Хххш-хххіv

[Люті маркіза де Ла-Моль не було меж. Врешті-решт він змирився з цією ситуацією і, видавши Жульєнові патент на чин гу­сарського лейтенанта, зобов'язав негайно виїжджати у Страсбург, де стояв його полк.]

XXXV. Гроза

Другого дня на світанку Жульєн з'явився до абата Пірара. Слідом за ним у двір в'їхала стара обшарпана карета, найнята в нам ближчій поштовій конторі.

— Такий екіпаж тепер вам не пасує,— сказав йому буркотливим тоном суворий абат.— Ось вам двадцять тисяч франків, подарунок пана де Ла Моля; він рекомендує вам витратити їх за рік але по змозі не давати приводу для глузування. (Кинути юнаком таку величезну суму — це значило, на думку священика, штовхну­ти його на шлях гріха).

Маркіз додав до цього: пан Жульєн де Ла Верне повинен вважа­ти, що одержав ці гроші від свого батька, якого немає потреби нази­вати на ім'я. Пан де Ла Верне, можливо, визнає за потрібне зробити подарунок панові Сорелю, вер'єрському тесляреві, що доглядав його и дитинстві...

— Я міг би взяти цю частину доручення на себе,— додав абат,— Я нарешті переконав пана де Ла-Моля піти на мирову з цим єзуї­том, абатом Фрілером. Вплив його, набагато сильніший за наш. Одною з негласних умов цієї угоди буде те, що ця людина, яка, по Суті, панує в Безансоні, визнає ваше високе походження.

Жульєн не тямив себе від захвату; він кинувся на шию абатові. Отже, його визнано!

Жульєн написав із Страсбурга панові Шелану, колишньому ве­р'єрському кюре, що тепер уже був у дуже похилих літах.

Не маю сумніву, що Ви з радістю почули про події, які спонука­ли моїх рідних збагатити мене. Посилаю вам п'ятсот франків і право розподілити їх негласно, не називаючи мого імені, серед знедоле­нії х і бідних, яким і я колись був; напевно, Ви допомагаєте їм так само, як колись допомагали мені".

Жульєн сп'янів від честолюбства, але не від чванливості; він Приділяв значну увагу зовнішності: його коні, мундир, лівреї його слуг були в бездоганному порядку, який підтримувався з пунктуальністю, що зробила б честь будь-якому англійському мілорду. Ставши якихось два дні тому, та ще й за протекцією, лейтенантом, пін уже підраховував, що для того, щоб стати командиром полку у тридцять років, ніяк не пізніше, як усі видатні генерали, треба вже в двадцять три мати вище звання, ніж лейтенант. Він тільки й думав що про славу і про свого сина.

І ось саме коли він був у полоні честолюбних мрій, до нього з’явився з листом мадемуазель де Ла-Моль молодий лакей, що (прискакав нарочним.

'Все загинуло,— писала Матильда,— приїздіть якнайшвидше, киньте все, дезертируйте, якщо треба. Приїхавши, чекайте мене Я фіакрі біля садової хвіртки... на вулиці... Я вийду з Вами поговорити можливо, вдасться провести Вас у сад. Все загинуло і, боюся, назавжди. Покладіться на мене, я буду відданою Вам і стійкою в злигоднях. Я люблю Вас".

Через кілька хвилин Жульєн, діставши в полковника відпустку, щодуху мчав із Страсбурга. Але жахлива тривога гризла його й відбирала в нього сили, і, доскакавши до Метца, він не міг далі їхати верхи. Він пересів у поштову карету і з майже неймовірною швид­кістю дістався до призначеного місця біля садової хвіртки палацу де Ла-Моль. Хвіртка розчинилась, і тої ж миті Матильда, забувши всяку обачність, кинулася йому в обійми. На щастя, була тільки п'ята година ранку і на вулиці не було ще нікого.

— Все пропало: батько, боячись моїх сліз, виїхав в четвер уночі-Куди? Ніхто не знає. Ось його лист, читайте.— І вона сіла поруч з Жульєном у фіакр.

"Я міг би пробачити все, крім заздалегідь обдуманого наміру] звабити Вас заради Вашого багатства. Ось, нещасна дівчино, ось у чому жахлива правда. Даю Вам слово честі, що ніколи не пого­джусь на Ваш шлюб з цим чоловіком. Я забезпечу йому десять тисяч ренти, якщо він згодиться жити десь далеко, за межами Франції, або, ще краще,— в Америці. Прочитайте листа, якого я одержав у відповідь на своє запитання про нього. Цей соромітним сам запропонував мені написати пані де Реналь. Я більше не читатиму жодного Вашого рядка, що стосується цього чоловіка. Мені остогидли і Париж, і Ви. Рекомендую Вам зберегти в найглибшій таємниці те, що має трапитись. Щиро зречіться цієї підлої людини! і Ви знову знайдете батька".

• Де лист пані де Реналь? — холодно спитав Жульєн.

• Ось він. Я не хотіла його показувати, не підготувавши тебе.1

Лист

"Обов'язок мій перед святою справою релігії і моралі примушуй мене, пане, зробити надзвичайно тяжкий для мене вчинок; непогрішимий закон наказує мені в цю хвилину завдати шкоди ближньо­му, але з метою попередити ще більше лихо. Скорбота, яку я почуваю, повинна бути підкорена почуттю обов'язку. Немає сумніву, пане, що поведінка особи, про яку Ви мене просите розповісти всю правду, могла здатись незрозумілою, навіть добропорядною. Від Вас, можливо, вважали за потрібне приховати частину правди або навіть подати дещо в іншому світлі, виходячи з вимог обережності, там само як і релігії. Але насправді поведінка особи, про яку ви хочете! дізнатись, була варта цілковитого осуду навіть у більшій мірі, німі я можу висловити. Бідний і жадібний, цей юнак прагнув завоювати собі певне становище в світі й вибитися в люди, вдаючись з цією метою до найвитонченішого лицемірства й звабивши слабу й нещасну жінку. Тяжкий обов'язок змушує мене також визнати, що пан Ж... не визнає ніяких законів релігії. По совісті кажучи, я змушена думати, що одним з його способів домагатись успіху в тому чи Іншому домі є зваблення жінки, яка користується в цьому домі найбільшим впливом. Прикриваючись удаваною безкорисливістю й фразами, вичитаними з романів, він прагне одного — оволодіти довірою господаря дому і його багатством. Він сіє скрізь нещастя і вічне каяття..." і таке інше, і таке інше, і таке інше.

Цей лист, дуже довгий і напівзмитий слізьми, був, безперечно, Написаний рукою пані де Реналь і навіть написаний старанніше, ніж звичайно.

- Не смію судити пана де Ла-Моля,— сказав Жульєн,— дочи­тавши до кінця.— Він вчинив правильно й обережно. Який батько Згодився б віддати свою дочку за такого чоловіка. Прощавайте!

Жульєн вискочив з фіакра й побіг до своєї поштової карети, що чекала його на розі вулиці. Матильда, про яку він, здавалося, забув, пробила кілька кроків слідом за ним, але погляди крамарів, що добре знали її і тепер повиходили з дверей своїх крамниць, приму­сили її квапливо повернутися в сад.

Жульєн помчав у Вєр'єр. При такій швидкій їзді він не міг, як вирвався, написати Матильді, бо рука його креслила на папері лише якісь нерозбірливі кривульки.

Він приїхав у Вєр'єр в неділю вранці і одразу ж зайшов до торговки зброєю, який поздоровив його з несподіваним збагаченням. Ця но­вина хвилювала все місто. Жульєн насилу розтлумачив йому, що хоче купити пару пістолетів. Зброяр на його вимогу зарядив Їх.

Пролунали три удари дзвона; це добре відомий у французьких Пилах благовіст, що після різних інших ранкових передзвонів спо­віщає про початок обідні.

Жульєн увійшов у нову вер'єрську церкву. Всі високі вікна були запнуті червоними завісами. Жульєн опинився на кіль­ки кроків позаду крісла пані де Реналь. Вона, здавалось, ревно мо­лилися. Коли він побачив цю жінку, яка так кохала його, рука в нього тремтіла, і він спочатку не мав сили здійснити свій намір. "Не Можу,— казав він сам собі,— це понад мої сили".

В цю мить молодий причетник, що прислуговував священикові, задзвонив до виносу святих дарів. Пані де Реналь похилила голову, яка на хвилину майже сховалась за згортками шалі. Тепер Жульєн не відчував так виразно, що це вона. Він вистрілив з пістолета і промахнувся; вистрілив удруге — вона впала.

ХХVІ-Х

[Жульєна Сореля відвели у в'язницю. Рана його жертви вияви­лася не дуже небезпечною. Матильда, примчавши із Парижа, всі­ляко допомагає йому: привозить прохання єпископа про помилу­вання Сореля і переконує старшого вікарія в необхідності добива­тися виправдання. На боці звинувачуваного і громадська думка.]

XLI. Суд

Нарешті настав день, якого так боялися Матильда і пані де Реналь.

Незвичайний вигляд міста викликав у них ще більший жах! навіть мужня душа Фуке була збурена. Вся провінція з'їхалась у Безансон, щоб послухати цю романтичну справу.

Вже за кілька днів у готелях не лишалось жодного вільного місця. Панові голові суду не давали проходу, випрошуючи вхідні] квитки, всі міські дами хотіли бути присутніми на суді. На вулицях продавали портрети Жульєна і таке інше, і таке інше.

Матильда приберегла для цієї вирішальної хвилини власноруч ний лист єпископа ***. Цей прелат, що управляв церквою всієї Франції і призначав єпископів, зласкавився просити про виправі дання Жульєна. Напередодні суду Матильда віднесла цей лист для всемогутнього старшого вікарія.

Під кінець розмови, коли вона вже виходила, вмиваючись слів ми, пан де Фрілер нарешті покинув свою дипломатичну стриманість і сам, трохи розчулившись, сказав їй:

— Я ручуся за вирок присяжних. З дванадцяти осіб, яким доручено вирішити, чи завинила особа, якій ви протегуєте, в злочині, головне,— в злочині, обміркованому заздалегідь, я нараховую шестеро друзів, зацікавлених у моєму успіху, а я їм дав зрозуміти, що від них залежить зробити мене єпископом. Барон Вально, якої я зробив мером Вер'єра, має голоси панів де Муаро і де Шолеві Сказати правду, жеребкування дало нам для цієї справи двох дуже неблагонадійних присяжних, але хоч це й ультраліберали, проте у важливих справах вони підкоряються мені, а я передав їм, що прошу голосувати спільно з паном Вально. Мені відомо, що шос­тий присяжний, страшенно багатий фабрикант, ліберал і балакун, Потай мріє про якісь поставки військовому міністерству і, звичайно, не схоче викликати моє незадоволення. Я звелів переказати йому, Що пан Вально діятиме за моїми вказівками.

• А хто ж цей пан Вально? — стурбовано спитала Матильда.

• Якби ви знали його, ви б не сумнівались в успіху. Це грубий, нахабний, безсоромний балакун, наче створений для того, щоб вести ні собою дурнів. У тисяча вісімсот чотирнадцятому році він жив у злиднях, а тепер я зроблю його префектом. Він здатний побити своїх колег присяжних, якщо вони не голосуватимуть так, як він схоче.

Матильда трохи заспокоїлась.

Ще одна прикра розмова чекала її увечері. Жульєн вирішив не брати слова на суді, щоб не затягти неприємної процедури, результат якої, на його думку, був наперед відомий.

Мій адвокат виступить, цього досить,— сказав він Матильді.— І так мені надто довго доведеться бути видовищем для всіх моїх морогів... Цих провінціалів обурила моя блискавична кар'єра, якою завдячую вам... Повірте, серед них немає жодного, хто б не бажав мого засудження, хоч це й не завадить їм, як дурням, проливати сльози, коли мене поведуть на страту.

Вони хочуть бачити ваше приниження, це, безперечно, так,— Відповіла Матильда,— але я не думаю, що вони жорстокі. Моя поява в Безансоні і мої страждання викликали співчуття всіх жінок, и наше вродливе обличчя довершить решту. Досить вам сказати кілька слів перед вашими суддями, весь зал буде на вашому боці...

Наступного дня о дев'ятій годині ранку, коли Жульєн вийшов з в’язниці, щоб вирушити у великий зал суду, жандарми насилу могли стримати величезну юрбу, що заповнила подвір'я. Жульєн добре виспався, він був спокійний і не почував нічого, крім філософського жалю до цієї юрби заздрісників, що без будь-якої жорстокості оплесками зустрінуть його смертний вирок. Він дуже здивувався, побачивши за ті чверть години, поки його вели серед фіні, що він в усіх викликає сердечне співчуття. Він не почув Плідного неприязного слова. "Ці провінціали зовсім не такі злі, як я гадав",— подумав він.

Коли Жульєн увійшов у зал суду, його вразила витонченість архітектури. Це була чиста готика, безліч чарівних маленьких колон надзвичайно старанно виточених з каменю. Йому здавалося, що він в Англії.

Але незабаром його увагу привернуло півтора десятка привабливих жінок, що розташувались у трьох ложах, якраз навпроти лави підсудного, над місцями для суддів і присяжних. Обернувшись у бік публіки, він побачив, що галерея над амфітеатром була повна жінок,— переважно молодих; вони здавалися йому вродливими. Очі їхні блищали, в них відбивалось палке співчуття. Решту залу заповнила величезна юрба, народ ломиться в двері, і вартові не могли втихомирити натовп. Коли всі ці очі, що жадібно шукали Жульєна нарешті побачили, як він сідає на місце на відведеному для підсудний! невеликому підвищенні, по залу пробіг гомін подиву й співчуття.

Того дня Жульєнові не можна було дати й двадцяти років; в! був одягнений дуже просто, але з бездоганним смаком; його волос ся й чоло були просто чарівні; Матильда сама подбала сьогодні про його туалет. Обличчя Жульєна вражало надзвичайною блідістю Ледве він сів на лаву, як почув з усіх сторін: "Боже! Який він юний! Та це ж дитина... Він ще вродливіший, ніж на портреті".

• Підсудний,— сказав йому жандарм, що сидів праворуч від нього,— бачите отих шістьох дам, що сидять на балконі? І жандарм показав йому на невеличку ложу, що виступала над місцями для присяжних.— Це дружина префекта,— провадив далі жандарм,— біля неї — пані маркіза де N.... вона вам дуже співчуває! я сам чув, як вона розмовляла зі слідчим. Далі — пані Дервіль

• Пані Дервіль! — скрикнув Жульєн, спалахнувши по саме волосся.

"Як тільки закінчиться суд, вона напише пані де Реналь подумав він, не знаючи, що пані де Реналь приїхала в Безансон. І

Почався допит свідків. Він тривав кілька годин. При першій словах обвинувальної промови прокурора дві з тих дам, що сиділи в маленькій ложі навпроти Жульєна, розплакались.

"Пані Дервіль не така, вона не розчулиться",— подумав Жульєн. Проте він помітив, що обличчя у неї палає.

Прокурор з пафосом, поганою французькою мовою розводився про варварство вчиненого злочину. Жульєн помітив, що сусідки пані Дервіль слухали його дуже незадоволено.

Деякі з присяжних, мабуть, їхні знайомі, щось їм казали, очевидні заспокоюючи їх. "Це все-таки добра ознака",— подумав Жульєн. І

Доти він почував лише безмежне презирство до всіх цих людей, що зібрались тут на суді.

Низькопробне пишномовство прокурора ще посилило його по­чуття огиди. Але поволі душевна сухість Жульєна зникала перед виявами співчуття, яке він бачив з усіх боків.

Йому сподобався рішучий вираз обличчя його адвоката. - Тільки без зайвих фраз,— сказав Жульєн йому тихенько, коли той приготувався взяти слово.

- Уся ця пишномовність, вкрадена в Боссюе, яку тут розгорну­ли проти вас, пішла вам тільки на користь,— сказав адвокат. І справді, не минуло й п'яти хвилин після того, як він почав свою Промову, а вже мало не всі жінки повитягали носові хусточки. Підбадьорений адвокат, звертаючись до присяжних, промовляв дуже переконливо. Жульєн здригнувся, він почував, що ось-ось розплачеться. "Боже праведний! Що скажуть мої вороги?"

Він уже зовсім готовий був розчулитись, коли, на щастя для себе, зустрівся поглядом з нахабними очима пана барона де Вально.

"Очі цього пана палають,— подумав він,— як тріумфує ця підла Душа! Якби його торжество було єдиним наслідком мого злочину, м мусив би його проклинати. Один бог знає, чого він наплете про мене пані де Реналь!"

Ця думка цілком поглинула увагу Жульєна. Але незабаром він втямився, почувши голосні схвальні вигуки присутніх. Адвокат тільки що закінчив свою промову. Жульєн згадав, що слід потиснути йому руку. Час пролетів дуже швидко.

Обвинуваченому і адвокатові принесли підкріпитися. Тільки тоді Жульєна вразило одне спостереження: жодна з жінок не вийшла її пилу пообідати.

- Сказати правду, я вмираю з голоду,— сказав адвокат,— а ви? Я теж,— відповів Жульєн.

- Гляньте-но, дружині префекта теж принесли їсти,— сказав адвокат, показуючи на маленьку ложу.— Будьте мужні, все йде прекрасно.

Засідання відновилось.

Коли голова виступив з заключним словом, пробило північ. голова змушений був спинитись; серед тиші й загального тривож­ного чекання, бій баштового годинника гучно лунав на весь зал.

"Ось настає мій останній день",— подумав Жульєн. І незабаром "ін відчув, як ним оволодіває почуття обов'язку. Досі він переборював себе, не дозволяв собі розчулитись і мав твердий намір не брати останнього слова; проте, коли голова спитав його, чи хоче він щось ііііапти, Жульєн підвівся. Прямо перед собою він бачив очі пані Дервіль, які у вечірньому світлі здавалися йому дуже блискучими. "Невже вона плаче?" — подумав він.

— Панове присяжні! Страх перед людською зневагою, який, здавалося мені, я зможу перебороти перед смертю, змушує мене взяти слово, Я не маю честі належати до вашої касти, панове, в моїй особі перед вами селянин, що повстав проти низькості свого стану. Я неї прошу у вас ніякої милості,— продовжував Жульєн твердішим-голосом.— Я не плекаю райдужних надій,— мене чекає смерть, і це буде справедливо. Я вчинив замах на життя жінки, гідної найглибшої пошани. Пані де Реналь була для мене майже матір'ю. Злочин мій жахливий, і зроблений він був умисно. Отже, панове присяжна я заслужив смерть. Проте, хоча б я й менше завинив, я бачу туш людей, які, не задумуючись над тим, що молодість моя заслуговуєш співчуття, захочуть покарати в моїй особі і раз назавжди зломити тих юнаків незнатного походження, пригнічених бідністю, яким пощастило здобути добру освіту, внаслідок чого вони насмілилися! проникнути в середовище, яке на мові чванливих багатіїв зветься вищим світом. Ось у чому, панове, полягає мій злочин, і він буду покараний тим суворіше, що, по суті, мене судять люди, не рівні мені. Я не бачу тут на лавах присяжних жодного заможного селянина, а тільки самих обурених буржуа...

Протягом двадцяти хвилин Жульєн говорив у такому тоні; вії висловив усе, що накипіло в нього на душі; прокурор, який запобі­гав перед аристократами, підстрибував у своєму кріслі, проте, незва­жаючи на трохи абстрактний характер промови Жульєна, всі жін­ки ревно плакали. Навіть пані Дервіль піднесла хусточку до очей. Перед тим, як закінчити свою промову, Жульєн ще раз згадав про умисність злочину, про каяття, про безмежну синівську відданість і повагу, яку він почував колись, у минулі часи, до пані де Реналь

Пробило першу годину, коли присяжні вийшли в свою кімнату Жодна з жінок не залишила свого місця; в багатьох чоловіків булі сльози на очах. Спочатку всі жваво розмовляли між собою, але ви рок присяжних затягався, мало-помалу втома давалася взнаки і в залі встановлювалася тиша. Це були урочисті хвилини. Вогні люстр ста вали тьмянішими. Жульєн, дуже стомлений, чув, як поруч з нив ішла розмова про те, добра це чи погана ознака, що присяжні радять ся так довго. Йому було приємно, що всі були на його боці; при­сяжні все ще не повертались, а проте жодна жінка не вийшла з залу

Та ось пробило другу годину — і враз почувся шум. Маленькі дверцята кімнати присяжних розчинились. Пан барон де Вально урочисто й театрально виступав попереду, за ним ішли всі інші Присяжні. Він відкашлявся і проголосив, що присяжні, по правді І совісті, ухвалили одностайно вирішення, що Жульєн Сорель винен у вбивстві з наперед обдуманим наміром. Це вирішення тягло за собою смертну кару, і вирок був негайно оголошений. Жульєн Глянув на свій годинник і згадав пана де Лавалетта. Було чверть ИП третю. "Сьогодні п'ятниця,— подумав він.— Так, але для Вально, що засудив мене до страти, це щасливий день... Мене занадто Добре стережуть, і Матильда не зможе врятувати мене так, як це зробила пані де Лавалетт. Отже, через три дні, о цій самій годині, Я матиму точні відомості про велике може бути.

В цю хвилину він почув голосний зойк, і це повернуло його до дійсності. Жінки навколо нього ридали; він бачив, що всі поверну­лись лицем до невеличкої ніші в капітелі готичного пілястра. Пізніше він дізнався, що там ховалась Матильда. Крик не повторювався, ІІСІ знов обернулись до Жульєна, якого жандарми намагались провести крізь юрбу.

"Постараємось не дати приводу глузувати цьому негідникові Вально,— подумав Жульєн.— 3 яким удавано зажуреним виразом виголосив він рішення, що веде за робою смертну кару! Тоді як миніть у цього бідолахи, голови суду — а він суддею, мабуть, не один рік! — сльози були на очах, коли він оголошував вирок. Яка радість. для Вально — помститись за наше давнє суперництво через інші де Реналь!.. Значить, я її більше не побачу! Кінець усьому... Останнє прощання вже неможливе для нас, я це почуваю. Великим щастям було б для мене висловити їй, який огидний мені мій злочин! Сказати тільки одне: я засуджений справедливо".

ХIII-ХV

[Після винесення вироку до Жульєна Сореля приходить душев­ний спокій, ясність думки і знову повертається пані де Реналь. Кохання Матильди видається йому тепер надто розсудливим і саме ,і пані де Реналь, яка пробачила його, він хоче побути в останні години. Вона "не робила замаху на своє життя, але через три дні Після страти Жульєна вона померла, обнімаючи своїх дітей".]

Переклад з французької Є. Старинкевич

Запитання та завдання.

1. Розкажіть про життя і творчий доробок Стендаля. Яку роль у формуванні світогляду письменника відіграла культурна спадщина італійського Відродження?

2. Яке місце у творчості письменника займає роман "Червоне і чорне"! Спробуйте довести, що за жанром це — соціально-психологічний роман.

3. Літературознавці розходяться у думках при трактуванні символіки назви роману "Червоне і чорне": одні вважають, що ці кольори символізуюся революцію і реакцію, другі — червоне і чорне поле рулетки долі, треті - колір воєнного мундира (червоний) і чорний колір священицької сутани. Яка тлумачення найбільш прийнятне для вас? Обґрунтуйте свою думку.

4. Чи дотримується автор у романі "Червоне і чорне" принципу нового мистецтва, сформульованого ним у трактаті "Расін і Шекспір": "Досліджуємо! В цьому все дев'ятнадцяте століття"? Яку роль у цьому відіграв підзаголовок роману: "Хроніка XIX століття"?

5. Дайте характеристику образу головного героя — Жульєна Сореля. У чому полягає суперечливість його характеру? Кому протиставлений у романі герой Стендаля?

6. Яких внутрішніх змін зазнає головний герой при "сходженні вгору" - у світ "де Ла Молів"? Проаналізуйте головні "сходинки" цього сходження сім'я Сорелів — дім де Реналів — духовна семінарія.

7. Спираючись на текст роману, з'ясуйте, яку роль відіграв Наполеон Бонапарт у житті Жульєна Сореля.

8. Що ви засуджуєте в Жульєнові, а в чому співчуваєте йому?

9. Порівняйте почуття Луїзи де Реналь і Матильди де Ла-Моль до Жульєна. Хто із цих жіночих образів вам найбільше імпонує і чому?

10. У трактаті "Про кохання" письменник стверджує: "Не кохати, коли небо дало душу, створену для кохання, означає позбавити себе та іншу людину великого щастя." Хто з героїв роману, беручи до уваги цю думку щасливий, а хто — нещасний?

11. Відомі слова Стендаля: "Роман — це дзеркало, з яким ідеш по великій дорозі. То воно відображає небесну блакить, то брудні калюжі та ями". Що, на вашу думку, відображає роман "Червоне і чорне"?

12. Яку композиційну роль виконують у творі внутрішні монологи ти авторські відступи?

13. Складіть план розгорнутого повідомлення: "Трагедія Жульєна Сореля".

Наполеон у літературі

"Моя праця має свою географію..., своє дворянство і буржуазію, своїх, ремісників і селян, політиків і денді, свою армію — одним словом, весь світ."

О. де Бальзак