Частина друга.

[П'єр Безухов — масон]

Невдовзі після прийняття його у братство масонів П’єр повним, написаним для самого себе, посібником про те, що він має робити у своїх маєтках, поїхав у Київську губернію, де була більша частина його селян.

Приїхавши до Києва, П'єр викликав до головної контори всіх управителів і виклав їм свої наміри та бажання. Він сказав їм, що негайно буде вжито заходів для цілковитого звільнення: селян від кріпацтва, щоб до того часу селян не обтяжували працею, щоб жінок з дітьми не посилали на роботи, щоб селянам надавалася допомога, щоб кари застосовувались напутливі, а не тілесні, що в кожному маєтку мають бути засновані лікарні, притулки та школи. Деякі управителі (тут були й напівграмотні економи) слухали злякано, вбачаючи смисл промови в тому, що молодий граф незадоволений їхнім управлянням і затаюванням грошей; другим, після першого страху, здавалися кумедними П'єрове шепелявлення і нові для них слова; третім просто подобалося слухати, як говорить пан; четверті, найрозумніші, серед них і головний управитель, зрозуміли з цієї промови, як треба обходитися з паном для досягнення своїх цілей.

Головний управитель висловив велику прихильність до П'єрових намірів; але зазначив, що, крім цих реформ, конче треба взагалі зайнятися справами, які були в поганому стані.

Незважаючи на величезне багатство графа Безухова, відтоді як П'єр одержав його і одержував, як казали, п'ятсот тисяч річного прибутку, він почував себе значно менш багатим, ніж тоді, коли мій одержував свої десять тисяч від небіжчика графа. У загальних рисах він туманно почував такий бюджет. У Раду платилося коло вісімдесяти тисяч з усіх маєтків; коло тридцяти тисяч коштувало утримання підмосковної, московського дому та княжен; коло п'ятнадцяти тисяч виходило на пенсії, стільки ж на богадільні й лікарні; графині на прожиття посилалося сто п'ятдесят тисяч; процентів за борги сплачувалось коло сімдесяти тисяч; будівництво початої церкви коштувало за ці два роки коло десяти тисяч; решта, коло ста тисяч, розходилася — він сам не знав як, і майже щороку він змушений був позичати. Крім того, щороку головний управитель писав то про пожежі, то про недорід, то про необхідність перебудування фабрик та заводів. Отже, перша справа, що постала перед П'єром, була та, до якої він найменше мав здатності і схильності, — заняття справами.

П'єр з головним управителем щодня займався. Та він почувай що заняття його ні на крок, не посувають діла. Він почував, що його заняття відбуваються незалежно від діла, що вони не зачіплюють, за діло, не змушують його рухатися. З одного боку, головний управитель виставляв справи у дуже поганому освітленні, показуючи II'єру необхідність сплачувати борги і розпочинати нові роботи силами кріпаків, на що П'єр не погоджувався; з другого боку, П'єр вимагав, щоб почали справу звільнення, на що управитель вистав­ки необхідність раніш сплатити борг Опікунській раді, і тому — неможливість швидкого виконання.

Управитель не казав, що це зовсім неможливо; він пропонував ми досягнення цієї мети продати ліси Костромської губернії, продати землі низові і кримський маєток. Але всі ці операції в устах управителя пов'язувалися з такою складністю процесів, знімання заборон, витребувань, дозволів та ін., що П'єр розгублювався і тільки казав йому: "Так, так, оце й зробіть".

П'єр не мав тієї практичної чіпкості, що дала б йому змогу безпосередньо взятися за діло, і тому він не любив його і лише намагався вдавати перед управителем, що він заклопотаний ділом. А управитель намагався вдавати перед графом, що він вважає ці заняття вельми корисними для господаря і для себе обтяжливими.

У великому місті знайшлися знайомі; незнайомі поспішили познайомитися і радо вітали новоприбулого багача, найбільшого власника в губернії. Спокуси щодо головної П'єрової слабості, тієї, в якій він признався під час прийому до ложі, теж були такі сильні, що П'єр не міг протистояти їм. Знову цілі дні, тижні, місяці П'єрового життя минали так само заклопотано і зайнято між вечорами, обідами, сніданками, балами, не даючи йому часу опам'ятатися, як і в Петербурзі. Замість нового життя, яке сподівався почати П'єр, він жив усе тим самим колишнім життям, лише в іншій обстановці.

П'єр усвідомлював, що з трьох призначень масонства він не виконував того, яке наказувало кожному масонові бути зразком морального життя, і з семи чеснот зовсім не мав у собі двох: добронравності і любові до смерті. Він утішав себе тим, що зате він виконував інше призначення — виправлення роду людського, і мав інші чесноти — любов до ближнього і особливо щедрість.

Навесні 1807 року П'єр вирішив повернутися до Петербурга.

По дорозі назад він мав намір об'їхати всі свої маєтки і особисто переконатися в тому, що з його розпоряджень зроблено і в якому стані перебуває тепер той народ, який ввірено йому від Бога і якому він прагне зробити добро.

На всьому позначалися ретельність та хазяйновитість. Зустрінуті двораки, на запитання, де живе князь показали на невеличкий новий флігельок, що стояв над самим ставком. Старий дядька князя Андрія, Антон, допоміг П'єру вилізти з коляски, сказав, що князь удома, і провів його в чистий маленький передпокій.

П'єра здивувала скромність маленького, хоча й чистенького будиночка після тих блискучих умов, у яких останнього разу він бачив свого друга в Петербурзі. Він поспішно ввійшов до маленької, не відштукатуреної зали, де ще пахло сосною, і хотів іти далі але Антон навшпиньки пробіг вперед і постукав у двері.

• Ну, що там? — почувся різкий, неприємний голос.

• Гість,— відповів Антон.

• Попроси зачекати,— і гуркнув відсунутий стілець. П'єр швидкими кроками підійшов до дверей і стикнувся лицем в лиці з насупленим і постарілим князем Андрієм, який виходив до нього. П'єр обняв його і, піднявши окуляри, цілував його в щоки і зблизька дивився на нього.

• От не чекав, дуже радий,— промовив князь Андрій. П’єр нічого не казав; він здивовано, не зводячи очей, дивився на свого друга, його вразила зміна, що сталася в князеві Андрії. Слова були привітні, усмішка була на губах і на обличчі в князя Андрія, але погляд був погаслий, мертвий; незважаючи на очевидне бажання князь Андрій не міг надати йому радісного і веселого блиску. Неї що схуд, зблід, змужнів його друг; а погляд цей і зморщечка на лобі, що свідчили про тривале зосередження на чомусь одному, вражали й відчужували П'єра, поки він не звик до них.

Як це завжди буває під час побачення після довгої розлуки, рої мова довго не могла зав'язатися; вони питали й відповідали коротко про такі речі, про які, як вони самі знали, треба було говорити довго. Нарешті розмова стала потроху зосереджуватись на сказаному раніш уривчасто, на питаннях про минуле життя, про пліійі на майбутнє, про П'єрову мандрівку, про його заняття, про війну тощо. Та зосередженість і пригніченість, що її помітив П'єр у погляді князя Андрія, тепер виявлялася ще виразніше в усмішці з якою він слухав П'єра, особливо тоді, коли П'єр говорив з запалом радості про минуле чи про майбутнє. Наче князь Андрії і бажав би, та не міг брати участі в тому, що він говорив. П’єр починав відчувати, що перед князем Андрієм захват, мрії, надії на щастя та на добро — непристойні, йому совісно було висловлювати всі свої нові, масонські думки, особливо підновлені і викликані в ньому його останньою мандрівкою. Він здержував себе, боявся бути наївним; разом з тим йому невтримно хотілося скоріше по­взати своєму другові, що він був тепер зовсім інший, кращий П'єр, ніж той, що був у Петербурзі.

- Я не можу сказати вам, як багато я пережив за цей час. Я сам не впізнав би себе.

- Так, дуже, дуже ми змінилися з того часу,— сказав князь Андрій. - Ну, а ви? — питав П'єр.— Які ваші плани?

- Плани? — іронічно повторив князь Андрій.— Мої плани?— повторив він, ніби дивуючись із значення такого слова.— Та ось Личині, будуюся, хочу на той рік переїхати зовсім...

П'єр мовчки, пильно вдивлявся в постаріле Андрійове обличчя.

• Ні, я питаю...— сказав П'єр, та князь Андрій перебив його:

• Та що про мене говорити... розкажи ж, розкажи про свою мандрівку, про все, що там наробив у своїх маєтках.

П'єр почав розповідати про те, що він зробив у своїх маєтках, цим а гаючись якомога більше приховати свою участь у здійснених поліпшеннях. Князь Андрій кілька разів наперед підказував П'єру Пі що він розповідав, наче все те, що зробив П'єр, було давно відо­мою історією, і слухав не тільки не з інтересом, а навіть ніби соромлячись за те, що розповідав П'єр.

П'єру стало ніяково і навіть важко в товаристві свого друга. Він замовк.

- А ось що, друже мій,— сказав князь Андрій, якому, очевидно, було теж важко й незручно з гостем,— я тут на бівуаках, приїхав лише подивитися. Сьогодні я їду знову до сестри. Я тебе познайомлю з ними. Та ти, здається, знайомий,— сказав він, явно розважаючи розмовою гостя, з яким він не почував тепер нічого спільного.— Ми поїдемо по обіді. А тепер — хочеш подивитися мою садибу? — Мої їй вийшли і проходили до обіду, розмовляючи про політичні новини та про спільних знайомих, як люди не дуже близькі один одному. З певним пожвавленням і інтересом князь Андрій говорив лише про нову садибу, яку він обладнував, та про будівництво, але й тут серед розмови, на риштованні, описуючи П'єру майбутнє розташування будинку, князь Андрій раптом зупинився.— А втім, тут нема нічого цікавого, ходім обідати та й поїдемо.— За обідом зайшла розмова про П'єрове одруження.

— Я дуже здивувався, почувши про це, — сказав князь Андрій П'єр почервонів так само, як він червонів завжди при цьому і квапливо промовив:

• Я вам розкажу коли-небудь, як це все сталося. Але ви знате, що всьому цьому кінець і назавжди.

• Назавжди? — сказав князь Андрій.— Назавжди нічого щ буває.

• Але ви знаєте, як це все кінчилося? Чули про дуель?

• Так, ти пройшов і через це.

• Одно, за що я хвалю Бога, це за те, що я не вбив цієї людини,— сказав П'єр.

• Чому ж? — сказав князь Андрій.— Убити кляту собаку навіть дуже добре.

• Ні, вбити людину недобре, несправедливо...

• Чому ж несправедливо? — повторив князь Андрій.— Що справедливо і несправедливо — про це не дано судити людям. Люди завжди помилялись і будуть помилятись, і найбільше в тому, що вони вважають справедливим і несправедливим.

• Несправедливе те, що є злом для, іншої людини,— сказав П'єр, з задоволенням почуваючи, що вперше з часу його приїзду князь Андрій жвавішав і починав говорити і хотів висловити пес те, що зробило його таким, яким він був тепер.

• А хто тобі сказав, що таке зло для іншої людини? — спитав він.

• Зло? Зло? — сказав П'єр.— Ми всі знаємо, що таке зло для себе.

• Так, ми знаємо, але те зло, яке я знаю для себе, я не можу зробити іншій людині,— дедалі жвавішаючи, казав князь. Андрій, очевидно, бажаючи висловити П'єру свій новий погляд на речі. Він говорив по-французькому.— Я знаю в житті лише два справжніх нещастя: муки совісті й недуга. І щастя є лише відсутність цих двох зол. Жити для себе, уникаючи лише цих двох зол, ось уся мої мудрість тепер.

• А любов до ближнього, а самопожертва? — заговорив П'єр.« Ні, я з вами не можу погодитись! Жити тільки так, щоб не робив зла, щоб не розкаюватись, цього мало. Я жив так, я жив для себе і занапастив своє життя. І тільки тепер, коли я живу, принаймні намагаюся (зі скромності виправився П'єр) жити для інших, тільки тепер я зрозумів усе щастя життя. Ні, я не згоден з вами, та й ви не думаєте того, що говорите.— Князь Андрій мовчки дивився на П’єра і глузливо усміхався.

— Ось побачиш сестру, княжну Марію. З нею ви зійдетеся,— сказав він.— Може, ти маєш рацію для себе,— говорив він далі, вмовчавши трохи,— але кожен живе по-своєму; ти жив для себе і цим, кажеш, мало не занапастив свого життя, а щастя зазнав лише тоді, коли почав жити для інших. А я пережив протилежне. Я жив для слави. (А що таке слава? Та сама любов до інших, бажання зробити для них що-небудь, бажання їхньої похвали.) Отже, я жив для інших, і не майже, а зовсім погубив своє життя.

I з того часу став спокійнішим, відколи_живу для самого себе...

• Чому ви не служите в армії?

• Після Аустерліца! — понуро сказав князь Андрій.— Ні, красно дякую; я дав собі слово, що служити в діючій російській армії я не буду. І не буду. Якби Бонапарте стояв тут, під Смоленськом, загрожуючи Лисим Горам, і тоді я не служив би в російській армії. Ну, то я тобі казав,— заспокоюючись, говорив далі князь Андрій.— IV її ер ополчення, батько головнокомандуючим третього округу, і єдиний спосіб у мене уникнути служби — бути при ньому.

• Отже, ви служите?

• Служу.— Він помовчав трохи.

• То чому ж ви служите?

• А ось чому. Батько мій один з найвизначніших людей своєї епохи. Але він стає старим, і він не то що жорстокий, а занадто діяльного характеру. Він страшний своєю звичкою до необмеженої влади і тепер цією владою, даною від государя головнокомандую­чим над ополченням. Якби я на дві години спізнився два тижні кому, він повісив би протоколіста в Юхнові,— сказав князь Андрій з усмішкою.— Отже, я служу тому, що крім мене, ніхто не має впливу на батька, і я де-не-де врятую його від вчинку, від якого б він потім мучився.

• А, ну отже бачите!

• Так, але не так, як ти думаєш,— говорив далі Князь Андрій.— Я анітрохи добра не бажав і не бажаю цьому мерзотникові-протоколісту, який украв якісь чоботи в ополченців я навіть дуже був би радий бачити його повішеним, але мені жаль батька — тобто знов-таки себе ж.

Князь Андрій говорив з усе більшим запалом. Очі його гарячкові блищали в той час, як він намагався довести П'єру, що ніколи в його вчинку не було бажання добра ближньому.

— Ну, ось ти хочеш звільнити селян,— казав він далі. - Це дуже добре, але не для тебе (ти, я гадаю, нікого не засікав і не посилав на Сибір), і ще менше для селян. Коли їх б'ють, січуть посилають на Сибір, то я думаю, що їм від цього анітрохи не гірше. В Сибіру провадить він те саме своє скотське життя, а шмагання тілі загояться, і він такий же щасливий, як і раніш був. А треба цього для тих людей, які гинуть морально, наживають собі каяття придушують це каяття і грубіють від того, що в них є можливій карати справедливо і несправедливо. Ось кого мені жаль і для кой б я бажав звільнити селян. Ти, можливо, не бачив, а я бачив, як хороші люди, виховані у звичках своєї необмеженої влади, з роками, коли вони робляться дратівливішими, стають жорстокими, грубими, знають це, не можуть стриматися і стають усе нещаснішими й нещаснішими.

Князь Андрій говорив це в такому запалі, що П'єру мимоволі прийшло в голову те, що думки ці викликав у Андрія його батька. Він нічого не відповів йому.

— От кого мені жаль — людської гідності, спокою совісті, чистоти, а не їх спин і, лобів, які, хоч скільки шмагай, хоч скільки брий усе залишаться такими ж спинами й лобами.

— Ні, ні і тисячу разів ні! я ніколи не погоджуся з вами, - сказав П'єр.

XII

Увечері князь Андрій і П'єр сіли в коляску й поїхали в Лисі Гори. Князь Андрій, поглядаючи на П'єра, зрідка порушував мовчанку словами, які свідчили, що він був у гарному настрої.

Він розповідав П'єру, показуючи на поля, про свої господарські вдосконалення.

П'єр понуро мовчав, відповідаючи уривчасто; здавалося, він па ринув у свої думки.

П'єр думав про те⁵, що князь Андрій нещасний, що він помиляється, що він не знає істинного світла і що П'єр повинен допомогти йому, просвітити й підняти його. Але тільки-но П'єр придумував, як і що він говоритиме, передчуття підказувало йому, що князь Андрій одним словом, одним аргументом принизить усе його вчен­ні: і він боявся почати, боявся виставити на можливість осміяння свою улюблену святиню.

- Ні, чому ж ви думаєте, — раптом почав П'єр, опускаючи клону і стаючи схожим на битливого бика, — чому ви так думаєте?

Ви не повинні так думати.

• Про що я думаю? — спитав князь Андрій здивовано.

• Про життя, про покликання людини. Цього не може бути. Я так само думав, і мене врятувало — ви знаєте що? Масонство. Ні, ви не усміхайтесь. Масонство — це не релігійна, не обрядова секта, як і я думав; масонство — це найкраще, єдине вираження найкра­щих, вічних якостей людства.— І він почав витлумачувати князеві Андрію масонство, як він розумів його.

Він казав, що масонство є вчення християнства, яке звільнилося іід державних і релігійних пут, учення рівності, братерства і любові.

- Тільки наше святе братство має справжній смисл у житті; все інше — сон,— казав П'єр.— Ви зрозумійте, мій друже, що поза ним союзом усе перейняте брехнею і неправдою, і я згоден з вами, що розумній і добрій людині нічого не залишається, крім того, що доживати, як ви, своє життя, намагаючись лише не заважати іншим. А по засвойте собі наші головні переконання, вступіть у наше братство, дайте нам себе, дозвольте керувати собою, і ви відразу відчуєте себе, як і я відчув, частиною того величезного невидимого ланцюга, початок якого зникає в небесах,— говорив П'єр. і Князь Андрій мовчки, дивлячись перед себе, слухав П'єрову про­ мину. Кілька разів він, недочувши через торохтіння коляски, перепитував П'єра нерозчуті слова. По особливому блиску, що загорівся і и в очах у князя Андрія, і по його мовчанню П'єр бачив, що слова його не марні, що князь Андрій не переб'є його й не сміятиметься з його слів.

Вони під'їхали до річки, яка розлилася; переїжджати на той бік треба було поромом. Поки встановлювали коляску і коней, вони ні шли на пором.

Князь Андрій, спершись ліктями на поручні, мовчки дивився вздовж плеса, блискучого від призахідного сонця.

• Ну, що ж ви думаєте про це?— спитав П'єр.— Чого ж ви мовчите?

— Що я думаю? Я слухав тебе. Все це так,— сказав князь Андрій.— Але ти кажеш: вступи в наше братство, і ми тобі покажемо мету життя і покликання людини, і закони, що керують світом. Та хто ж ми? — Люди. Чому ж ви все знаєте? Чому лише я не бачу того, що ви бачите? Ви бачите на землі царств добра і правди, а я його не бачу.

П'єр перебив його.

- Вірите ви в майбутнє життя? — спитав він.

• В майбутнє життя? — повторив князь Андрій, та П'єр не дав йому часу відповісти і прийняв цей повтор за заперечення, тиф більше, що він знав колишні атеїстичні переконання князя Андрія.

• Ви кажете, що не можете бачити царства добра та правди ні землі. І я не бачив його; і його не можна бачити, коли дивитись на наше життя, як на кінець усього. На землі, саме на цій землі (П'Я показав на поле), нема правди — все брехня та зло; але в світі, у всьому світі є царство правди, і ми тепер діти землі, а вічно — діти всього світу. Хіба я не почуваю в своїй душі, що я становлю частину цього величезного, гармонійного цілого? Хіба я не почуваю, що я у цій величезній незчисленній кількості істот, в яких виявляється божество,— вища сила, як хочете,— що я становлю одну ланку, оди ступінь від нижчих істот до вищих? Коли я бачу, ясно бачу ці сходи що ведуть від рослини до людини, то чому ж я припускатиму, що ці сходи закінчуються мною, а не ведуть далі й далі? Я почуваю, що я не тільки не можу зникнути, як ніщо не зникає в світі, але що я завжди буду і завжди був. Я почуваю, що, крім мене, надо мною живуть духи і що в цьому світі є правда.

• Так, це учення Гердера¹,— сказав князь Андрій,— та не воно, голубе мій, переконає мене, а життя і смерть, ось що переконуй Переконує те, що бачиш дорогу тобі істоту, яка зв'язана з тобою перед якою ти був винним і сподівався виправдатись (у князя Андрія затремтів голос, і він одвернувся), і раптом ця істота стрия дає, мучиться і перестає бути... Чому? Не може бути, щоб не були відповіді! І я вірю, що вона є... Ось що переконує, ось що переконало мене,— сказав князь Андрій.

• Авжеж, авжеж,— промовив П'єр,— хіба не те ж саме і я кажу!

• Ні. Я кажу лише, що переконують у необхідності майбутнього життя не доводи, а те, коли йдеш у житті рука в руку з людиною, і раптом людина ця зникне там у ніде, і ти сам зупиняєшся перед цією безоднею і заглядаєш туди. І я заглянув...

- Ну, і що ж! Ви знаєте, що є там і що є хтось? Там є — майбутнє життя. Хтось є — Бог.

І Князь Андрій не відповів. Коляска вже давно була вивезена на другий берег і коні виведені і вже запряжені, і вже сонце зайшло до половини, і вечірній приморозок вкривав зірками калюжі біля пере­жму, а П'єр і Андрій, на подив лакеїв, кучерів та перевізників, ще стояли на поромі і розмовляли.

- Коли є Бог і є майбутнє життя, то є істина, є чеснота; і вище щастя людини полягає в тому, щоб прагнути досягнення їх. Треба

жити, треба любити, треба вірити,— казав П'єр,— що живемо не сьогодні лише на цьому клаптику землі, а жили й житимемо вічно Цим, в усьому (він показав на небо).— Князь Андрій стояв, спершись «тями на поручні порома, і, слухаючи П'єра, дивився, не зводячи МАЙ, на червоний відблиск сонця на синіючому плесі. П'єр замовк. ШЛО зовсім тихо Пором давно причалив, і тільки хвилі течії тихо Лопали об його дно. Князеві Андрію здавалося, що це хлюпотіння хвиль примовляло до П'єрових слів: "Правда, вір цьому".

Князь Андрій зітхнув і променистим, дитячим, ніжним погля­дом глянув на розчервоніле, захоплене, але все ж несміливе перед страшним другом, П'єрове обличчя.

Справді, якби це так було! — сказав він.— Одначе, ходім сідати,— додав князь Андрій і, сходячи з порома, подивився на небо, на яке показав йому П'єр, і вперше після Аустерліца він побачив те високе, вічне небо, яке він бачив, лежачи на Аустерліцькому полі, і щось давно заснуле, щось найкраще, що було в ньому, раптом радісно й молодо прокинулося в його душі. Почуття це зникло, як тільки князь Андрій вступив знову у звичні умови життя, але він знав, що це почуття, якого він не вмів розвинути, жило в ньому. Побачення з П’єром було для князя Андрія епохою, з якої почалося хоч зовнішньо таке ж саме, але у внутрішньому світі його нове життя.