Частина друга

[Вранці до зовсім хворого від страшного потрясіння Раскольникова постукали двірник і Настя. Вони принесли повістку з поліції. Навіть не приховавши слідів злочину, юнак поплентався в около­док. Але з'ясувалося, що його викликано лише з приводу "стягнення простроченої позики". Випадково почувши розмову поліцейських про подробиці вчорашнього вбивства, Раскольников, повернувшись додо­му, кинувся прибирати сліди злочину. Вкрадені коштовності він сховав у якомусь дворі, під каменем.

Наступного дня до Раскольникова увійшов Зосимов, що нагля­дав за ним, і повідомив про те, що у вбивстві лихварки та її сест­ри підозрюють якогось Душкіна. Розмову перервав прихід Лужина — нареченого Дунечки. Лужин зайшов познайомитися зі своїм "роди­чем" і повідомити, що з дня на день він очікує приїзду Дуні з ма­тір'ю. Раскольников, у якого ще з листа матері склалася негати­вна думка про Лужина, повівся з ним дуже гостро.]

VI

[Коли всі розійшлися, Раскольников вийшов на вулицю з намі­ром "все це покінчити сьогодні ж, за одним разом..., бо не можна так жити". Сповнений тривожних роздумів, він неприкаяно веш­тався містом і, врешті, зайшов у трактир... ]

• Газети є? — спитав він, заходячи в просторий і навіть охай­ний трактир на кілька кімнат, правда, майже порожніх. Два-три відвідувачі пили чай, та в одній дальній кімнаті сиділа група, чоловік з чотири, і пили шампанське.

• Горілки накажете? — спитав половий.

• Чаю подай. Та принеси ти мені газет, старих, так днів за п'ять підряд, а тобі дяка від мене буде.

• Слухаю. Ось сьогоднішні. І горілки накажете?

Старі газети і чай з'явилися... Він побачив, нарешті, те, чого дошукувався, і став читати; рядки стрибали в його очах, проте він дочитав усі "пригоди" і жадібно почав відшукувати в наступів номерах пізніші додатки. Руки його дрижали, перегортаючи аркуші, від гарячкового нетерпіння. Зненацька хтось сів поруч нього коло його стола. Він підвів голову — Замьотов, той самий Замьотов, і в тому ж вигляді; з перснями, з ланцюжками, з проділом чорному кучерявому і напомадженому волоссі, в чепурному жиле і в трохи потертому сюртуку і несвіжій сорочці. Він був веселе принаймні дуже весело і добродушно усміхався. Смагляве обличчя його трохи розшарілося од випитого шампанського.

— Як! Ви тут? — почав він здивовано і таким тоном, наче вони вже хто й зна відколи знайомі,— а мені вчора говорив Разуміхін що ви все ще не при пам'яті. От диво! А я ж був у вас...

Раскольников знав, що він підійде. Він відклав газети і повернувся до Замьотова. На його губах була посмішка, і якесь нове дратівливе нетерпіння прозирало в цій посмішці...

• Якийсь ви дивний... Мабуть, ще дуже хворі. Даремно ви­йшли...

• А я вам дивним здаюся?

• Атож. Що це ви, газети читаєте?

• Газети.

• Багато про пожежі пишуть.

• Ні, я не про пожежі.— Тут він кинув загадковий погляд на Замьотова; глузлива посмішка знову скривила його губи.— А признайтеся, любий юначе, що вам страшенно хочеться знати, про що я читав?

— Зовсім не хочеться, я так спитав. Хіба не можна спитати

Що це ви все...

• Слухайте, ви людина освічена, літературна, га?

• Яз шостого класу гімназії,— відповів Замьотов не без гід­ності.

• З шостого! Ах ти, мій горобчику! З проділом, в перснях багата людина! Та який же любий хлопчик! — Тут Раскольников зайшовся нервовим сміхом, просто в обличчя Замьотову. Той відхилився і не те щоб образивсь, а дуже вже здивувався.

• Ой, який дивний! — повторив Замьотов дуже серйозно. - Мені здається, що ви все ще марите.

• Марю? Брешеш, горобчику!.. То я дивний? Ну, а цікавий я для вас, га? Цікавий?

—Цікаві.

• То сказати, про що я читав, що розшукував? Он скільки номе­рів звелів притягти! Підозріло, га?

• Ну, скажіть.

— Потім скажу нащо, а тепер, мій любий, заявляю вам... ні, краще: "зізнаюся"... Ні, і це не те: "показання даю, а ви допитуєте" — Отак! Еге ж, даю показання, що читав, цікавився... відшукував... розшукував...— Раскольников примружив очі і виждав,— роз­шукував — і для того й зайшов сюди,— про вбивство старої чиновниці,— промовив він, нарешті, майже пошепки, майже впритул на­близивши своє обличчя до обличчя Замьотова.

Замьотов дивився йому просто в очі, не ворушачись і не віддаляючи свого обличчя від його обличчя. Найдивнішим здалося потім Замьотову, що аж цілу хвилину тривала в них мовчанка і аж цілу хвилину вони так один на одного дивилися.

• Ну що ж, коли й читали? — скрикнув він раптом здивовано нетерпеливо.— А мені ж яке діло! Що в тому?

• Це ж та сама стара,— вів далі Раскольников усе ще пошепки і не поворухнувшись від вигуку Замьотова,— та сама, про яку, пам'ятаєте, коли почали в конторі розповідати, а я знепритомнів. Що, тепер розумієте?

— Ой, які ж ви страшні речі говорите! — сказав, сміючись, Замьотов.— Тільки все це самі слова, а на ділі, певно, спіткнулися б. Тут, я вам скажу, на мою думку, не тільки нам з вами, навіть бувалій, одчайдушній людині за себе поручитись не можна. Та навіщо шу­кати — ось приклад: в нашій же часті стару оту вбили. От уже, здається, шибайголова, серед білого дня на всі риски пішов, якимсь чудом врятувався,— а рука он все-таки здригнулась: обікрасти не зумів, не витримав, з усього видно... Раскольников наче образився.

— Видно! А от упіймайте його, спробуйте, тепер! — скрикнув він,

злорадно піддрочуючи Замьотова.

— Що ж, і впіймають.

— Хто? Ви? Вам упіймати? Упрієте! Адже що у вас головне: розкидається людина грішми чи ні? То грошей не було, а тут раптом розкидатися починає,— ну, звичайно, це він. Та вас отака дитина обдурить на цьому!

— То ж то і є, що вони всі так роблять, - відповів Замьотов,— уб'є він хитро, життям важить, а потім зразу ж в шинку і піймається. На витраті їх і ловлять. Не всі ж такі, як ви, хитруни. Ви б у шинок не пішли, звичайно?

Раскольников насупив брови і пильно подивився на Замьотова.

• Ви, здається, розласувалися і хочете дізнатись, як би я й тут вчинив? — спитав він незадоволено.

• Хотілося б,— твердо і серйозно відповів той. Надто щось серйозно почав він говорити й дивитися.

— Гаразд. Я от як би зробив,— почав Раскольников, знову раптом наближаючи своє обличчя до обличчя Замьотова, і знову пильно дивлячись на нього і говорячи пошепки, так що той навіть здригнувся цього разу.— Я б от як зробив: я б узяв гроші і речі і, як пішов би звідти, зараз би, не заходячи нікуди, подався б куди не будь, де місце глухе і нема майже нічого. Наглядів би я там ще раніше, на цьому дворі, який-небудь камінь так на пуд або півтора вагою, де-небудь в кутку біля паркана, що відколи ставили будинок, може, лежить, зсунув би той камінь — під ним ямка повинна бути,— та в ямку ту всі б речі й гроші і поклав. Та й привалив би каменем, щоб лежав, як і до того, утоптав би ногою, та й пішов би собі. Та рік би, два б не брав, три б не брав,— ну, й шукайте! Був та нема!

— Ви божевільний,— вимовив Замьотов чомусь теж майже пошепки і чомусь відсунувся раптом від Раскольникова. У того заблищали очі; він дуже зблід; верхня губа його рухнулася і затремтіла. Він схилився до Замьотова скільки міг ближче і почав ворушити губами, нічого не говорячи; так тривало з півхвилини, вія усвідомлював, що робить, але не міг стриматись. Страшне слово, ям тоді защіпка на дверях, так і стрибало на його губах: от-от ви­рветься, от-от тільки пустити його, от-от тільки вимовити!

— А що, коли це я стару і Лизавету вбив? — проказав він раптом і — отямився.

Замьотов уражено глянув на нього і сполотнів. Лице його скривилося в усмішці.

• Та хіба це можливо? — вимовив він ледве чутно. Раскольников злісно глянув на нього.

• Признайтесь, що ви повірили? Так? Адже так?

• Зовсім ні! Тепер більш ніж будь-коли, не вірю! — поквапливі сказав Замьотов.

• Піймався нарешті! Вловили горобчика. Виходить, вірили Я раніше, якщо тепер "більш, ніж будь-коли, не вірите"?

• Та зовсім же ні! — вигукнув Замьотов, видимо сконфуже­ний.— Це ви для того і лякали мене, щоб до цього підвести?

— То не вірите? А про що ви без мене заговорили, коли я тоді з контори вийшов? А чого мене поручик Порох допитував, коли я

опритомнів? Ей ти,— гукнув він половому, підводячись і беручи кашкета,— скільки з мене?

— Тридцять копійок усього,— відповів той, підбігаючи.

— Та ось тобі ще двадцять копійок на горілку. Ач скільки грошей! — простягнув він Замьотову свою тремтячу руку з кре­дитками,—- червоненькі, синенькі, двадцять п'ять карбованців. Звід­ки? А звідки одяг новий з'явився? Адже ж знаєте, що й копійки не було! Хазяйку ж, либонь, уже розпитували... Ну, годі! До побачення... найприємнішого!..

Він вийшов, весь трусячись від якогось дикого істеричного від­чуття, в якому тим часом була і нестерпна насолода,— а втім, він був похмурий, дуже стомлений. Обличчя його було скривлене, наче Після якогось припадку. Втома швидко збільшувалася. Сили при­бували тепер раптово, з першим же збудженням, з першим дратів­ним відчуттям, але одразу й залишали його, в міру того, як слабша­ло відчуття.

А Замьотов, лишившись на самоті, сидів ще довго на тому ж Місці, в роздумі. Раскольников зненацька перевернув усі його гадки Відносно відомого пункту, тепер уже в нього про все це була цілком тверда думка.

"Ілля Петрович — дурень!" вирішив він остаточно...

VII

Серед вулиці стояла коляска, шикарна, панська, запряжена па­рою баских сірих коней; сідоків не було, і сам кучер, злізши з козлів, стояв поруч; коней тримали за вуздечки. Навколо товпилося бага­то людей, попереду всіх поліцейські. В одного в руках був ліхтарик, «ким він, нахиляючись, освітлював щось на бруківці, біля самих коліс. Усі гомоніли, кричали, ойкали...

Тим часом Раскольников протовпився і нахилився ближче. Зне­нацька ліхтарик яскраво освітив обличчя бідолахи...

[Виявилося, що коляска переїхала якогось п'яницю. Раскольни­ков упізнав його, це був Мармеладов. Юнак умовив присутніх за­нести пораненого додому. Дружина Мармеладова, Катерина Іва­нівна, саме розмовляла з дочкою Поленькою.]

Господи! Кахи-кахи-кахи-кахи! Знову! Що це? —скрикнула вона, побачивши юрбу в сінях і людей, що протискалися з якоюсь ношею в її кімнату.— Що це? Що це несуть? Господи!

• Куди ж тут покласти? — питав поліцейський, роздивляючись навколо, коли вже втягли в кімнату скривавленого і непритомної! Мармеладова.

• На диван! Кладіть просто на диван, ось сюди головою, - і показував Раскольников.

— Переїхали на вулиці! П'яного! — крикнув хтось з сіней. Катерина Іванівна стояла вся біла і важко дихала. Діти перелякались: Маленька Лідочка скрикнула, кинулася до Поленьки пригорнулася до неї.

Вклавши Мармеладова, Раскольников кинувся до Катерини Іванівни.

• Бога ради, заспокойтеся, не лякайтесь! — говорив він скоромовкою,— він переходив вулицю, його роздавила коляска, не туя бійтеся, він опритомніє, я звелів сюди нести... я у вас був, пам'ятаєте... Він опритомніє, я заплачу!

• Догулявся! — в розпачі скрикнула Катерина Іванівна і кинулася до чоловіка.

Раскольников скоро помітив, що ця жінка не з тих, які одразу НІ зомлівають. Вмить під головою бідолахи опинилася подушка, про яку ніхто інший ще й не подумав; Катерина Іванівна почала роздягати його, оглядати, порядкувала швидко і не розгублювалася, забувши про себе саму, закусивши свої тремтячі губи і стримуючи крик, що от-от, здавалось, вихопиться з грудей.

Раскольников тим часом умовив когось побігти по лікаря. Той, як виявилось, жив через будинок.

— Я послав по лікаря,— повторював він Катерині Іванівні,— не турбуйтесь, я заплачу. Вода є?., і дайте салфетку, рушник, що- не будь, швидше; невідомо ще, як його поранено... Він поранений а не вбитий, будьте певні... Що скаже лікар!

Катерина Іванівна метнулася до вікна; там, на продавленому стільці, в кутку стояла велика глиняна миска з водою, приготовленою для нічного прання дитячої і чоловікової білизни... Вона вхопилася була за миску, щоб нести її на вимогу Раскольникова, та замалим не впала з ношею. Але той уже встиг знайти рушник намочив його у воді і почав обмивати заюшене кров'ю обличчя Мармеладова. Катерина Іванівна стояла тут-таки, з болем переводячи подих і тримаючись руками за груди. їй самій потрібна буя Допомога. Раскольников почав розуміти, що він, може, погано вчи­нив, умовивши перенести сюди потерпілого. Городовий теж стояв розгублений.

• Полю! — гукнула Катерина Іванівна,— біжи до Соні, швид­ше. Якщо не застанеш дома, все одно скажи, що батька потоптали коні і щоб вона зараз же йшла сюди... коли повернеться. Швидше, Полю! На, запнись хусткою!

• Сцо є духу бізи! — гукнув зненацька хлопчик зі стільця і, проказавши це, знову завмер, сидячи все так само прямо, п'ятками перед і носками нарізно, і витріщивши оченята...

Увійшов лікар, акуратний дідок, німець, озираючись з недовір­ливим виглядом; підійшов до хворого, взяв пульс, уважно обмацав голову і з допомогою Катерини Іванівни розстебнув геть змочену кров'ю сорочку і оголив груди хворого. Всі груди були покалічені, пом'яті й пошматовані; кілька ребер з правого боку поламано. В лівого боку, на самому серці, була зловісна, велика жовтяво-чорна пляма, слід страшного удару копитом. Лікар нахмурився. Поліцей­ський розповів йому, що потерпілого затягло в колесо і волокло, перекручуючи, кроків тридцять по бруківці.

— Дивно, як він ще опритомнів,— шепнув стиха лікар Раскольникову.

—Що ви скажете? — спитав той.

• Зараз помре.

• Невже ніякої надії?

• І найменшої немає. Доходить... До того ж голову дуже по­ранено... Гм. Воно, звичайно, можна кров пустити... але... це буде даремно. Через п'ять або десять хвилин помре неодмінно.

В цей час почулися ще кроки, натовп у сінях розступився, і на порозі з'явився священик із запасними дарами, старенький і сивий. Ва ним пішов поліцейський, ще з вулиці. Лікар зараз же уступив йому місце і обмінявся з ним значливим поглядом. Раскольников упросив лікаря почекати хоч трохи. Той знизав плечима і залишився.

В цю мить з сіней, крізь натовп, швидко протиснулася Поленька, яка бігала по сестру. Вона ввійшла, насилу зводячи дух від швид­кого бігу, скинула з себе хустку, відшукала очима матір, підійшла до неї і сказала: "Йде! На вулиці зустріла!" Мати пригнула її на коліна і поставила біля себе. З натовпу нечутно і боязко протовпи­лася дівчина, і дивною була її раптова поява в цій кімнаті, де панували злидні, лахміття, смерть і розпач. Вона була теж у лахмітті; рання її було копійчане, але оздоблене по-вуличному, за смаком і правилами, що склалися в тому особливому світі, з яскраво і ганебно виказуваною метою. Соня спинилася в сінях коло самого порога, але не переступала його і дивилася пригнічено, не усвідомлюючи здавалося, нічого, забувши і про своє перекуплене з четвертих рун шовкове, непристойне тут квітчасте плаття з довжелезним кумедним хвостом, і широкий кринолін, що геть загородив двері, і про світлі черевики, і про парасольку, непотрібну вночі, але яку вони взяла з собою, і про химерний солом'яний круглий капелюшок з яскравим вогняного кольору пером. З-під цього надітого по-молодецькому набакир капелюшка виглядало худе, бліденьке і злякане личко з розкритим ротом і з нерухомими від жаху очима. Соня була мала на зріст, років вісімнадцяти, худенька, але досить гам ненька блондинка з чудовими голубими очима. Вона пильно дивилась на ліжко, на священика; вона теж задихалася від швидкої ходи. Нарешті шепотіння, деякі слова в натовпі, мабуть, долетіли до неї. Вона похнюпилась, ступила через поріг і стала в кімнаті, але знову-таки коло самих дверей.

Сповідь і причастя скінчилися. Катерина Іванівна знову піді» йшла до чоловікової постелі. Священик відступив і, збираючись іти, хотів був сказати два слова, щоб розрадити і напутити Катерину Іванівну.

• А куди ж я оцих подіну? — різко і роздратовано перебила вона, показуючи на малят.

• Бог милостивий; надійтеся на поміч Всевишнього,— почав священик.

• Е-ет! Милостивий, та не до нас!

• Це гріх, гріх, добродійко,— зауважив священик, хитаючи го­ловою.

• А це не гріх? — крикнула Катерина Іванівна і вказала на помираючого.

• Може, ті, хто були мимовільною причиною, погодяться вина­городити вас, хоча б за втрату доходів...

• Не розумієте ви мене! — роздратовано крикнула Катерина Іванівна, махнувши рукою.— Та й за що ж винагороджувати? Адже він сам, п'яний, під коні поліз! Яких доходів? Від нього не доходи а тільки мука була. Адже він п'яниця, все пропивав. Нас обкрадав та в шинок носив, їхнє й моє життя в шинку перевів! І слава Богу, що помирає! Витрат менше!

• — Простити б треба в передсмертну годину, а це гріх, добродійко, таки почуття, великий гріх!

Катерина Іванівна поралася коло хворого, вона подавала йому пити, обтирала піт і кров з голови, поправляла подушки і розмов­ляла з священиком, зрідка встигаючи мимохідь обернутися до нього. Тепер же вона раптом накинулася на нього майже несамовито.

— Ех, батюшко! Самі це слова! Простити! От він прийшов би Сьогодні п'яний, коли б не роздавили, сорочка ж на ньому одна, вся заношена, драна, то він би завалився спати, а я б до світу у воді Полоскалася, обноски б його та дитячі прала, та потім висушила б ва вікном, та одразу ж, як розвидниться, і штопати б іла,— от моя Й ніч!.. То де вже тут про якесь прощення говорити! Вже й так Простила!

Глибокий, страшний кашель урвав її слова. Вона відхаркнула й хусточку і сунула її перед очі священикові, з болем придержуючи Другою рукою груди. Хусточка була вся в крові...

Священик схилив голову і не сказав нічого...

Мармеладов був в останній агонії; він не зводив очей з обличчя Катерини Іванівни, яка підійшла знову до нього. Йому все хотілося щось сказати їй; він уже й почав, із зусиллям ворушачи язиком і невиразно вимовляючи слова, але Катерина Іванівна, зрозумівши, що він хоче просити у неї прощення, зараз же владно крикнула на нього:

• Мовчи-и! Не треба!.. Знаю, що хочеш сказати!..— І хворий замовк; але в ту мить блукаючий погляд його впав на двері, і він побачив Соню...

• Соню! Дочко! Прости! — крикнув він і хотів простягнути до неї руку, але, втративши опору, зірвався і впав з дивана, просто обличчям на підлогу: кинулися піднімати його, поклали, але він уже кінчався. Соня слабо скрикнула, підбігла, обняла його і так І завмерла в цих обіймах. Він помер у неї на руках.

• Добився свого! — крикнула Катерина Іванівна, побачивши чоловіків труп,— ну, що тепер робити! За які гроші поховаю його! А чим он їх, їх чим завтра нагодую?

Раскольников підійшов до Катерини Іванівни.

— Катерино Іванівно,— почав він,— минулого тижня ваш покійний чоловік розповів мені про все своє життя і всі обставини... Вудьте певні, що він говорив про вас з захопленою повагою. З того вечора, коли я дізнався, як він усім вам був відданий і як вас, Катерино Іванівно, поважав і любив, незважаючи на свою згубну слабість, з того вечора ми й стали друзями... Дозвольте ж мені тепер... сприяти... відданню останньої шани моєму покійному другові. Ось тут... двадцять карбованців, здається,— і якщо це може стати вам у пригоді, то... я... одним словом, я зайду... Прощайте!

Він ішов повільно, не поспішаючи, був у гарячці і не усвідомлював цього, охоплений якимсь новим, неосяжним почуттям раптом пізнаного повного і радісного життя. Можливо, це почуття скидалось на почуття засудженого до страти, якому зненацька я несподівано оголошують помилування... Хтось наздоганяв його, Це була Поленька; вона бігла за ним і кликала його: "Слухай-но! Слухайте!"

Він обернувся до неї. Дівчинка пробігла останній проліт і спинилася коло нього, на сходинку вище. Тьмяне світло проходилося двору. Раскольников побачив її худеньке, але миле личко, що весело, по-дитячому, дивилося на нього, всміхалось йому. Вона пробігла з дорученням, яке, видно, їй самій дуже подобалось.

— Слухайте, як вас звуть., а ще: де ви живете? — спитала вона квапливо, задиханим голосом.

Він поклав їй обидві руки на плечі і з якимсь щастям дивився на неї. Йому так приємно було на неї дивитись,— він сам не знав чому.

• А хто вас прислав?

• А мене прислала сестриця Соня,— відповіла дівчинка, усміхаючись.

• Я так і знав, що вас прислала сестриця Соня.

• Мене й матуся теж прислала. Коли сестриця Соня стала посилати, матуся теж підійшла і сказала: "Швидше біжи, Поленько!"

• Любите ви сестрицю Соню?

• Я її більше від усіх люблю! — з якоюсь особливою твердість проказала Поленька, і усмішка її раптом стала якоюсь серйозно.

• А мене любити будете?

Замість відповіді він побачив, як наближається до його обличчя личко дівчинки, з пухкенькими губами, що наївно протягнувшись поцілувати його. Раптом тоненькі, як ниточки, руки її охопили його міцно-міцно, голова схилилася до його плеча, і дівчинка тихо заплакала, пригортаючись обличчям до нього все дужче й дужче.

— Татуся шкода! — промовила вона через хвилину, підводячи своє заплакане личко і витираючи руками сльози,— все такі тепер нещастя пішли,— додала вона несподівано, з тим особливо солідним виглядом, якого старанно набирають діти, коли хочуть раптом говорити як "дорослі".

• А татусь вас любив?

• Він Лідочку більше від усіх нас любив,— говорила вона дуже серйозно, як говорять дорослі,— тому любив, що вона маленька і тому ще, що хвора, і їй завжди гостинця приносив, а нас він читати вчив, а мене граматики і закону Божого,— додала вона з гідністю,— а матуся нічого не говорила, а тільки ми знали, що вона це Любить, і татусь знав, а матуся мене хоче по-французькому вчити, бо мені вже час набувати освіту.

• А молитись ви вмієте?

• Аякже, вміємо! Давно вже; я уже велика, то молюся тихенько, Коля з Лідочкою разом з матусею вголос; спершу "Богородицю" прочитають, а потім ще одну молитву: "Боже, прости й благослови сестрицю Соню", а далі ще: "Боже, прости й благослови нашого другого татуся", бо наш старший татусь вже помер, а цей же нам другий, і ми й за того теж молимось.

• Поленько, мене звуть Родіон; помоліться коли-небудь і за Мене: "і раба Родиона" — більш нічого.

— Все своє дальше життя молитимусь за вас,— гаряче мовила дівчинка і раптом знову засміялась, кинулася до нього і міцно знову обняла його.

Раскольников сказав їй, хто він, дав адресу і обіцяв завтра ж обов'язково зайти. Дівчинка пішла у цілковитому захопленні від нього. Була одинадцята година, коли він вийшов на вулицю. Через п'ять хвилин він стояв на мосту, на тому самому місці, з якого недавно кинулася жінка.

— Досить! — проказав він рішуче й урочисто,— геть міражі, геть напускні страхи, геть примари!.. Є життя! Хіба я зараз не жив? Не вмерло ще моє життя разом зі старою бабою! Царство їй небесне і — годі, матінко, час спочити! Царство розуму і світла тепер і... і волі, І сили... і побачимо тепер! Позмагаємось тепер! — додав він визивно, немовби звертаючись до якоїсь темної сили і викликаючи її.— А я ж он уже погоджувався жити на аршині простору!

...Слабкий я дуже зараз, але... здається, вся хвороба минула. Я й знав, що мине, коли виходив з дому. До речі: будинок Починко­ві», це за два кроки...

Він легко відшукав Разуміхіна... Двері на сходи були відчинені навстіж; чути було вигуки й сперечання. Кімната Разуміхіна була досить велика, людей же зійшлося не менш як п'ятнадцять. Раско­льников спинився в прихожій. Тут, за перегородкою, дві хазяйські служниці поралися коло двох великих самоварів, коло пляшок тарілок і блюд...

• Слухай,— кваплячись заговорив Раскольников,— я прийшов тільки сказати, що ти виграв заклад і що справді ніхто не знає, що з ним може трапитись. Зайти ж я не можу: я такий слабкий, що зараз упаду. І тому здрастуй і прощай! А завтра до мене приходь…

• Знаєш що, проведу я тебе додому! Вже коли ти сам говориш що слабкий, то...

Якусь мить обидва помовчали.

• Слухай, Разуміхін,— заговорив Раскольников,— я тобі хочу сказати прямо: я зараз у мертвого був, один чиновник помер… я там всі свої гроші віддав... і, крім того, мене цілувала зараз оди істота, яка, коли б я і вбив кого-небудь, то теж... одним словом, я там бачив ще другу одну істоту... з вогняним пером... а втім, я забріхуюсь я дуже слабкий, підтримай мене... зараз уже й сходи...

• Що з тобою? Що з тобою? — допитувався стривожений Разуміхін»

• В голові трохи паморочиться, та тільки не в тому річ, а в тому! що мені так сумно, так сумно! неначе жінці... справді! Дивись, що це?

• Що таке?

— Хіба не бачиш? Світло в моїй кімнаті, бачиш? У щілину... Вони вже стояли перед останніми сходами, поруч з хазяйчиними дверима, і справді, видно було знизу, що в комірці Раскольникова світиться.

— Дивно! Може, Настя,— зауважив Разуміхін.

• Ніколи вона в таку пору в мене не буває, та й спить вона давно, але... мені однаково! Прощай!

• Що ти? Та я проведу тебе, разом увійдемо!

• Знаю, що разом увійдемо, але мені хочеться тут потиснув тобі руку і тут з тобою попрощатися. Ну, давай руку, прощай!

• Що з тобою, Родю?

• Нічого, ходім, ти будеш свідком...

Вони почали сходити вгору, і в Разуміхіна майнула думка, ЩО Зосимов десь, певно, має рацію. "Ех! Розстроїв я його моєю балаканиною!" пробурмотів він сам собі. Зненацька, підходячи до дверей, вони почули голоси в кімнаті.

— Та що тут таке? — скрикнув Разуміхін. Раскольников перший взявся за двері і відчинив їх навстіж і став на порозі наче вкопаний. Мати і сестра його сиділи на дивані і чекали вже півтори го­дини. Чому ж він менш за все їх сподівався і менш за все про них думав, незважаючи на неодноразові звістки про те, що вони виїж­джають, їдуть, от-от прибудуть, останню з яких він одержав навіть сьогодні? Всі ці півтори години вони навперебій розпитували Настю, яка і тепер стояла перед ними і геть усе вже встигла їм розповісти. Вони себе не тямили від переляку, коли почули, що він сьогодні втік хворий і, як видно з розповіді, не інакше, як в маренні! "Боже, Що з ним!" Обидві плакали, обидві витерпіли хресну муку за ці півтори години дожидання.

Радісний, захоплений крик зустрів появу Раскольникова. Обидві кинулися до нього. Але він стояв, наче мертвий; нестерпна раптова свідомість ударила в нього, мов громом. Та й руки його не підійма­лися обняти їх: не могли. Мати й сестра стискали його в обіймах, цілували його, сміялися, плакали... Він ступив вперед, похитнувся І впав на підлогу непритомний.

Тривога, крики жаху, стогін... Разуміхін, який стояв на порозі, влетів у кімнату, схопив хворого на свої міцні руки, і той вмить Впинився на дивані.

— Нічого, нічого! — кричав він обом дамам,— це просто не­притомність, дурниці! Зараз тільки лікар сказав, що йому багато Краще, що він зовсім здоровий! Води! Ну, от він уже приходить до пам'яті, ну, от і опритомнів!..

І, вхопивши за руку Дунечку так, що мало не викрутив їй руки, він Нахилив її подивитись на те, що "ось він уже й опритомнів". І мати, І сестра дивилися на Разуміхіна як на провидіння, розчулено і вдячно; іони вже дізнались від Насті, чим був для їх Роді, під час усієї хворий, цей "меткий юнак", як назвала його того ж вечора в інтимній розмові з Дунею сама Пульхерія Олександрівна Раскольникова.