Частина п'ята

І—III

[Після похорону Мармеладова Раскольников пішов на кварти­ру до Соні.]

IV

Раскольников був діяльним і наполегливим адвокатом Соні проти Лужина, незважаючи на те, що сам носив стільки власного жаху і страждання в душі. Але, вистраждавши стільки вранці, він

Мовби радий був нагоді забути хоч на час власні переживання, які мисі! ставали нестерпними, не кажучи вже про те, скільки особисто­го і сердечного було в прагненні його заступитись за Соню. Крім того, у нього не йшла з думки і часом страшенно тривожила його наступна зустріч з Сонею: він повинен був відкрити їй, хто вбив Лизавету, і передчував, яка це буде страшна для нього мука, і наче підмахувався від неї...

Щоб уже не розмірковувати й не мучитись, він швидко відчинив двері і з порога глянув на Соню. Вона сиділа, спершись ліктями на столик і закривши обличчя руками, але, побачивши Раскольникова, зразу ж підвелася і пішла йому назустріч, наче чекала його.

— Що було б зі мною, коли б не ви! — швидко промовила вона, зустрівшись з ним серед кімнати. Очевидно, їй тільки це й хотілося Якнайшвидше сказати йому. Для того й чекала.

Раскольников пройшов до стола і сів на стілець, з якого вона тільки що встала. Вона стала перед ним за два кроки, точнісінько ніс і вчора.

— Що, Соню? — сказав він і раптом відчув, що голос його дрижить,— адже ж вся справа спиралася на "громадський стан і зв'язані з ним звички". Зрозуміли ви це? Страждання відбилось на обличчі її.

— Тільки не говоріть зі мною, як вчора! — перебила вона його.—Будь ласка, не починайте. І так досить муки...

— Я сказав, ідучи, що, можливо, прощаюсь з тобою назавжди, але якщо прийду сьогодні, то скажу тобі... хто вбив Лизавету.

Вона раптом задрижала всім тілом...

Він обернувся і пильно, пильно подивився на неї.

— Вгадай,— промовив він з тією ж скривленою і безсилою усмішкою.

Наче конвульсії пробігли по всьому її тілі.

• Та ви... мене... нащо ж ви мене так... лякаєте? —_: промови лі вона, усміхаючись, мов дитина.

• То не можеш угадати? — спитав він раптом, з таким від. чуттям, наче кидався вниз з дзвіниці.

• Н-ні,— ледве чутно прошептала Соня.

• А подивись-но гарненько.

І тільки він сказав це, як знову колишнє, вже знайоме відчуття враз заледенило його душу: він дивився на неї, і раптом в її облив начебто побачив обличчя Лизавети. Він добре запам'ятав вираз Лизаветиного обличчя, коли він підходив до неї тоді з сокирою, а вона відступала від нього до стіни, виставивши вперед руки, із зовсім дитячим переляком в очах, точнісінько, як маленькі діти, коли вони раптом починають чогось лякатись, дивляться нерухомо і неспокійно на той предмет, що їх лякає, відступаючи назад, і простягаючи вперед ручку, збираючись заплакати. Майже те ж саме сталося тепер і з Сонею: так само безсило, з тим же переляком, дивилася вона ні нього якийсь час і раптом, виставивши вперед ліву руку, злегка, ледь-ледь уперлася йому пальцями в груди і повільно Почала підводитися з ліжка, все далі від нього відстороняючись, і дедалі нерухомішим ставав її звернутий до нього погляд. Жах її зненацька передався і йому: такий самий переляк з'явився і в його очах, так само і ні став дивитись на неї, і майже навіть з тією ж дитинячою усмішкою.

• Вгадала? — прошептав він нарешті.

• Господи! — вихопився страшний зойк з її грудей. Безсило впала вона на ліжко, лицем в подушки. Але за мить швидко підвелася, швидко присунулась до нього, схопила його за обидві руки, міцно стискаючи їх, мов у лещатах, тонкими своїми пальцями, ста­ла знову нерухомо, наче прикипівши, дивитись йому в очі. Цим останнім несамовитим поглядом вона хотіла розглядіти і знайти хоч якусь останню для себе надію. Але надії не було; сумніву не лишалося ніякого; все було так! Навіть потім, згодом, коли вони пригадувала цю мить, вона дивувалася й не розуміла: чому саме вона так одразу відчула тоді, що немає вже ніяких сумнівів? Адже не могла ж вона сказати, наприклад, що вона щось подібне до цього передчувала? А тим часом тепер, як тільки він сказав їй це, їй враз В вдалося, ніби й справді вона саме це і передчувала.

— Годі, Соню, годі! Не муч мене! — страдницьки попросив він. Він зовсім, зовсім не так думав відкрити їй, але вийшло саме так... Після першого, жагучого і болісного співчуття до нещасного знову

страшна думка про вбивство вразила її. У цьому зміненому, іншому вже тоні, яким він сказав останні слова, їй раптом причувся вбив­ця. Вона з подивом дивилась на нього. їй ще нічого не було відомо, ні чому, ні як, ні на що це сталося. Тепер усі ці запитання разом спалахнули в її свідомості. І знову вона не повірила: "Він, він убивця! Та хіба це можливо?"

• Та що це? Та де це я стою? — промовила вона в глибокому подиві, начебто ще не опам'ятавшись,— та як ви, ви, такий... могли на це зважитись?.. Та що це!

• Звичайно, щоб пограбувати. Перестань, Соню! — якось стомлено і навіть наче з досадою відповів він.

Соня стояла, мов приголомшена, але раптом скрикнула:

— Ти був голодний! ти... щоб матері допомогти? Так?

— Ні, Соню, ні,— бурмотів він, обернувшись і похиливши голову,— не був я такий голодний... я дійсно хотів допомогти мате­рі, але... і це не зовсім вірно... не муч мене, Соню!..

• Штука от у чому: я поставив собі якось таке запитання: що коли б, наприклад, на моєму місці опинився Наполеон і не було б і у нього, щоб кар'єру почати, ні Тулона, ні Єгипту, ні переходу через Монблан, а було б замість усіх цих блискучих і монументальних речей всього тільки одне якесь там жалюгідне бабисько, легістраторша, яку ще до того ж треба вбити, щоб із скрині в неї гроші потягти (це ж для кар'єри, розумієш?), ну, то чи зважився б він на це, коли б іншого виходу не мав? Чи не покоробило б його від того, що занадто вже це не монументально, і... і гріх? Ну, то я тобі кажу, що на цьому "запитанні" я промучився страшенно довго, так що дуже соромно мені зробилось, коли я, нарешті, догадався (зненацька якось), що не тільки його не покоробило б, але навіть і на думку б йому не спало, що це не монументально... і навіть не зрозумів би він зовсім: чого тут коробитись? І коли б уже тільки не мав він Іншої дороги, то задушив би так, що й писнути б не дав, анітрохи не вдумуючись!.. Ну, і я... перестав думати... задушив... за прикладом авторитету... І це точнісінько так і було! Тобі смішно? Справ І Соню, тут найсмішніше те, що, мабуть, саме так воно й було...

Соні зовсім не було смішно.

— Ви краще кажіть мені прямо... без прикладів,— ще боязкіше і ледве чутно попросила вона. Він повернувся до неї, сумно на неї подивився і взяв її за руки - Ти знову маєш рацію, Соню. Адже все це пусте, майже самі базікання! Бачиш: адже ти знаєш, що в матері моєї майже нічорі немає. Сестра дістала освіту випадково і приречена тинятися в гувернантках. Всі їх надії були тільки на мене. Я вчився, але утримувати себе в університеті не міг і на якийсь час змушений був вийти. Коли б навіть і так тривало, то років через десять, черні дванадцять (коли б обставини поліпшились) я все-таки міг сподіватись стати якимсь учителем або чиновником, з тисячею карбованців платні... (Він говорив наче завчене). А до того часу мати висохла б від турбот і від горя, і мені все-таки не пощастило б потішити її старість, а сестра... ну, з сестрою могло б ще й гірше статися!.. Та й чи це ж життя, увесь вік мимо всього проходити і від усього одвертатись, про матір забути, а сестрину кривду, наприклад, шанобливо знести? Для чого? Чи не для того, щоб, їх поховавши, нових набути — дружину та дітей, і теж потім без копійки і бої шматка хліба залишити? Ну... ну от я й надумав, заволодівши бабиними грошима, витратити їх на мої перші роки, щоб не тягти в матері на забезпечення себе в університеті, на перші кроки після університету,— і зробити все це широко, радикально, так щоб уже цілком нову кар'єру влаштувати і на новий, незалежний шлях стати... ну... ну, от і все... Ну, зрозуміла річ, те, що я вбив стару, - це я зле вчинив, ну й годі! В якомусь безсиллі дотягнув він свою розповідь до кінця і похилив голову.

— Ой, це не те, не те,— тужливо вигукувала Соня,— і хіба можна так... ні, це не так, не так!

• Сама бачиш, що не так!.. А я ж щиро розповів, правду!

• Та яка ж це правда! О Господи!

• Я ж тільки вошу вбив, Соню, непотрібну, паскудну, зловредну!

• Ото людина — воша!

• Та і я ж знаю, що не воша,— відповів він, чудно дивлячись на неї.— А втім, я неправду кажу, Соню,— додав він,— давно вже неправду кажу... Це все не те; ти вірно говориш. Зовсім, зовсім, зовсім тут інші причини! Я давно ні з ким не говорив, Соню... Голова в мене тепер дуже болить..

Очі його палали гарячковим вогнем... Він майже починав ма­рити; неспокійна посмішка блукала на його губах. Крізь це збудження вже прозирало страшне безсилля. Соня зрозуміла, як він Мучиться. У неї теж голова починала паморочитись. І дивно він

так говорив: немовби й зрозуміле щось, але... "Та як же! Як же! її Господи!" І вона в розпачі ламала руки.

- Ні, Соню, це не те! — почав він знову, зненацька підводячи голову, начебто вражений і знову збуджений раптовим поворотом думок його,— це не те! А краще... уяви (еге ж! так справді краще), уяви, що я самолюбний, заздрісний, лихий, мерзотний, мстивий, ну... І ще — схильний до божевілля. (Хай уже все разом! Про божевілля говорили раніше, я пам'ятаю). Я тобі сказав оце, що в університеті утримувати себе не міг. А чи знаєш ти, що я, може, й міг? Мати прислала б, аби вніс, що треба, а на взуття, одяг і на хліб я й сам би заробив, мабуть! Уроки траплялися; по полтиннику пропонували. Працює ж Разуміхін! Та я озлився і не захотів. Саме так воно і є — озлився (це слово хороше). Я тоді, мов павук, в своєму кутку сховався. Ти ж була в моїй конурі, бачила... А чи знаєш, Соню, що низькі стелі і тісні кімнати душу і розум гнітять! О, як ненавидів я цю конуру! І все-таки вибиратись з неї не хотів. Навмисно не хотів! Цілими днями не виходив і працювати не хотів, і навіть їсти не хотів, все лежав. Принесе Настя — попоїм, не принесе — так і день мине; навмисно зо зла не нагадував, щоб принесли! Вночі світла немає, лежу в темряві, а на свічки не хочу заробити. Треба було вчитись, я книжки попродав; а на столі у мене, на записках та на зошитах, на палець і тепер пилу лежить. Я краще любив лежати й думати. І все думав... І все такі в мене сни були дивні, різні сни, нічого говорити які! Та тільки тоді почало мені теж верзтися, що... Ш, це не так! Я знову не так розповідаю! Бачиш: я тоді все себе напитував: чому я такий дурний, що коли інші дурні і коли я знаю вже напевно, що вони дурні, то сам не хочу бути розумнішим? По­тім я зміркував, Соню, що коли чекати, поки всі зробляться розум­ними, то занадто вже довго буде... Потім я ще зміркував, що ніко­ли цього й не буде, що не зміняться люди і не переробить їх ніхто, І справа не варта заходу! Дійсно, це так! Це їх закон... Закон, Соню! Це так!.. І я тепер знаю, Соню, що хто міцний і сильний розумом, духом, той над ними і володар! Хто багато посміє, той у них і правий. Хто на більше може плюнути, той у них ї законодавець, а хто більш за всіх може посміти, той і від усіх більше прав має! Так довелося і так завжди буде! Тільки сліпий не розглядить!

Раскольников, кажучи це, хоч і дивився на Соню, але вже не турбувався більше: зрозуміє вона чи ні. Гарячка охопила його усього. Він переживав якусь похмуру радість. (Справді, він дуже довго ні з ким не говорив!) Соня зрозуміла, що цей темний катехізис став його вірою й законом.

— Я зміркував тоді, Соню,— говорив він далі ніби в якомусь захваті, — що влада дається тільки тому, хто зважиться нахилитись і взяти її. Тут одне тільки, одне: варто тільки зважитись! Я тоді до одного додумався, вперше в житті, до чого ніхто і ніколи ще до мені не додумувався! Ніхто! Переді мною раптом ясно, мов сонце, постало, що як же це жоден досі не зважився і не сміє зважитись, гірше ходячи мимо всієї цієї недоладності, взяти простісінько все за хвіст і скинути під три чорти! Ял. я захотів зважитись, і вбив... я тільки зважитись захотів, Соню, от уся причина.

• О, мовчіть, мовчіть! — скрикнула Соня, сплеснувши руками. - Ви од Бога відреклися, і Бог вас покарав, дияволові віддав!..

• До речі, Соню, це ще коли я в темряві лежав і мені все здавалося, що то диявол спокушає мене? га?

• Мовчіть! Не смійтеся, богохульнику, нічого, нічого ж ви мі розумієте! О Господи! Нічого ж бо, нічого ж бо він не розуміє!

• Мовчи, Соню, я зовсім не сміюсь, я ж і сам знаю, що мене чорт тягнув. Мовчи, Соню, мовчи! — повторив він похмуро і настійливо. - Я все знаю. Все це я вже передумав і перешепотів собі, коли лежав тоді в темряві... Про все це я сам з собою переспорив до останньої найменшої дрібниці, і все знаю, все! І так набридло, так набридло мені тоді все це передумування! Я всі ці міркування хотів забути Соню, і почати всі думки заново, і перестати верзти самому собі казна-що. І невже ти думаєш, що я, мов дурень, пішов наосліп я пішов як дуже розумний, і оце ж мене й згубило! І невже ти гадаєш, що я не знав хоча б того, що коли вже почав я себе питати і допитувати: чи маю я право владу мати? — то, виходить, не маю права владу мати. Або коли ставлю запитання: чи воша людина? - то виходить, що не воша людина, для мене, а воша для того, кому це й на думку не спадає і хто прямо, не питаючи себе, йде... Вже коли я стільки днів промучився над питанням: пішов би Наполеон чи ні? то вже ж добре відчував, що я не Наполеон... Всю, всю муку безглуздих цих філософствувань я витерпів, Соню, і все те з плеч скинути забажав: я захотів, Соню, вбити без казуїстики, вбити для себе самого! Я брехати не хотів у цьому навіть собі! Не для того, щоб матері допомогти, я вбив — дурниця! Не для того я убив, щоб, добувши гроші і владу, зробитись благодійником людства. Дурниця! Я просто вбив, для себе вбив, а там, чи став би я чиїмсь благодійником, чи все життя, мов павук, ловив би всіх у павутиння і з усіх живі соки висмоктував, мені в ту мить однаково було!.. І не Сінині потрібні мені були, Соню, коли я вбив; не стільки гроші потрібні були, як інше... Я це все тепер знаю... Зрозумій мене: може, тим же шляхом ідучи, я вже ніколи більше не убив би вдруге. Мені інше треба було узнати, інше штовхало мене під руки: мені треба було узнати тоді, і якнайшвидше узнати, воша я, як усі, чи людина? Зможу я переступити, чи не зможу? Зважусь нахилитися і взяти, чи ні? Тремтяче я створіння, чи право маю...

- Вбивати? Вбивати право маєте? — сплеснула руками Соня.

• Е-ех, Соню! — скрикнув він роздратовано, хотів був щось їй ви перечити, але зневажливо замовк.— Не перебивай мене, Соню! Я хотів тобі одне тільки довести: що хоч чорт мене тоді потяг, та вже після того мені пояснив, що не мав я права туди ходити, бо я така ж самісінька воша, як і всі! Посміявся він з мене, от я до тебе й прийшов тепер! Приймай гостя! Коли б не був я вошею, то хіба був би я зараз у тебе? Слухай: коли я тоді до старої пішов, я тільки пішов спробувати... Так і знай!

• І вбили! Вбили!

• Але ж як убив! Хіба так убивають? Хіба так ідуть убивати, як я тоді йшов! Я тобі коли-небудь розкажу, як я йшов... Хіба я ту нікче­мну стару вбив? Я себе вбив, а не її! Тут так-таки враз і рішив себе, навіки!.. А стару ту чорт убив, а не я... Годі, годі, Соню, годі! Покинь мене,— закричав він раптом в гарячковій тузі,— покинь мене!

Він сперся ліктями на коліна і, мов у лещатах, стиснув собі долонями голову.

— Яке страждання! — вихопився тяжкий зойк у Соні.

— Ну, що тепер робити, кажи?! — спитав він, зненацька підвівши голову і з потворно скривленим від розпачу обличчям див­лячись на неї.

— Що робити! — скрикнула вона, раптом схопившись з місця, і очі її, досі повні сліз, враз заблищали.— Вставай! (Вона схопила його за плече; він підвівся, дивлячись на неї майже здивовано). Іди тепер, зараз же, стань на перехресті, вклонися, поцілуй спочатку землю, яку ти осквернив, а потім уклонися всьому світові, на всі чотири боки, і скажи всім, уголос: "Я вбив!" Тоді Бог знову тобі, життя дасть. Підеш? Підеш? — питала вона його, трусячись, наче і припадку, тримаючи його за обидві руки, міцно стиснувши їх у своїх долонях і дивлячись на нього вогненним поглядом.

Він здивувався і був навіть вражений її раптовим захватом. і

• Це ти про каторгу, чи що, Соню? Донести, чи що, на самого себе треба? — спитав він похмуро.

• Страждання прийняти і очистити себе ним, от що треба, і

• Ні! Не піду я до них, Соню.

• А жити ж, жити ж як будеш? Жити, з чим будеш? — вигукувала Соня.— Хіба це тепер можливо? Ну як ти з матір'ю говоритимеш? (Ой, з ними ж, з ними ж що тепер буде?) Та що я! Адже ти вже кинув матір і сестру. Адже кинув, кинув уже. О Господи! - скрикнула вона,— та він же все це знає сам! Ну як же, як же без людей прожити! Що з тобою тепер буде!..

• Не будь дитиною, Соню,— тихо промовив він.— У чому я завинив перед ними? Чого піду? Що я їм скажу? Все це сама тільки примара... Вони самі мільйонами людей винищують, та ще за доброчесність уважають. Шахраї і негідники вони, Соню!.. Не піду! І що я скажу: що вбив, а гроші взяти не посмів, під камінь сховав? а додав він з ущипливою посмішкою.— То вони ж з мене самі сміятимуться, скажуть: дурень, що не взяв. Боягуз і дурень! Нічого! нічого не зрозуміють вони, Соню, і не гідні зрозуміти. Чого я піду? Не піду. Не будь дитиною, Соню...

• Замучишся, замучишся,— повторювала вона, в розпачливому благанні простягаючи до нього руки.

• Я, може, на себе ще наклепав,— похмуро зауважив він, мовив в задумі,— може, я ще людина, а не воша і поспішив себе осудити... Я ще поборюсь.

Зневажлива усмішка видавлювалася на його губах.

— Отаку муку терпіти! Та все ж життя, все життя!..

• Звикну...— проказав він похмуро і вдумливо.— Слухай, почав він, помовчавши,— годі плакати, час до діла: я прийшов тобі сказати, що мене тепер шукають, ловлять...

• Ой! — скрикнула Соня злякано.

• Ну, чого ж ти скрикнула! Сама хочеш, щоб я в каторгу пішов, а тепер злякалась? Тільки от що: я їм не дамся. Я ще з ними поборюсь, і нічого не вдіють. Немає в них справжніх доказів. Вчора я був у великій небезпеці і думав, що вже загинув; сьогодні ж справи стоять краще. Всі докази їх з двома кінцями, тобто їх обвинувачення я на свою користь можу повернути, розумієш? і поверну; бо я тепер навчи­вся... Але у в'язницю мене посадять напевно. Коли б не один випа­ді не, то, може, і сьогодні б посадили, напевно навіть, може, ще й посадять сьогодні... Тільки це байдуже, Соню: посиджу, та й випустять...бо немає в них жодного справжнього доказу, і не буде, присягаюсь. А з тими, що в них є, не можна упекти людину. Ну, годі. Я тільки, щоб ти знала... З сестрою і з матір'ю я постараюсь якось так зробити, щоб їх переконати в протилежному і не злякати... А втім, сестра тепер, здається, забезпечена... виходить, і мати... Ну, от і все. Будь, проте, обережною. Будеш до мене у в'язницю ходити, коли мене заберуть?

- Ой, буду! Буду!

Обоє сиділи поруч, зажурені й пригнічені, наче після бурі вики­нуті на безлюдний берег. Він дивився на Соню і почував, як багато ми ньому було її любові, і дивно, йому зробилося раптом тяжко й боляче, що його так люблять. Справді, це було чудне й жахливе відчуття! Йдучи до Соні, він почував, що в ній вся його надія і весь порятунок; він думав скинути бодай частину своїх мук на неї, і ось тепер, коли все серце її звернулося до нього, він раптом відчув і усвідомив, що він став ще більш нещасним, ніж до того.

- Соню,— сказав він,— краще вже не ходи до мене, коли я у в’язниці сидітиму.

Соня не відповіла, вона плакала. Минув якийсь час.

- Є на тобі хрест? — несподівано спитала вона, наче щось пригадала.

Він спочатку не зрозумів запитання.

- Немає, правда ж, немає? На, візьми цей, кипарисовий. У мене ще один залишився, мідний, Лизаветин. Ми з Лизаветою хрестиками помінялися, вона мені свій хрест, а я їй свій образок дала. Я тепер Лизаветин носитиму, а цей тобі. Візьми. Це ж мій! Це ж мій! — благала вона.— Адже разом страждати підемо, разом і хрест понесемо!..

- Дай! — сказав Раскольников. Він не хотів її засмучувати. Але він зараз же відсмикнув простя­гну за рестом руку.

• Не тепер, Соню. Краще потім,— додав він, щоб її заспокоїти.

• Так, так, краще, краще,— підхопила вона палко,— як підеш на страждання, тоді й надінеш. Прийдеш до мене, помолимось і підемо.

В цю мить хтось тричі стукнув у двері.

- Софіє Семенівно, можна до вас? — долинув чийсь дуже знайо­мий ввічливий голос. Соня злякано кинулась до дверей. Білява фізіономія пана Лебезятникова зазирнула в кімнату.

V

[Лебезятников прийшов до Соні зі страшною новиною: Катери­на Іванівна збожеволіла. Всі одразу ж подалися до її помешкання

— Соню, Соню! — проказала вона лагідно й ласкаво, мовби здивувавшись, що бачить її перед собою,— Соню, люба, і ти тут? - її знову підвели.

— Годі!.. Пора!.. Прощай, сіромо!.. Заїздили шкапу!.. Підірвалась! — крикнула вона несамовито й злісно і впала головою в подушку.

Вона знову знепритомніла, але це останнє забуття тривало недовго. Блідо-жовте, зсохле обличчя її закинулося назад, рот розкриви ноги судомно простяглися. Вона глибоко-глибоко зітхнула і вмерла.

Соня впала на її труп, обхопила її руками і так і завмерла, притулившись головою до зсохлих грудей небіжчиці. Поленька припаї до ніг матері і цілувала їх, ридма ридаючи. Коля і Леня, ще не збагнувши, що сталося, але передчуваючи щось дуже страшне, схопили одне одного обома руками за плічка і, втупившись одне в одної зненацька водночас, разом розкрили роти і почали голосити...

Раскольников одійшов до вікна. До нього підскочив Лебезятников.

• Померла! — сказав Лебезятников.

• Родіоне Романовичу, маю сказати вам два найпотрібніші слова,— підійшов Свидригайлов. Лебезятников зараз же поступів місцем і делікатно стушувався. Свидригайлов повів здивованої Раскольникова ще далі в куток.

• Весь цей клопіт, тобто похорон та інше, я беру на себе. Знаєш були б гроші, а я ж вам казав, що в мене є зайві. Цих двох пташенят і цю Поленьку я віддам в які-небудь сирітські заклади, які кращі і покладу на кожного, до повноліття, по тисячі п'ятсот карбованці! капіталу, щоб уже зовсім Софія Семенівна була спокійна. Та і її з багна витягну, бо хороша дівчина, правда ж? Ну, отож і перекажіть Євдокії Романівні, що її десять тисяч я отак використав.

• З якої ж це причини ви так розблагодіялися? — спитав Раскольников.

• Е-ех! який недовірливий! — засміявся Свидригайлов. — Адже я сказав, що ці гроші в мене зайві. Ну, а просто так, з людяності, н припускаєте, га? Адже ж не "воша" була вона (він кивнув у та Шток, де лежала померла), як якась там стара лихварка. Ну, зго­дьтеся, ну...

І Він проказав це з виглядом якихось підморгливих веселих пустощів, не зводячи очей з Раскольникова. Раскольников зблід і похолов, почувши свої власні слова, сказані Соні. Він враз відхитнувся і дико подивився на Свидригайлова.

— Зві-відки... ви знаєте? — прошепотів він, насилу зводячи дух.

- Та я ж тут, за стіною, у мадам Рессліх квартирую. Тут Капернаумов, а там мадам Рессліх, давня і найвідданіша приятелька. Сусід, так би мовити.

- Ви?

- Я,— підтвердив Свидригайлов, колихаючись від сміху,— І можу вас честю запевнити, найласкавіший Родіоне Романовичу, що дуже ви мене зацікавили. Адже я сказав, що ми зійдемось, передрік це вам,— ну от і зійшлися. І побачите, який я лагідний. ІІобачите, що зо мною ще можна жити...