Розділ XIV — XVII

[Наступного ранку Доріан запросив до себе знайомого хіміка Алана Кемпбела і змусив того допомогти йому позбутися трупа, застосувавши азотну кислоту. Увечері він позбувся й одягу Безіла.

Брат Сібіли Вейн намірився вбити Доріана, щоб помститися за смерть сестри, котра загинула вісімнадцять років тому, але, побачивши його юне обличчя, яке зовсім не змінилося, вирішив, що перед ним інша людина.]

Розділи XVIII

Другого дня Доріан не виходив з будинку і більше пробув у себе в кімнаті, знеможений диким страхом перед смертю, але й до жит­тя вже збайдужілий. Усвідомлення того, що хтось на нього чигає, вистежує його, готує пастку, — не давало йому спокійної хвилини. Досить було війнутися гардині, і Доріан уже здригався. Сухе листя, що вітром прибивало до вікон, скидалось йому на його власні не­здійснені заміри і несамовиті каяття. Заплющивши очі, він знову бачив обличчя моряка, що пильно вдивлявся крізь затуманену шиб­ку, і знову тяжка рука жаху стискувала йому серце.

Але, може, це тільки породження його фантазії, що з ночі викли­кала примару помсти і цю моторошну картину грядущої покари? Бо ж: дійсність — хаотична, то лише людська уява діє з разючою логічністю. Адже саме завдяки уяві услід за гріхом приходять докори сумління. Адже саме уява виставляє нам на очі огидне поріддя наслідків, що тягне за собою кожен наш злочин. У зви­чайному світі фактів ані грішники є покарані, ані праведники вина­городжені. Успіх дається дужому, поразки зазнає слабкий. І по всьо­му!.. Та й крім того, якби хто сторонній тинявся навколо дому, його побачили б слуги або сторожа. Якби чиї сліди було знайдено на клумбах, садівники доповіли б йому. А певно, певно — це все його уява! Брат Сібіл Вейн не повернувся, щоб убити його. Він відплив на судні і десь загине в холодному морі. То ж хай собі хоч як там, а від Джеймса Вейна він, в усякому разі, убезпечений. Адже цей моряк не знає, і ніяк йому дізнатися, ім'я Чарівного Принца! Маска юності врятувала його, Доріана Грея. А проте ж — коли це все тільки мана, який жах знати, що сумління може збудити до життя такі моторошні фантоми, і надати їм видимої форми, і примусити їх рухатися перед людиною! Що за життя мав би він, коли б удень і вночі привиддя його злочинів вдивлялось у нього з темних закутнів, глумилося з нього із потай­ них сховків, нашіптувало йому щось у вуха під час бенкетів, розбу­джувало його крижаним дотиком зі сну! На цю думку він аж пополотнів із страху — на нього наче війнуло зимним холодом. І навіщо тільки він у ту жахливу мить божевілля убив свого друга! Які моторошні самі лише згадки про ту сцену! Він бачив те все знову. Кожна жаска деталь воскресала в пам'яті і проймала ще більшим жахом. З чорної хлані Часу зводилась у багряних шатах грізна тінь його злочину.

Коли о шостій годині прийшов лорд Генрі, він застав його в сльо­зах. Доріан ридав, немов йому серце краялося з

горя.

Аж на третій день набрався він духу вийти-з дому. Ясне, запаху­ще від глиці повітря цього зимового ранку повернуло йому радість життя. Але не тільки погожа пора спричинила зміну. Усім єством зняв він бунт проти надміру болю, що силкувався порушити, а то й скалічити його душевний спокій. З ніжними витонченими нату­рами завжди так. їхні могутні пристрасті несуться стрімголов, якщо їх не приборкано. Вони або вбивають людину, або вмирають самі. Дрібничкове горе і дрібничкове кохання вперто животіють. Кохан­ня і горе, коли вони великі, гинуть від безмір'я своєї сили. До того ж Доріан переконав себе, що був жертвою враженої жахом уяви, і оглядався тепер на свої страхи уже трохи з жалем, а більше — із зневагою.

Після сніданку він годину прогулювався з герцогинею в саду а тоді поїхав через парк приєднатися до гурту мисливців...

На узліссі Доріан побачив сера Джефрі Клаустона, брата герцо­гині, як той викидав з рушниці два зужитих набої.

Доріан ішов поруч Клаустона. Духмяність соснового лісу, сонце, що мінилося брунатними й червоними цятками на стовбурах дерев, хрипкі вигуки нагоничів, що доносилися час від часу, і услід за цим різке клацання рушниць — усе це чарувало Доріана й наповнюва­ло п'янким відчуттям свободи. Безжурне щастя, безтурботна ра­дість наче окрилювали його.

Зненацька з-за пагорка, зарослого торішньою травою — ярдів двадцять поперед них, — вихопився заєць. Наставивши вуха з чорними кінчиками й витягуючи задні лапки, він, мов вітер, летів у глиб вільшаника. Сер Джефрі приклав рушницю до плеча. Але граціозність рухів тварини несподівано чимось привабила Доріана Грея, і він скрикнув:

• Не стріляйте, Джефрі! Хай собі живе!

• Ет, дурниці! — засміявся Клаустон, і саме в ту мить, коли заєць скочив у гущавину, він випалив. Разом почулися два крики — моторошний крик пораненого зайця і ще більш моторошний передсмертний крик людини.

• Боже! Я попав у нагонича! — зойкнув Джефрі. — Який це осел поперся під постріли! Гей там, припиніть стрілянину! — гукнув він на весь голос. — Людину поранено!..

• Доріане, — мовив лорд Генрі, — я б їм сказав на сьогодні облишити влови. Далі полювати якось не годиться.

• Я б хотів, щоб їх назавжди облишили, — знеможено відповів Доріан. — Це все таке відразливе й нелюдське! Що, та людина?..

Він не зміг докінчити речення.

— Либонь, що так, — сказав лорд Генрі. — Він дістав у груди цілий набій шроту. Певно, помер одразу. Ходімо в дім, Доріане.

Ярдів п'ятдесят до головної алеї вони йшли поряд і мовчали. А тоді Доріан глянув на лорда Генрі і мовив, важко зітхаючи:

— Це погана прикмета, Гаррі, дуже погана... Я чую, щось жахли­ве заходить з кимось із нас... Може, зі мною, — додав він, проводя­чи рукою по очах, наче від болю.

Його співбесідник засміявся.

• Єдина страшна річ на світі — нудьга, Доріане. Це єдиний гріх, за який нема прощення. Але нам вона не загрожує — хіба що товариство за обідом надумає балакати про цей випадок. Я пови­нен їх попередити, що ця тема під табу. Що ж до якихось там прикмет, то їх взагалі не існує. Доля не шле нам вісників — вона для цього занадто мудра або занадто жорстока. Та й що таке може трапитися з вами, Доріане? Ви маєте все, що тільки людина може побажати. Будь-хто залюбки помінявся б з вами!

• А я залюбки помінявся б із будь-ким!.. Не смійтеся, Гаррі, я кажу правду. Той бідолашний селянин, що його оце вбито, щас­ливіший за мене. Я не маю жаху перед смертю, ні, Гаррі, — це тільки наближення її жахає. Мені здається, що крила цього чудо­виська вже змахують наді мною в олив'яній задусі. Боже милости­вий! Хіба ви не бачите, Гаррі, що он там скрадається хтось поза деревами, — він жде мене, він чатує на мене! Лорд Генрі глянув, куди вказувала тремтяча рука в рукавичці.

— Авжеж, бачу, — усміхаючись, сказав він. — Вас жде садівник.Певно, _Х0Че поспитати, яких квіток зрізати до столу на вечір. Але нерви у _Вас і справді стали зовсім нікудишні, любий! Неодмінно побувайте в мого лікаря, коли повернемося до міста.

Доріан полегшено перевів подих, переконавшись, що підходить лише садівник. Той підняв капелюха, в нерішучості скосив погляд на лорда Генрі, а тоді добув з кишені листа й подав своєму господа­ реві.

— її світлість наказали почекати на відповідь, — мовив він упівголоса.Доріан поклав листа в кишеню.

— Перекажіть її світлості, що зараз я сам прийду, — холодно сказав він.

Челядник повернувся і квапливо пішов до будинку.

— Як полюбляють жінки ризикові вчинки! — засміявся лорд Генрі. __ цією рисою в них я найбільш захоплююся. Жінка ладна фліртувати з ким завгодно, аби тільки на очах інших людей.

— А ви, Гаррі, так само полюбляєте ризикові слова! І цим разом ви таки схибили. Герцогиня мені дуже подобається, але я не зако­ханий у неї.

~ Зате вона дуже закохана в вас, але подобаєтесь ви їй менше. Отож двійко з вас чудове.

~ Би плітки розводите, Гаррі, хоч і не маєте на те жодних під­ став.

— Підстава будь-якої плітки — впевненість у неморальності, — сказав лорд Генрі, запалюючи цигарку. — Ой Гаррі, задля дотепу ви й рідного батька б не пожалували! Люди самохіттю сходять на жертовник.

• Як би я хотів знову покохати! — промовив Доріан Грей ₃ глибо­ким пафосом у голосі. — Але я, здається, вже цього не можу і позабув навіть бажання... Я забагато цікавлюся самим собою і став уже тягарем сам для себе. Мені треба забратися куди-небудь, забути все! Дурницю я зробив, що взагалі сюди приїхав... Я, мабуть, пошлю телеграму Гарі, хай приготують яхту. На яхті хоч безпечно.

• Безпечно? Від чого, Доріане?.. У вас якась турбота. Чому ви мені не розкажете? Ви ж знаєте — я б радо поміг вам.

-Неможу я розказати вам, Гаррі, — понуро відповів Доріан. — Та и,певно, то все лише мої химери... Цей нещасливий випадок вивів мене з рівноваги. В мене якесь жахливе передчуття, ніби щось таке має статися й зі мною.

...Нагорі, у своїй спальні, лежав на канапі Доріан Грей, і жах поймав кожну клітину його тіла. Життя раптом стало для нього таким огидним тягарем, що його несила було зносити. Моторошна смерть нещасного нагонича, підстреленого в лісі, мов дикий звір, здавалася йому прообразом його власної смерті. І він мало не зо­млів, почувши ті цинічно-жартівливі слова лорда Генрі. О п'ятій годині він подзвонив лакеєві і наказав спакувати речі і щоб о пів на дев'яту була готова коляска, бо він вечірнім поїздом від'їздить до Лондона. Ані жодної ночі він вирішив не залишатись більше у Селбі-Ройялі, Лихе це місце — тут смерть ходить серед білого дня, і трава в лісі заплямована кров'ю.

Потім він написав записку лордові Генрі, сповіщаючи, що їде в Лондон порадитися з лікарем, і прохаючи його тим часом об­ходити гостей. Коли він вкладав записку в конверт, у двері посту­кали, і камердинер доповів, що його хоче бачити старший лісник. Доріан спохмурнів і прикусив губу.

— Скажіть, хай увійде, — буркнув він по хвилі вагання. Тільки лісник ступив на поріг, Доріан витягнув з шухляди чеко­ву книжку і поклав перед себе.

• Ви, Торнтоне, мабуть, з приводу того нещасливого випадку , вранці? — запитав він, беручись за перо.

• Так, пане, — відповів охоронець дичини.

• Цей бідолаха був одружений? Він мав сім'ю? — спитав, аби лише спитати, Доріан. — Коли так, я їх не залишу в злиднях і надіш­лю їм грошей, скільки ви вважаєте за потрібне.

• У тім-то й річ, пане, що ми не знаємо, хто він такий. Через це я й насмілився вас потурбувати...

• Не знаєте, хто він? — не вслухаючись, перепитав Доріан. — Цебто як? Він що, не з ваших людей?

• Ні, пане. Я ніколи його не бачив. Він скидається на матроса, пане.

Перо випало в Доріана з руки і серце немовби завмерло.

• На матроса? — вихопилось у нього. — Ви кажете, на мат­роса?

• Так, пане. На вигляд він буцімто матрос — руки у нього в татуюванні, і все таке інше...

• Що-небудь знайшли при ньому? — спитав Доріан, нахиляю­чись уперед і втуплюючи приголомшений погляд у лісника. — Які-небудь документи?

• Ні, пане. Лише гроші — трохи — і шестизарядний револьвер. А ім'я немає. Він, бачиться, чоловік пристойний, пане, хоч і з прос­толюду. Якийсь матрос, ми так гадаємо.

Доріан скочив на ноги. Божевільна надія промайнула в нього, і він гарячкове її хопився.

• Де труп? — вигукнув він. — Кажіть хутчіш. Я мушу його зараз же побачити.

• Він у порожній стайні на Гоум-фарм, пане. Люди не люблять таке тримати у себе в хаті. Кажуть, мрець приносить нещастя.

• На Гоум-фарм? Мерщій давайте туди, почекаєте там. Скажіть котрому конюхові привести мені коня... Або ні, не треба. Я сам візьму, так швидше.

Не минуло й чверті години, як Доріан Грей уже мчав на весь дух довгим путівцем. Раз кобила рвонула вбік, побачивши білі воро­та, і ледве не скинула верхівця. Він уперіщив її пужалном по шиї, і вона помчала вперед, стрілою прорізуючи нічну пітьму. Ка­мінці виприскували у неї з-під копит.

Нарешті він доїхав до Гоум-фарм. На подвір'ї ферми шасталося двоє робітників. Доріан скочив з сідла і кинув одному з них повід­дя. В найдальшій стайні блимав якийсь вогник. Щось немов під­казало Доріанові, що труп там; він квапливо підійшов до дверей і вже поклав руку на клямку.

Тоді пристав на мить, почуваючи, що зараз він на порозі відкриття, яке принесе йому або спокій, або погубу. Відтак шарпнув двері і увійшов.

На купі мішковини аж у протилежному кутку лежало тіло лю­дини в простій сорочці й синіх штанях. Обличчя мерцеві вкривала строката хусточка. Поряд, потріскуючи, горіла груба свічка, встром­лена в шийку пляшки. Доріан Грей весь колотився. Він відчував, що йому не стане духу своєю рукою прийняти цю хусточку, і гук­нув одного з робітників.

Коли робітник прибрав хусточку, Доріан підступив ближче. Радісний крик вирвався йому з уст. Чоловік, що його підстрели­ли в гущавині, — був Джеймс Вейн. Кілька хвилин Доріан стояв непорушно, дивлячись на мерця. А коли повертався верхи додо­му, в очах його виступили сльози: він знав, що тепер уже таки в безпеці.