3. Тематичний план дисципліни

№ п/п	Назва теми	Кількість годин за видами занять
		разом	аудиторні				позааудиторні
			лекції	семінарські	практичні	лабораторні	індивідуально-консультативна робота	самостійна робота
Змістовний модуль № 1. Стратегії еономічного розвитку в системі міжнародних економічних відносин
1	Середовище формування стратегій розвитку	14	2	-	4	-	2	6
2	Варіативність сучасних макроекономічних політик	14	2	-	4	-	2	6
3	Особливості національних стратегій країн-лідерів	13	1	-	4	-	2	6
4	Стратегії розвитку перехідних економік	9	1		1	-	1	6
	Модульний контроль №1	5	-	-	1	-	-	4
Змістовний модуль № 2. Неоінституціональні та сучасні радикальні економічні теорії. Концепції економічних реформ постсоціалістичних країн
5	Міжнародна координація економічної політики	14	2	-	4	-	2	6
6	Міжнародні інтеграційні стратегії	11	1	-	2	-	2	6
7	Глобаолізація і стратегії розвитку	12	2	-	2	-	2	6
8	Цивілізаційні виміри економічного розвитку	9	1		1		1	6
	Модульний контроль №2	7	-	-	1	-	-	6
	ВСЬОГО	108	12	-	24	-	14	58

4. Методичні рекомендації до вивчення дисципліни Змістовий модуль №1. Стратегії еономічного розвитку в системі міжнародних економічних відносин.

Тема 1. Середовище формування стратегій розвитку

1.1. Методичні поради до вивчення теми

Економічна трансформація являє собою складний соціально-економічний феномен, у якому дуже непросто виявити чіткі й недвозначні причинно-наслідкові зв’язки між окремими явищами, діями окремих економічних гравців і їх наслідками. Ось чому при аналізі трансформації як економічного процесу існує серйозна загроза вдатися до досить широких узагальнень і тим самим недооцінити специфіку перехідної економіки. З другого боку, є спокуса розглядати окремі (випадкові) явища як певні закономірності й тенденції переходу до ринкової економіки.

Суть соціально-економічної трансформації у загальному вигляді зводиться до того, щоб змінити існуючий економічний порядок (економічну систему), забезпечити економічне зростання. Очевидно, що кожне суспільство зацікавлене в мінімізації видатків, пов’язаних із такою зміною. Ось чому, обираючи ту чи ту економічну стратегію, країна фактично визначає свій шлях поєднання перетворень із досягненням економічного зростання. Але цю проблему можна переформулювати й іншим чином: які саме зміни слід провести, щоб вийти на шлях сталого економічного розвитку? У цілому стратегії економічної трансформації, реалізовані різними країнами, можна умовно розділити на три великі групи.

1. Модель трансформації країни, що розвивається. Цю стратегію, як правило, реалізують економічно відсталі держави. Її ключовий елемент — індустріалізація як основний засіб подолання економічної відсталості й скорочення розриву з індустріально розвиненими державами. Така стратегія (стратегія руху навздогін, як її ще інколи називають) була свого часу успішно реалізована в нових індустріальних країнах. Загалом ця модель на практиці може набувати двох основних форм — експортної орієнтації та імпортозаміщення.

Корені цієї моделі можна знайти в країнах Західної Європи у добу промислових революцій. Революцію Мейдзі в Японії та індустріалізацію в колишньому Радянському Союзі можна також віднести (хоч і з певними застереженнями) до згаданої моделі.

2. Модель економічної реконструкції. Вона була успішно реалізована в країнах Західної Європи та Японії після Другої світової війни. Післявоєнна реконструкція також відбувалася в колишньому Радянському Союзі. Досвід східних та центральноєвропейських країн, де була створена економічна система радянського типу, можна також віднести певною мірою до згаданої економічної стратегії. У цьому випадку реконструкція відбувалась поруч з політичними та економічними змінами системного характеру.

3. Модель системних перетворень. Її можна розглядати як певну комбінацію елементів першої та другої стратегій. Але, на відміну від цих стратегій, системні зміни передбачають перехід від адміністративно-командної економіки (що будується на державній власності та вертикальних ієрархічних зв’язках) до ринкової господарської системи (в основі якої лежить приватна власність у різних формах і поєднання вертикальних та горизонтальних взаємовідносин). Слід відзначити, що в колишніх соціалістичних країнах існували певні відносини ринкового типу (ринок споживчих товарів, розподіл ресурсів через так званий «бюрократичний ринок» тощо), але координація економічної діяльності здійснювалась переважно на основі вертикальних зв’язків «держава — підприємство». Ось чому, наприклад, японський повоєнний економічний розвиток не можна вважати системною трансформацією, незважаючи на масштаби економічних змін, що відбулися в цій країні після Другої світової війни .

Кожна країна виробляє та реалізує свою власну економічну стратегію, в якій комбінуються елементи різних підходів до економічного зростання. Тому запропонована класифікація виконує досить просте завдання — визначити вихідні умови, що передували змінам (економічна відсталість, зруйнований виробничий потенціал внаслідок війни, криза існуючої моделі економічного розвитку). У структурному відношенні економічний розвиток будь-якої країни визначається наявністю та якістю чинників виробництва (праця, земля, капітал, підприємливість) і методами й технологіями їх використання (інакше кажучи, економічною політикою в широкому розумінні цього поняття). Сама по собі економічна політика виробляється та реалізується під впливом зовнішнього й внутрішнього економічного середовища, в якому функціонує національне господарство.

Характер економічної політики може варіюватися від радикальних заходів (так званої шокової терапії) до ґрадуалізму, до того ж ці два підходи можуть тим чи іншим способом поєднуватися. У цьому випадку мова йде не стільки про темпи перетворень, скільки про їх зміст. Так, наприклад, акцент переважно на імпортозаміщення або на експортну орієнтацію можна розглядати як елемент радикальної (шокової) трансформації ².

Економічну політику в Україні можна умовно поділити на два етапи. Перший етап (1991–1994 рр.) характеризується в основному вимушеними кроками щодо лібералізації цін і зовнішньоекономічної діяльності, які здійснювалися під тиском перетворень у Росії та міжнародного співтовариства. Але в цілому справді радикальна (з точки зору саме ринкової трансформації) і послідовна політика була практично відсутня. Офіційно це пояснювалося тим, що Україна намагається йти своїм «особливим» шляхом реформ, щоб мінімізувати соціально-економічні видатки переходу. В економічній політиці домінували адміністративні заходи. Разом із тим, було прийнято ряд документів концептуального характеру та законів, які не стільки реґулювали економічні процеси, скільки виконували «просвітницьку» роль. У цей період темпи розвитку та глибина кризових явищ в Україні були найбільші з-поміж усіх посткомуністичних країн. На цьому етапі вичерпалися наявні фінансові та інші резерви.

Другий етап, який починається з 1994 р., можна розглядати як спробу змін в економіці (прискорення приватизації, фінансова стабілізація, створення ринкової інфраструктури тощо). Економічна політика цього етапу являє собою, по суті,   комбінацію монетаристських та адміністративних заходів, що її можна назвати «адміністративним монетаризмом» або «монетаристським адмініструванням»). Це пояснюється фактичним збереженням структури корпоративних інтересів, а отже і системи корпоративних зв’язків, притаманних «бюрократичному ринку», а також динамічним оновленням геополітичних стратегій провідних держав світу.

Як і всі посткомуністичні країни (Китай являє собою унікальний випадок в історії економічних реформ при комуністичному режимі), Україна розпочала процес економічних перетворень за умов системної кризи. Але масштаби цієї кризи (падіння обсягів виробництва, темпи інфляції тощо) виявилися чи не найбільші порівняно з іншими перехідними економіками.

Крім того, Україна запізнилася з визначенням стратегічного курсу на реформування і з практичними кроками у цьому напрямі, і це запізнення значною мірою визначає сучасні економічні труднощі.

Протягом відносно короткого періоду часу Україна зазнала також декілька могутніх зовнішніх шоків: вихід із рубльової зони (за відсутності системи розрахунків з іншими колишніми радянськими республіками) та запровадження нової системи забезпечення нафтою, газом та іншими ресурсами (маються на увазі канали постачання й перехід на ціни світового рівня). До того ж на економічну ситуацію в Україні негативно вплинула різка зміна режиму економічних (переважно внутрішньогалузевих) зв’язків між підприємствами, тобто перетворення цих зв’язків із внутрішніх на зовнішньоекономічні.

Відразу після колапсу Радянського Союзу та відповідної системи коопераційних зв’язків економіка України потрапила під жорсткий вплив міжнародної економічної кон’юнктури. Значна кількість виробництв (якщо не більшість із них) виявилась неконкурентоспроможною на міжнародному ринку.

Нарешті, українській політичній та економічній еліті бракує глибокого аналізу не тільки міжнародного досвіду, а й власних помилок, бракує реалістичних оцінок сучасних і майбутніх можливостей і тенденцій. Складається враження, що окремі рішення стратегічного характеру приймаються інтуїтивно або під впливом зовнішніх обставин.

Очевидно, що економічна політика має базуватися на детальному аналізі вихідних економічних умов, які визначають початковий пункт економічної трансформації. Ці умови відрізняються в різних країнах і значною мірою визначають стратегічний напрям перетворень, накладаючи, так би мовити, «природні» межі на використання досвіду інших країн.

Економіка в Україні, як і в інших посткомуністичних країнах, сьогодні складається з трьох досить чітко виражених секторів. Це, по-перше, офіційна економіка, тобто виробничо-комерційна діяльність, яка здійснюється відповідно до чинного законодавства з використанням грошової форми розрахунків. Її обсяг більш-менш точно можна оцінити за даними офіційної статистики.

Другий сектор можна умовно назвати марґінальним. Економічна діяльність у його межах реґулюється законодавством лише до певної міри, а основним інструментом обміну виступає бартер. Масштаби марґінального сектора піддаються статистичній оцінці тільки частково, тому оцінити його роль в економіці можна досить приблизно. Відзначимо, що, залежно від економічної та політичної ситуацій, цей сектор може трансформуватися або в офіційний, або в тіньовий.

Неофіційна («тіньова») економіка являє собою третій сектор. Його визначальною характеристикою є використання грошей (інколи — бартеру) як засобу обміну поза офіційно зареєстрованими фінансовими інститутами. При цьому лише частина виробничо-комерційної діяльності, що належить до тіньової економіки, пов’язана з порушенням чинного законодавства або має відверто кримінальний характер. Специфіка ситуації полягає в тому, що функціонування економіки багато в чому визначається не стільки офіційними рішеннями та заходами, скільки швидким розвитком «тіньового» сектора.

Нині макроекономічна ситуація в Україні багато в чому визначається масштабами зовнішнього фінансування. Крім цього, фінансові можливості України сьогодні безпосередньо залежать від того, якою мірою їй вдається реструктурувати зовнішню заборгованість. Всі ці чинники необхідно враховувати при розробці і реалізації національної стратегії розвитку.

Національні стартері розвитку розробляються й реалізуються не в ізольованому просторі країни, обмеженому державними кордонами, а в світовому ринковому господарстві. Наці­ональне господарство країни входить до світового господарст­ва як його структурний елемент, додає до нього свою неповто­рну частку, збагачуючи світову ринкову систему. Водночас воно відчуває суттєвий вплив з боку системи, трансформуючись відповідно до вимог світового господарства, яке безпере­рвно еволюціонує.

Утворенню світового господарства передувало становлення світового ринку. Світовий ринок у своєму розвитку пройшов такі стадії:

* внутрішній ринок — початкова форма ринкових відносин країни; усі товари практично збуваються всередині країни. Ця стадія притаманна стародавнім державам;

* національні ринки— характерні тим, що певний сегмент цих ринків (переважно оптова торгівля) вже орієнтувався на іно­земних покупців; прикладом може бути Новгород у складі Київ­ської Русі;

• міжнародні ринки, що являли собою локальні регіональні ринки, які складалися з тих сегментів національних ринків, що вже безпосередньо були пов'язані із зарубіжною торгівлею; такі ринки, зокрема, складалися в Середземномор'ї, північно-західній Європі (вздовж по Рейну, Фландрія, Ганза);

• світовий ринок, що утворився під впливом Великих гео­графічних відкриттів та промислової революції; він сформувався в основному в XIX ст.

Світовий ринок характеризується інтенсивним обміном това­рів та послуг між країнами, причому цей процес поширюється й розгалужується з поглибленням міжнародного поділу праці. Роз­виток продуктивних сил і міжнародної торгівлі в світі призвів до того, що став переміщуватися не тільки товар, а й фактори виро­бництва. Так виникло світове господарство на зламі XIX й XX століть. Отже, світове господарство — це сукупність національ­них економік країн світу, сполучених між собою товарообміном і мобільними факторами виробництва.

Фактори виробництва звичайно об'єднують у такі групи:

• природні умови та ресурси (земля, клімат, корисні копали­ни тощо);

• трудові ресурси (робоча сила);

• капітал;

• технології.

За походженням фактори виробництва іноді поділяють на такі дві групи: основні — такі, що дісталися країні від природи або є нас­лідком тривалого історичного розвитку: географічне положення, природні ресурси, некваліфікована робоча сила; розвинуті — такі, які набула країна внаслідок прогресивно­го економічного розвитку: сучасні технології, капітал, кваліфіко­вані кадри, науково-технічна база. Ця група факторів більш мобі­льна, ніж перша.

Обидві групи факторів є важливими для економічного розвит­ку країни. Залежно від забезпеченості тими або іншими фактора­ми уряд країни розробляє свою економічну стратегію. Проте в умовах науково-технічного прогресу й інтенсифікації виробницт­ва друга група факторів має набагато більше значення.

Фактори виробництва розподілені за країнами і регіонами ду­же нерівномірно. Найзагальнішою закономірністю, що досить виразно виявляється в сучасній світовій економіці, є концентра­ція капіталу, високих технологій, висококваліфікованої робочої сили, наукового потенціалу в економічно розвинутих країнах, які становлять переважаючу більшість членів ОЕСР. Це дозволяє їм бути лідерами, що спрямовують у своїх інтересах тенденції роз­витку світових економічних процесів, бути на гребені хвилі нау­ково-технічного прогресу, хода якого невпинно прискорюється. Стратегії розвинутих країн націлені на таку оптимізацію струк­тури народного господарства, в якому провідну роль відігравали б наукоємні й капіталоємні виробництва при одночасному змен­шенні частки матеріаломістких і енергоємних галузей.

Таким чином, факторна обумовленість стратегій розвинутих країн виявляється переважно в двох напрямах: у перебудові на­родного господарства на базі найновітніших технологій з метою збереження й посилення технологічного лідерства і в завоюванні нових товарних і фінансових ринків.

Іншим проявом закономірності у світовому розподілі факторів виробництва є спирання на природні ресурси та дешеву й некваліфіковану робочу силу в найменш розвинутих країнах.

Одним з найважливіших проявів інтернаціоналізації світової економіки є міжнародна економічна інтеграція. Вона характе­ризує найвищий рівень розвитку міжнародних економічних від­носин. Економічна інтеграція відбувається на двох рівнях. На мікрорівні вона виявляється у злитті фірм, що, зокрема, веде до утворення ТНК. На макрорівні інтеграція розвивається на основі об'єднання національних економік країн, внаслідок чого виника­ють регіональні інтеграційні утворення. Основними формами ре­гіональної інтеграції є: зона преференційної торгівлі; зона вільної торгівлі; митний союз; спільний ринок; економічний і політич­ний союз. На досить високому рівні розвитку інтеграції націона­льні економіки становлять єдине ціле, що характеризується єди­ною виробничою структурою, спільною структурою регулювання з боку державних і недержавних інституцій, вільним рухом фак­торів виробництва і навіть політичною єдністю.

Серед найвідоміших регіональних об'єднань слід назвати Єв­ропейський Союз (ЄС), Північноамериканську угоду про вільну торгівлю (НАФТА), Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ), Спільний ринок Південного Конусу (МЕРКОСУР) та Співтовариство Незалежних Держав (СНД).

Сучасним процесам міжнародної економічної інтеграції при­таманні такі особливості: динамізм процесів міжнародної економічної інтеграції в ці­лому, зумовлений як дією об'єктивних факторів, так і реакцією країн світу на розвиток окремих інтеграційних угруповань; нерівномірність розвитку й реалізація форми міжнародної економічної інтеграції, яка спричинена проявами очевидних від­мінностей економічного розвитку країн і регіонів світу; розвиток, поряд з інтеграційними, дезінтеграційних проце­сів, які мають глибокі корені в історичних, політичних, економі­чних та соціальних закономірностях світового розвитку.

Подальший розвиток інтернаціоналізації зумовлює станов­лення інтеграції на глобальний рівень, тобто наслідком цього процесу стане глобальна економічна інтеграція, яка вбере в собі регіональні інтеграційні осередки.

Найрозвинутішим проявом інтернаціоналізації є глобалізація. В сучасній науці глобалізацію розглядають як просунуту стадію розвитку процесу інтернаціоналізації різних аспектів суспільного життя: економічних, політичних, культурних. На цій стадії інтер­націоналізація поступово охоплює усе світове співтовариство, досягаючи планетарних масштабів. Глобалізація надає взаємо­зв'язкам різних країн нові властивості.

Стимулюючою силою для появи й розвитку глобалізації стала науково-технічна революція. Початок процесу глобалізації пов'язується в часі з переходом індустріалізації розвинутих країн в постіндустріальну фазу розвитку. Особливе значення має бурх­ливий розвиток світової системи інформації, який сприяв транснаціоналізації виробництва і капіталу. Інформаційно-комунікативні системи дають можливість укладати економічні угоди в будь-який час незалежно від місцезнаходження агентів угод. Ви­няткову роль у цьому процесі відіграє Інтернет. Світова інфор­маційна мережа забезпечує глобалізацію капіталу і децентралізо­вану концентрацію виробництва і праці. Утворюється світовий інформаційно-фінансовий простір.

Важливою стороною сутності глобалізації є утворення і шви­дкий зараз наднаціональних структур у світовій економіці. Жод­на країна сьогодні не може планувати свою економіку без огляду на світову економічну ситуацію і не може не зважати на стратегі­чну корпорацію.

Глобалізацію характеризують такі основні риси: + посилення взаємозв'язку всіх дій країн у соціально-економічній сфері, політиці, культурі;

• територіальне поширення інтернаціоналізаційних процесів, які охоплюють увесь світ;

• універсалізація міжнародних економічних процесів;

• зростання розмірів виробництва, концентрація і централіза­ція капіталу;

• поглиблення науково-технічного прогресу, що супрово­диться інформаційною революцією;

• посилення міжнародної економічної інтеграції і регіоналізації міжнародних відносин.

Глобалізація є об'єктивним і неухильним процесом. У цілому її слід оцінювати позитивно, оскільки вона об'єднує національні економіки в єдине організаційне ціле і тим самим підвищує ефек­тивність світового господарства. Глобалізація сприяє зближенню не тільки економік, а й культур різних народів, полегшує пороз­уміння між ними. Проте цей процес супроводиться накопичен­ням серйозних проблем, які постають не тільки перед окремими країнами, а й перед усім людством.