VIII. Житейські справи

[Пані де Реналь аж занедужала, коли дізналася, що її покоївка Еліза закохалася в Жульєна і планує одружитися з ним.]

Пані де Реналь і справді здавалося, що вона божеволіє. Вона сказала про це чоловікові і нарешті справді захворіла й злягла. Того ж вечора, коли покоївка принесла їй їсти, вона помітила, що дівчина плаче. Еліза тепер страшенно дратувала її, і вона гримнула на неї, але відразу ж попросила пробачення. Еліза ще дужче роз­плакалася і сказала, що, коли пані дозволить, вона розповість їй про своє горе.

• Кажіть,— відповіла пані де Реналь.

• Ну, так ось, пані, він відмовився; якісь лихі люди, мабуть, пустили на мене неславу і він повірив.

• Хто відмовився? — ледве вимовила пані де Реналь.

• Та хто ж, пані, як не пан Жульєн! — відповіла покоївка, схлипуючи.— Пан кюре не зміг його умовити. Пан кюре говорить, що не слід відмовляти чесній дівчині лише тому, що вона була покоївкою. Зрештою, батько пана Жульєна простий тесляр, та й сам він чим заробляв на життя, поки не влаштувався до пані?

Пані де Реналь уже не слухала. Від надмірного щастя вона майже втратила розум. Кілька разів примусила вона Елізу повто­рити, що Жульєн відмовився остаточно і немає надії, що він переду­має і прийде до розумнішого вирішення.

— Я зроблю ще одну, останню, спробу,— сказала вона своїй покоївці,— я сама поговорю з паном Жульєном.- -

На другий день, після сніданку, пані де Реналь віддалася чарів­ній насолоді — захищати справу своєї суперниці і бачити, як цілу годину Жульєн уперто відмовляється від руки і достатку Елізи.

Помалу Жульєн вийшов з рамок своїх наперед обміркованих фраз і став досить дотепно відповідати на розсудливі умовляння пані де Реналь. Бурхливий потік щастя, що ринув у її душу після стількох днів розпачу, зломив її сили. Вона зомліла. А коли оприто­мніла і її перенесли в спальню, пані де Реналь вислала всіх, її охопи­ло почуття глибокого здивування.

"Невже я покохала Жульєна?" — спитала вона себе нарешті.

Це відкриття, що в усяку іншу хвилину викликало б у неї доко­ри сумління й потрясло б її до глибини душі, тепер здавалося їй чимось дивним, на що вона дивилась якось байдуже. Душа її, до краю виснажена щойно пережитим, стала нечутливою до пристрас­них хвилювань.

Пані де Реналь хотіла було взятися за рукоділля, але поринула в глибокий сон; а коли прокинулась, все це вже не лякало її так, як мало б злякати. Вона почувала себе такою щасливою, що нездатна була бачити будь-що в поганому світлі...

Пані де Реналь наче вперше відчула красу природи; вона захоп­лювалась усім до нестями. Кохання, що проймало її, робило її заповзятливою і рішучою. Через два дні після переїзду у Вержі, як тільки пан де Реналь виїхав знову у Вер'єр у справах мерії, пані де Реналь найняла на власні кошти робітників. Жульєн подав їй дум­ку прокласти вузеньку доріжку, посипану піском, що йшла б, звива­ючись, по всьому плодовому саду, аж до великих горіхів. Це дозволи­ло б дітям гуляти зранку, не ризикуючи замочити черевики у росі. Не минуло й доби, як ця ідея була здійснена. Пані де Реналь весело провела цілий день з Жульєном, даючи вказівки робітникам.

Повернувшись з міста, вер'єрський мер дуже здивувався, побачи­вши готову доріжку. Пані де Реналь також була здивована приїз­дом чоловіка: вона забула про його існування. Після цього протя­гом ще двох місяців мер буркотів з того приводу, що, не спитавши його, вона наважилась на такі значні "нововведення". Але пані де Реналь зробила їх на власні гроші, і це його трохи втішило.

Вона цілі дні проводила в плодовому саду з дітьми і разом з ними ганялася за метеликами. Вони зробили великі сачки з світ­лого серпанку й ловили ними бідолашних лускокрилих. Цієї та­рабарської назви навчив пані де Реналь Жульєн, бо вона виписа­ла з Безансона чудову книжку Годара, і Жульєн розповідав їй про дивні звичаї цих комашок. їх безжально нашпилювали на великий картон, що його теж приготував Жульєн. Нарешті в пані де Реналь і Жульєна знайшлася тема для роз­мов, і йому вже не доводилось зазнавати пекельних мук у хвилини мовчання.

Вони розмовляли без кінця з палким захопленням, хоч і про зовсім невинні речі. Це кипуче життя, завжди чимось заповнене й веселе, подобалось усім, крім покоївки Елізи, якій доводилось надмірно працювати. "Ніколи,— казала вона,— навіть під час ка­рнавалу, коли в Вер'єрі бувають бали, пані не дбала так про туале­ти: вона тепер міняє сукні двічі, а то й тричі на день".

Ми не маємо наміру лестити будь-кому, а тому не будемо запере­чувати, що пані де Реналь, в якої була дуже гарна шкіра і струнка постать, стала тепер шити сукні з короткими рукавами й глибоким викотом на грудях. Таке вбрання їй дуже личило.

— Ніколи ви не були така молода, пані,— казали їй її вер'єрські друзі, що приїздили обідати в Вержі (так чемно висловлюються в наших краях).

Дивна річ,— і мало хто з нас цьому повірить,— але пані де Реналь дбала про свій туалет без жодних намірів. Це було їй при­ємно, і без якоїсь прихованої думки вона майструвала з Елізою нові вбрання весь час, коли не бігала за метеликами з дітьми і з Жуль­єном. Один тільки раз їздила вона у Вер'єр, щоб купити собі приве­зену з Мюлуза нову тканину на літні плаття.

З нею приїхала погостювати у Вержі її молода родичка. Вий­шовши заміж, пані де Реналь непомітно для себе здружилася з пані Дервіль, разом з якою колись училася в монастирі Сакре-Кер.

Настала спека. В них установилась звичка сидіти вечорами під крислатою старою липою за кілька кроків від дому. Там панувала глибока темрява. Якось увечері Жульєн щось захоплено розпові­дав, відчуваючи насолоду від того, що так гарно говорить і його слухають молоді жінки. Жестикулюючи, він ненароком торкнувся руки пані де Реналь, що сперлась на спинку пофарбованого дерев’яного стільця, які звичайно ставлять у садках.

Вона відразу ж відсмикнула руку; але тут Жульєнові спало на думку, що його обов'язок — домогтися, щоб надалі ця рука не виривалась, коли він її торкнеться. Ця свідомість обов'язку, який він мав виконати, і побоювання опинитись у смішному, або, скоріше, в принизливому становищі, якби це йому не вдалося, вмить отруїли всю його радість.

IX. Вечір у маєтку

[На другий день Жульєн вирішив неодмінно домогтися, щоб пані де Реналь залишила свою руку в його руці і ввечері це йому вдалося.]

Давно вже пробило, північ; час було нарешті йти з саду; вони розійшлись. Пані де Реналь, в палкому захваті від свого кохання, перебувала в такому блаженному невіданні, що майже ні за що не докоряла собі. Солодке хвилювання не давало їй заснути. Жу­льєн, зовсім знесилений тією боротьбою, яку весь день вела в його душі боязкість і гордість, враз поринув у міцний сон.

[Після сніданку Жульєн улучив хвилину, щоб зізнатися пані де Реналь у своїй "таємниці".]

— Врятуйте мене,— сказав Жульєн пані де Реналь,— тільки ви можете це зробити. Ви знаєте, що лакей мене страшенно ненави­дить. Я мушу признатись вам, пані, що в мене є один портрет, я його сховав у матраці свого ліжка.

Почувши це, пані де Реналь теж зблідла.

• Тільки ви, пані, можете зараз зайти в мою кімнату. Пошукайте так, щоб ніхто не помітив; у тому кутку матраца, що ближче до вікна, ви знайдете маленьку картонну коробочку, чорну й гладеньку.

• їв ній портрет? — вимовила Пані де Реналь, ледве тримаю­чись на ногах.

Жульєн помітив її збентеження і негайно скористався з нього.

• У мене до вас іще одне велике прохання: благаю вас, дані, не дивіться на цей портрет — це моя таємниця.

• Це таємниця! — повторила ледве чутно пані де Реналь.

Але, хоч вона й виросла серед людей, що чванились своїм багат­ством і були байдужі до всього, крім наживи, кохання вже збудило в ній великодушність. Вона була прикро вражена, але з найщирішою самовідданістю почала розпитувати Жульєна про деякі подро­биці, потрібні для того, щоб як слід виконати його доручення.

• Отже,— повторила вона, ідучи,— кругла коробочка з чорного картону, зовсім гладенька.

• Так, пані,— відповів Жульєн тим суворим тоном, який з'являється в людини у хвилини небезпеки.

Бліда, немов ідучи на смерть, вона зійшла на третій поверх. На довершення всіх мук вона відчула, що ось-ось знепритомніє; але свідомість того, що вона мусить допомогти Жульєнові, повернула їй сили.

"Треба за всяку ціну дістати цю коробочку",— казала вона собі, прискорюючи ходу.

Вона почула, як її чоловік розмовляє з лакеєм саме в кімнаті Жульєна. Але, на її щастя, вони перейшли в дитячу кімнату. Вона підняла матрац і засунула руку в солому так рвучко, що подряпала собі всі пальці. Але, хоч вона й була дуже чутлива до болю, зараз вона його навіть не помітила, бо майже тої самої хвилини намаца­ла гладеньку поверхню картонної коробочки. Вона схопила її і вибігла з кімнати.

Ледве позбулася вона страху, що її побачить чоловік, як думка про цю коробочку так жахнула її, що вона й справді мало не впала непритомна.

"Значить, Жульєн закоханий, і ось тут, у мене в руках, портрет жінки, яку він кохає".

Опустившись на стілець у передпокої біля дверей його кімнати, пані де Реналь поринула в муки ревнощів, її недосвідченість допо­могла їй і тут. Здивування, яке вона відчула, полегшувало її муки. Увійшов Жульєн, схопив коробочку, не сказавши ні слова, не по­дякувавши, побіг до себе в кімнату, розпалив камін і кинув короб­ку у вогонь. Він, блідий та знесилений, дуже перебільшував не­безпеку, яка йому загрожувала.

"Портрет Наполеона,— казав він сам собі, похитуючи головою.— І його зберігає у себе людина, яка висловлює палку зненависть до узурпатора! І портрет цей знаходить пан де Реналь, затятий рояліст, до того ж такий розгніваний на мене зараз! І на довершення нео­бережності, на звороті портрета на білому картоні — рядки, написані моєю рукою. І тут уже не може бути ніякого сумніву щодо мого захоплення Наполеоном! І кожне з цих освідчень датоване. Останнє — позавчорашнім числом.

Так би й загинуло в одну мить моє добре ім'я! — казав собі Жульєн, дивлячись, як горить коробочка,— а це все, що я маю, тільки ним я й живу... Що за життя, Боже праведний!"

Х-ХІУ

[Обурений Жульєн Сорель на дорікання пана де Реналя в тому, що він мало звертає уваги на дітей, пішов у Вер'єр на сповідь до пана Шелана і повернувся лише пізно ввечері. Зранку він відпроси­вся на три дні, які провів у друга, молодого лісоторговця Фуке.]