Альбатрос

Буває, моряки піймають альбатроса,

Як заманеться їм розваги та забав.

І дивиться на них король блакиті скоса —

Він їхній корабель здалека проводжав.

Ходити по дошках природа не навчила —

Він присоромлений, хода його смішна.

Волочаться за ним великі білі крила,

Як весла по боках розбитого човна.

Незграба немічний ступає клишоного;

Прекрасний в небесах, а тут — як інвалід!..

Той — люльку в дзьоб дає, а той сміється з нього,

Каліку вдаючи, іде за птахом вслід!

Поет як альбатрос — володар гроз та грому,

Глузує з блискавиць, жадає висоти,

Та, вигнаний з небес, на падолі земному

Крилатий велетень не має змоги йти.

Переклад з французької Д. Павли

Зосередження

О скорбносте моя, старайся страх збороти.

Ти прагла вечора — ось він

Дивись на небеса — в немодних іде, поглянь,—

Для одного спочин, для іншого — турботи,—

Все місто в сутінках ятріє, наче грань.

Хай ницих юрми йдуть в пристанища мерзоти,

На свята насолод і рабських звеселянь, Щоб потім докором самих себе колоти, Дай руку, обійдім здаля низотну твань!

Дивись не небеса – в немодних балахонах

Там душі вмерлих Літ стоять, мов на балконах,

І видно поблиски мерехкотливих свіч.

Під аркою моста кривавить сонце воду,

О люба, наслухай шелескотливу Ніч,

Що саваном важким волочиться зі Сходу.

Переклад з французької Д. Павличка

MOESTA ET ERRABUNDA

Скажи, чи серцем ти возносилась, Агато,

Над брудом ницих міст, над прірвою мерзот,

До моря чистоти сяйливого, як свято,

До сині ясної незайманих висот?

Скажи, чи серцем ти возносилась, Агато?

О море за труди людей возвесели!

Хто дав тобі, хрипкій співачці, колискову

Співати нам повік, де хвиль гудуть вали, !

Де вихорів орган вривається в розмову?

О море, за труди людей возвесели!

Несіть мене звідсіль, вагони і фрегати!

Тут обертаються всі людські сльози в твань!

Чи правда, що не раз печальний дух Агати

Говорить: покидай світ злочину й страждань?

Несіть мене звідсіль, вагони і фрегати!

Мій раю запашний, о як далеко ти!

Там — радощі й любов, і все навкруг погідне,

Все поринає там у втіхи чистоти,

Все, що кохаєш там, твого кохання гідне!

Мій раю запашний, о як далеко ти!

Але зелений рай дитинного кохання,

Прогулянки, пісні, цілунків спрагота,

Скрипки, що за горбом тремтіли до надрання,

І келихи вина, прогірклі, як уста,

Але зелений рай дитинного кохання.

Невинний рай утіх, блаженства і розрад,

Хіба не далі він од Індії й Китаю?

Чи він воскресне й знов повернеться назад,

Як срібним голосом із туги заспіваю,

Невинний рай утіх, блаженства і розрад?

Переклад з французької Д. Павличка

СONFITEOR

Останні хвилі днів осінніх — як вони у душу проникають! 01' Усю пронизують до болю! Розпросторюється якесь незрівнянно ча­рівне відчуття, невловимість якого не виключає його потужності; і нема тоді гострішого вістря, ніж вістря Нескінченності.

А яка то велика втіха — купати погляд в безмежності моря і неба! Тиша, чарівна недоторканість блакиті! Малесеньке вітрило» що тріпотить на обрії, своєю не значимістю і одинокістю нагадує моє невигойне животіння; однозвучне шурхотіння хвиль — все це мислить мною, чи я мислю ним (бо ж саме в огромі марень найшвидше втрачається "Я" особисте!); мислить, кажу я, але ж — музично й мальовниче, без хитросплетінь словесних, без силогізмів, без усяких висновків.

Однак ці мислі, чи я їх випромінюю, чи речу, невдовзі силою) виповнюються вщерть. А сила любострастя цього породжує ослабленість і страждання ніжне. Мої ж нерви, напружені украй, тільки й можуть те, що тремтіти зойкливо, болісно.

І ось перед цією неозорістю неба я ціпенію; його прозорість доводить до нестями. Спокій моря, незмінність видовища обурює мене..! Ах! Та чи варто страждати вічно і вічно тікати од прекрасного природо, безжалісна чаклунко, супернице всепереможна, облиш мене! Не спокушай моїх пожадань і гордовитості моєї! Споглядання прекрасного — це двобій, в якім митець ридає перед поразкою своєю.

Переклад з французької І. Петровцім