Батьки і діти

Уривок з роману

X Минуло близько двох тижнів. Життя в Мар'їні йшло своїм побитом: Аркадій сибаритствував, Базаров працював. Усі в домі звикли до нього, до його недбалих манер, до його не дуже складних і уривчастих розмов. Фанечка, зокрема, так до нього призвичаїлася, що якось уночі звеліла розбудити його: з Митею трапилися судо­ми; і він прийшов і, зазвичай, напівжартома, напівпозіхаючи, проси­дів у неї години дві і допоміг дитині. Зате Павло Петрович усіма силами душі своєї зненавидів Базарова: він уважав його гордієм, нахабою, циніком, плебеєм; він мав підозру, що Базаров не поважає його, що він ледь чи не зневажає його, Павла Кірсанова! Микола Петрович побоювався молодого "нігіліста"¹ і сумнівався в корис­ності його впливу на Аркадія; але він охоче його слухав, охоче був присутнім на його фізичних і хімічних дослідах. Базаров привіз із собою мікроскоп і годинами з ним морочився. Слуги також при­хилилися до нього, хоча він з них кепкував: вони відчували, що він все ж таки своя людина, не пан. Дунечка залюбки з ним хихотіла і скоса, значуще поглядала на нього, пробігаючи мимо "перепіл­кою"; Петро, людина вкрай самолюбна і нерозумна, постійно з на­пруженими зморшками на лобі, людина, якої вся гідність полягала в тому, що він дивився ґречно, читав по складах і часто чистив

'Нігіліст — людина, яка заперечує усталені суспільством норми, прин­ципи, закони; представник російської різночинної інтелігенції 60-х рр. XIX ст., що негативно ставився до буржуазно-дворянських традицій, звичаїв.

щіточкою свій сюртучок,— і той усміхався і світлішав, як тільки Базаров звертав на нього увагу; дворові хлопчаки бігали за "дохто-ром", як собачатка. Лише старий Прокоф'їч не любив його, з по­хмурим виглядом подавав йому за столом страви, називав його "гицлем" і "пройдою" і запевняв, що він зі своїми бакенбардами — справжня свиня в кущі. Прокоф'їч, на свій лад, був аристократом не гіршим від Павла Петровича.

Настали найкращі дні в році — перші дні червня. Погода була чудова; щоправда, здалеку загрожувала знову холера, але жителі ...ої губернії встигли вже звикнути до її відвідин. Базаров підніма­вся ні світ ні зоря і вирушав версти за дві, за три, не прогулювати­ся — він прогулянок без роботи терпіти не міг,— а збирати трави, комах. Іноді він брав із собою Аркадія. На зворотному шляху у них зазвичай виникала суперечка, і Аркадій часто залишався переможеним, хоча говорив більше за свого приятеля.

Якось вони трохи забарились; Микола Петрович вийшов їм назустріч у сад і, дійшовши до альтанки, раптом почув швидкі кроки та голоси обидвох молодиків. Вони йшли з іншого боку альтанки і не могли його бачити.

— Ти батька недостатньо знаєш,— говорив Аркадій. Микола Петрович причаївся.

— Твій батько добрий старий,— промовив Базаров,— але він чоловік відслужений, його пісня скінчена.

Микола Петрович вслухався... Аркадій нічого не відповідав. "Відслужений чоловік" постояв біля двох хвилин непорушно і повільно поплентався додому.

• Третього дня я бачу, він Пушкіна читає,— продовжував тим часом Базаров.— Розтлумач йому, будь ласка, що це нікуди не годиться. Він же не хлопчик: пора облишити ці дурниці. І хочеть­ся ж бути романтиком у теперішній час! Дай йому що-небудь посу­тнє почитати...

• Ось як ми з тобою,— говорив цього ж дня після обіду Микола Петрович своєму братові, сидячи у .нього в кабінеті,— у відслужені люди потрапили, пісня наша скінчена. Що ж? Можливо, Базаров і правий; але одне, зізнаюсь, мені болить: я сподівався саме тепер тісно та дружно зійтися з Аркадієм, а виходить, що я залишився позаду, він пішов уперед, і зрозуміти ми один одного не можемо.

— Та чому він пішов уперед? І чим він від нас настільки вже різниться? — нетерпляче вигукнув Павло Петрович.— Це все йому в голову синьйор цей убив, нігіліст цей. Ненавиджу я цього лікарчука; про мене, він звичайний шарлатан; я впевнений, що з усіма своїми жабами він у фізиці недалеко втік.

• Ні, брате, ти цього не кажи: Базаров розумний і знаючий.

• І самолюбство якесь огидне,— перебив знову Павло Петрович.

• Так,— зауважив Микола Петрович,— він самолюбний. Але без цього, мабуть, неможливо; лише ось чого я не втямлю. Здається, я все роблю, щоб не відстати від часу: селян улаштував, ферму завів, так що навіть мене в усій губернії червоним величають; чи­таю, навчаюся, взагалі намагаюся відповідати сучасним вимогам,— а вони кажуть, що пісня наша скінчена. Та що, брате, я сам почи­наю думати, що вона точно скінчена.

• Це чому?

• А ось чому. Сьогодні я сиджу та читаю Пушкіна... здається, "Цигани" мені трапилися... Раптом Аркадій підходить до мене і мовчки, з таким собі ласкавим співчуттям на обличчі, тихенько, наче в дитини, забрав у мене книжку і поклав переді мною іншу, німецьку... посміхнувся, і пішов, і Пушкіна взяв...

• Ну, я так швидко не здамся,— пробурмотів його брат.— У нас ще буде сутичка з цим лікарем, я це передчуваю.

Сутичка відбулася цього ж дня під час вечірнього чаю. Павло Петрович прийшов у вітальню вже готовий до бою, роздратований і рішучий. Він чекав лише приводу, щоб напасти на ворога; але при­воду довго не було. Базаров взагалі говорив мало в присутності "ста­рих Кірсанових" (так він називав обидвох братів), а цього вечора він був не в настрої і мовчки пив чашку за чашкою. Павло Петрович весь згоряв від нетерплячки; його бажання здійснилися нарешті.

Розмова зайшла про одного із сусідніх поміщиків. "Дрантя, арис­тократик",— байдуже зауважив Базаров, який зустрічався з ним у Петербурзі.

• Дозвольте вас запитати,— почав Павло Петрович, і губи його затремтіли,— за вашими поняттями слова "дрантя" та "аристократ" одне й те ж означають?

• Я сказав "аристократик",— промовив Базаров, ліниво відпи­ваючи ковток чаю.

• Точно так-с: але я гадаю, що ви такої ж думки про аристок­ратів, як і про аристократиків. Я вважаю за обов'язок оголосити вам, що я цієї думки не поділяю. Насмілюсь сказати, що мене всі знають як людину ліберальну і закохану в прогрес; але саме через те я поважаю аристократів — справжніх...

— Дозвольте, Павле Петровичу,— промовив Базаров,— ви ось поважаєте себе і сидите, склавши руки; яка ж із цього користь для bien public? Ви б не поважали себе і те ж саме робили.

Павло Петрович зблід.

—Це зовсім інше питання. Мені аж ніяк не доводиться пояснювати вам тепер, чому я сиджу склавши руки, як ви зволили висловитися. Я хочу лише сказати, що аристократизм — принсип, а без принсипів жити в наш час можуть лише аморальні або пусті люди. Я казав це Аркадію на другий день його приїзду і повторюю тепер вам. Чи не так, Миколо?

Микола Петрович хитнув головою.

• Аристократизм, лібералізм, прогрес, принципи,— говорив тим часом Базаров,- подумаєш, скільки чужоземних... і непотрібних слів. Руській людині вони й задарма не потрібні.

• Що ж їй потрібно, по-вашому? Послухати вас, так ми знахо­димося поза людством, поза його законами. Помилуйте — логіка історії вимагає...

• Та для чого нам ця логіка? Ми і без неї обходимося.

• Як так?

• Та так. Ви, я сподіваюся, не потребуєте логіки для того, щоб покласти собі шматок хліба до рота, коли ви голодні. Куди нам до цих розумувань

Павло Петрович махнув руками.

— Я вас не розумію після цього. Ви ображаєте російський народ. Я не розумію, як можна не визнавати принсипів, правил! З огляду на що ви дієте?

• Я вже говорив вам, дядечку, що ми не визнаємо авторите­тів,— утрутився Аркадій.

• Ми діємо з огляду на те, що ми вважаємо корисним,— промо­вив Базаров.— У нинішні часи найкорисніше заперечувати — ми заперечуємо.

• Все?

• Все.

• Як? не лише мистецтво, поезію... але й.:. страшно вимовити...

• Все,— з дивовижним спокоєм повторив Базаров.

Павло Петрович втупився в нього. Він цього не сподівався, а Аркадій навіть почервонів від задоволення.

- Проте дозвольте,— заговорив Микола Петрович.— Ви все заперечуєте, або, висловлюючись точніше, ви все руйнуєте... Але ж потрібно й будувати.

• Це вже не наша справа... Спочатку слід місце розчистити.

• Сучасний стан народу цього вимагає,— поважно додав Арка­дій,— ми повинні виконувати ці вимоги, ми не маємо права задово­льняти особистий егоїзм.

Ця остання фраза, ймовірно, не сподобалася Базарову; від неї віяло філософією, тобто романтизмом, оскільки Базаров і філософію називав романтизмом; але він не визнав за необхідне спростовува­ти свого молодого учня.

Ні, ні! — вигукнув із несподіваним запалом Павло Петро­вич,— я не хочу вірити, що ви, панове, добре знаєте російський народ, що ви представники його потреб, його устремлінь! Ні, російсь­кий народ не такий, яким ви його

• уявляєте. Він свято шанує зви­чаї, він — патріархальний, він не може жити без віри...

• Я не буду з цим сперечатися,— перебив Базаров,— я навіть ладен згодитися, що в цьому ви праві.

• А якщо я правий...

• І все ж таки це нічого не доводить.

• Власне нічого не доводить,— повторив Аркадій із впевненіс­тю досвідченого шахіста, який передбачав небезпечний, імовірно, хід противника і через те аніскільки не знітився.

• Як нічого не доводить?— пробурмотів здивований Павло Пе­трович.— Отже, ви йдете супроти свого народу?

• А хоча б і так?— вигукнув Базаров.— Народ вважає, що коли грім гримить, це Ілля-пророк у колісниці небом роз'їжджає. Що ж? Мені згоджуватися з ним? Та й до того ж — він росіянин, а хіба я — не росіянин.

• Ні, ви не росіянин після всього, що ви зараз сказали! Я вас за росіянина визнати не можу.

• Мій дід землю орав,— з погордою відповів Базаров.— Запи­тайте будь-кого з ваших же мужиків, в кому з-поміж нас — у вас чи в мені — він швидше впізнає співвітчизника. Ви й розмовляти з ним не вмієте.

• А ви розмовляєте з ним і зневажаєте його водночас.

• Що ж, коли він заслуговує зневаги! Ви засуджуєте мій напрям, а хто вам сказав, що він у мені випадковий, що він не покликаний тим самим народним духом, за який ви так боретеся?

• Аякже! Дуже потрібні нігілісти!

• Потрібні вони чи ні — не нам вирішувати. Адже й ви вважаєте себе не зайвим.

• Панове, панове, будь ласка, без особистостей! — вигукнув Ми кола Петрович і трохи піднявся.

Павло Петрович усміхнувся і, поклавши руку на плече брата_: змусив його знову сісти.

• Не турбуйся,— промовив він.— Я не забудуся саме внаслідок того почуття гідності, з якого так жорстоко глузує пан... пан лікар. Дозвольте,— продовжував він, звертаючись знову до Базарова,— ви, можливо, гадаєте, що ваше вчення новина? Даремно ви так ду­маєте. Матеріалізм, який ви проповідуєте, був уже не раз в ужитку і завжди виявлявся неспроможним...

• Знову чужоземне слово! — перебив Базаров. Він починав зли­тися, і обличчя його прибрало якогось мідного і грубого кольору.— По-перше, ми нічого не проповідуємо; це не в наших звичках...

• Що ж ви робите?

• А ось що ми робимо. Раніше, не так давно, ми говорили, що чиновники наші беруть хабарі, що в нас немає ні доріг, ні торгівлі, ні правильного суду...

• Ну, так, так, ви викривачі,— так, здається, це називається. З багатьма з ваших звинувачень і я згоджуюсь, але...

— А потім ми здогадались, що молоти, все лише молоти про наші виразки не вартує, що це призводить лише до банальності та доктринерства; ми побачили, що й розумники наші, так звані пере­дові люди та викривачі, нічого не варті, що ми займаємося дурниця­ ми, розводимося про якесь мистецтво, позасвідому творчість, про парламентаризм, про адвокатуру і чортзна про що, коли йдеться про насущний хліб, коли найгрубіший забобон нас душить, коли всі наші акціонерні товариства розлетілися лише через те, що бракує чесних людей, коли навіть свобода, про яку турбується уряд, заледве чи принесе нам користь, тому що мужик наш ладен самого себе обікрасти, щоб тільки напитися дурману в шинку.

• Так, — перебив Павло Петрович,— так: ви в усьому цьому переконались і зважились самі ні за що всерйоз не братися.

• І зважились ні за що всерйоз не братися,— понуро повторив Базаров.

Йому раптом стало прикро за себе, навіщо він так розводився перед цим паном.

• А тільки глумитися?

— І глумитися.

• І це називається нігілізмом?

• І це називається нігілізмом,— повторив знову Базаров, цього разу з особливою зухвалістю. _;$щ

Павло Петрович трохи прищулився.

• То ось як! — промовив він дивно спокійним голосом.— Нігі­лізм всьому лиху зарадити повинен, і ви, ви наші рятівники та герої. Але за що ж ви інших, хоча б тих самих викривачів, лаєте? Чи не так само ви розпатякуєте, як і всі?

• Чимось іншим, а цим гріхом ми не грішимо,— процідив крізь зуби Базаров.

— То що ж? ви дієте, чи що? Збираєтесь діяти? - Базаров нічого не відповів. Павло Петрович так і здригнувся, але відразу ж опанував себе.

— Гм!.. Діяти, руйнувати...— продовжував він.— Але як же ж руйнувати, не знаючи навіть, заради чого?

— Ми руйнуємо, тому що ми — сила,— зауважив Аркадій. Павло Петрович поглянув на свого племінника і посміхнувся.

— Так, сила — то й не усвідомлює себе, — промовив Аркадій і випростався.

— Нещасний!— вигукнув Павло Петрович; він аж ніяк не міг далі стримуватися,— хоча б ти подумав, що в Росії ти підтримуєш своєю вульгарною сентенцією! Ні, це може ангела з терпіння вивес­ти! Сила! І в дикому калмикові, і в монголі є сила — але для чого нам вона? Ми дорожимо цивілізацією, так, вельмишановний пане, ми дорожимо її плодами. І не говоріть мені, що ці плоди нікчемні: останній нехлюй, un barbouilleur, тапер, якому дають п'ять копійок за вечір, і ті приносять більше користі, тому що вони — представ­ники цивілізації, а не грубої монгольської сили! Ви вдаєте із себе передових людей, а вам лише в калмицькій халабуді сидіти! Сила! Та згадайте, врешті-решт, панове силачі, що вас всього чотири чоло­віки з половиною, а тих — мільйони, які не дозволять вам топтати свої найсвятіші вірування, які розчавлять вас!

.

• Коли розчавлять, туди й дорога,— промовив Базаров.— Тіль­ки ще надвоє баба ворожила. Нас не так мало, як вам здається.

- Як? Ви без жартів гадаєте дати собі раду з цілим народом?

- Від копійчаної свічки, ви знаєте, Москва згоріла,— відповів Базаров.

• Так, так. Спершу гордість майже сатанинська, потім глум. Ось, ось чим захоплюється молодь, ось чому підкоряються недосвід­чені серця хлопчиків! Ось, погляньте, один з-поміж них поряд з вами сидить, він же ледь не молиться на вас, помилуйтесь. (Арка-дій відвернувся і спохмурнів.) І ця зараза вже далеко поширилася. Мені розповідали, що в Римі наші художники у Ватикан ані ногою. Рафаеля вважають ледь не дурнем, тому що це, мовляв, авторитет; а самі безсилі та безплідні до гидоти, а в самих фантазії вистачає лише на "Дівчат біля фонтана", хоч ти що! І намальована ж дівчи­на преогидно. На вашу думку, вони молодці, чи не так?

• На мою думку,— заперечив Базаров,— Рафаель гроша мідно­го не вартий, та й вони не кращі від нього.

• Браво! браво! Слухай, Аркадію... ось як повинні сучасні мо­лоді люди висловлюватися! І як, подумаєш, їм не йти за вами! Рані­ше молодим людям доводилось учитися; не хотілося їм мати сла­ву неуків, то й вони мимоволі працювали. А тепер їм досить сказа­ти: все на світі дурниці! — і все гаразд. Молоді люди зраділи. І справді, раніше вони просто були бовдурами, а тепер вони раптом стали нігілістами.

• Ось і зрадило вас хвалене почуття власної гідності,— флег­матично зауважив Базаров, у той час як Аркадій увесь спалахнув і блиснув очима.— Суперечка наша зайшла надто далеко.. Гадаю, краще її припинити. А я тоді згоджуся з вами,— додав він, зводя­чись,— коли ви наведете мені хоча б що-небудь із сучасного нашо­го побуту, сімейного чи громадського, що б не викликало цілкови­того та нещадного заперечення.

• Я вам мільйони таких прикладів наведу,— вигукнув Павло Петрович,— мільйони! Ось хоча б община, наприклад.

Холодна усмішка викривила губи Базарова.

• Ну, щодо общини, — промовив він,— поговоріть краще з ва­шим братиком. Він тепер, здається, звідав на ділі, що таке община, кругова порука, тверезість і такі інші штучки.

• Сім'я врешті-решт, сім'я, так, як вона існує в наших селян! — закричав Павло Петрович.

І це питання, я гадаю, краще для вас же не розглядати в де­талях. Ви, мабуть, чули про снохачів¹? Послухайте мене, Павле Пет­ровичу, дайте собі днів зо два строку, одразу ви навряд чи що-небудь знайдете.

• Переберіть усі наші стани та поміркуйте добряче над кожним, а ми поки з Аркадієм будемо...

• Зі всього глумитися, — підхопив Павло Петрович.

• Ні, жаб різати. Йдемо, Аркадію; до побачення, панове. Обидва приятелі вийшли. Брати зосталися на самоті і спершу

лише поглядали один на одного.

— Ось, — розпочав нарешті Павло Петрович, — ось вам теперішня молодь! Ось вони — наші спадкоємці!

— Спадкоємці, — повторив, сумно зітхаючи, Микола Петрович. Він протягом усієї суперечки сидів, наче на голках, і тільки скрадливо хворобливо поглядав на Аркадія. — знаєш, що я згадав, бра­те? Якось я з покійною матінкою посварився: вона кричала, не бажала мене слухати... Я врешті-решт сказав їй, що ви, мовляв, мене зрозуміти не можете; ми, мовляв, належимо до двох різних поколінь. Вона дуже образилася, а я подумав: що робити? Пілюля гірка — а проковтнути її треба. Ось тепер прийшла наша черга, і наші нащадки можуть сказати нам: ви, мовляв, не нашого покоління, ковтайте пілюлю...

Переклад із російської В. Щавурського

Запитання та завдання.

1. Пригадайте зі шкільного курсу історії найважливіші події 2-ої пол. XIX століття та дослідіть, як вони вплинули на літературний процес цього періоду.

2. Розкрийте суть понять "реалізм", "соціально-психологічна проза". Поміркуйте, чому жанр роману став панівним в епоху розквіту реалізму.

3. Наскільки тісно пов'язаний розквіт соціально-психологічної прози у XIX ст. із розвитком природничих наук?

4. Поясніть на конкретних прикладах, чому XIX ст. називають "золо­тою добою" класичного роману.

5. Назвіть найвидатніших французьких прозаїків XIX ст. і сформу­люйте основні теми їхньої творчості;

6. Яке місце посідає англійська соціально-психологічна проза у світово­му літературному процесі? Якими видатними іменами та творами вона представлена?

7. Проаналізуйте в загальних рисах творчість Ч. Діккенса. Які уявлен­ня про його ідейно-художні та стильові засади склалися у вас після прочи­тання розділів із роману "Домбі та син"?

8. Розкажіть про особливості розвитку російської соціально-психологічної прози. Які суспільні явища досліджували І. Гончаров та І. Тургенєв? У чому полягає своєрідність творчої манери М. Лєскова та М. Салтикова-Щедріна?

9. З'ясуйте особливості стилю та проблематику роману І. Тургенєва "Батьки та діти".