Частина друга і. Втіхи сільського життя

[Чекаючи поштових на Париж, Жульєн Сорель став учасни­ком розмови двох подорожніх.]

Жульєн став прислухатися ще уважніше. Він з перших слів Догадався, що бонапартист Фалькоз — колишній друг дитинства ніша де Реналя, якого той зрікся в тисяча вісімсот шістнадцятому віці, а філософ Сен-Жіро, мабуть, брат того начальника канцелярії в…префектурі, що вмів так дешево скуповувати громадські будин­ки на торгах.

• Все це наробив твій Бонапарт,— провадив далі Сен-Жіро,— чесна сорокалітня людина, маючи п'ятсот тисяч франків, яка б вона не була мирна, не може спокійно влаштуватись у провінції; попи й дворяни Бонапарта виженуть її звідти.

• Ет, не кажи про нього погано,— скрикнув Фалькоз,— ніколи Франція не стояла так високо в очах народів, як протягом тих тринадцяти років, коли він правив! Усе, що тоді робилось, було сповнене величі.

• Твій імператор, хай йому чорт,— провадив сорокачотирирічний пан,— був великим тільки на полі бою та ще тоді, коли упо­рядкував фінанси в тисяча вісімсот другому році. Але що означає вся його пізніша поведінка? Всі його камергери, пишнота і прийоми в Тюїльрі — це лише нове видання того самого монархічного безг­луздя. Це видання було виправлено, воно могло витримати ще одне чи два століття. Дворяни і попи захотіли повернутись до старого, але їм бракує залізної руки, щоб піднести його народу.

• Пізнаю мову колишнього газетяра!

• А хто ж мене вигнав з моєї землі? — провадив розлюченим газетяр.— Попи, яких Наполеон повернув своїм конкордатом, замість того щоб тримати їх так, як у державі тримають лікарів, адвокатів, астрономів, тобто вважати їх просто громадянами, не піклуючись про те ремесло, яким вони заробляють собі на хліб. Хіба існували б тепер ці зухвалі дворяни, якби твій Бонапарт не наробив баронів і графів? Ні, мода на них давно минула. А після попів найбільше допекли мені дрібні провінційні панки: через них я став лібералом.

Розмові не було кінця-краю,— ця тема хвилюватиме Францію ще півстоліття. Сен-Жіро все повторював, що в провінції неможливо жити; Жульєн несміливо вказав йому на приклад пана де Реналя.

• Отаке сказали, молодий чоловіче! — скрикнув Фалькоз.—І Де Реналь став молотом, щоб не бути ковадлом, та ще й яким страшним молотом! А втім, я передбачаю, що Вально скоро візьме гору над ним. Ви знаєте цього пройдисвіта? Ото шахрай! Що скаже ваш пан де Реналь, коли найближчими днями його усунуть, а на його місце сяде Вально?

• Він залишиться віч-на-віч зі своїми злочинами,— мовив Сен Жіро.— А ви, видно, знаєте Вер'єр, молодий чоловіче? Ну, так ось! Бонапарт — хай йому біс з його монархічним охвістям! — він саме й зробив можливим панування Реналей і Шеланів, а це потягло за собою панування Вально і Маслонів. Ця похмура розмова про таємниці політики вражала Жульєна та не давала йому поринати в солодкі мрії.

Він не відчув особливого хвилювання, коли вдалині показався Париж, надхмарні замки майбутнього відступали в його уяві перед живими спогадами про останню добу у Вер'єрі. Жульєн присягав сам собі, що ніколи не залишить дітей своєї подруги і кине все, щоб врятувати їх, якщо зухвалість попів знов призведе до республіки до переслідувань дворян.

Через три дні, надвечір, цікавість переважила в ньому намір огля­нути все, перш ніж з'явитись до абата Пірара. Абат холодно пояс­нив Жульєну, якого роду життя чекає його в пана де Ла-Моля.

— Якщо через кілька місяців виявиться, що ви не підходите, ви Повернетесь до семінарії, але вже почесним шляхом. Ви житимете в маркіза, одного з найбільших вельмож Франції. Ви носитимете чорний костюм, але не такий, який носять духовні особи, а такий, який носить людина в жалобі. Я вимагаю, щоб тричі на тиждень ви слухали лекції з теології в семінарії, куди я вас рекомендую. Щодня опівдні ви з'являтиметесь у бібліотеку маркіза: він має намір доручити вам листування по своїх позовах та інших справах. Маркіз пише на берегах кожного одержаного листа в кількох словах, що саме треба відповісти. Я висловив надію, що через три місяці ви зможете писати відповіді так, що з дванадцяти листів, поданих вами на підпис маркізові, він підписуватиме вісім або дев’ять. Увечері, о восьмій годині, ви впорядковуватимете його пись­мі ший стіл, о десятій будете вільні.

Може трапитись,— продовжував абат Пірар,— що яка-небудь стара дама або якийсь пан з вкрадливою мовою натякнуть вам на можливість величезних вигод або простісінько запропонують вам золото за те, щоб побачити листи, адресовані маркізові...

• О пане! — скрикнув Жульєн, спалахнувши.

• Дивна річ,— сказав абат з гіркою посмішкою,— що при вашій бідності та ще й після річного перебування в семінарії ви здатні на такі пориви благородного обурення. Мабуть, ви були зовсім сліпцем!

Невже це сила крові? — промовив абат напівголосно, немов сам до себе.— А що є найдивнішим,— додав він, дивлячись на Жульєна, це те, що маркіз вас знає... Я не розумію — звідки. Для початку він дає вам сто луїдорів платні. Це людина, яка керується тільки своїми примхами,— в цьому його вада. Щодо химерності він може посперечатися з вами. Якщо він буде задоволений, ваша н матня може збільшитись згодом до восьми тисяч франків.

Але ви, звичайно, розумієте,— провадив абат ущипливим тоном,— що він не дає вам такі гроші задарма. Треба зуміти стати корисним. На вашому місці, я б розмовляв дуже мало і ніколи на говорив би про те, чого не знаю. До речі,— додав абат,— я для вас зібрав деякі відомості. Я й забув розповісти вам про сім'ю пана де Ла-Моля. В нього двоє дітей, дочка і син дев'ятнадцяти років. Син справжній денді, вітрогон, який опівдні не знає, що робитиме о другій годині. Він дотепний, хоробрий, воював в Іспанії. Маркіз сподівається,— не знаю чому,— що ви з молодим графом Норбером станете друзями. Я казав йому про вашу обізнаність в латині; можливо, він розраховує, що ви навчите його сина кільком ходячим фразам про Ціцерона й Вергілія. На вашому місці, я б не дозволяв ніколи цьому вродливому юнакові глузувати з себе; і, перш ніж піддатись на його дуже чемні, але не позбавлені прихованої іронії компліменти, я б примусив його не раз їх повторити. Не приховуватиму від вас, що молодий граф де Ла-Моль спочатку зневажатиме вас, бо ви тільки міщанин, а його предок був придворним і мав честь бути страченим на Гревській площі двадцять шостого квітня тисяча п'ятсот! сімдесят четвертого року за якусь політичну інтригу. А ви — сиві вер'єрського тесляра, та ще й на службі в його батька. Зважте! добре на цю різницю та почитайте історію цього роду в Морері. Всі підлесники, що обідають в палаці де Ла-Моля, ніколи не пропускають нагоди зробити, як вони кажуть, делікатний натяк на цей історичний твір. Поміркуйте, перш ніж відповісти на жарти графа Норбера де Ла-Моля, командира гусарського ескадрону і майбутнього пера Франції, щоб потім вам не доводилося нарікати мені на нього.

• Мені здається,— сказав Жульєн, червоніючи,— що я простл не повинен відповідати людині, яка мене зневажає.

• Ви собі не уявляєте, яка це зневага; вона виявлятиметься тільки в перебільшених компліментах. Якби ви були дурнем, ви! попалися б на гачок, а якби ви хотіли зробити кар'єру, ви повинна були б дати себе обманути.

• А якщо коли-небудь я побачу, що все це мене не влаштовує,— спитав Жульєн,— чи не вважатимуть мене невдячним, якщо! я повернусь у свою келію номер сто три.

• Певна річ,— відповів абат,— всі підлабузники цього дому намагатимуться оббрехати вас, але тут виступлю я. Аdsum qui feci. Я скажу, що це вирішення йде від мене.

Жульєна прикро вражав жовчний, мало не злий тон пана Пірара. Цей тон звів нанівець останні слова абата.

Насправді абат докоряв собі за свою любов до Жульєна; він Відчував якийсь релігійний жах, втручаючись так прямолінійно в долю іншої людини.

— Ви ще побачите там,— провадив абат так само непривітно, немов виконував неприємний обов'язок,— ви побачите там пані маркізу де Ла-Моль. Це висока білява жінка, дуже побожна, погорд­лива, надзвичайно ввічлива і зовсім нікчемна. Вона — дочка ста­рого герцога де Шона, що уславився своїми аристократичними забобонами. Ця вельможна дама являє собою, так би мовити, у стислому вигляді рельєфний зразок усього того, що становить саму суть вдачі всіх жінок її стану. Вона навіть не вважає за потрібне приховувати, що єдина заслуга, гідна поваги в її очах,— це мати в своєму роду предків, які ходили в хрестові походи. Гроші для неї річ другорядна. Це вас дивує? Друже мій, ми з вами вже не в провінції!

Візник спинився; кучер підняв бронзовий молоток на величезиих воротях; це був палац де Ла-Моль, а щоб у перехожих не Виникло сумнівів, слова ці були вирізьблені на чорній мармуровій дошці над ворітьми.

ІІ-ІV

[Завдяки своєму розуму, скромності і такту Жульєн Сорель сподобався як самому маркізові, так і його дружині та дітям. Через кілька днів він приступив до виконання своїх обов'язків.]