XIV. Думки молодої дівчини

Скільки сумнівів! Скільки безсонних ночей! Боже праведний! Невже я дійду до такого приниження! Він сам зневажатиме мене. Та він від'їжджає, він покидає мене.

Альфред де Мюссе

Не без боротьби з собою написала Матильда свого листа. Хоч би) які були джерела її прихильності до Жульєна, ця прихильність незабаром перемогла її гордощі, що неподільно панували в її серця з того часу, як вона себе пам'ятала. Вперше в житті ця горда та холодна душа пройнялася пристрасний коханням. Але навіть перемігши гордість, це почуття ще зберігало всі її звички. Два місяці боротьби й нових, ніколи не зазнаних мовити, весь її душевний лад.

Матильді здавалось, що перед нею відкрилося нове життя. Цьому видінню, що всевладно панує над людьми з відважною душею і високим розумом, довелося довго боротись з почуттям власної гідності и прописними поняттями обов'язку. Одного разу о сьомій годині ран­ку вона ввійшла в спальню своєї матері і попросила в неї дозволу виїхати в Віллек'є. Маркіза навіть не удостоїла відповісти їй на це і порадила лягти знов у ліжко. Це було останнє зусилля звичайної розважності й поваги до прищеплених їй поглядів.

Її дуже мало лякала думка вчинити погано й порушити правила, священні в очах таких людей, як де Кейлюс, де Люз, де Круазнуа. їй здавалося, що люди цієї породи ніколи її не зрозуміють. Вона звернулася б до них за порадою, якби йшлося про купівлю екіпажа або маєтку. Страшилася вона тальки одного: щоб її ні засудив Жульєн.

"А може, він тільки здається незвичайною людиною?" — думала вона. Вона почувала огиду до безхарактерності, і саме це відштовхувало її від гарних юнаків, що упадали коло неї. Що більше й дотепніше вони висміювали все, що віддаляється від моди, або те, що невдало наслідує моду, то нижче падали в її очах.

"Вони хоробрі та й усе. І що то за хоробрість? ~ казала вона собі.— Битись на дуелі? Але дуель тепер не більше як церемонія. Все там відоме наперед, навіть те, що треба сказати, падаючи. Впа­вши на траву і притиснувши руку до серця, треба великодушно простити супротивникові й переказати кілька слів коханій, часто уявній або такій, що в день вашої смерті поїде на бал, щоб не збуджувати підозріння.

Не важко мчати назустріч небезпеці на чолі ескадрону, з блиску­чими шаблями наголо, але хто зумів зустріти небезпеку на самоті, несподівану, непередбачену, справді жорстоку небезпеку!"

"Ні,— сказала собі Матильда,— тільки при дворі Генріха III мож­на було зустріти людей шляхетного серця й походження. Ах, якби Жульєн брав участь у боях при Жарнаку¹ або Монконтурі², я б не вагалась. В ті часи могутності й сили французи не були ляльками. День бою був для них днем, коли їм менш за все доводилось вагатись.

Життя їх не було, як та єгипетська мумія, оповите покровом, для Міх однаковим і незмінним. Так,— думала вона далі,— тоді потрі­бно було більше справжньої відваги, щоб вийти самому об одинад­цятій годині ночі з палацу Суассон, де жила Катерина Медічі, ніж тепер для того, щоб поїхати в Алжир. Життя мужчини було сповне­не випадковостей. Тепер цивілізація знищила все випадкове й несподіване. Якщо несподіване виявиться в думках, нема для нього Досить дошкульних епіграм, якщо воно проявиться в дії, нема такої Підлоти, на яку б не штовхнув нас страх. Ми виправдаємо всяку дурість, вчинену зі страху. Вік виродження й нудьги! Що сказав би Боніфацій де Ла-Моль, якби, підвівши з могили свою відтяту голову, нііі побачив у тисяча сімсот дев'яносто третьому році сімнадцять > їй н х нащадків, що, мов барани, дозволили себе схопити і через два пі і поклали голову на плаху? Вони певні були, що загинуть, але захищатись, убити одного чи двох якобінців — вважали поганим тоном! О! в героїчну епоху Франції, у вік Боніфація де Ла-Моля,

Жульєн був би командиром ескадрону, а мій брат — юним добре вихо­ваним священиком з доброчесністю в очах і повчанням на устах".

Кілька місяців тому Матильда вже втратила надію зустріти лю­дину хоч трохи відмінну від загального шаблону. Вона знаходила якусь втіху в тому, що дозволила собі листуватись з кількома світськими юнаками. Цей сміливий вчинок, такий негожий, такий нео­бачний для дівчини, міг збезчестити її в очах пана де Круазнуа та його батька герцога де Шона і всієї цієї сім'ї, яка, довідавшись про те, що шлюб розладнався, могла б спитати про причину цього Траплялось, що Матильда навіть не могла заснути вночі після того як написала комусь листа, а проте тоді це були тільки відповіді.

Тепер вона наважилась сама сказати, що кохає. Вона писалв першою (яке жахливе слово!) людині, яка стояла на найнижчих щаблях суспільства.

Якби це стало відомим, її чекала б довічна ганьба. Хто з жінок, ще-відвідують її матір, наважився б її захищати? Якими фразами вона могла б пом'якшити удар жахливої зневаги у світських салонах?

Адже навіть вимовити таке признання було б жахливо, але на: писати! "Є речі, про які не пишуть!" — вигукнув Наполеон, почувши про капітуляцію під Байленом¹. Саме Жульєн розповів їй про це, немов наперед даючи їй урок.

А втім, це було ніщо для Матильди: її тривожило інше. Забуваючи, яке це справить жахливе враження у вищому світі, яка незмивна ганьба й зневага загрожує їй, бо вона ображала свою касту Матильда писала людині, зовсім не схожій на отих Круазнуа де Люзів, де Кейлюсів.

Глибина, незбагненність вдачі Жульєна могли б злякати навіть жінку, яка перебувала б із ним у звичайних стосунках, а вона збиралася зробити його своїм коханцем, можливо,— своїм володарем!

"Невідомо, які домагання з'являться в нього, якщо коли-небудь він матиме наді мною владу? Ну що ж, я скажу тоді, як Медея| "І що ж серед жахів таких мені лишилось? Я, я сама!"

Жульєн зовсім не поважає благородства крові,— думала вона. Більше того, він, мабуть, не кохає мене!"

Нарешті ці жахливі вагання збудили її жіночу гордість. "ВЯ повинно бути надзвичайним в долі такої дівчини, як я!" — скрик­нула розгнівана Матильда. Гордість, вихована у ній з колиски, стала на захист доброчесності. Але саме тоді від'їзд Жульєна приско­рив хід подій.

Ввечері, дуже пізно, Жульєнові спало на думку вдатись до хитро­щів: він наказав віднести в швейцарську свою дорожню важку валізу і доручив це зробити лакеєві, що залицявся до покоївки мадемуазель де Ла-Моль. "Може, цей маневр нічого не дасть,— подумав він,— але, якщо він вдасться, Матильда подумає, що я виїхав". Він заснув, дуже радий з цієї вигадки. Матильда не скле­пила очей цілу ніч.

Наступного дня рано-вранці Жульєн вийшов з дому, не поміче­ний ніким, але повернувся до восьмої години.

Як тільки він зайшов у бібліотеку, мадемуазель де Ла-Моль з'я­вилась у дверях. Він передав їй свою відповідь. Він подумав, що треба їй щось сказати, принаймні важко було вибрати зручнішу нагоду, але вона не захотіла слухати його і зникла. Жульєн був дуже радий цьому, бо не знав, що їй казати.

"Якщо все це не гра, наперед погоджена з графом Норбером, ясно, що мої сповнені холодності очі запалили примхливе кохання в цій платній панночці. Я був би надто дурним, якби дозволив собі коли-небудь захопитися цією довготелесою білявою лялькою". Це мірку­вання зробило його холоднішим і розсудливішим, ніж будь-коли.

"В цьому бою, що зараз готується,— додав він,— її дворянська гордість буде своєрідним пагорбом — військовою позицією між нею і мною. Ось тут і треба маневрувати. Я зробив дурницю, зали­шившись у Парижі; відкладаючи від'їзд, я принижую себе і нара­жаюсь на небезпеку, якщо все це гра. А чим би я ризикував, якби виїхав? Я б насміявся з них, якщо вони сміються з мене. А коли її почуття до мене щире, воно б зросло в стократ".

Лист мадемуазель де Ла-Моль так потішив марнославство Жу­льєна, що хоч він і посміювався з того, що з ним трапилось, та все ж у захваті забув серйозно обміркувати, яким доречним був би його від'їзд.

На своє нещастя, він був надзвичайно чутливий до власних по­милок. На цей раз він так засмутився, що вже майже не думав про надзвичайну перемогу, яка передувала цій маленькій невдачі, коли раптом десь о дев'ятій годині мадемуазель де Ла-Моль знову з'явилася у дверях бібліотеки, кинула йому лист і зникла.

"Це, здається, буде роман у листах,— сказав він, підіймаючи її записку.— Противник зробив фальшивий хід, я повинен виявити холодність і доброчесність”. Від нього вимагали рішучої відповіді з такою погордою, що він тільки нишком засміявся. Він дозволив собі приємність пустотли­во розводитися на двох сторінках/про тих осіб, що, на його думку, хотіли з нього поглузувати, і закінчив лист, повідомляючи в жарті­вливих виразах, що виїжджає завтра вранці.

Закінчивши лист, він подумав: "Передам його їй у саду". Він! вийшов у сад і глянув на вікно спальні мадемуазель де Ла-Моль. ; Вона була на другому поверсі, поруч з апартаментами маркізи,! але під ними були великі антресолі.

Другий поверх був такий високий, що Жульєна, коли він походжав з листом у руці по липовій алеї, не можна було помітити з вікна мадемуазель де Ла-Моль, бо його ховали густі підстрижені крони лип. "Та що це я! — з досадою подумав Жульєн.— Знов необережність! Якщо все це задумано, щоб з мене поглузувати, то ходити тут з листом в руці — це тішити ворогів!"

Кімната Норбера була саме над кімнатою його сестри; отже, якби Жульєн вийшов з-під склепіння, утвореного підстриженим гіллям лип, граф і його друзі могли б стежити за кожним його рухом.

Мадемуазель де Ла-Моль з'явилась біля вікна. Він показав ї£ ріжок листа; вона кивнула головою. Жульєн негайно побіг до себе і раптом на головних сходах зіткнувся з прекрасною Матильдою, яка спокійнісінько вихопила з рук лист і глянула на нього усміхненим поглядом.

"Скільки почуття було в очах сердешної моєї пані де Реналь,—і подумав Жульєн,— коли вона наважувалась взяти від мене лис? навіть після того, як ми півроку були близькі! Здається, ніколи в житті не дивилась вона на мене такими усміхненими очима".

Він не пробував довести свою думку до кінця і знайти їй пояснення; може, він засоромився дріб'язковості своїх міркувань. "А проте яка відмінність,— мимоволі думав він,— у вишуканості ранкового вбрання, у витонченості манер. Людина з гарним смаком, побачивши мадемуазель де Ла-Моль на відстані тридцяти кроків, одразу вгадає, яке становище вона посідає у вищому світі. Ос: що можна назвати безперечною гідністю".

О п'ятій годині Жульєн одержав третього листа, його йому кинули з порога бібліотеки, і мадемуазель де Ла-Моль знову зникла "Що за манія листування! — сказав він собі, сміючись,— адже таї просто можна було б поговорити усно! Ворог хоче мати мої листи це ясно, і якнайбільше! — Він не поспішав розпечатувати одержаного листа.— Знов якісь красиві фрази",— думав він. Але, прочи­тавши, він зблід. Лист містив усього кілька рядків:

"Мені треба поговорити з вами; я мушу з вами говорити сьогодні ж увечері; коли проб'є першу годину після півночі, виходьте в сад. Візьміть велику драбину садівника біля колодязя; підставте її до мого вікна і підніміться до мене. Ніч буде місячна, але байдуже".

ХV-ХVШ

[Після болісних і тривалих роздумів Жульєн прийняв тверде рішення діяти.]