноном) проповідував своє вчен­ня. Уявляючи космос як єдине ціле, що складається з нескінченних модифікацій вогняного повітря (пневми), стоїки вважали людську душу однією із таких модифікацій.

Під пневмою (вихідне значення слова - вдихувати повітря) перші натурфілософи розуміли єдиний природний, матеріальний початок, що пронизує як зовнішній фізичний космос, так і живий організм, і псюхе (тобто область відчуттів, почуттів, думок), що в ньому перебуває. В Анаксимена, як і у Геракліта та інших натурфілософів, пог­ляд на псюхе, як частку повітря чи вогню, означав її породженність зовнішнім, матеріальним космосом. У стоїків же злиття псюхе і природи набуло іншого змісту. Сама природа спиритуалізувалася, наділяючись ознаками, властивими розуму, але не індивідуального, а понадіндивідуального. Відповідно до цього вчення світова пневма ідентична світовій душі, «божественному вогню», що є логосом, як вважали пізніші стоїки, - долею. Щастя людини вбачалося в тім, щоб жити відповідно до логосу.

Як і їхні попередники в класичній Греції, стоїки вірили в наявність розуму, в те, що людина не досягає щастя через незнання того, де воно є. Але якщо колись існувала гармонічна особистість у повноцінному житті якої зливаються розумне і почуттєве (емоційне), то у мислителів елліністичної епохи, в умовах соціальних негараздів, страху, незадоволеності, тривоги, ставлення до емоційних потрясінь (афектів) змінилося.

Стоїки оголосили афектам війну, вбачаючи в них «псування розуму», оскільки вони виникають через «неправильну» діяльність розуму. Задоволення і страждання - помилкові судження про сьогодення; бажання і страх - настільки ж помилкові судження майбутнє. Від афектів варто лікувати як від хвороб, їх потрібно «з коренем виривати з душі». Тільки розум, вільний від будь-емоційних потрясінь (як позитивних, так і негативних), здатен правильно керувати поведінкою. Саме це дозволяє людині виконувати своє призначення, свій обов'язок і зберігати внутрішню волю.

Ця етико-психологічна доктрина, звичайно, сполучалася з установкою, що, говорячи сучасною мовою, можна було б назвати психотерапевтичною. Люди відчували потребу в тім, щоб встояти перед драматичними поворотами життя, що позбавляють душевної рівноваги. Вивчення мислення і його ставлення до емоцій не мало абстрактно-теоретичного характеру, а співвідносилося з реальним життям, з навчанням мистецтву жити. Усе частіше до філософі зверталися для обговорення і вирішення особистих, моральних проблем. Із шукачів істин вони перетворювалися в цілителів душ, пізніше стали священики та духовенство.