XXXII. Тигр

Жульєн цілком віддавався своєму безмежному щастю тільки в ті хвилини, коли Матильда не могла прочитати відбитку цього щастя в його очах. Він неухильно виконував свій обов'язок — казати їй час від часу що-небудь жорстоке.

Коли лагідність Матильди, яка його вражала, і її безмежна від­даність от-от могли позбавити його самовладання, він набирався Мужності й покидав її.

Матильда кохала вперше в житті.

Життя, яке раніше йшло для неї черепашачою ходою, линуло тепер, немов на крилах.

Але гордість її повинна була знайти собі якийсь вихід, і виявля­лась вона тепер у тому, що Матильда з нерозважною безстрашністю нехтувала всіма небезпеками, пов'язаними з її коханням. Жульєн зобов'язувався бути обачним; тепер Матильда не підкорялась йому, Тільки коли йшлося про небезпеку. Лагідна й майже смиренна з ним, вона виявляла тепер ще більшу погордливість до своїх до­машніх, рідних і слуг.

Ввечері, у вітальні, серед шістдесяти гостей, вона кликала Жульєна і, не помічаючи нікого, довго розмовляла з ним.

Вона завагітніла — із радістю повідомила про це Жульєна. Невже ви й тепер не будете мені вірити? Ось вам гарантія. Тепер я ваша дружина навіки.

Ця звістка приголомшила Жульєна. Він готовий був відмови­лись від своїх принципів поведінки. "Як можна навмисне поводитися. холодно й образливо з цією нещасною дівчиною, що губить себе заради мене?" Як тільки в неї був хоч трохи нездоровий вигляд, Жульєн не почував у собі мужності слухатись грізного голосу обов'язку і звертатись до неї з жорстокими словами, які він вважав, "и підставі досвіду, за необхідні для продовження їхнього кохання. Я хочу написати батькові,— сказала йому одного разу Мати­льди.— Він для мене більше, ніж батько, він мій друг, і я вважаю недостойним ні вас, ні мене обманювати його хоча б хвилину.

Боже праведний! Що ви хочете зробити? — сказав Жульєн, злякавшись.

- Виконати свій обов'язок,— відповіла вона, і очі її радісно ««гнили. Вона гадала, що виявляє більше відваги, ніж її коханий. Але він вижене мене з ганьбою!

Це його право, і треба це право поважати. Я подам вам руку, і ми вийдемо з воріт серед білого дня.

Жульєн, ще не отямившись від здивування, попросив її почекати тиждень.

• Не можу,— відповіла вона,— честь вимагає цього. Я знаю, це мій обов'язок, і треба його виконати негайно.

• Ну, тоді я наказую вам почекати,— сказав Жульєн.— Ваша, честь не беззахисна,— я ваш чоловік. Наша доля залежить від цього вирішального вчинку. У мене теж є свої права. Сьогодні вівторок. Наступного вівторка прийом у герцога де Ретца; увечері, коли пан де Ла-Моль повернеться, швейцар передасть йому фаталь­ний лист. Його єдина мрія — зробити вас герцогинею,— я це добра знаю. Подумайте, який це буде для нього удар!

• Ви хочете, мабуть, сказати: яка буде його помста?

• Я можу відчувати жаль до свого благодійника, сумувати від того і що завдав йому горя, але я не боюся й ніколи не боятимусь нікого. І

Матильда скорилася йому. Після того, як вона повідомила Жульєна про свій стан, він вперше розмовляв з нею так владно. Ніколи ще він не кохав її так палко. Все, що було ніжного в його душі з радістю хапалось за нагоду, яку давав стан Матильди, щоб ж говорити їй різких слів. Признання, яке вона збиралася зробити панові де Ла-Молю, глибоко схвилювало Жульєна. Невже йому доведеться розлучитись з Матильдою?! І хоч як її засмутить його від'їзд, чи вона згадуватиме про нього через місяць?

Не менший жах відчував Жульєн перед справедливими докорами, які йому доведеться почути від маркіза.

Увечері він признався Матильді в цій другій причині своїх хвилювань, а потім, забувшись у запалі кохання, і в першій.

Вона змінилась на обличчі.

— Невже справді,— спитала вона,— розлучитись зі мною і Півроку — для вас нещастя.

— Безмежне нещастя, єдина річ у світі, яка мене жахає. Матильда була щаслива. Жульєн так уміло грав свою роль, що зумів її переконати, ніби з них двох вона кохає більше.

Настав фатальний вівторок. Опівночі, повернувшись додому, маркіз знайшов листа, на конверті якого було позначено, що він мусиш розпечатати його власноручно і без свідків.

"Батьку! Всі суспільні зв'язки між нами розірвано, залишаються тільки ті, що пов'язують нас кровно. Після мого чоловіка Ви ? і завжди будете найдорожчою для мене людиною. Мені на очі на* вертаються сльози, коли я думаю про горе, якого завдаю Вам. Але щоб моя ганьба не стала прилюдною, щоб Ви мали час обміркувати все і діяти, я більше не могла відкладати признання, яке повинна Вам зробити. Якщо Ваша любов до мене,— а я знаю, яка вона глибока,— дозволить Вам призначити мені невелике утримання, я оселюся там, де ви скажете, наприклад, у Швейцарії, разом з моїм чоловіком. Його ім'я таке невідоме, що ніхто не впізнає Вашу дочку пані Сорель, невістці вер'єрського тесляра. Ось те ім'я, яке мені тик важко було написати. Мені страшно прогнівити Вас, яким би не був справедливим Ваш гнів, я боюсь, що він упаде на Жульєна. Я не буду герцогинею, батьку; я це знала з тої хвилини, як покохала його, бо я перша покохала його, я його звабила. Від Вас успадкувала я піднесену душу, яку не може задовольнити ніщо пересічне, або таке, що здається мені пересічним. Марно намагалась м, бажаючи Вам догодити, зацікавитись паном де Круазнуа. Наві що ж поставили Ви переді мною людину справді достойну? Адже ви самі сказали мені, коли я повернулася з Гієр: "Молодий Сорель — єдина істота, з якою можна провести час не нудьгуючи". Бідолашний юнак засмучений так само, як і я (якщо це тільки можна уявити), тим горем, якого завдасть Вам цей лист. Не в моїй владі відвернути від себе Ваш батьківський гнів. Але не відштовхуйте мене, не позбавляйте мене Вашої дружби.

Жульєн ставився до мене шанобливо. Якщо він і розмовляв зі мною інколи, то тільки з глибокої вдячності до Вас, бо природна гордість його вдачі примушує його триматись суто офіційно з усіма, хто стоїть вище за нього. В нього є сильне природжене почуття соціальної нерівності. Це я сама — я зізнаюся в цьому з великим Поромом Вам, моєму найкращому другові, і ніколи ніхто інший не Ночує цього зізнання,— це я сама якось у саду потиснула йому руку. Мине доба, і невже завтра Ви ще гніватиметесь на нього? Мій гріх уже непоправний. Якщо Ви зажадаєте цього, він через мене передасть вислови своєї глибокої пошани до Вас і свого розпачу || приводу заподіяного Вам горя. Ви ніколи не побачите його; але я поїду за ним, куди він схоче. Це його право; це мій обов'язок, — він батько моєї дитини. Якщо Ви будете ласкаві призначи-ін нам шість тисяч франків на життя, я прийму їх з вдячністю; якщо пі — Жульєн розраховує влаштуватись у Безансоні викладачем латині й літератури. З якого б низького щабля він не почав, він піде вгору, я певна цього. З ним я не боюся жити в невідомості. М пивна, що на випадок революції він гратиме одну з перших ролей, Чи могли б Ви сказати щось подібне про кого-небудь з тих, М9о просив моєї руки? У них багаті маєтки? Ця єдина перевага не може в мене викликати захоплення. Мій Жульєн навіть при сучасному режимі досяг би високого становища, якби володів міль­йоном і користався підтримкою мого батька..."

Матильда, знаючи, що маркіз людина запальна, що йому треба дати охолонути, написала вісім сторінок.

"Що робити? — думав Жульєн у той час, як пан де Ла-Моль читав листа.— В чому, по-перше, мій обов'язок і, по-друге, мої інте­реси? Я безмірно зобов'язаний йому. Без нього я був би нікчемним! шахраєм на якійсь нікчемній посаді і навіть не настільки шахраєм! щоб не викликати до себе ненависті й переслідувань. Він зробив з мене світську людину. Тепер мої неминучі шахрайства будуть, по! перше, рідші, і, по-друге, не такі підлі. А це варто більшого, ніж якби! він подарував мені мільйон. Я завдячую йому цим орденом і моїми нібито дипломатичними заслугами, які мене підносять над загальним рівнем. Якщо він взявся за перо, щоб наказати мені, як поводивитись, що він напише?.."

Тут міркування Жульєна були раптом перервані появою старого камердинера пана де Ла Моля.

— Маркіз кличе вас негайно, вдягнені ви чи ні.

І, проводжаючи Жульєна, камердинер тихенько додав:

— Пан маркіз просто не тямить себе, стережіться!