Дія четверта

Кабінет Хіґінса на Вімпол-стріт. У кімнаті нікого немає. Камін не розпалено. Годинник на каміні б'є північ. Надворі погожа літня ніч. Зі сходів лунають голоси Хіґінса й Пікерінґа.

Хіґінс (гукає вниз до Пікерінґа). Послухайте, Пік! Замкніть, будь ласка, вхідні двері. Я більше нікуди не виходитиму.

Пікерінґ. Гаразд.

Еліза відчиняє двері й, осяяна світлом з холу, постає в дорогих прикрасах та розкішному вечірньому вбранні, в якому щойно виграла Хіґінсів заклад. Підходить до каміна і вмикає світло. Видно, що вона стомлена: блідий колір обличчя, сповненого трагізму, різко контрас­тує з темними очима й волоссям. Вона знімає плащ, кладе його разом із рукавичками й віялом на рояль — і мовчки опускається на лавку.

Невдовзі з'являється Хіґінс у вечірньому костюмі, плащі й ци­ліндрі. В руках у нього домашня куртка, яку він відшукав надолі. Циліндр і плащ він кидає на журнальний столик, потім вивільняєть­ся зі смокінга. Вдягає домашню куртку — і втомлено падає в крісло біля каміна. За ним входить Пікерінґ, теж у вечірньому костюмі. Знімає циліндр, плащ і вже мало не кидає їх на одяг Хіґінса, одначе похоплюється.

Пікерінґ (потягується). Щиро кажучи, я дещо стомився. Не­легкий видався день. Уранці — прийом у саду, потім — званий обід, ще й на додачу прийом у посольстві! Забагато радості, як на один день! А заклад ви-таки виграли! Еліза блискуче впоралась із роллю!

Хіґінс (емоційно). Слава Богу, все вже позаду!

Елізу аж пересмикує, проте чоловіки навіть не звертають на неї уваги. Вона знов опановує себе й сидить, як доти, незворушно.

Пікерінґ. Ви нервували на прийомі? Я — страшенно! А Еліза здавалася такою спокійною!

Хіґінс. Вона навіть не хвилювалася. Я знав, що вона впорає­ться. А от я за ці місяці перевтомився, й тепер це дається взнаки. Спершу, коли ми займалися фонетикою, було досить цікаво, а потім мені це смертельно надокучило. Якби не заклад, я послав би все під три чорти ще місяців зо два тому. Замір-бо, по суті, дурний: нудьга та й годі!

Пікерінґ. Вам просто бракує світської муштри. (Йде до роя­ля.) А я не від того, аби часом поринути в цю атмосферу. Знов почуваєшся молодим. Хай там як, а це — ваш успіх, неперевершений успіх! Раз чи двічі мені аж лячно було, а от Еліза чудово трима­лася! Не кожна справжня герцогиня так зможе. Ці дурепи вважа­ють, що манери всотуються ще до народження разом із суспільним статусом, і тому навіть не прагнуть учитися. А тим часом, аби по-справжньому знатися на своїй справі, треба бути фахівцем.

Хіґінс. Ось це мене й бісить! Ті дурепи навіть не усвідомлюють своєї дурості! (Встає.) В усякому разі, усе вже позаду. Можна спо­кійнісінько завалитися спати й не перейматися тим, що буде завтра.

Краса Елізи набуває зловісного вигляду

Пікерінґ. Мабуть, і я піду до сну. Що не кажи, а день був визначний! Це ваш справжній тріумф! Добраніч. (Іде.)

Хіґінс (іде за ним). Добраніч. (Через плече до Елізи.) Елізо, повимикайте світло і скажіть пані Пірс, аби вранці не варила каву. Я питиму чай. (Виходить.)

Еліза намагається опануватися й не звертати уваги. Вона встає, підходить до каміна вимкнути світло, але в цю мить мало не заходи­ться плачем. Падає на Хіґінсове крісло й міцно тримається за підло­кітники. Раптом, з криком болючого гніву, підхоплюється на ноги й кидається на підлогу.

Хіґінс (роздратовано кричить у коридорі). Куди, в біса, запо­ділися ці кляті пантофлі?! (З'являєтеся у дверях.)

Еліза (хапає пантофлі і щосили жбурляє їх один за одним просто в Хіґінса.) Ось вам ваші пантофлі! Ось вам! Бодай вам долі в них не знати!

Хіґінс (здивований). Що таке?! (Підходить до неї.) Що ста­лося? Вставайте! (Підіймає її.) Вам недобре?

Еліза (задихаючись). Зате вам дуже добре! Я виграла вам заклЛЬд, а ви про мене навіть не подумали, бо я вам уже не потрібна!

Хіґінс. Це ви виграли мені заклад?! Самовпевнена нікчемо! Це я його виграв! Як ви сміли жбурнути в мене пантофлями?

Еліза. Бо я хотіла розтрощити вам фізіономію! Я б залюбки прикінчила вас, набундючена пико! Навіщо ви підібрали мене, якщо зараз дякуєте Богу, що все позаду? Я вам більше ні до чого й тепер мене можна викинути на вулицю?! Так?! (Розпачливо заламує па­льці.)

Хіґінс ( споглядаючи її з холодним подивом). Які ми враз­ливі! І хто б міг подумати?

Еліза (видає здушений крик люті й кидається на Хіґінса, готова видряпати йому очі).

Хіґінс (хапає її за руки). Ви ще й дряпатись?! Не розпускайте пазурі, скажена кішко! Свої коники викидатимете деінде! Сядьте — і щоб тихо мені! (Грубо кидає її в крісло.)

Еліза (пригнічена його перевагою в силі й вазі). Що зі мною тепер буде?.. Що зі мною буде?..

Хіґінс. А якого дідька мені знати, що з вами буде?! Мене це взагалі не обходить! Тепер ви вільні й можете жити, як вам зама­неться.

Еліза (долаючи розпуку). А на що я здатна? Навіщо ви мене такою зробили? Куди мені податися? Що робити? Що зі мною буде?

Хіґінс (зрозумів, у чім річ, проте не надто цим зворушився). А, он ви про що! (Засовує руки в кишені. За звичкою побрязкуючи їхнім вмістом, ходить по кімнаті. Його вигляд свідчить, що він погодився на цю безпредметну розмову виключно від доброти сво­го серця.) На вашому місці я б так не переймався. Я певен, ви зможете непогано влаштуватися. Хоча, я ще якось не усвідомив, що ви вже збираєтесь іти.

Еліза. А що ж мені тоді робити?

Хіґінс. Та що завгодно. Пам'ятаєте, ви мріяли про квіткову крамничку? Пікерінґ міг би вам це влаштувати. В нього купа гро­шей. (Хихоче.) Щоправда, він іще не заплатив за дрантя, яке ви сьогодні вдягали. А коли додати ще й платню за прокат діамантів, то плакали його двісті фунтів.

Еліза. Сер, доки ви не пішли...

Хіґінс (впускає пантофлі від несподіваного звертання "сер".) Що?

Еліза. Кому належать мої сукні — мені, чи полковнику Пікерінґу?

Хіґінс (повертається до кімнати з таким виглядом, ніби ніколи не чув дурнішого запитання). А на чорта вони Пікерінґу?

Еліза. Можливо, знадобляться, коли знайдете собі наступну дівчину для дослідів.

Хіґінс (приголомшений та вражений). Значить, ось якої ви гадки про нас!

Еліза. Я хочу знати, що я маю право взяти з собою, щоб ви потім не звинуватили мене у крадіжці.

Хіґінс (глибоко вражений). У крадіжці?! Елізо, та як ви мо­жете таке казати?! Не думав, що ви так нехтуєте наші взаємини!

Еліза. Даруйте. Я проста неосвічена дівчина, і мені доводиться бути обережною. Між такими, як ви, й такими, як я, не може бути ніяких взаємин. Тож, із вашої ласки, скажіть точно, що тут моє, а що — ні.

Хіґінс (понуро). Виносьте під три чорти хоч весь цей дім! Крім діамантів — їх узято напрокат. Вас це влаштовує? (Розверта­ється й обурений збирається йти.)

Еліза (упивається його люттю й міркує, чим би ще дошкули­ти Хіґінсові). Стривайте! (Знімає з себе коштовності.) Будь ласка, візьміть це до себе. Так буде надійніше. Не хочу за них відпові­дати. А раптом щось пропаде.

X і ґ і н с (розлючений). Давайте! (Бере прикраси.) Якби ці витре­беньки не належали ювеліру, я запхав би їх у вашу невдячну пельку!

Е л і з а (тремтячи від притлумленої радості). Дуже рада, що хоч трохи поквиталася з вами.

Хіґінс (з гідністю, найвишуканішим професорським тоном). Через вас я вийшов із рівноваги, чого раніше ніколи не траплялося. Волію припинити цю розмову. Я йду спати.

Еліза (з викликом). Залишіть пані Пірс записку про вашу каву. Я їй нічого не переказуватиму.

X і ґ і н с (холодно). До біса пані Пірс! До біса каву і вас разом з нею! (Люто.) До біса мою власну дурість! Як я міг марнувати на якусь бездушну самозванку свої знання: ці скарби моєї душі, які я здобував таким трудом?! Як міг дарувати їй свою прихильність?! (Велично виходить із кімнати, однак у кінці псує весь ефект, грюкнувши щосили дверима.)

Еліза опускається навколішки й починає шукати в каміні перс­тень. Знайшовши, хвилину розмірковує, що з ним зробити; нарешті кидає персня на вазу з фруктами, й рішуче простує нагору; заходить до своєї кімнати, вмикає світло.

Обстановка Елізиної спальні поповнилася великою шафою та чу­довим туалетним столиком. Еліза відчиняє шафу, бере звідти свою, буденну сукню, капелюх, черевички на низьких підборах і кидає все це на ліжко. Роззувається, знімає з себе вечірню сукню; старанно розправивши її на м'яких плічках, вішає в шафу — із грюкотом зачиняє дверцята. Взуває черевички, одягає буденну сукню та капе­люх. З туалетного столика бере ручного годинника; одягає його, по­тім — рукавички; бере сумочку й заглядає, чи є там гаманець; дістає гаманця і вішає його на зап'ясток. Після цього прямує до две­рей. Кожен її рух підкреслює гнівну рішучість. Наостанок підхо­дить до дзеркала — і показує сама собі язика. Врешті вимикає світ­ло — й виходить. А тимчасом на вулиці Фреді Айнсворд Гіл, стра­ждаючи від таємної закоханості, заглядає у вікно на третьому повер­сі, де все ще горить світло. Нарешті світло гасне.

Фреді. Нарешті! Кохана моя! Кохана! Люба моя!

Еліза виходить із дому, грюкаючи за собою дверима.

Е л і з а. А ви що тут робите?

Фреді. Нічого. Під вашими вікнами я провів уже не один ве­чір. Лише тут я по-справжньому щасливий. Будь ласка, не смійте­ся з мене, панно Дулітл!

Еліза. Не називай мене "панна Дулітл", чуєш?! "Елізи" для мене цілком вистачає. (Вона міцно обіймає його за плечі.) Фреді, ти ж не думаєш, що я бездушна самозванка, правда?

Ф р є д і. Ні, ні, що ти, єдина моя! Як ти могла таке подумати! Для мене ти — найкраща, найдорожча, най...

Він утрачає самовладання й осипає її цілунками. Вона, теж пере­повнена почуттями, відповідає взаємністю. Якийсь час вони так і сто­ять, у міцних обіймах.

Удалині з'являється таксі. Вони встигають ще раз обнятися, перш ніж машина під'їжджає просто до них.

Водій таксі. Може, підвезти?

Вони розтуляють обійми.

Еліза. Фреді, таксі! Те, що нам треба!

Фреді. Але, чорт забирай, у мене немає грошей.

Еліза. Зате в мене досить. Полковник каже, з собою завжди треба мати десять фунтів — про всяк випадок. Послухай, Фреді, ми цілу ніч будемо кружляти з тобою по місту, а вранці я потелефоную до пані Хіґінс і спитаю, як мені бути. Сідай, я все поясню в машині! Там нас і поліція не займатиме.

Фреді. Точно! Здорово! (До водія.) Подалі від центру, Вімблдон-комен. (Від'їжджають.)

Дія п'ята

Вітальня пані Хіґінс. Господиня сидить за письмовим сто­лом. Входить покоївка.

Покоївка (у дверях). Пані Хіґінс, там унизу пан Хіґінс і пол­ковник Пікерінґ.

Пані Xіґінс . Нехай зайдуть.

Покоївка. Вони дзвонять по телефону, пані Хіґінс. По-моєму, в поліцію.

Пані Хіґінс. Що?!

Влітає Хіґінс.

X і ґ і н с. Мамо, послухай, це ж казна-що!

Пані Хіґінс. Доброго ранку, любий. (Стримуючи своє не­терпіння, він цілує матір. Покоївка виходить.) То що сталося? Хіґінс. Еліза втекла

Пані Хіґінс (обурена, встає). Невже ви справді збираєтеся шукати Елізу через поліцію?!

Хіґінс. Звісно! Для чого ж іще поліція? А потім, у нас немає іншого виходу. (Сідає в єлизаветинське крісло.)

Пікерінґ. Нелегко було розмовляти з інспектором. Здається, він запідозрив нас у дещо нечистих намірах.

Пані Хіґінс. Безумовно! Яке ви мали право йти в поліцію й заявляти на дівчину, наче вона якась злодійка чи загублена пара­солька? Як так можна?! Знову сідає, вкрай обурена.) Входить покоївка й уриває розмову.

Покоївка. Пане Генрі, якийсь джентльмен негайно хоче вас бачити. Каже, що його направили сюди з Вімпол-стріт.

Хіґінс. Хай забирається під три чорти! Мені зараз не до нього.

А що за один?

Покоївка. Такий собі Дулітл, пане Хіґінс. Пікерінґ. Дулітл?! Сміттяр?

Покоївка. Сміттяр?! Ні, що ви, пане Хіґінс! Статечний пан. Хіґінс (зривається з місця). Чорт забирай! Пік, це, мабуть, її родич, про якого ми не чули! Вона, напевне, в нього переховуєть­ся. (До покоївки.) Ану, мерщій його сюди! Покоївка (оголошує). Пан Дулітл. (Іде.) Входить Дулітл. Він імпозантно вдягнений, немов на весілля, і сам схожий на жениха. Квітка в його петельці, блискучий шовковий циліндр і лаковані черевики довершують картину. Він так захоплений метою візиту, що навіть не помічає господині, а прямує просто до Хіґінса, вивергаючи на нього цілу зливу докорів.

Дулітл (показуючи на свій одяг). Ви гляньте лишень! Бач'те? Це все ваших рук робота!

Хіґінс. Даруйте, що значить "усе"?

Дулітл. А осьо! Гляньте! Гляньте на оцю капелюху, на оцей-о

кустюм!

Пані Хіґінс. Але що ж такого вам заподіяв мій син, пане

Дулітл?

Дулітл. Шо?! Та все життя мені занапастив! Щастя моє згубив! Зв'язав по руках і ногах — і віддав на поталу буржуазній моралі!

Хіґінс (з обуреним виглядом підходить до Дулітла). Ви п'яні! Ви з глузду з'їхали! Я дав вам п'ять фунтів, після чого мав із вами ще дві розмови по півкрони за годину. І відтоді я на очі вас не бачив!

Дулітл. Ага! Так значить, я п'яний! Я з глузду, значить, з'їхав! Так?! А скажіть-но ви мені, хто писав листа в Америку отому ста­рому душогубцю, шо дав п'ять мільйонів на заснування по всьому світі товариствів моральних рехворм; та ше й просив, шоб ви уні­версальну мову йому придумали?

Хіґінс. Що?! Езра Д. Уоннафеллер? Так він же помер! (Заспо­коївшись, знов сідає.)

Дулітл. Він собі помер. А я вліз у таку халепу! І все через вас, бо ви написали, шо, наскіки вам добре відомо, найоригінальніший мораліст в усій Англії це простий сміттяр Елфрід Дулітл.

Хіґінс. А-а-а-а! Справді, я пригадую, що після ваших відвідин я писав йому щось подібне. Але то був жарт.

Дулітл. Нічогенькі собі жарти! Ви вашими жартами хрест на мені поставили! Він же ж тіки того й ждав, шоб показать, які американці хороші. Шо вони, мовляв, не дивляця, хто з яко'о класу — хай ти на'іть тричі бідняк, — а визнають і поважають людину тіки за її переваги. Отако, чорним по білому, в заповіті й стоїть. І через ваші дурні жарти він відписав мені половину акцій своєї Сирожувальної хвабрики на три тисячі річних — при умові, шо я шість раз на рік/читатиму лекції в йо'о "Всесвітній лізі моральних рех­ворм", коли запросять.

Хіґінс. Чорт забирай! У-ухх! (Вмить веселішає.) Оце так новина!

Пікерінґ. Не хвилюйтесь, Дулітле. Вдруге вас не запросять.

Дулітл. Та хіба ж я за лекції?! Та для мене їм лекцію прочи­тать — раз плюнуть. Я такий, шо можу балакать, аж поки їм непереливки стане. А я ж зара' про шо - про то, шо мене в жинтільмени пошили. Хто їх просив благородно'о з мене робить?! Жив собі — горя не знав, без нічийної ласки. Схочу — вициганю, бувало, пару грошей в яко'ось жинтільмена - от вроді вас. А тепер лихо та й годі! Зв'язаний по рудах і ногах. І всі, кому заманеця, гроші з мене тягнуть. Адвокат мій ка'е: "Повезло ж вам!" А я до ньо'о: "Та ви шо?! - кажу, — це ви хоч'те ска'ать, шо вам повезло", — кажу. Коли я ше в бідняках ходив, смітя підбирав, найшли, бачте, у мене в хургончику дитячо'о возика. Довелось тоді мати діло з одним таким адвокатом. Так той не знав, як би мене бистріше спекаця. Те саме й з лікарями було. Тіки на ноги зведуся — вже не діждуть, шоб мене з ліжка та й на вулицю. Бо в мене ж. тоді грошей ніяких не було!

А тепер усі як позмовлялись: кажуть, шо здоров ля моє геть слабе, і шо на'іть помру, якшо вони мене рази два на день не навідають. Дома пальцем не дають ворухнути: все хтось за мене робить, а я тіки гроші давай! Торік у мене в цілім світі було тіки два-три родича, так і ті знать мене не хтіли. А зара' перевалило вже за п'ядесят, і всіх же ж годуй. Живи для других, а не для себе — от вам і бур­жуазна мораль. Ви ка'ете, Еліза вам загубилася. Не бійтеся! Точно вам кажу: вже стоїть десь у мене під дверима. А поки з мене пана не зробили, сама собі заробляла на квіточках, і нічо', теж якось, жила. А тепер пішло-поїхало: зара' вона, а потім і ви до мене по гроші прийдете. Отак от, Генрі? Так шо, готуйтесь: скоро будете й мене по-буржуазному навчать, ато ж мені вже не годиця балакать, як нормальні люди балакають. Отоді ви до мене й заявитесь. Я так думаю, шо для то'о ви все це й підстроїли.

Пані Хіґінс. Але ж, дорогий пане Дулітл, якщо для вас це справді так обтяжливо, навіщо себе силувати? Від спадку можна відмовитись, чи не так, полковнику?

Пікерінґ. Безперечно.

Дулітл (пом'якшуючи тон із поваги до дами). Пані дорога... Так у цьому ж уся й трагедія! Легко вам казать — відмовитись... Так воно ж духу не вистача! Та й у кого б вистачило? А потім, шо ж мені зостанеця, як відмовлюсь? Робітний дом на старості літ? Мені вже зара приходиця чуприну підмальовувать, шоб із роботи не ви­пхали. А я ж всьо'о-на-всього сміттяр. Платили б мені гроші, як достойним біднякам — так я б собі шось та й відкладав. Отоді ше мона відмовляця. Тіки, знов-таки, смислу нема, бо шо достойним біднякам, шо тим мільйонерам — не позаздриш. Вони на'іть не знають, шо воно таке, жить у свою втіху. А раз мені, недостойному, ніхто нічо' не плате, то отак я й смикаюсь поміж жебрацькою свитиною й тими трьома тисячами, бодай їм трясця та болячка (даруйте на слові, пані, та ви й самі б на моїм місці не вдержа­лись!). Бо ті три тисячі мене в буржуазію й запхали! Осьо тепер і вибираю: Сіцілія буржуазії чи Корит робітного дому. А вибрать робітний дом рука ж не піднімеця. От яку свиню підсунув мені синок ваш! (Замовкає від напливу почуттів.)

Пані Хіґінс (натискає кнопку дзвінка на письмовому сто­лі.) Пане Дулітл, чи не могли б ви, з вашої ласки, вийти на балкон? Перш ніж ви повідомите Елізі про своє нове становище, я б хотіла, щоб вона дійшла згоди із цими джентльменами. Не заперечуєте?

Дулітл. Як скажете, пані. Я на все згоден, аби тіки Генрі мене од неї збавив. (Зникає за балконними дверима.)

З'являється покоївка. Пікерінґ сідає на місце Дулітла.

Пані Хіґінс. Будь ласка, попросіть сюди панну Дулітл. Покоївка. Так, пані Хіґінс. (Виходить.) Пані Хіґінс. Прошу тебе, Генрі, поводься пристойно. Хіґінс (втративши терпець, підхоплюється з місця). Де ж, до біса, це дівчисько?! Чи нам тут цілий день стовбичити?!

Входить Еліза, гордовито й статечно, її обличчя випромінює при­вітність. Вона як ніколи панує над собою і тримається напрочуд не­вимушено. В руках у неї невеличкий робочий кошик. Видно, що вона почувається тут, як удома. Пікерінґа настільки вражає її ви­гляд, що він навіть не в спромозі підвестися.

Еліза. Доброго ранку, професоре. Як ви себе почуваєте? Хіґінс (здушеним голосом). Як я? (закінчити він неспромож­ний).

Еліза. Звичайно ж, добре, адже ви ніколи не хворієте. Рада вас бачити, полковнику! (Пікерінґ поспіхом підводиться і вони тис­нуть одне одному руки.) А сьогодні прохолодно, чи не так? (Сідає ліворуч від нього. Він сідає біля Елізи.)

Хіґінс. Облиште ці витівки! Я сам вас цього навчив — і цим мене не проймеш! Замість дурня клеїти, вдягайтеся — і марш додому!

Еліза виймає з кошика шитво й починає працювати, не звертаю­чи ані найменшої уваги на цей вибух Хіґінса.

Пані Хіґінс. Яке вишукане запрошення, Генрі! Жодна дів­чина б не встояла!

Хіґінс. Не, захищай її, мамо! Хай говорить сама за себе. Дуже скоро ти переконаєшся, що в неї нема жодної власної думки, жод­ного власного слова. Всього навчив її я! Я витяг її з помийної ями, а тепер ця нікчема вдає переді мною велику пані!

Еліза (до Пікерінґ а, займаючись своїм ділом, мовби й не помі­чаючи присутності Хіґінса). Ну ось, пане Пікерінґ? Експеримент закінчився — і тепер ви, мабуть, зовсім про мене забудете.

Пікерінґ.О, не кажіть так. Мені прикро чути, що для вас це не більше, ніж експеримент.

Е л і з а. Не варто перейматися, адже я всього-на-всього нікчема

з помийної ями.

Пікерінґ (палко). Ні, що ви!

Е л і з а (не змінюючи тону, веде далі). Але ви зробили для мене стільки добра, що я дуже шкодувала б, якби ви взагалі про мене

забули...

Пікерінґ. Мені справді дуже приємно це чути, панно Дулітл. Е л і з а (на якусь мить відривається від вишивання). Того ран­ку, коли я вперше прийшла на Вімпол-стріт, а ви звернулися до мене "панно Дулітл". Тоді у мене вперше з'явилося почуття влас­ної гідності. (Знову починає вишивати.) А скількох дрібниць ви навіть не помічали: такими вони були для вас природними? Вста­вали, коли я входила до кімнати; вітаючись, знімали капелюха; пропускали мене в дверях.

Пікерінґ. Справді, які дрібниці?

Е л і з а. Так, дрібниці. А втім, саме ці дрібниці свідчили, що ви були про мене кращої гадки, ніж про якусь посудницю; хоча з нею, я певна, ви були б так само ґречним. А ще, на відміну від пана Хіґінса, ви ніколи не дозволяли собі роззуватися при мені в їдальні.

Пікерінґ. Не беріть це на свій карб. Він роззувається всюди, і в будь-чиїй присутності.

У балконних дверях з'являється Дулітл. Кинувши на Хіґінса повний гідності й докору погляд, він тихо й неквапно підходить до Елізи, яка стоїть до вікна спиною, нічого не помічаючи. Пікерінґ. Він невиправний, Елізо. Правда ж, ви не скотитесь

у нетрі?..

Еліза. Ні, вже ніколи. У мене був надто хороший учитель. Тепер я не змогла б вимовляти свої колишні звуки, навіть якби захотіла. (Дулітл кладе руку їй на плече. Вона обертається, і втрачає самовладання від шикарного вигляду батька.) Ги-и-и!

X і ґ і н с (з криком тріумфу). Ага! Ось воно! Ви чули: "Ги-и-и!" "Ги-и-и!" "Ги-и-и!" Перемога! Перемога! (Падає на канапу, і простя­гається, склавши руки на грудях.)

Дулітл. Та чо' ви до дівчини присікались? Не дивись так на мене, Елізо. Я тут ні до чого. Просто в мене гроші завелися.

Еліза. Не інакше, як мільйонера якогось обчистив?

Дулітл. Точно. Але сьо'дні в мене особлива причина! Тога _я так і вирядивсь: зара йду в церкву, бо твоя мачуха зібралася за мене заміж.

Еліза (сердито). І ти опустишся до того, щоб одружитись із цим неотесаним бабиськом?!

Пікерінґ (спокійно). Елізо, це його обов'язок. (До Дулітла.) А чому вона змінила свої наміри?

Дулітл (засмучено). Злякалася, хазяїне... Злякалася... Стала жертвою буржуазної моралі. (До Елізи.) Хоч' подивиця, як обчух­рають твого батька? Тоді вдягай капелюху — і гайда до церкви!

Пані Хіґінс. А мене ви не запрошуєте, пане Дулітл? Я б теж із приємністю відвідала церемонію.

Дулітл. За честь матиму, пані. А для старої радість буде — ну просто гриндіозна! А то вона вже була подумала, шо минулися в нас щасливі дні.

Пані Хіґінс (встає). Тоді я звелю подати екіпаж і піду вдягнуся. (Усі чоловіки встають, крім Хіґінса.) Я затримаю вас хвилин п'ятнадцять, не більше. (Прямує до дверей. Входить Елі­за, в капелюсі й застібаючи рукавички.) Елізо, я теж їду на весілля вашого батька. Вам буде зручніше їхати зі мною, а полковник Пікерінґ супроводжуватиме жениха.

Еліза виходить на балкон, щоб не лишатися сам-на-сам із Хіґінсом. Проте вій іде за нею. Вона мерщій повертається до кімнати й прямує до І дверей, але він, пробігши вздовж балкону, встигає стати в неї на дорозі.

Хіґінс. Що ж, Елізо... Нарешті, як ви кажете, ви й поквитали­ся зі мною. Тепер ви вдоволені? Може, нарешті вгамуєтеся? Чи вам іще мало?

Еліза. Ви хочете, аби я повернулася тільки заради того, щоб подавати вам пантофлі, терпіти ваші вибрики й бути у вас на побігеньках?

Хіґінс. Я не казав, що хочу, аби ви повернулися.

Еліза. Он як! Тоді про що нам взагалі говорити?

Хіґінс. Про вас, не про мене. Якщо ви повернетесь, я стави­тимуся до вас так само, як досі. Мені несила змінити свою вдачу. І я не збираюся змінювати своїх манер. До речі, я поводжуся ані трохи не гірше за полковника Пікерінґа.

Еліза. Неправда. Полковник ставиться до квіткарки, як до герцогині.

Хіґінс. А я до герцогині, як до квіткарки.

Еліза. Все ясно. (Спокійно сідає на канапу, обличчям до вік­на.) До всіх однаково.

X і ґ і н с. Я ніколи ні з кого не глумлюся. Це не личить людині. Я лише висловлюю своє слушне обурення з приводу вашого гендляр­ського підходу до справи. В питаннях почуттів я не визнаю ніяких угод. Ви називаєте мене бездушним лише тому, що я не купився на ваше прислужництво, на те, що ви підносили мені пантофлі й шукали мої окуляри — принизливе видовище, як на мене, чи пригадуєте ви, щоб я хоч колись подавав вам взуття? Ви були дурною, якщо сподіва­лися пробудити цим мою прихильність. Якщо хочете знати, то ви набагато зросли в моїх очах, коли жбурнули в мене тими пантофля­ми. Спочатку ви переді мною плазуєте, а потім вас обурює моя байду­жість! А, по-вашому, рабиня заслуговує на щось інше? Якщо ви поверне­теся, провертайтеся заради доброї дружби. На інше не розраховуйте. Я й так дав вам у тисячу разів більше, ніж ви мені. А якщо посмієте прирівнювати свої цуценячі звички тягати капці до того, що я створив із вас герцогиню, я захрясну двері перед вашим дурним носом!

Еліза. Навіщо ж було мною займатися, коли я вам байдужа? X і ґ і н с (поблажливо). Як навіщо? Це моя робота. Еліза (надзвичайно схвильована). Мені хочеться трішечки доб­роти. Я знаю, що я проста, темна дівчина, а ви освічений джентльмен. Але я теж людина, а не бруд у вас під ногами. І все ото (поправляє себе) і все те, що я робила, було не заради вбрання чи таксі, не для того, щоб домогтися вашого кохання. І не думайте, я не забула, яка між нами різниця. Я старалася заради нашої дружби, адже нам було добре разом? І я почала, почала до вас прихилятися.

X і ґ і н с. Ось-ось! Те саме відчуваємо й ми з Пікерінґом. Елізо, ви рідкісна дурепа!

Еліза (у розпачі). Та ви просто тиран! З вами неможливо розмов­ляти: ви все перекручуєте так, ніби це я в усьому винна! І в душі ви знаєте, що ви справжній деспот! Ви добре розумієте, що я не зможу повернутися в канаву, як ви це називаєте, і що у світі, крім вас із полковником, в мене більше немає друзів. Вам добре відомо, що після вашого товариства я не змогла б жити з неотесаним хамулою! Тому з вашого боку ницо й жорстоко вдавати, ніби ви цього не розумієте. Ви впевнені, що я буду змушена повернутись на Вімпол-стріт, бо мені більше йти нікуди - хіба що до батька. Але не думайте, що цим ви загнали мене в кут і можете з мене знуща­тися. Щойно Фреді буде в стані мене утримувати, я вийду за нього заміж! Ось побачите!

Хіґінс (наче громом уражений). За Фреді?! За цього недоум­ка?! Та це нещастя не згодилося б навіть на посильного, якщо у нього взагалі вистачить сміливості шукати собі роботу! Дівчино! Та чи розумієте ви, що я зробив вас гідною короля?

Еліза. Фреді любить мене. І для мене він — мій король! Я не хочу, щоб він працював. Він не виховувався для цього, як я. Я піду вчителювати.

X і ґ і н с. І чого ж ви, на Бога, вчитимете? Еліза. Чого й ви мене вчили. Фонетики. Хіґінс (встає у гніві). Що?!

Еліза (без найменшої спроби опору). Скручуйте. Вам уже не відібрати моїх знань! Ви самі казали, що слух у мене тонший від вашого". Крім того, на відміну від вас, я вмію бути люб'язною. Ну, що скажете, (навмисне вимовляючи неправильно, щоб позлити його.) прохвесор? (Клацає пальцями.) Тепер мені наплювати і на вашу лайку, і на вашу пишномовність. Я дам оголошення в газети, що ваша герцогиня — проста квіткарка, яку ви навчили, і що за півроку я беруся зробити те саме з будь-якої базарної торговки! За якусь тисячу фунтів! Боже, як пригадаю, що я перед вами плазувала, а ви з мене глузували й знущались, я просто вбити себе готова! А мені варто було зробити тільки крок — і я б зрівнялася з вами.

Хіґінс (вражений, дивиться на Елізу). Ох же, ви, зарозуміла голодранко! Але все одно це краще, аніж хникати й пхикати, краще, ніж носити пантофлі й тукати окуляри. Авжеж краще! (Встає.) Чорт забирай! Елізо, я казав, що зроблю з вас справжню жінку і таки зробив! Такою ви мені подобаєтесь.

Еліза. Тепер ви будете хитрувати й стелитися, бо зрозуміли, що я вас не боюся і зможу обійтися без вас!

Хіґінс с. Звичайно, зрозумів, дурненька. Ще п'ять хвилин тому ви були, наче камінь на моїй шиї. А зараз ви водночас і фортечна башта, і броненосець. Ви, я та Пікерінґ тепер не просто двоє чоловіків і одне дурнувате дівчисько. Ми тепер троє переконаних одинаків!

Повертається пані Хіґінс, одягнена для шлюбної церемонії. В манерах Елізи відразу з'являється вишукана неприступність.

Пані Хіґінс. Елізо, екіпаж подано. Ви готові?

Еліза. Так, готова. А професор не іде?

Пані Хіґінс. Звичайно, ні. Адже він не вміє поводитись у церкві. Він щоразу критикує на весь голос вимову священика.

Еліза. Значить, ми більше не побачимось, професоре. На все добре. (Рушає до дверей.)

Пані Хіґінс (підходить до сина). До побачення, любий.

Хіґінс. До побачення, мамо. (Він збирається поцілувати її, аж раптом про щось згадує і гукає навздогін до Елізи.) До речі, Елїзі Замовте по дорозі шинку і головку стілтонського сиру ще, купіть мені, будь ласка, пару замшевих рукавичок восьмого розміру і краватку до нового костюма. Колір на ваш розсуд. (Його несе: лий жвавий тон свідчить про те, що він — таки невиправний.)

Е л і з а (з презирством). Восьмий розмір буде замалий, якщо з і збираєтеся робити вовняну підкладку. Що ж до краваток, то в шух­ляді вашого умивальника лежать три ще зовсім нові краватки. Еж самі їх туди поклали й забули про них. Полковник воліє не стілтонський, а глостерський сир. А ви однаково не помічаєте різниця про шинку я нагадала пані Пірс по телефону ще вранці. Не знак що б ви без мене робили! (Випливає з кімнати.)

Пані Хіґінс. Бачу, Генрі, ви розбестили дівчину. Якби вое; не була так зацікавлена полковником Пікерінґом, я б навіть не знала, що про тебе з нею й подумати.

Хіґінс. Зацікавлена Пікерінґом?! Нонсенс! Вона мріє одружити­ся з Фреді! Ха-ха! Із Фреді! Фреді! Ха-ха! (Він вибухає сміхом — і не цьому п'єса завершується.)

Переклад з англійське: М. Павлова

Запитання та завдання.

1. Що нового вніс Б. Шоу у теорію драми? Назвіть основні "вузлові моменти" його драматургічної концепції.

2. У чому полягає парадоксальність назви п'єси Шоу "Пігмаліон"? При­гадайте давньогрецький міф про Пігмаліона і охарактеризуйте асоціа­тивні ланцюжки: Пігмаліон — Хіґінс, Галатея — Еліза Дулітл.

3. Дайте порівняльну характеристику образів Хіґінса та Елізи Дулітл.

4. Розкрийте внутрішній "двобій" між самовпевненим професором Хіґінсом і дівчиною з "низів". Чим закінчується бунт "Галатеї" проти "Пігмаліона"?

5. Яке ідейно-художнє навантаження несуть у п'єсі "парадокси" Альфреда Дулітла?

6. Як проявилась у п'єсі "Пігмаліон" майстерність Шоу-драматурга? Проаналізуйте мову дійових осіб п'єси і подумайте над тим, як вона хара­ктеризує героїв.

7. Фінал п'єси "Пігмаліон" драматург залишив відкритим. Як, на вашу думку, складеться подальша доля Елізи та Хіґінса?