XV. Крик півня

Якби Жульєн мав хоч трохи проникливості, яку він так безпідс­тавно собі приписував, він міг би пишатись наступного дня з того враження, яке справила його подорож у Вер'єр. Він пішов, і всі його промахи були забуті. Але Жульєн був похмурий цілий день. Уве­чері в нього з'явилася зухвала думка, про яку він одразу ж дуже сміливо сповістив пані де Реналь.

Як тільки вони сіли в саду, Жульєн, не діждавшись навіть, поки стемніє, нахилився до вуха пані де Реналь і, ризикуючи зовсім скомпрометувати її, сказав:,

— Пані, цієї ночі, о другій годині, я прийду до вас у кімнату, мені треба вам щось сказати.

Жульєн тремтів від страху — що, як вона згодиться на його домагання? Роль звабника так його гнітила, що якби він міг дати собі волю, то на кілька днів зачинився б у себе в кімнаті, щоб не бачити цих жінок. Він розумів, що вчора своєю мудрою поведінкою звів нанівець усі досягнуті напередодні успіхи, і вже й сам не знав, що робити.

Пані де Реналь відповіла на його зухвалу заяву з щирим, анітро­хи не перебільшеним обуренням. В її відповіді, промовленій майже пошепки, йому виразно почулося слівце "пхе". Пославшися на те, що він має щось сказати дітям, Жульєн пішов у їхню кімнату, а повернувшись, сів біля пані Дервіль, якомога далі від пані де Реналь. Таким чином він позбавив себе можливості взяти її руку. Розмова набула серйозного характеру, і Жульєн загалом підтриму­вав її з честю для себе, якщо не рахувати кількох пауз, коли він знову починав ламати собі голову: "Що б його вигадати,— думав він,— щоб примусити пані де Реналь знову виявити до мене ту прихильність, яка три дні тому дала мені підставу думати, що пані де Реналь моя!"

Жульєн був дуже пригнічений тим майже безнадійним станом,; у якому опинились його справи. А, проте, успіх завдав би йому ще більшої прикрості. Коли опівночі всі розійшлися, Жульєн дійшов невтішного висновку, що пані Дервіль його глибоко зневажає і що, мабуть, не кращі справи і з пані де Реналь. У гнітючому настрої, почуваючи себе вкрай приниженим, Жуль­єн не міг заснути. Але він не припускав і думки, щоб. полишити всю цю гру, відмовитись від своїх планів і жити біля пані де Реналь, задовольняючись, як дитина, тими радощами, які приносить кожен новий день.

Він ламав собі голову, вигадуючи всілякі плани, які вже через хвилину здавались йому безглуздими. Одне слово, він почував себе глибоко нещасним, коли раптом годинник на замку пробив другу годину ночі.

Цей звук збудив його так само, як крик півня збудив святого Петра. Він відчув, що настала найтяжча мить. З тієї хвилини, як Жульєн зробив свою зухвалу пропозицію, він про неї і не згадав ці разу — адже її так погано прийнято!

"Я сказав їй, що прийду о другій,— сказав він собі, підводя­чись,— нехай я неотеса і невіглас,— яким і має бути син селянина (пані Дервіль мені це добре дала зрозуміти),— але принаймні я не буду слабодухим".

Жульєн мав підстави пишатися своєю мужністю, однак ніколи ще він не силував себе так тяжко. Відчиняючи двері своєї кімнати, він так тремтів, що коліна його підтинались, і йому довелося при­хилитись до стіни.

Він був без чобіт. Підійшовши до дверей пана де Реналя, він прислухався; за дверима чулось голосне хропіння. Жульєна охо­пив глибокий розпач. Значить, у нього не було жодного приводу не йти до неї. Але, Боже праведний, що ж він там робитиме? Він не мав ніякого плану, а коли б і мав, то почував себе тепер таким розгубленим, що все одно не зміг би його виконати.

Кінець кінцем, страждаючи в тисячу разів більше, ніж коли б ішов на смерть, Жульєн вийшов у коридорчик, що вів до спальні пані де Реналь. Тремтячою рукою він відчинив двері, що лунко заскрипіли.

У кімнаті горіло світло: на каміні стояв нічник; такої біди він не чекав. Побачивши його, пані де Реналь миттю схопилася з ліжка.

— Нещасний! — вигукнула вона.

Обоє розгубилися. Жульєн забув усі свої честолюбні плани і став самим собою; не сподобатись такій чарівній жінці здалося йому найбільшим нещастям. У відповідь на її докори, він кинувся до її міг і обхопив руками її коліна. А вона суворо картала його, і тоді пін раптом розридався.

Через кілька годин, коли Жульєн вийшов з кімнати пані де Реналь, про нього можна було сказати, висловлюючись мовою рома­нів, що йому не лишалось більш нічого бажати. Справді, кохання, що він до себе викликав, і несподіване враження, яке справили на Жульєна її принади, дали йому перемогу, якої він ніколи не домігся б своїми незграбними хитрощами.

Але навіть у найсолодші хвилини наш герой, будучи жертвою своїх безглуздих гордощів, намагався грати роль покорителя жіно­чих сердець: він докладав усіх зусиль, щоб зіпсувати те, що було в ньому привабливого. Не помічаючи палких поривів, які він збу­джував, і докорів сумління, які ще збільшували їхню силу, він ні на мить не дозволяв собі забути про свій "обов'язок". Він боявся, що потім гірко докорятиме собі й навіки осоромиться, якщо відступи­ться від ідеалу, який він сам собі вигадав. Одне слово, саме те, що робило Жульєна вищою істотою, заважало йому втішатись своїм щастям, яке само йшло йому до рук. Так юна шістнадцятирічна дівчина з чарівним кольором обличчя, їдучи на бал, безглуздо на­кладає на щоки рум'яна.

Смертельно перелякана появою Жульєна, пані де Реналь не-і спроможна була опанувати свої вкрай збентежені почуття. Сльози й розпач Жульєна схвилювали її до глибини душі.

Навіть тоді, коли їй не було вже в чому відмовляти Жульєнові, вона знову відштовхнула його в пориві обурення й відразу ж кида­лась йому в обійми. Вона вже вважала себе пропащою навіки жін­кою і, щоб відігнати від себе примару пекла, осипала Жульєна найпалкішими пестощами. Одне слово, тут було все, що тільки можли­ве для повного блаженства нашого героя,— аж до палкої чутли­вості, яку він збудив у цій жінці,— якби лише він умів втішатися всім цим. Жульєн уже пішов, а пані де Реналь ще довго трепетала від жагучих поривів пристрасті й каралась муками сумління.

"Боже мій! так оце й є щастя кохання? Оце й усе?" — така була перша думка Жульєна, коли він повернувся до себе в кімнату. Він був у тому стані здивування й розгубленості, що опановує душу] людини, яка тільки що домоглася того, до чого давно прагнула Вона звикла бажати, але бажати уже нічого, а спогадів вона ще не має. Немов солдат, що повернувся з параду, Жульєн уважно прига­дував усі деталі своєї поведінки. "Чи не схибив я в чомусь проти свого обов'язку? Чи добре я зіграв свою роль?"

А яка ж це роль? — роль чоловіка, що звик бути чарівним із жінками.

ХУІ-ХІХ

[Для охоплених "шалом пристрасті, насолоди і каяття" Жуль­єна та пані де Реналь дні минали з блискавичною швидкістю. З приїздом у Вер'єр короля пані де Реналь домоглася, щоб Жульєна призначили до почесної варти.

Якогось дня покоївка Еліза, будучи у Вер'єрі, зустріла пана Вально і розповіла, що пані де Реналь, виявляється, кохає Жульє­на. Того ж вечора мер одержав листа, в якому докладно сповіща­лося про те, що діється в його домі.]

XX. Анонімні листи

Коли вони опівночі виходили з вітальні, Жульєн знайшов хви­линку й сказав своїй подрузі:

— Сьогодні нам не слід зустрічатись, ваш чоловік щось підоз­рює; я готовий заприсягтися, що отой довгий лист, над яким він так зітхав, анонімний.

На щастя, Жульєн зачинився на ключ у своїй кімнаті. В пані де Реналь з'явилась нестямна думка, що побоювання Жульєна — тільки привід, щоб їм не зустрітись сьогодні. Вона зовсім втратила голову і в звичайну годину пішла до нього в кімнату. Почувши кроки в коридорі, Жульєн відразу загасив лампу. Хтось намагався відчини­ти двері. Хто це був? Сама пані де Реналь чи її ревнивий чоловік?

На другий день рано-вранці куховарка, що прихильно ставилась до Жульєна, принесла йому книгу; на обкладинці її італійською мовою було написано:guardate alla pagina 130.

Жульєн здригнувся від такої необережності; він поспішив роз­горнути книгу на сто тридцятій сторінці й знайшов пришпилений лист, написаний поспіхом, змочений слізьми і з безліччю орфографіч­них помилок. Звичайно пані де Реналь старанно додержувала всіх правил правопису, і ця дрібниця так його розчулила, що він навіть забув про жахливу необережність своєї коханки.

"Ти не схотів мене пустити до себе минулої ночі? Бувають хви­лини, коли мені здається, що я ніколи не знала, що робиться в глибині твоєї душі. Твої очі мене лякають. Я боюся тебе. Боже мій! Невже ти мене ніколи не кохав? В такому разі хай мій чоловік дізнається про наші стосунки, хай він замкне мене навіки в неволі, в селі, далеко від моїх дітей. Може, така воля Божа. Я скоро помру.; Але ти — невже ти будеш таким жорстоким!..

Любий друже, будь певен: якщо це дійсно анонімний лист, його і відправила саме та погань, яка шість років переслідувала мене сво­їм грубим голосом, вихвалянням своєю вправністю у верховій їзді,; чванливістю й вічним переліком усіх своїх достоїнств.

Та чи й був той анонімний лист? Недобрий, саме це хотіла я об-І міркувати разом з тобою, але ні, ти правильно зробив. Стискаючи | тебе в своїх обіймах, може востаннє, ніколи б я не змогла зважува­ти все так тверезо, як на самоті.

Віднині наше щастя вже не буде таким безхмарним і легким. Вас це засмучуватиме? Так, але лише в ті дні, коли ви не одержите від Фуке яких-небудь цікавих книжок.

Жертва принесена;' і чи був анонімний лист, чи ні, а завтра я також! скажу своєму чоловікові, що я дістала анонімного листа й що слід негайно знайти якийсь пристойний привід і, щедро заплативши,! відправити тебе до батьків.

Шкода! Мій любий, нам доведеться розлучитись тижнів на два,! а то й на цілий місяць! Але, я знаю, ти страждатимеш так само, ям і я. Та, врешті-решт, лиш таким чином можна згладити прикрі наслідки анонімного листа; мій чоловік одержує їх не вперше, і йшлося в них про мене. Ох! Як я колись із них сміялася!

Моя мета — переконати чоловіка, що листа відправив пан Вально; я не сумніваюся, що то його рук справа. Якщо ти покинеш наш дім, обов'язково влаштуйся у Вер'єрі. Я наштовхну свого чоловіка на думку провести там тижнів зо два, аби довести тим недорікам, що ми з ним не сварилися.

У Тер’єрі заприятелюй із усіма, навіть із лібералами. Я знаю, що усі вер'єрські дами шукатимуть нагоди запросити тебе у свій дім і Гляди не посварися з паном Вально і не здумай відрізати йому вуха як ти колись погрожував: навпаки, будь з ним якнайлюб'язніший

Основне, щоб у Вер'єрі склалася думка, ніби ти маєш намір влаштуватись гувернером у пана Вально чи в когось іншого. А саме цього мій чоловік ніколи не допустить. А якщо навіть він погоди­ться, хай буде так! Принаймні, ти житимеш у Вер'єрі, і я хоч зрідка зможу тебе бачити. Мої діти тебе так люблять, що обов'язково будуть проситися до тебе. Боже праведний! Я почуваю, що люблю своїх хлоп'ят ще більше за те, що вони люблять тебе. Сумління крає мені душу! Чим це все скінчиться? Я втрачаю розум... Зреш­тою, ти розумієш, як маєш себе поводити; будь лагідний, ввічливий, не будь погордливий у ставленні до всіх тих неотесаних суб'єктів, я тебе благаю на колінах: від них залежить наша доля. Не сумні­вайся й миті: мій чоловік вважатиме за необхідне ставитись до тебе саме так, як йому вкаже громадська думка.

Анонімного листа змайструєш мені ти: озбройся для цього тер­пінням і ножицями. Повирізуй з книги слова, які я тобі напишу, далі наліпи їх на аркушик голубуватого паперу, посилаю тобі його. Цей папір у мене від пана Вально. Будь готовий до того, що в твоїй кімнаті зроблять трус, і спали повирізувані сторінки книги. Якщо не знайдеш цілих слів, які потрібні, май терпіння скласти їх сам по буквах. Щоб полегшити тобі працю, я написала зовсім коротень­кого анонімного листа. Ах, якщо ти вже мене не любиш, яким довгим повинен здаватись тобі оцей мій лист!"

Анонімний лист

"Пані!

Усі ваші пригоди відомі, а особи, зацікавлені в тому, щоб покла­сти їм край, попереджені. Керуючись дружніми почуттями до вас, які ще не зовсім зникли, пропоную вам раз назавжди порвати з отим селюком. Якщо ви будете досить розсудливі, щоб це зробити, ваш чоловік думатиме, що одержане ним попередження облудне, і його гак і залишать при цій думці. Знайте, що ваша таємниця в моїх руках. Тремтіть, нещасна жінко; відтепер вам доведеться робити те, що я вам звелю".

"Як тільки ти наліпиш усі слова цього листа (чи ти пізнав манеру висловлюватись пана директора?), виходь у сад,— я тебе зустріну.

Я піду в село й повернусь із збентеженим виглядом; я й справді дуже стурбована. Боже праведний! що я наважуюсь зробити! і все це тільки через те, що тобі здалось, ніби він одержав анонімного листа. Так от я, із засмученим обличчям, віддам чоловікові цей самий лист, кручений мені нібито якимсь незнайомцем. А ти йди з дітьми на прогулянку по дорозі до великого лісу й не повертайся до обіду.

З горішніх скель тобі видно буде наш голубник. Якщо все буде гаразд, я почеплю там білу хустину. Якщо ні — там не буде нічого.

Ну, а ти, невдячний, невже твоє серце не підкаже тобі якогось способу сказати мені ще перед прогулянкою, що ти мене любиш? і Що б не трапилось, будь певен, що я не проживу й дня, якщо нам доведеться розлучитись назавжди. Ой, яка я погана мати! Та нащо І я пишу ці пусті слова, любий Жульєне! Я зовсім не почуваю цього; і я ні про кого, крім тебе, не можу думати, і написала я їх тільки для І того, щоб ти мене не картав. Навіщо критись у цю хвилину, коли я думаю, що можу втратити тебе? Так, хай краще я здаватимусь тобі жорстокою, ніж буду брехати коханій людині. Я вже й так надто І багато обманювала за своє життя. Що ж, коли ти мене більше не любиш, я прощаю тобі. Мені навіть ніколи перечитати листа. Та і хіба це багато — заплатити життям за блаженні дні, які я провела в твоїх обіймах? Ти знаєш, що на мене чекає страшніша розплата".

ХХІ-ХХУІ

[План порятунку, придуманий пані де Реналь, вдався. Жульєн поїхав у Безансонську семінарію.']

XXV. Семінарія

Ще здаля Жульєн побачив на дверях залізний золочений хрест. Він повільно наблизився, ноги його підломлювались. "Так ось воно, |це земне пекло, з якого мені вже не вийти!" Кінець кінцем він наважився подзвонити. Дзвінок розлігся лунко, немов у порожньо­му приміщенні. Хвилин через десять якийсь блідий, одягнений в чорне чоловік відчинив двері. Жульєн глянув на нього і миттю¹ опустив очі. Дивне обличчя було в цього воротаря. Зіниці його зелених банькатих очей були круглі, немов у кішки; застиглі контури повік свідчили про те, що від цієї людини годі було чекати співчуття; тонкі губи півколом прикривали зуби, що випиналися вперед. Проте в його обличчі не було нічого злочинного, скоріше, воно було позначене тією цілковитою байдужістю, яка викликає в молодій людині найбільший жах. Єдине почуття, яке Жульєн міг прочитати з першого погляду на цьому довгастому обличчі святен­ника, було найглибше презирство до всього, про що б з ним не заговорили, крім нагороди на небесах.

Жульєн з деяким зусиллям підвів очі; серце його билося так, що голос тремтів, коли він вимовив, що йому треба бачити пана Пірара, ректора семінарії. Не відповівши ні слова, чоловік у чорно­му зробив йому знак іти за ним. Вони зійшли на другий поверх широкими сходами з дерев'яними поручнями; криві східці похили­лись у бік, протилежний од стіни, і здавалося, ось-ось заваляться зовсім. Маленькі двері, над якими був прибитий великий над­могильний дерев'яний хрест, пофарбований чорною фарбою, насилу відчинились, і воротар завів його до низької темної кімнати з побі­леними вапном стінами, на яких висіли дві великі, почорнілі від часу картини. Тут Жульєна залишили самого. Він стояв, страшен­но пригнічений, серце його шалено калатало, він заплакав би, але не смів. Мертва тиша панувала в домі.

Через чверть години, що здалися йому цілою добою, воротар із зловісним обличчям знову з'явився в дверях у протилежному кінці кімнати і мовчки зробив йому знак іти за ним. Жульєн увійшов у кімнату, ще більшу, ніж перша, в якій було майже зовсім темно. Чоловік, що писав за столом, підвів голову; Жульєн помітив це не відразу і, навіть помітивши, все ще стояв нерухомий, немов на смерть вражений грізним поглядом. Наче крізь серпанок, Жульєн бачив довгасте *>обличчя, вкрите червоними плямами, яких не було тільки на мертвотно блідому лобі. Між червоними щоками й білим чолом виблискували маленькі чорні очиці, що могли б злякати й найхоробрішого. Густе, гладеньке й чорне, як смола, волосся облягало величезний лоб.

— То ви підійдете сюди чи ні? — нарешті нетерпляче сказав чоловік.

Жульєн рушив з місця непевною ходою, мало не падаючи й стра­шенно пополотнівши, він спинився за три кроки від нефарбованого столика, вкритого квадратними папірцями. Ближче,— сказав чоловік в сутані.

Жульєн зробив ще крок і простяг руку, наче шукаючи підтримки.

• Ваше ім'я?

• Жульєн Сорель.

• Ви дуже спізнились,— сказав той, знов уп’ялитись у нього своїми грізними очима.

"Треба бути мужнім,— сказав сам собі наш герой,— і особливо приховати те, що я почуваю (його страшенно нудило). Якщо зі мною щось трапиться, вони бозна-що про мене подумають". Нарешті чоло­вік перестав писати і, скоса глянувши на Жульєна, спитав:

• Ви можете відповідати на мої запитання?

• Так, пане,— сказав Жульєн слабким голосом.

• А! Це добре.

Чорний чоловік підвівся і, висунувши скрипучу шухляду свого ялинового стола, почав нетерпляче шукати в ній якогось листа. Знайшовши його, він неквапливо сів і, знов глянувши на Жульєна так, наче хотів відібрати в нього рештки життя, сказав:

• Мені рекомендує вас пан Шелан; це був найкращий кюре] в єпархії, доброчесна людина, яких мало, і мій друг ось уже тридцять років.

• Отже, я маю честь говорити з паном Піраром,— сказав Жульєн завмираючим голосом.

• Очевидно,— відказав ректор семінарії, сердито на нього глянувши.

Очиці його заблищали ще дужче, і куточки рота мимоволі сіпнулись. Це було дуже схоже на пащу тигра, що наперед смакує насолоду пожерти свою здобич.

— Лист пана Шелана короткий,— сказав він, ніби розмовляючі сам з собою.— intelligenti pauca В наші часи чим коротше писати, тим краще!

Він прочитав уголос:

• "Посилаю до вас Жульєна Сореля з нашої парафії, якого я хрестив майже двадцять років тому. Він син заможного тесляра, але той нічого йому не дає. З Жульєна вийде чудовий працівник у Господньому винограднику. Пам'ять і кмітливість — все в нього є, є й розуміння. Але чи тривале його покликання? Чи щире воно?!

• Щире? — здивовано повторив абат Пірар, глянувши на Жульєн на; але тепер погляд його вже не був до такої міри позбавленим людяності.— Щире? — повторив він тихіше й заходився читати далі!

• Прошу у Вас для Жульєна Сореля стипендії; він її заслуговує, бо може скласти всі потрібні іспити. Я його трохи навчив теології, старої доброї теології Боссюе, Арно, Флері. Якщо хлопець вам не підходить, пошліть його до мене: директор притулку для жебраків, якого ви добре знаєте, бере його на вісімсот франків гувернером до своїх дітей. Душа моя спокійна, дякувати Богові: я починаю зви­кати до жахливого удару, що спіткав мене. vale et me ama

Абат Пірар повільніше прочитав кінець листа і з зітханням вимовив підпис: "Шелан".

— Душа його спокійна,— сказав він,— і справді, його доброчесність заслуговувала на таку нагороду; якби й мені дарував її Господь, коли проб'є мій час!

Він підвів очі й перехрестився. Побачивши цей святий знак, Жульєн відчув, як помалу розвіюється смертельний жах, що охо­пив його з тої хвилини, коли він увійшов у цей дім.

— В мене тут триста двадцять один учень, що сподіваються здобути духовний сан,— нарешті сказав абат Пірар суворим, але не злим голосом,— з них тільки сім чи вісім були мені рекомендовані такими людьми, як абат Шелан; отже, серед трьохсот двадцяти одного ви будете дев'ятим. Але моє заступництво — це не ласка, не потурання, а лише подвоєна пильність і суворість щодо гріхів. Підіть замкніть оті двері на ключ. Жульєн з зусиллям пройшов через усю кімнату, і йому вдалося втриматися й не впасти. Він помітив, що віконце біля вхідних дверей виходило на зелену околицю; він глянув на дерева, і йому стало легше, наче він побачив старих друзів.

• loquerisme linguam latinam(Чи розмовляєте ви латинською мовою?) — спитав його абат Пірар, коли він повернувся до столу.

• ita pater optima (Так, преподобний отче),— відповів Жульєн, потроху отямлюючись, хоч справді жодна в світі людина не здава­лась йому менш "преподобною", ніж абат Пірар за ці півгодини.

Розмова провадилась далі латинню. Вираз очей абата поступово ставав менш суворим. Жульєн потроху заспокоювався. "Який же я кволий,— думав він,— коли на мене так вплинула ця показна доброчесність! Це, мабуть, такий самий шахрай, як і пан Маслон". І Жульєн з задоволенням похвалив себе в думці за те, що догадав­ся сховати майже всі свої гроші в чоботи.

Абат Пірар проекзаменував Жульєна з теології і був вражений його знаннями. Ще більше він здивувався, коли почав докладно питати юнака по Святому Письму. Проте, коли дійшла черга до учення отців церкви, він виявив, що Жульєн не знає нічого, навіть не чув імен таких святих, як Ієронім, Августін, Бонавентура, Василій та інших.

"Оце вона й є — подумав абат Пірар,— ота фатальна схильність до протестантства, яку я завжди закидав Шеланові. Поглиблене, надміру поглиблене знання Святого Письма!"

Ця тяжка розмова тривала три години. Потім Жульєн покли­кав воротаря.

— Проведіть Жульєна Сореля в келію номер сто три,— сказав" йому абат Пірар.

На знак особливої ласки він дав Жульєнові окреме приміщення.

— Віднесіть туди його валізу! — додав він.

Жульєн опустив очі і побачив прямо перед собою свою валізу: виявляється, він дивився на неї протягом трьох годин, але не пі­знавав її.

Вони прийшли в келію № 103; це була маленька кімнатка на вісім квадратних футів, на верхньому поверсі будинку; вікно її виходило на кріпосний вал, за яким видно було красиву рівнину по той бік річки.

— Який чарівний краєвид! — вигукнув Жульєн. Але, звертаю­чись так сам до себе, він не відчував того, що означають ці слова. Бурхливі переживання, яких він зазнав за своє коротке перебування в Безансоні, остаточно знесилили його. Він сів біля вікна на єдиний стілець, що був у келії, і відразу поринув у глибокий сон. Жульєн не чув дзвону ні на вечерю, ні на вечірню молитву; про нього забули.

Коли другого ранку перші промені сонця розбудили його, він побачив, що спав на підлозі.

XXVI

Жульєн похапцем почистив свій одяг і зійшов униз. Він спізни­вся. Наглядач його суворо вилаяв; не пробуючи виправдатись, Жу­льєн схрестив руки на грудях і мовив із засмученим виглядом:,

— Ресагі, раtег орtime(Согрішив, преподобний отче).

Такий початок мав великий успіх. Найспритніші з семінаристів переконались, що він не новак у їхній справі. Під час перерви Жу­льєн побачив, що викликає загальну цікавість. Але їм не вдалося помітити в ньому нічого, крім стриманості й мовчазності. Дотриму­ючись укладених для себе правил, він розглядав цих триста двад­цять одного товариша, як ворогів. Найнебезпечнішим з усіх був У Його очах абат Пірар.

Через кілька днів Жульєн мусив вибрати собі духівника, йому дали список.

"Е, Боже ж мій, за кого вони мене мають,— міркував Жульєн,— невже вони думають, що я абетки не знаю". І він вибрав абата Пірара.

Він і гадки не мав, що цей вчинок був для нього вирішальним. Один зовсім молоденький семінарист з Вер'єра, який з першого ж дня назвався його другом, сказав йому, що було б, мабуть, обачніше вибрати пана Кастанеда, помічника ректора семінарії.

— Абат Кастанед — лютий ворог пана Пірара, якого підозрюють у янсенізмі,— додав семінаристик, нахилившись до вуха Жульєна.

Всі перші кроки нашого героя, переконаного в тому, що він діє Дуже обережно, були такі ж необачні, як вибір духівника. Введений > оману самовпевненістю, властивою людям з палкою уявою, він Приймав свої наміри за факти, а себе — за неперевершеного лицемі­рі і. Його засліплення доходило до того, що він навіть докоряв собі ні успіхи в цьому мистецтві, до якого вдаються безсилі люди.

"На жаль, це єдина моя зброя,— казав він собі.— В іншу епоху п наробляв би на хліб ділами, що промовляли б самі за себе перед. лицем ворога".

Задоволений власною поведінкою, Жульєн оглядався навколо себе; все тут, здавалось, свідчило про найвищу чесноту.

"В кожній справі потрібні розумні люди,— казав він собі,— бо, зрештою, треба ж комусь діло робити. За Наполеона я був би сер­жантом, а Серед майбутніх кюре я буду старшим вікарієм.

Всі ці бідолахи,— думав він,— тяжко працювали з дитинства і досі жили на кислому молоці й чорному хлібі. Там, у себе, в своїх халупах, вони їли м'ясо не частіше як п'ять-шість разів на рік. Так само, як римські солдати вважали, що війна — це час відпочинку, ці грубі селяни зачаровані принадами семінарського життя".

В їхніх похмурих очах Жульєн ніколи не бачив інших почуттів, І крім фізичного задоволення після обіду і смакування наперед фізичної насолоди перед їдою. Такі були люди, серед яких він мав від­значитись. Але Жульєн не знав одного,— і ніхто йому цього не збирався пояснити,— а саме, що бути першим з різних предметів, як, наприклад, з догматики, з історії церкви та з усього того, що і вивчають у семінарії, в їхніх очах тільки гріх гордині.

Коли ці різноманітні істини, які, проте, старанно приховуються і в семінарії, почали помалу відкриватися Жульєнові, він поринув у І глибоку меланхолію. Він багато працював, швидко опановуючи знання, дуже корисні для священика, але облудні, на його думку, і зовсім для! нього не цікаві. Він вважав, що більше йому нема чого робити.

"Невже мене забули всі на світі?" —«думав Жульєн. Він не знав,! що пан Пірар одержав і кинув у вогонь кілька листів з діжонським штемпелем, в яких, незважаючи на найпристойніші форми вислову, прозирала найпалкіша пристрасть. Здавалось, що страшнії муки каяття борються із коханням.

"Тим краще,— подумав абат Пірар,— принаймні цей юнак кохав не нечестиву жінку".

Одного разу абат Пірар розпечатав лист, напівзмитий сльозам ми,— це було прощання навіки з Жульєном. "Нарешті,— було написано в листі,— небо змилосердилось наді мною і навчило мене ненавидіти не винуватця мого гріха, бо він назавжди зостанеться для мене найдорожчим у світі, але самий гріх мій. Жертва принесена, друже мій, і не без сліз, як ви бачите. Турбота про спасіння ти кому я зобов'язана віддати своє життя, тих, кого ви так любили, — і перемогла. Справедливий, але грізний господар наш тепер не помститься на них за гріхи їхньої матері. Прощайте, Жульєне, будьте справедливі до людей". Останні фрази ледве можна було прочитати. В листі була вказана діжонська адреса, хоч тут же висловлювалась надія, що Жульєн не відповідатиме або якщо напише, то при­наймні в таких висловах, які жінка, що повернулась на шлях чес­ноти, могла б прочитати, не червоніючи.

Меланхолія Жульєна разом зі злиденним харчуванням, яким семінаристів забезпечував постачальник обідів по вісімдесят три сантими, вже почала шкідливо позначатися на його здоров'ї, коли раптом якось уранці в його келії з'явився Фуке.

• Нарешті я до тебе добився. П'ять разів — не на докір тобі сказати — я приїздив у Безансон, щоб з тобою зустрітися, і завжди бачу цю дерев'яну пику. Я вже поставив декого вартувати біля воріт семінарії. Чому ж ти, хай йому чорт, ніколи не виходиш?

• Це покута, яку я на себе наклав.

• А ти дуже змінився. Нарешті я бачу тебе знов! Дві дзвінкі монетки по п'ять франків тільки що показали мені, яким я був дурнем, що не дав їх першого разу.

Розмовам друзів, здавалось, не буде кінця. І раптом Жульєн Пополотнів. Фуке сказав йому:

— До речі, знаєш? — мати твоїх вихованців упала в найглибше благочестя.

І почав розповідати невимушеним тоном, який так вражає при­страсну душу, коли несвідомо торкаються того, що є для неї найдо­рожчим.

• Так, друже мій, у найпалкішу побожність. Кажуть, що вона їздить на богомілля. Але на превеликий сором абата Маслона, який так довго шпигував за бідолахою Шеланом, пані де Реналь не схо­тіла взяти його за духівника. Вона їздить на сповідь у Діжон або Безансон.

• Вона буває в Безансоні? — спитав Жульєн, і обличчя його

спалахнуло.

- Частенько,—відповів Фуке, запитливо глянувши на друга. Це побачення з другом справило б на нашого героя глибоке

враження, якби на другий день одне слівце, сказане йому отим симінаристиком з Вер'єра, що здавався йому дурним хлоп'ям, Ми навело його на дуже важливе відкриття: виявилось, що з самого початку свого перебування в семінарії Жульєн тільки те й робив, Що помилявся. Він гірко глузував тепер сам із себе.

(справді, хоч кожний важливий крок його життя був наперед поміркований, він не дбав про деталі, а семінаристські розумники Тільки на дрібниці й зважають. Отже, він уже набув репутації віль­нодумця. Безліч дрібних помилок викривали Жульєна.

На думку семінаристів, він завинив у найжахливішому гріху: він мислив, міркував сам, замість того щоб сліпо коритись автори­тетові. Абат Пірар йому ці в чому не допоміг. Він жодного разу навіть не поговорив із Жульєном, крім як у сповідальні, та й там більше слухав, ніж говорив. Було б зовсім інакше, якби Жульєн обрав собі в духівники абата Кастанеда.

Виходить, наука тут нічого не важить! — казав він собі з доса­дою.— Успіхи в догматиці, у священній історії заохочуються тут тільки про людське око. Все, що з цього приводу тут говориться,— просто пастка, в яку потрапляють такі безумці, як я. На жаль, єдина моя заслуга була в швидких успіхах, в моєму вмінні засвою­вати всі ці вигадки. Невже вони й самі знають їм справжню ціну? Невже вони ставляться до всього так, як і я? А я, дурень, пишався своїми знаннями! Адже саме тим, що я завжди виходжу на перше місце, я й нажив собі запеклих ворогів. Базель знає більше, але він завжди допускається в своїх працях якої-небудь нісенітниці і потрапляє на п'ятдесяте місце; якщо він коли-небудь і вихо­дить на перше, то тільки через неуважність. Ах, одне слово, одне-єдине слово пана Пірара могло б мене врятувати!"