Тема 3. Особливості національних стратегій країн-лідерів

3.1. Методичні поради до вивчення теми

Економічні стратегії країни значною мірою ґрунтуються на моделі економічного розвитку, притаманній даній країні. Незва­жаючи на тісну спільність соціально-економічного устрою роз­винутих країн, що стала наслідком спільних історико-економічних умов розвитку, в економіці цих країн можна виокремити де­кілька моделей, які є типовими. Спільним у моделях розвинутих держав є те, що механізмом їх дії є розвинута економіка ринково­го типу; відрізняються вони деякими рисами економічних відно­син, що ґрунтуються на національних традиціях або виходять з конкретної соціально-політичної ситуації всередині країни.

Що кожна модель розвитку не є чимось усталеним на трива­лий час. Залежно від домінуючих тенденцій світового чи націо­нального економічного розвитку моделі зближуються за своїм змістом; з цих же причин якась країна може змінити звичну мо­дель розвитку на іншу. Відносно групи розвинутих країн визна­чаються такі моделі: ліберальна, корпоративістська та соціально-ринкова.

Ліберальна модель розвитку притаманна США, Канаді, ме­ншою мірою Великій Британії та Ірландії. Вона характеризується мінімальним втручанням урядових структур у механізм взаємодії підприємців і робітників. Роль профспілок дуже послаблена порівняно з іншими країнами. Підприємці укладають контракти з найманцями, виходячи з конкретної ситуації на ринку праці й часто не узгоджують свої дії з профспілками. Підприємець може звіль­нити робітника без згоди профспілкової організації. Це надає гнучкість поведінки в ситуаціях, коли економічна кон'юнктура потребує оперативного скорочення персоналу. Стосунки між підприємцем та робітником будуються, насамперед, на професій­них якостях робітника: кваліфікації, освіті, сумлінній праці.

Проте, не означає, що профспілки в цих країнах взагалі не ві­діграють ніякої ролі. В США, наприклад, діє профспілкове об'єднання «Американська федерація праці — Конгрес виробни­чих профспілок (АФП-- КВП)», яка нараховує понад 13 млн членів (16 % загальної чисельності робітників). Проте воно вирі­шує соціальні проблеми й захищає трудівників, так би мовити, на вищих рівнях соціально-економічної структури країни: впливає на прийняття Конгресом законодавства з питань праці, на регу­лювання імміграційного руху і т. ін. Профспілки США свої дії тісно ув'язують з урядовими інститутами та об'єднаннями під­приємців. Уряд регулює соціально-економічні процеси переваж­но на макрорівні, законодавчо впливає на рівень цін у країні, ба­нківську облікову ставку, зайнятість тощо.

У цілому ліберальна модель виявила свою ефективність. Ви­сокий рівень доходів і заробітної плати (вищий, ніж у більшості інших країн) мирить американських робітників із деякими обме­женнями своїх прав у трудових стосунках з підприємцями. Зако­нодавство США надає власникам фірм свободу дій у досить ши­роких межах, і це стимулює їх підприємницьку ініціативу. При­ватний сектор в США й Канаді є основою економіки, державні підприємства мають незначну частку.

Корпоративістська модель передбачає активну роль держа­ви в регулюванні соціально-економічних відносин та високий рівень соціального партнерства між робітниками й роботодавця­ми. Ця модель має два різновиди: демократичний корпоративізм та ієрархічний корпоративізм.

Модель демократичного корпоративізму найбільш поширена в скандинавських країнах, особливо в Швеції. Ідея соціального партнерства є основою цієї моделі. Сильні профспілки здійсню­ють великий вплив на трудове законодавство й трудові стосунки. Завдяки ним встановлено високий рівень мінімальної заробітної плати, якого підприємці мусять неухильно дотримуватися. Най­мання й звільнення працівника здійснюється тільки за узгоджен­ням із профспілкою. Держава витрачає великі кошти на пенсійне забезпечення, освіту й професійну підготовку робітників, на охорону здоров'я. Соціальні витрати в країнах цієї групи досить ве­ликі: у Швеції, наприклад, вони становлять до 29 % доходів тру­дового населення. У скандинавських країнах рівень бідності -найнижчий у групі розвинутих країн.

Позитивною стороною демократичного корпоративізму, або шведської моделі, є високий рівень захищеності працівників і малозабезпечених та економічно неактивних верств населення (пенсіонерів, дітей, інвалідів, студентів). В той же час значні ко­шти на соціальні потреби лягають досить відчутним тягарем на підприємців, бо підвищуються податкові ставки, відрахування до пенсійного фонду. Підприємці обмежені у своїх діях в разі еко­номічного спаду, погіршення кон'юнктури; вони не можуть лише за своїм бажанням скоротити штат робітників, навіть якщо ситу­ація цього вимагає, — потрібна згода профспілки, яка неохоче дає на це згоду. Проте в цілому угода між підприємцями й пра­цівниками досягається на основі консенсусу шляхом взаємних поступок; соціальні конфлікти виникають рідко.

Демократичний корпоративізм забезпечує міцну соціальну стабільність в країні, але дещо гальмує темпи економічного зрос­тання; так, частка Швеції у світовій економіці поступово знижу­ється. Все ж таки завдяки високому рівневі соціальної забезпече­ності модель демократичного корпоративізму є взірцем для бага­тьох інших країн, особливо країн з транзитивною економікою.

Ієрархічний корпоративізм притаманний Японії, тому він оде­ржав ще назву японської моделі, її характерною особливістю є активне втручання уряду в економічне регулювання при незнач­ній частці державної власності в економіці. Держава розробляє і втілює у життя програми економічного розвитку, регулює інвес­тиційну діяльність в країні, фінансові ринки, здійснює активну соціальну політику, стимулює ділову активність, зокрема, мето­дами податкової політики.

Іншою характерною рисою японської моделі є система довічно­го найму працівників. Якщо робітник чи службовець сумлінно працює, фірма триматиме його на роботі аж до виходу на пенсію; навіть у скрутних для фірми ситуаціях підприємець намагається зберегти контингент кадрових робітників, переводячи їх, напри­клад, на неповний робочий тиждень. Трудові відносини мають патерналістський характер: робітник відданий своїй фірмі й особливо її власнику (керівнику); керівник, у свою чергу, турбується про свого робітника, входячи навіть у справи його особистого життя. Фірма функціонує за принципом жорсткої субординації. Підлеглий підпорядкований тільки своєму безпосередньому начальнику, він не може «через голову» свого начальника звернутися до того, хто стоїть щаблем вище у ієрархічній структурі керівництва фірми. Саме тому ця модель називається ієрархічним корпоративізмом.

Третьою характерною рисою цієї моделі є постійне піклуван­ня про безперервне підвищення кваліфікації робітника. Існують відповідні для цього інституції, «гуртки самоосвіти». На це ви­трачаються значні кошти від держав і фірм, але така форма орга­нізації праці сприяє підвищенню її продуктивності.

Соціально-ринкова модель розвитку найбільш характерна для Німеччини. Важливою її рисою є підтримка малозабезпече­них верств населення і взагалі тих, хто має потребу в соціальній підтримці. Це дрібні фермери й фірми, молодь, люди похилого віку, безробітні, іммігранти. Держава в цій справі відіграє найак­тивнішу роль, відволікаючи бюджетні й позабюджетні кошти на соціальні витрати. В цілому така політика знаходить підтримку підприємців і взагалі заможного населення. Проте останнім ча­сом володарі великих фірм висловлюють невдоволення високим рівнем податків, що є неминучою платою за великі соціальні ви­плати. Підприємцям стає невигідним розширювати виробництво в економічному просторі Німеччини. Вони також намагаються скорочувати контингент робочої сили, економлячи на відраху­ваннях у соціальні фонди. Через це в Німеччині рівень безробіття дещо вищий, ніж у більшості інших держав Європейського Сою­зу: так, у 2002 р. він становив 9,8 %, тоді як у Великій Британії -5,2, Нідерландах— 3, Бельгії-- 7,2, Австрії— 4,8 %. Уряд Ні­меччини, стурбований такою ситуацією, розглядає можливості коригування традиційної моделі у бік зниження рівня соціальних витрат.

Інші розвинуті країни тяжіють до якоїсь з означених моделей, хоч основні риси кожної моделі проступають тут не так виразно. З останньої чверті XX ст. все більш популярною стає ліберальна модель економічного розвитку.

Сучасна ринкова економіка є складною системою господарювання, в якій тісно взаємодіють ринкові закономірності і численні регулюючі інститути, що постійно змінюються. В силу об’єктивних і суб’єктивних причин, країни з ринковою економікою по-різному будували свою систему господарювання і сьогодні знаходяться в різних умовах в плані забезпечення свого ефективного розвитку. Результатом цього процесу стало виникнення різноманітних моделей ринку.

Під ринковою економічною моделлю розуміють спрощене відображення реальності, певного економічного явища. В межах моделі робиться спроба описати всі сторони дійсності. Іншими словами, ринкова модель – це умовний образ ринкової економіки, побудований з метою спрощення процесу його дослідження. Сила моделі – в усуненні деталей, які не мають відношення до справи, що дозволяє досліднику зосередити увагу на суттєво важливих рисах економічної реальності, яку він спробує зрозуміти. Ринкові економічні моделі дають змогу виявити і проаналізувати особливості функціонування ринкового економічного об’єкту. Серед різноманітних національних моделей ринкових економік вирізняють: американську, скандинавську, саксонську, японську, південнокорейську.

Американська модель – це ліберальна ринкова модель, про яку заговорили у 90-х роках, коли лідерство в економічному зростанні перейшло до США. Темпи росту ВНП тут у 1992-1999 рр. складали в середньому 3,9% в рік (5,2% у 2000 р.), тоді як в ЄС – 22%.Ця модель будується на системі сприяння усякому заохочуванню підприємницької активності, збагаченню найбільш активної частини населення, на стимулюванні розвитку нової техніки і технології, найбільш перспективних і ефективних виробництв. Господарське зростання в цей період було забезпечене також радикальною зміною структури економіки за рахунок стрімкого розширення інформаційного і комунального секторів (з 3,4 до 6,8% ВНП), підвищенням внутрішнього попиту (у середньому на 5,3 % щорічно), що перевищує динаміку ВНП, і гігантським притоком інвестицій. Малозабезпеченим громадянам створюється прийнятний рівень життя за рахунок часткових пільг і допомог. Забезпечується високий рівень соціальної диференціації. Цю модель характеризують високий рівень продуктивності праці і масової орієнтації на досягнення особистого успіху. Вплив держави спрямований на підтримку стабільної кон’юнктури і економічної рівноваги. Серед всіх інших моделей вона вважається найефективнішою.

Скандинавська модель (Швеція, Норвегія, Фінляндія) - колективістсько-універсалістська модель соціально-економічного розвитку на основі приватної власності і ринку. Вона відрізняється від багатьох інших моделей сильною цілеспрямованою, більш відкритою і стійкою соціальною політикою. В основі її лежить концепція функціональної соціалізації економіки, яка передбачає використання результатів приватнокапіталістичного підприємництва й економічного зростання на соціальне вирівнювання, а також установлення виробничої демократії. Це означає широке державне втручання в економіку в дусі кейнсіанських рецептів, установлення високих норм оподаткування, суттєве посилення перерозподільчої і соціально законотворчої ролі держави. Доходи розподіляються на користь малозабезпечених громадян і розповсюджених різноманітних “вільних асоціацій”.

Свою назву ця модель отримала в зв’язку зі специфічним розвитком скандинавських країн, і в першу чергу Швеції, в 60-80 рр. ХХ століття. В цей період Швеція, Норвегія і Фінляндія досягли найвищих, серед інших розвинених країн, показників соціалізації економіки, особливо у розподілі: за часткою у ВВП соціальних витрат держави; за часткою в грошових доходах населення державних трансфертів; за ступенем рівномірності в розподілі доходів; за питомою вагою державного сектора соціальних послуг в загальній зайнятості; за часткою у ВВП кінцевого споживання держави, її послуг; за часткою соціальних внесків роботодавців в загальній масі податків; за зближеністю рівнів оплати праці; за меншою чисельністю осіб, які знаходяться нижче офіційної риски бідності.

Скандинавська модель почала давати перебої уже в першій половині 80-х років, коли стала розпадатися централізована система колективно- договірного регулювання, до мінімуму зменшився вплив держави в царині формування заробітної плати. В кінці 80-х років рівень інфляції виявився значно вищим, ніж в інших розвинених країнах. Рівень безробіття збільшився від 2-3% у 70-80 роках до 6-8% у 90-і роки. Темпи економічного зростання Швеції у 80-і – першу половину 90-х років були значно нижчими, ніж в інших розвинених країнах. За ВВП на душу населення серед 24 розвинених держав Швеція за 1970-1991 роки перемістилася з 3-го місця на 12-е; за рівнем життя з початку 70-х по кінець 90-х років – з 4-го до 17-го місця. За період 1970-1996 років держбюджет був бездефіцитним лише три роки. Державний борг досягнув у середині 90-х років 70% ВВП. Все це викликає необхідність вдосконалення скандинавської моделі – лібералізації економіки, перегляду стратегії розвитку, дерегулювання, приватизації і посилення ролі ринку.

Саксонська (німецька) модель – модель соціально ринкового господарювання, яка ґрунтується на наданні всім формам господарства (великим, середнім, дрібним) можливості стало розвиватися й успішно конкурувати між собою. При цьому особлива увага приділяється розвитку дрібних і середніх високотехнологічних підприємств, фермерських господарств. Стимулювання конкуренції пов'язується зі створенням особливої інфраструктури, яка стримує негативний вплив ринку і капіталу, з формуванням багатошарової інституціональної структури суб’єктів соціальної політики.

Японська модель – модель регульованого корпоративного капіталізму. Підставою для виникнення розмов про цю модель стало те, що у 50-і та 60-і роки Японія демонструвала щорічний приріст ВНП в середньому на 9,4%, в той час як в Західній Німеччині ця цифра не перевищувала 6,3, в Італії – 5,6, а у Франції – 5%. Ця модель будується на дуже високому рівні розвитку національної самосвідомості, переважанні інтересів нації над інтересами конкретної людини. Корпоративні принципи, ідеї і символи панують як на мікроекономічному, так і макроекономічному рівнях. Держава забезпечує створення сприятливих умов для господарської діяльності, стимулює динамічний розвиток найбільш перспективних галузей економіки. Малий і середній бізнес спеціально не стимулюються, але й перешкод для їх розвитку не робиться. Прискорення промислового зростання, висока конкурентоспроможність корпорацій на світовому ринку в ті часи забезпечувалися також за рахунок імпортування нових технологій, нарощування обсягів праці і капіталу, що застосовувалися, відносно низьких витрат на виробництво продукції. Рівень заробітної плати, а, відповідно, і рівень життя населення в цей період суттєво відставав від росту продуктивності праці.

У кінці 90-х років на господарському просторі Японії ситуація змінюється. Скорочуються темпи економічного зростання, частіше почали виникати кризові ситуації. Повільно зникає внутрішньо корпоративний дух народу під впливом лібералізації економіки, проникнення елементів американської моделі господарювання. Одним із результатів цього є суттєве наближення рівня життя людей до найбільш розвинених країн Європи.

В останні роки почали говорити про “слов’янську" модель економічного розвитку, маючи на увазі Україну і Росію. Характерними рисами цієї моделі є те, що:

держава, навіть і після приватизації великої частки власності, залишається потужним власником у важливих галузях народного господарства. Частка малого і середнього приватного бізнесу залишається порівняно невеликою. Зберігається тісний зв’язок політичної влади і власності;

відбувається постійний перерозподіл прав власності при активній участі неекономічних чинників. Багато підприємств приватизовані формально, знаходяться під контролем держави, на мають ефективного приватного власника – товаровиробника;

фінансовий капітал переважає над промисловим. При цьому сформувалися стійкі протиріччя у відношенні розподілу доходів і капіталів.тБанки, зосередивши основні фінансові ресурси, не вважають вигідним вкладати капітал у виробництво. В той же час керівництво приватизованих підприємств не бажає віддавати контроль над власністю в обмін на інвестиції з боку банків. Компроміс між банками і підприємствами розв’язується шляхом створення фінансово-промислових груп (ФПГ);

надзвичайно нерівномірно відбувається перехід до ринкових відносин в різних галузях економіки. Якщо грошово-кредитна сфера розвивається в напрямку розвинених ринкових країн, то в сільському господарстві, в основному, зберігаються колишні, застарілі форми організації виробництва;

існують високий рівень криміналізації економічного життя, корумпованості, неповага до закону і недовіра до будь-якої влади;

значна частина населення схильна до державного патерналізму (визнання значної ролі держави в перерозподілі доходів населення) і суспільних форм привласнення (безкоштовних освіти, медичного обслуговування тощо).

Ключовим завданням для України є перехід від експортно-сировинного до інвестиційно-інноваційного типу економічного розвитку.

Період 2008–2015 рр. має стати важливим етапом прискорення економічного та соціального розвитку України шляхом здійснення прогресивного характеру структурних перетворень в економіці, поглиблення її зовнішньої інтегрованості та значного поліпшення діяльності ринкових інститутів, оскільки за протилежних умов Україна буде все більше і більше відноситися до числа країн з повністю залежним розвитком, в якій рівень соціальних протиріч буде нагромаджуватися. Отже, мова має йти про створення умов для ефективного і динамічного економічного зростання, що базується на інвестиціях та інноваціях, які забезпечать структурно-технологічну модернізацію вітчизняної економіки та стабільне підвищення добробуту громадян України. Останнє стає головною стратегічною метою економічної політики держави.

Сучасний етап соціально-економічного розвитку держави вимагає орієнтувати економічну політику на невпинне скорочення існуючого розриву між Україною та найбільш розвиненими країнами світу. Виходячи з цього, слід:

По-перше, усвідомити, що ключове значення для розв’язання сучасних економічних проблем України мають реформи, які виходять за рамки економічної сфери. "Вузьким місцем" є система правозастосування, передусім, судова і правоохоронна системи. Країна підійшла до такої фази, коли подальший економічний розвиток значною мірою буде визначатися станом інститутів державної влади. Стале функціонування економіки неможливе без ефективного державного апарату, справедливого суду, достойної правоохоронної системи.

По-друге, необхідно виробити інструменти економічного зростання, завдяки яким: 1) зростання здійснюється високими темпами, забезпечуючи подвоєння ВВП за 9–10 років; 2) піднесення супроводжується прогресивними структурними зрушеннями (тобто забезпечує диверсифікацію) й підвищує конкурентоспроможність країни; 3) демонструє високі темпи і в середньостроковій, і довгостроковій перспективі, тобто є сталим; 4) забезпечує зближення за рівнем економічного розвитку з найбільш розвиненими країнами (тобто темп зростання є більш високим, ніж середньосвітовий або ніж темп зростання у найбільш розвинених країнах).

По-третє, абсолютним пріоритетом мають стати реформи секторів, пов’язаних з розвитком людського потенціалу, насамперед освіти та охорони здоров’я. Головні конкурентні переваги сучасної високорозвиненої країни забезпечуються високою якістю людського потенціалу й тими факторами, які безпосередньо пов’язані з життєдіяльністю людини.

По-четверте, здійснення будь-яких заходів економічної політики не повинне підривати досягнутий рівень макроекономічної стабільності. Грошова і фінансова стабілізація є найважливішим досягненням останнього десятиліття і найважливішим фактором формування сприятливого інвестиційного клімату.

По-п’яте, величезне значення у вирішенні завдань, що постали перед країною, має докорінне удосконалення її інституційної системи. Створення чітких і зрозумілих "правил гри" для всіх учасників соціально-економічного життя є загальною базою для досягнення цілей соціально-економічного розвитку. При цьому державі необхідно виробляти виключно тонкі механізми налаштування економічних процесів, що потребують обережного втручання у тканину економічного життя, оскільки за останній час з’явились певні тенденції до збільшення адміністративного потенціалу влади. Українська держава зміцніла не лише кількісно, але й якісно, і тепер може дозволити собі бути більш активною, ніж протягом більшої частини 1990-х рр.

Орієнтиром економічного розвитку України є входження до групи країн, де домінує інноваційний шлях розвитку. Вихідними умовами формування ефективної економічної системи, здатної на прискорений розвиток, та відповідно сприятливого ділового клімату є утвердження прав приватної власності (перш за все, на землю та нерухомість) та забезпечення їх захисту, створення рівних умов конкуренції, розвиток стійких і ефективних фінансових інститутів та інститутів, що здійснюють адміністрування в економіці сьогодення. Прискорення темпів інноваційної діяльності та підвищення її ефективності мають характеризуватися, передусім: активізацією структурної перебудови економіки і відповідним удосконаленням її матеріально-технічної бази з метою досягнення її сприйнятливості до науково-технічних новацій; більш досконалим і глибоким обґрунтуванням соціально-економічної доцільності, можливостей впровадження науково-технічних розробок на стадії їх планування з врахуванням рівня пріоритетності і престижності на ринках; підвищенням рівня фінансування науково-технічних розробок з урахуванням цього аспекту законодавчою базою, а також розширенням масштабів залучення позабюджетних коштів, особливо для інноваційної діяльності.

Забезпечення стабільних темпів розвитку економіки України в середньо- та довгостроковій перспективі потребує вирішення фундаментальних проблем: прискореного інвестування реального сектора економіки завдяки реалізації державних заходів щодо запровадження ефективних механізмів залучення коштів населення, доходів від приватизації та створення сприятливих умов для внутрішніх і прямих іноземних інвестицій; реалізації з боку держави ефективних інституційних перетворень у напрямку реформування інститутів власності, створення ринкової інфраструктури, розвитку корпоративного руху, підвищення ефективності виробництва та обміну, реалізації програми енергозбереження; проведення жорсткої бюджетної політики шляхом зміцнення бюджетної дисципліни, підвищення контролю за видатками, оптимізації пільгового оподаткування при зменшенні податкового тягаря для виробників, вдосконалення системи державних закупівель; використання ефективних інструментів грошово-кредитної політики щодо забезпечення необхідної збалансованості монетарних і макроекономічних показників.