Розділи X — XII

[Перенісши портрет до старої класної кімнати і забравши у камердинера ключ, Доріан Грей трохи заспокоївся, пересвідчив­шись, що відтепер ніхто чужий не зможе побачити зміни його внутрішнього "Я". Його неспокій остаточно розвіяла прислана лордом Генрі вечірня газета, усякій Доріан прочитав, що слідство у справі Сібіл Вейн констатувало її смерть від нещасливого ви­падку. Отож тепер Доріан може цілковито віддатись "новому гедонізму": розважатись на свій смак, грішити, спокушати і спокушуватись. Відтак Доріан Грей розширює коло своїх захоплень: цікавиться різними релігіями, музикою і музичними інструмен­тами, вивчає історії про коштовне каміння.

Якось напередодні Доріанового дня народження (йому виповнюва­лося тридцять вісім років) до нього зайшов попрощатися перед від'їз­дом Безіл Голуорд. Безіл водночас хотів дізнатися, чи правдиві ті страшні чутки, які поширюють про Доріана в Лондоні. Господар з викликом запропонував Безілові зазирнути у його щоденник.]

Розділ XIII

Вийшовши з кімнати, Доріан почав підійматися сходами, Безіл Голуорд ступав позаду. Ішли вони знишка, як інстинктивно ходять люди поночі. Химерні тіні від лампи падали на стіни та схід­ці. Порвався вітер і дзеленькнув десь шибкою.

Коли вони добулися горішньої площадинки, Доріан поставив лампу долі і встромив ключа в замковий отвір.

• Отже, ви наполягаєте, Безіле? — тихо спитав він.

• Так.

• Чудово! — Доріан усміхнувся, а тоді додав уже різким то­ном:— Ви лиш один у світі маєте право знати все про мене. Ви куди більше, ніж гадаєте, причетні до мого життя.

Піднявши лампу, він одімкнув двері й увійшов. Зсередини війну­ло холодним повітрям, і вогонь у лампі спалахнув на мить темно-оранжевим світлом. Доріан здригнувся.

— Зачиніть двері за собою, — пошептом кинув він Голуордові, ставлячи лампу на стіл.

Художник ошелешено роздивлявся довкола. Знати було, що в кімнаті вже довгі роки ніхто не живе. Вицвілий фламандський гобелен, якась картина за пологом, стара італійська скриня, напівпо­рожня книжкова шафа та ще стілець і стіл — оце ніби й усе тут. Поки Доріан Грей запалював недогарок свічки на каміні, Голуорд спостеріг, що все навкруг припаде порохом і що килим дірявий. За панелями з шурхотом пробігла миша. Вогкий пліснявий дух стояв у кімнаті.

— То ви гадаєте, Безіле, самий тільки Бог бачить душу людську? Відкиньте це покривало, і ви побачите мою душу!

Голос Доріанів звучав холодно і жорстоко.

• Ви що, з глузду з'їхали чи дурня корчите, Доріане? — насупле­но буркнув Голуорд.

• Не хочете? Тоді я сам це зроблю, — сказав Доріан і, шарпнув­ши покривало, зірвав його з прутини і пошпурив на підлогу.

Зойк жаху вихопився у художника, коли в тьмяному світлі він побачив на полотні бридотно вишкірене обличчя. Вираз портрета викликав лише презирство й огиду. Боже милостивий, адже перед ним портрет Доріана Грея! Лице, хоч як жахливо знівечене, все ще зберігало частинку його чудесної вроди. Поріділі кучері ще трохи яскріли золотом, і ясною барвою ще горіли сластолюбні уста. В припухлих очах помітні були рештки їх вабливої блакиті, і не зовсім ще зникли благородні обриси точених ніздрів та стрункої шиї. Так, це сам Доріан. Але хто ж намалював його такого? Худо­жник мовби впізнавав свою руку, та й рама була та сама, роблена за його ескізом. Здогад — моторошно неймовірний, а все ж Голуорда пронизав жах. Схопивши запалену свічку, він підніс її до портрета. У лівому кутку видніли довгі літери — його ім'я, виве­дене циноброю.

Це мерзенна пародія, це якась безчесна й підла сатира! Він ніко­ли не малював такого!.. І все-таки цей портрет — його робота. Голуорд упізнав портрет, і враз гаряча кров йому немов застигла в жилах. Його робота! Але ж бо що це значить? Чому портрет змінився?.. Він обернувся і безтямними очима подивився на Доріана. Губи його нервово сіпались, пересохлим язиком несила було ворухнути. Він провів рукою по лобі — холодний піт вкривав чоло.

А Доріан, прихилившись до полички над каміном, зосереджено стежив за ним — з таким виразом, як у людини, захопленої грою великого артиста. На його обличчі ні справжнього страждання, ані справжньої радості — просто гостра цікавість глядача, та ще, може, очі поблискують переможисто. Вийнявши квітку з петельки, він мовби нюхав її.

• Що ж це таке? — спромігся нарешті Голуорд. Власний голос пролящав незвично різко, немов чужий, у його вухах.

• Багато років тому, коли я був ще зелений хлопець, — почав Доріан Грей, розминаючи пальцями квітку, — ви побачили мене. Ви взялися лестити мені і навчили пишатися своєю вродою. Одно­го дня ви познайомили мене із своїм другом, і він пояснив мені, яке це диво — юність, і тоді ж ви скінчили мій портрет, що відкрив мені інше диво — красу. В якусь божевільну мить — я й досі не знаю, чи жалкую за тим, чи ні, — я висловив бажання... ви, мабуть, назвали б його молінням...

• Я пам'ятаю! О, ще й як пам'ятаю!.. Та ні, це ж неможливо! Просто тут вогко і полотно зайшло пліснявою. Чи, може, фарби мали в собі якийсь роз'їдливий матеріал... Ну певно ж! Бо щось інше — це річ неможлива!

• А хіба взагалі є що-небудь неможливе? — пробурмотів Доріан Грей, підійшовши до вікна і притулившись чолом до холодної змо­крілої шибки.

• Ви ж казали мені, що знищили картину!

• Я помилився. Вона знищила мене.

• Я не вірю, що це моя робота!

• Недобачаєте в ній свого ідеалу? — гірко мовив Доріан.

• Свого ідеалу, ви кажете?..

• Ні, це ви так казали.

• В цьому нічого не було поганого і нічого ганебного. Такого ідеалу, який у вас я бачив, я ніколи вже не знайду. А це — обличчя сатира!¹

• Це обличчя моєї душі.

• О Боже! І кому я поклонявся! Воно ж має очі диявола!..

• У кожнім із нас — і Небо, і Пекло, Безіле! — скрикнув Доріан з жестом дикого розпачу.

Голуорд повернувся до портрета і знову втупив у нього погляд.

— Боже мій! Та ж коли ви й справді так опоганили своє життя, то ви, мабуть, іще гірший, ніж гадають ваші ненависники!

Він підніс свічку ближче і почав пильно придивлятися до полот­на. Поверхня виглядала точнісінько такою ж, як вона вийшла у нього з рук. Це жахливе зіпсуття явно прийшло зсередини. Якась потайна імпульсивність портретового життя спричинила те, що його повільно роз'їдає проказа розбещеності. Розклад тіла у вогкій мо­гилі не такий моторошний!

Рука художника так дрижала, що свічка випала із ставника і, шиплячи, догорала на підлозі. Він ногою загасив її і, знесилено сівши на хисткий стілець при столі, затулив обличчя руками.

— Боже милосердний! Яка це кара! Яка жахлива кара, Доріане не! — Відповіді не було, од вікна чулося лише ридання Доріанове. — Моліться, Доріане, моліться, — пробелькотів Голуорд. — Як це нас навчали в дитинстві? "Прости нам провини наші... Не введи нас у спокусу і збав нас од лукавого..." Кажім разом! Молитву ваших гордощів було почуто. То ж буде почуто й молитву вашого каяття! Я занадто обожнював вас — і я за це покараний. Ви теж занадто себе обожнювали. Обоє ми покарані.

Доріан Грей повільно обернувся і глянув на Голуорда стумані­лими очима.

— Занадто пізно, Безіле, — насилу він вимігся.

• Покаятися ніколи не занадто пізно, Доріане. Ставаймо на коліна і спробуймо пригадати хоч якусь молитву. Хіба ж не сказа­но десь у святому письмі: "Хоч би гріхи ваші були як кров, я зроблю їх білі як сніг"?..

• Тепер для мене ці слова — порожній звук.

— Цитьте, не кажіть так! Ви й без того досить накоїли в житті лиха. Боже мій! Хіба ви не бачите, як глумливо ця клята штука щириться до нас?

Доріан Грей глянув на портрет, і враз — наче навіяна тим обра­зом на полотні чи нашептана тими вишкіреними устами — в ньому спалахнула люта злість на Безіла Голуорда. Скаженість зацькова­ної тварини пробудилася в ньому, і цю людину, що сиділа за столом, він зненавидів так несамовито, як ніколи й нікого ще в житті.

Він дико озирнувся круг себе. В око йому впало щось блискуче на розмальованому віку скрині просто нього. Він пригадав — то ніж, що він приніс сюди кілька днів тому розрізати мотузку, та так і забув забрати. Обходячи стіл, він помалу зближався до скрині. Опинившись позад Голуорда, він схопив ножа і повернувся. Голуорд ворухнувсь, наче маючи підвестися. Доріан миттю підскочив до нього, втопив ніж у випнуту артерію за вухом і, придавивши Безілеві голову до столу, став ще й ще штрикати її ножем.

Почувся глухий стогін і моторошний кавкіт людини, що захли­нається в крові. Простягнені вперед руки тричі конвульсійне знялись угору, пальці, дубіючи, по-чудернацькому тріпотнули в повітрі. Доріан ще два рази встромив ножа — Голуорд уже не ворушився. Щось почало капати на підлогу. Доріан почекав хвильку, все ще притискуючи голову трупа. Потім кинув ножа на стіл і прислухався. Ніде ані шелесне, тільки чути "крап, крап" на витертий килим. Доріан відчинив двері і вийшов на сходи. Мертва тиша облягала дім. Всі спали. Кілька секунд він стояв, перехилившись через биль­ця, і вдивлявся в чорну навислу пітьму. Тоді вийняв ключа з две­рей і, повернувшись до кімнати, замкнувся зсередини.

Мрець сидів, усе так само згорбатілий, припавши головою до столу; розпростерті руки здавалися неприродно довгими. Коли б не червоний нерівний проріз на потилиці та не темна, трохи вже за­стигла калюжка, що поволі ширшала на столі, додумалося б, що людина просто заснула.

Як хутко все це сталося!..

Замкнувши за собою двері, Доріан став тихцем спускатися. Дерев'яні східці поскрипували під ним, наче видаючи болісний стогін. Кілька разів він заклякав на місці і чекав. Ні, все спокій­но. Це лише відлунок його ходи.

Діставшись до бібліотеки, Доріан помітив у кутку валізку й пальто, їх треба було десь сховати. Він відімкнув потайну шафу в стіні,

де лежало вбрання для його дивних відлучень, і поклав туди худо­жникові речі. Пізніше він любісінько їх спалить. Тоді витягнув годинника. За двадцять хвилин друга.

Він сів і задумався. Щороку, ба навіть чи не щомісяця, в Англії вішають людей за таке. Немов саме повітря під'юджує їх на вбивства! Мабуть, якась кривава зірка занадто наблизилася до землі... А втім, хіба є докази проти нього? Безіл Голуорд вийшов з його будинку об одинадцятій годині. Ніхто не бачив, як він сюди повер­нувся: челядь майже вся в Селбі, камердинер спить... Париж!.. Ну ясно, Безіл нічним поїздом виїхав у Париж, як і лагодився. Всі знають його затвірницьку вдачу, отож мине добрих кілька місяців, перше ніж зродяться які-небудь підозри. Кілька місяців! Усі сліди можна буде знищити куди раніше.

Раптом йому спала на думку одна річ. Надягнувши хутряне пальто й капелюха, він вийшов у передпокій. Там він постояв, прислухаючись до неквапної важкої ходи полісмена по тротуару і дивлячись, як промінець його ліхтарика поковзнув по вікну. За­тамувавши віддих, він чекав.

Трохи згодом він одсунув засув і обережно вийшов на вулицю, тихенько замкнувши за собою двері. Потім почав дзвонити. Минуло хвилин п'ять, поки з'явився напівзодягнений і заспаний камердинер.

— Перепрошую, що розбудив вас, Френсісе, —.входячи, сказав Доріан. — Я забув свого ключа. Котра зараз година?

Кліпаючи очима, камердинер глянув на годинника:

• Десята хвилина на третю, сер.

• Так пізно!.. Вранці розбудите мене о дев'ятій годині. Я маю одну справу.

• Гаразд, сер.

• Хто-небудь заходив увечері?

• Був містер Голуорд, сер. Він чекав на вас до одинадцятої години, а тоді пішов, щоб не спізнитися на поїзд.

• А-а! Шкода, що ми не побачились. Він нічого не переказував?

• Ні, сер, він тільки сказав, що напише вам із Парижа, коли не застане вас сьогодні в клубі.

• Ну що ж, добре, Френсісе. То не забудьте розбудити мене вранці о дев'ятій.

• Не забуду, сер.

Слуга пішов по коридору, човгаючи капцями. Доріан Грей кинув капелюха й пальто на стіл і пройшов у бібліотеку. Яку чверть

години він у задумі ходив з кутка в куток, кусаючи губи. Тоді взяв з полички Синю книгу і почав гортати. "Алан Кемпбел. Мейфер, Гертфорд-стріт, 152". Так, це саме та людина, що йому потрібна.