VII. Спорідненість душ

Діти обожнювали його. Він їх зовсім не любив; думки його були далеко від них. Що б не накоїли ці хлопчаки, він ніколи не втрачав спокою. Холодний, справедливий, байдужий,— хоча його й любили, бо його прибуття до певної міри розвіяло в домі нудьгу,— він був добрим вихователем. А сам він у глибині душі почував тільки ненависть і відразу до вищих кіл, куди він був допуще­ний,— допущений тільки до краєчка стола,— чим, мабуть, і по­яснювались його ненависть і відраза.

За кілька днів до свята святого Людовіка Жульєн, повторюючи молитви, прогулювався на самоті в гаю, що звався Бельведером, понад Алеєю Вірності. Ще здалеку він побачив своїх двох братів, що простували стежкою до нього; йому не вдалося уникнути зу­стрічі з ними. Гарний чорний костюм, надзвичайно охайний вигляд Жульєна і його відверта зневага до братів збудили в них таку люту зненависть, що вони його побили мало не до смерті і кинули непри­томного і скривавленого. Пані де Реналь, яка прогулювалась з па­ном Вально і супрефектом, випадково зайшла в ліс. Вона побачила Жульєна на землі і подумала, що він умер. Вона так схвилювалася, що пан Вально відчув ревнощі.

Часто, задумуючись над бідністю молодого гувернера, пані де Реналь розчулювалась до сліз. Якось Жульєн застав її, коли вона плакала.

• Ах, пані, чи не трапилося з вами якого нещастя?

• Ні, друже мій,— відповіла вона.— Покличте дітей і ходімо прогуляємось.

Вона взяла Жульєна під руку і сперлась на неї якось так, що це здалося йому дуже дивним. Вона вперше назвала його "друже мій".

Вкінці прогулянки Жульєн помітив, що вона раз у раз червоніє. Вона сповільнила ходу.

— Ви, мабуть, чули,— сказала вона, не дивлячись на нього,—що я єдина спадкоємиця дуже багатої тітки, яка живе в Безансоні. Вона мені постійно надсилає всілякі подарунки... Мої сини роб­лять такі успіхи... просто дивовижні... Так ось, я хотіла вас по­просити прийняти від мене маленький подарунок на знак моєї вдячності. Це так, дрібниця, кілька луїдорів вам на білизну. Тіль­ки...— додала вона, почервонівши ще більше, і замовкла.

• Що, пані? — спитав Жульєн.

• Тільки не треба говорити про це моєму чоловіку,— прошепо­тіла вона, опустивши голову.

• Я бідний, пані, але не ниций,— відказав Жульєн, гнівно блис­каючи очима, і, спинившись, випростався на весь зріст.— Про це ви не подумали. Я був би гірший за останнього лакея, якби дозволив собі приховати від пана де Реналя будь-що з того, що стосується моїх грощей.

Пані де Реналь почувала себе знищеною.

— Пан мер,— провадив далі Жульєн,— п'ять разів видавав мені по тридцять шість франків з того часу, як я живу в його домі. Я можу показати свою книгу витрат панові де Реналю чи кому завгодно, навіть панові Вально, що ненавидить мене.

Після такої відсічі пані де Реналь ішла поруч із ним бліда й стурбована, і до кінця прогулянки ніхто з них не міг знайти приводу, щоб поновити розмову. Для гордого Жульєнового серця кохання до пані де Реналь ставало тепер неможливим, а вона від­чула до нього ще більшу повагу і захоплення: як він вичитав їй! Ніби загладжуючи образу, яку вона мимоволі йому заподіяла, вона оточила його найніжнішим піклуванням. Новизна цих турбот ці­лий тиждень робила пані де Реналь щасливою, їй, нарешті, вдалося трохи пом'якшити гнів Жульєна; але йому й на думку не спадало запідозрити в її поведінці щось подібне до особистої симпатії.

Пані де Реналь, багата спадквємиця побожної тітки, одружена в шістнадцять років з немолодим дворянином, за все своє життя не переживала нічого, що хоч би трохи нагадувало кохання. Тільки її духівник, добрий кюре Шелан, говорив з нею про кохання з приводу залицянь пана Вально і змалював їй таку огидну картину, що це слово в її уяві пов'язувалося в наймерзеннішою розпустою. А те кохання, про яке вона дізналася з кількох романів, що випадково потрапили їй до рук, здавалось їй чимсь винятковим і навіть неіс­нуючим. Завдяки своїй необізнаності, пані де Реналь, цілком захоп­лена Жульєном, була щаслива, і їй навіть на думку не спадало за щось докоряти собі.