3. Оновлення драматургії "Нова" драма

Драматургія XIX століття формувалась і розвивалась у руслі загального літературного процесу. На початку XIX століття най­більш значні драматичні твори опублікували письменники-роман-тики (Г. Клейст, Дж. Байрон, П. Шеллі, В. Гюго). У драмах цих авторів пафос свободи особистості і протест проти буржуа переда­валися через яскраві події, легендарні чи історичні, втілювались у сповнених ліризму монологах. Але панівне становище у драма­тургії доби романтизму посідають лірична і ліро-епічна драма. З цьому погляду варто виокремити ліричні драми Дж. Байрона "Манфред" та "Каїн". Герої філософських драм Байрона виступа­ють як представники усього пригнобленого людського роду.

Реалістична драма посіла панівне становище спочатку у російсь­кій літературі, починаючи з 20-30-х років XIX ст. (О. Грибоєдов, О.Пушкін, М. Гоголь). Психологічні драми, сповнені суворого ре­алізму, створив Л. Толстой ("Влада пітьми", 1886).

Розквіт західноєвропейської реалістичної драми припадає на кі­нець XIX — початок XX ст.

Біля витоків "драми ідей", у якій поєднується гостра полеміч­ність і психологічна майстерність у змалюванні характеру персона­жа, стоїть творчість Генріка Ібсена. Важливою прикметною рисою творчого методу норвезького драматурга є ретроспективна компози­ція, тобто така побудова драми, при якій подія, що стала зав'язкою основного конфлікту, відбувається до того моменту, з якого розпо­чинається дія драми на сцені. При такій побудові драма Ібсена перетворюється в осягнення суті — соціальної, моральної, психоло­гічної — тих вчинків героїв, які здійснювалися в минулому, основ­на увага концентрується не на інтризі, а на оцінці подій і вчинків. Ібсен так визначав мету будь-якої драми: "П'єса не закінчується з падінням завіси після п'ятої дії — справжній фінал знаходиться поза її межами; поет намітив напрям, у якому доводиться шукати цей фінал, після цього — наша справа, справа кожного читача чи глядача самому дійти до цього фіналу шляхом особистої твор­чості".

Великим реформатором англійського театру, одним із вождів "нової драми" був Бернард Шоу. Сцену англійський драматург уявляє

як місце дискусії, як майданчик для зіткнення ідей, постановки проблем. Він обстоює принципово нову структуру драми — " драму-дискусію", "проблемну п'єсу-симпозіум", користуючись при цьому особливим способом викладення проблем у "відстороненій" формі — парадоксом.

На межі ХІХ-ХХ ст. драма зазнала значних зрушень у твор­чості Чехова, який, "осягнувши душевну драму інтелігенції свого часу, глибокому драматизму надав форми скорботно-іронічного лі­ризму" (В. Халізєв). Новаторським явищем у західноєвропейській драматургії межі століть була творчість бельгійця Моріса Метерлінка. Теоретик і творець символістської драми Метерлінк у кра­щих своїх п'єсах ("Принцеса Мален", "Непрохана", "Сліпі", "Синій птах") створив особливий символістський "театр мовчання". За Метерлінком, душа драми — це врочистий і безупинний діалог людини та її долі, а це спілкування може відбуватися лише у мов­чанні.

Запитання та завдання.

1. Розкажіть про особливості розвитку західноєвропейської драматургії на межі століть. Як ви розумієте визначення "нова драма"?

2. Якими були культурні та історико-літературні передумови оновлен­ня європейського театру?

3. Сформулюйте головні шляхи еволюції театру Західної Європи: "дра­ма ідей" Г. Ібсена, "драма-дискусія" Б. Шоу, ліро-психологічна драма А. Че­хова, символістський театр "мовчання" М. Метерлінка.