Частина четверта

І — IV

[Свидригайлов прийшов, щоб якось компенсувати Дуні заподі­яні ним моральні збитки. Він хоче запропонувати їй десять тисяч карбованців. Свидригайлов також повідомив, що його покійна дружина відказала Дуні у духівниці ще три тисячі. Увечері в Дунечки і Пульхерії Олександрівни збираються Разуміхін, Расколь­ников і Лужин. Дуня розриває заручини з женихом. Після цього Раскольников приходить до Соні.\

— Я про діло прийшов говорити,— голосно й нахмурившись промовив раптом Раскольников, встав і підійшов до Соні. Та мовчки підвела на нього очі. Погляд його був особливо суворий, і якась дика рішимість світилася в ньому.

- Я сьогодні рідних покинув,— сказав він,— матір і сестру. Я не піду до них більше. Я там усе порвав.

— Навіщо? — наче приголомшена, спитала Соня. Недавня зустріч з його матір'ю і сестрою лишила в ній незвичайне враження, хоч німій їй і неясне. Звістку про розрив вислухала вона майже з жахом.

— У мене тепер одна ти,— додав він.— Підемо разом... Я при­ йшов до тебе. Ми разом прокляті, разом і підемо!

Очі його блищали. "Мов божевільний!" подумала в свою чергу Соня.

• Куди йти? — злякано спитала вона і мимоволі зробила крок Назад.

• Звідки ж я знаю? Знаю тільки, що однією дорогою, напевно знаю,— та й годі. Однакова мета!

Вона дивилась на нього і нічого не розуміла. Вона розуміла тільки, що він до краю, безмірно нещасний.

• Ніхто нічого не зрозуміє з них, якщо ти будеш говорити їмї— Провадив він далі,— а я зрозумів. Ти мені потрібна, тому я до тебе і прийшов.

• Не розумію...— прошептала Соня.

• Потім зрозумієш. Хіба ти не те ж вчинила? Ти теж пере­ступила... змогла переступити. Ти на себе руки наклала, ти зана­пастила життя... своє (це все одно!). Ти могла б жити духом і розумом, а закінчиш на Сінній... Але ти витримати не можеш, і якщо лишишся сама, збожеволієш, як і я. Ти вже й тепер мов божевіль­на; отже, нам разом іти, однією дорогою! І підемо!

• Навіщо? Навіщо ви так! — промовила Соня, дивно й бунтів­ливо схвильована його словами.

• Навіщо? Бо так не можна лишатись — ось навіщо! Треба ж нарешті, розміркувати серйозно и прямо, а не по-дитячому плакати й кричати, що Бог не допустить! Ну що буде, коли й справді тебе завтра в лікарню одвезуть? Ти не в своєму розумі й сухотна, незаба­ром помреш, а діти? Хіба Поленька не загине? Невже не бачила ти тут дітей, по кутках, яких матері милостині просити посилають? Я довідувався, де живуть ці матері і в якій обстановці. Там діти не можуть лишатись дітьми. Там семирічний уже розбещений і зло­дій. А діти ж — образ Христа: "їхнє є царство Боже". Він велів їх шанувати й любити, вони майбутнє людство...о ж, що ж робити? — істерично плачучи і ламаючи руки повторювала Соня.

• Що робити? Зламати, що треба, раз назавжди, та й годі; і страждання взяти на себе! Що? Не розумієш? Потім зрозумієш... Воля і влада, а головне влада! Над усіма цими тремтячими створінням і над усім мурашником!.. От мета! Пам'ятай це! Це моє тобі напутнє слово! Може, я з тобою востаннє розмовляю. Якщо не прийду завтра почуєш про все сама, і тоді пригадай ці мої слова. І коли-небудь потім, з роками, поживши, може й зрозумієш, що вони означав Якщо ж прийду завтра, то скажу тобі, хто вбив Лизавету. Прощай!

Соня вся здригнулась злякана.

• Та хіба ви знаєте, хто вбив? — спитала вона, леденіючи під жаху і дико дивлячись на нього.

• Знаю і скажу... Тобі, тільки тобі! Я тебе вибрав. Я не прощення прийду просити до тебе, я просто скажу. Я тебе давно обрав, щоб сказати тобі це, ще тоді, коли батько про тебе говорив і коли Лизавета була жива, я це подумав. Прощай. Руки не подавай. Завтра!

Він вийшов. Соня дивилась на нього, мов на божевільного; та вона й сама була, наче безумна, і відчувала це. В голові в неї паморочилося. "Господи! Звідки він знає, хто вбив Лизавету? Що означали ці слова? Яке все це страшне!" Але водночас їй ніщо не спадали на думку. Ніяк! Ніяк!.. "О, він, певно, дуже нещасний!.. Він покинув матір і сестру. Чому? Що сталося? І які в нього наміри? Що це він її говорив? Він поцілував їй ногу і говорив... говорив (так, він ясно ця сказав), що без неї вже не може жити... О Господи!"

В гарячці і в маренні перебула цілу ніч Соня. Вона схоплювалась іноді, плакала, руки ламала, то засинала знову гарячковий сном, і їй снилися Поленька, Катерина Іванівна, Лизавета, читання Євангелія і він... він, з його блідим обличчям, з палаючими очима... Він цілує їй ноги, плаче...

А тим часом, весь цей вечір, коло дверей у пустій кімнаті простояв пан Свидригайлов і, притаївшись, підслухував. Коли Раскольников пішов, він постояв, подумав, пішов навшпиньки у свою кімнати суміжну з пустою, взяв стілець і тихенько переніс його до самих дверей, що вели у кімнату Соні. Розмова здалася йому цікавою і знаменною і дуже, дуже сподобалась,— так сподобалась, що він і стільця приніс, щоб у майбутньому, хоч і завтра, наприклад, не довелося простояти цілу годину на ногах, а влаштуватися зручнше, щоб уже в усіх відношеннях мати цілковите задоволення.

V

[Як було домовлено, Раскольников прийшов у поліційний відділок на розмову зі слідчим Порфирієм Петровичем. Під час бесіди Родион зрозумів, що слідчий серйозно підозрює його, хоча жодних доказів у нього немає.]