Текстуальна ілюстрація до огляду Кнут Гамсун

"Пан"

Вибрані розділи

І

Останніми днями мені з думки не йде безмежний день північного літа. І я сиджу отут і думаю про нього й про хатину, де жив я, і пр0 той ліс за хатиною, і хочу написати дещо, аби швидше минув час та щоб зробити собі тим втіху. Час сунеться страх як помалу і я не в силі примусити його бігти так швидко, як хочеться мені, хоч і нема в мене ніяких турбот і живу я на диво весело. Все мені до вподоби, та й хіба то старість — отих моїх тридцять років. Кілька днів тому прийш­ло мені здалеку два пташиних пера, від когось такого, хто зовсім не позичав їх у мене; так, два зелених пера в аркушику переписного паперу з короною, заліпленому облаткою. Мені аж приємно було глянути на цих два, з біса зелених пташиних пера. Та й взагалі я анітрохи не страждаю, хіба от тільки часом закрутить злегень­ка в лівій нозі, — наслідки давньої рани від кулі, що давно вже загоїлася.

Я пам'ятаю, що два роки тому час плинув на диво швидко, куди швидше, як зараз, і літо тоді пробігло для мене зовсім непомітно. Було це два роки тому, року 1855. От і бере мене бажання написа­ти про це для власної втіхи. Тоді, здається, сталося мені щось таке, або ж все те привиділось мені. Тепер забув я чимало того, що пережив тоді, бо я з того часу мало що й думав про це все; але я добре пам'ятаю, що то були зовсім ясні ночі. Багато дечого стає переді мною в дивовижнім вигляді: на рік було, як і слід, дванад­цять місяців, але ніч обернулася в день, і ніколи не видно було зірок на небі. І люди, серед яких я обертався, були якісь незвичайні та не схожі на тих, кого я знав до того часу; інколи досить було одної ночі — і відразу виростала й наливалася уся їх дивна краса. Тут не було ніяких чарів, але я не зазнавав такого ніколи в світі до цього часу. Ніколи.

У великім, білім домі, там, внизу, край моря, пізнав я людину, що заполонила на деякий час усі мої думки. От тепер я вже не думаю про неї, ні, я геть викинув її з голови. Але я думаю зовсім про інше, про крик морських птахів, про полювання в лісі, про ночі мої, про ту теплу літню пору; а втім, я ж і познайомився з нею тільки випадково і якби не та пригода, то й жодного дня не стриміла б вона мені в думках.

З моєї хатини видно було все те мереживо островів, острівців та шхерів¹, було видно клаптик моря, краплю синюватого верхогір'я, а за хатиною стояв ліс, одвічний ліс. Я повен був почуванням радості й вдячності, коли вбирав у свої груди пахощі коріння й листу, сите дихання сосни, що пахне, наче мозок. Тільки в цьому лісі зазнавав я великого спокою душі: душа моя набирала рівнова­ги й ставала душею. День у день блукав я по горах, разом зі своїм Езопом, і нічого вже не бажав, аби тільки й далі щодня отак тиня­тися, хоч лежав там ще сніг і вогкий вже лід, вкриваючи собою мало не всю ту землю. Єдиним товаришем мені був мій Езоп. Зараз у мене Кора, а тоді був Езоп, пес, що я його потім застрелив.

Не раз увечері, коли я вертався з полювання в свою хатину, приємне відчуття хатнього затишку розливалося по всім моїм тілі, наповнювало його теплим внутрішнім тремтінням, — і тоді я бра­вся розмовляти з Езопом про те, як то нам було хороше.

— Ну от, тепер ми запалимо і засмажимо собі дичини, — казав я, — що ти на це скажеш?

І коли, зробивши те все, ми обоє закінчували свою трапезу, Езоп умощувався на своєму місці за грубкою, а я запалював люльку і лягав спочити, прислухаючись до невиразного гомону лісу. Чути було, як злегка ворушиться повітря. Вітер віяв на хату, і я міг добре чути, як там, десь далеко в горах, вистукували тетеруки. А все інше вщухало.

І не раз засинав я там, де ліг, в одязі, так, як ходив удень, і про­кидався аж тоді вже, коли морські птахи заходились кричати. Як тоді траплялось мені дивитися у вікно, то видно було звідтіля ве­ликі білі будівлі торгового містечка, вімбари Сірілунда, крамницю, де я брав хліб, — і я ще не вставав деякий час, здивований тим, що лежу тут, у халупці, на півночі Норвегії, на узліссі. А тут і Езоп уже починає стріпуватись своїм худим, довгим тілом. Нашийник бряз­кає, Езоп позіхає й махає хвостом — і я зриваюся й зводжусь на ноги після трьох отих годин сну, цілком бадьорий, ладний обняти своєю радістю все-все.

Отак минала не одна ніч.

II

Нехай собі іде дощ, скаженіє буря, — дарма! Не раз буває так, що непомітна радість найде на тебе і в непогоду, і підеш ти далеко блукати зі своїм щастям. Ти випростуєшся й дивишся просто пе­ред себе, час від часу тихо смієшся і озираєшся навколо. Про що ти думаєш? Про блискуче скло в якомусь там вікні, про промінь сонця на тому склі, про краєвид зі струмочком, а може, й з блакитною смужкою на небі. Нічого більше й не треба.

В іншу пору и надзвичайні навіть події не мають сили прогнати твою байдужу кволість. На бенкеті в хоромах ти можеш сидіти спокійно, байдужо, ні на що не зважаючи, бо власна душа людини - то джерело і смутку й радощів.

Я згадую один день. Я зійшов до моря на берег. Застав мене дощ і я сховався у відчиненій повітці для човнів, та й сів там пережда­ти. Я щось таке наспівував, але без жодних радощів й утіхи, аби час швидше плинув. Езоп був зі мною. Він сів і почав слухати. Я кидаю наспівувати і також прислухаюсь. Знадвору чути розмову, хтось надходить. Випадок, звичайнісінький випадок! Двоє мужчин і дівчина прожогом вбігли у повітку. Вони кричали одне одному, регочучи: "Мерщій! Тут можна сховатись від дощу!" Я підвівся.

Один мужчина був одягнутий у білу накрохмалену сорочку, що зовсім змокла на дощі і настовбурчилась, як мішок; на ній була діамантова застібка. Взутий він був у довгі, ₃ гострими носками, черевики, які були ще досить елегантні з вигляду. Я привітався з цією людиною. То був добродій Мак, крамар. Я знав його по невеличкій крамниці, де брав хліб. Він навіть запрошував якось мене до себе в гості, але до цього часу я ще не відвідав його. .

— О, знайомі! — сказав він, вгледівши мене. — Ми йшли до млина, і довелось вернутися. Оце так погода, правда? Ну, то коли ж ви завітаєте в Сірілунд, пане лейтенанте?

Він познайомив мене з маленьким, з чорною бородою, добродієм, що був у цій компанії, лікарем, який жив при філіальній церкві.

Дівчина підняла вуаль до половини обличчя й почала впівголо­са говорити до Езопа. Я звернув увагу на її кофтину. По підбійці и петлях видно було, що вона перелицьована. Добродій Мак відрекомендував і її: то була його донька і звали її Едвардою.

Едварда поглянула на мене крізь вуаль і все шепталася з соба­кою, читаючи те, що написано було в неї на нашийнику:

- Т-а-ак, тебе звуть Езоп, ти... Лікарю, хто такий був Езоп? Я тільки пам'ятаю, що він писав байки. Адже він був фрігієць. Ні, я не знаю.

Дитина, дівчина-школярка. Я поглянув на неї. Була вона висо­ка на зріст, але з Несталими ще формами, років п'ятнадцяти-шістнадцяти, з довгими, смаглявими руками без рукавичок. Вона, ма­буть, рилася сьогодні увечері в енциклопедії, про всяк випадок шукаючи відомостей про Езопа.

Добродій Мак запитав мене, як йде моє полювання. Чого я най­більше вполював?- Я можу, коли схочу, взяти один з його човнів; треба тільки сказати йому. Лікар не промовив й слова. А коли вони пішли, я помітив, що лікар трохи кульгає й спирається на ціпок. Я подався додому з таким самим лінивим настроєм, як і перед тим, і наспівував з нудьги. Ця пригода у повітці ніяк не вплинула на мій настрій; найкраще я запам'ятав мокру, як хлющ, сорочку на грудях добродія Мака і на ній шпильку з діамантом, таку саму мокру і зовсім не блискучу.

Переклад з норвезької Л. Махаревського