XXVIII. Процесія

[У семінари Жульєн почувається глибоко нещасним, оскільки семінаристи нехтують ним. Ставлення до Жульєна Сореля змі­нилося лише після того, як він, проявивши спритність і відвагу,

допоміг задрапувати собор.]

В той час, як у цей чудовий сонячний день процесія повільна просувалась вулицями Безансона, спиняючись перед вуличними він тварями, спорудженими у великій кількості представниками міської влади, що намагались перевершити один одного, церква залишилась порожня й мовчазна. В ній панували присмерк і приємні свіжість, пройнята пахощами квітів і ладану.

Ця тиша й цілковита самотність, прохолода просторих притворів робили ще солодшими мрії Жульєна. Він не боявся, що його потурбує абат Ша, зайнятий в другій половині церкви. Душа юнака майже покинула смертну оболонку, яка тим часом повільно походжала по північному притвору, довіреному її пильності. Жульєн був цілком спокійний, бо пересвідчився, що в сповідальнях немає нікого, крім кількох побожних жінок. Очі його дивились, але нічого не бачили.

А проте він все ж трохи вийшов із свого забуття, помітивши двох гарно вдягнених жінок, що стояли навколішках,— одна в оповідальні, а друга поруч неї, на низенькій молільній лаві. Жульєн дивився, але не бачив. Та раптом чи то невиразна свідомість своєї відповідальності, чи то захоплення благородною і строгою поста­вою цих дам змусили його звернути увагу на те, що в сповідальні немає священика.

"Дивна річ,— подумав Жульєн,— чому ці ошатні жінки, якщо вони такі побожні, не моляться перед яким-небудь вуличним вів­тарем, якщо це світські дами, та чому вони не зайняли місць у пер­шому ряду, у всіх перед очима, на одному з балконів. Як гарно її облягає сукня! Яка грація!" — І він уповільнив кроки, щоб краще розглядіти їх.

Почувши серед мертвої тиші кроки Жульєна, жінка, що стояла на колінах у сповідальні, трохи повернула голову. Раптом вона Голосно скрикнула і зомліла.

Непритомна, вона похилилась назад, а її подруга, що була поруч неї, кинулась їй на допомогу. І тої ж миті Жульєн побачив плечі і шию зомлілої дами. Йому впали в очі добре знайомі разки прекра­сного намиста з великих перлин. Що сталося з Жульєном, коли він впізнавнав волосся пані де Реналь! Це була вона. А друга дама, що Шмагалась підтримати їй голову й не дати їй зовсім упасти, була пані Дервіль. Жульєн, не тямлячи себе, кинувся до них. Падаючи, нині де Реналь могла б потягти за собою і свою подругу, якби Жульєн вчасно їх не підтримав. Він побачив на своєму плечі голову пані де Реналь, її бліде, як неживе, обличчя. Він допоміг пані Дервіль притулити цю чарівну голівку до солом'яного стільця і став на коліна.

Пані Дервіль обернулась і лише тепер пізнала його. - Ідіть, пане, ідіть звідси! — сказала вона гнівно.— Аби тільки Міні нас не побачила знову. Ваш вигляд справді мусить жахати її, Міні була така щаслива, поки не знала вас! Ваша поведінка мерзен­на. Ідіть зараз же, йдіть звідси, якщо у вас є хоч трохи сорому.

ЦІ олова були сказані так владно, а Жульєн так розгубився в цю (Пилину, що послухався і відійшов.

"Нона завжди ненавиділа мене",— подумав він про пані Дервіль.

Тої ж миті в церкві пролунали гугняві співи перших священи­ків процесії, яка поверталась. Абат Ша-Бернар кілька разів гукнув Жульєна, але той не чув; нарешті священик підійшов і, взявши його за руку, вивів з-за колони, куди Жульєн сховався напівприто­мний. Абат хотів відрекомендувати його єпископу.

— Вам погано, сину мій,— сказав абат, побачивши, що Жульєн пополотнів і ледве стоїть на ногах,— ви сьогодні надмірно працювали.

Абат підтримав його під руку.

— Ходімо, сядьте на оцей ослінчик кропильника, позад мене, я вас затулю.— Вони були тепер якраз біля головних дверей собору.— Заспокойтесь, у нас є ще хвилин з двадцять, поки з'явиться монсеньйор. Постарайтесь опанувати себе, а коли він проходитиме, я вас підведу — адже я здоровий і дужий, хоч і старий.

Проте, коли єпископ проходив, Жульєн так тремтів, що абат Ша відмовився від думки рекомендувати його.

— Ви не дуже сумуйте,— сказав він Жульєнові,— я ще знайду! іншу нагоду.

Увечері абат Ша послав у каплицю семінарії десять фунтів сві­чок, заощаджених, як він казав, стараннями Жульєна: так швидко він їх гасив. Але це ніяк не схоже було на правду. Бідолашний хлопець сам зовсім згас і ні про що не міг думати з того часу, ям побачив пані де Реналь.